161. Вплив рішень Суду єс на право та інститути єс.

Найголовнішим внеском, який зробив Суд ЄС у встановлення інтеграційного правопорядку, є вироблені ним принципи, що становлять базу функціонування права ЄС та пояснюють, у чому полягає унікальність інтеграційного права( примат інтегра-

ційного права навіть над конституціями держав-членів., принцип прямої дії…)

Окремої уваги заслуговує питання впливу Суду ЄС на розвиток прав людини в рамках ЄС. Суд ЄС заповнює прогалини у праві ЄС стосовно прав людини симптоматично, тобто в контексті справ, які він розглядає.

Слід зазначити, що Суд ЄС зробив висновок про його обов’язок контролювати не лише дотримання прав людини інститутами та органами Союзу, але й державами-членами, коли вони застосовують норми права ЄС.

СУД заповнює прогалини, які існують у цих сферах права ЄС у міру їх виникнення.

Близько пов’язаним із питанням захисту прав людини в межах ЄС є інститут громадянства ЄС. Суд ЄС своєю практикою допомагає становленню цього інституту.Суд ЄС вдосконалює інститут громадянства ЄС та робить його не просто прокламацією, а досить ефективним для приватних осіб механізмом користування своїми правами, який поступово набуває свого розвитку.

Суд ЄС приділяє багато уваги гендерному питанню в рамках ЄС і це, у свою чергу, впливає на практику національних влад та національних судів держав-членів.

Уся ця діяльність Суду ЄС вплинула на багато сфер і тому досить часто правники критикують Суд ЄС за його інколи політичні рішення

Так, Р. Дехаус (R. Dehousse) класифікує політичні функції, які виконує Суд ЄС, таким чином:

- постійне нормативне визначення устрою ЄС через повноваження щодо тлумачення установчих договорів;

- вплив на поведінку інститутів та індивідів у рамках ЄС, який

є можливим завдяки положенню Суду в інституційній структурі;

- специфічний вплив на політику під час процесу прийняття рі-

шень завдяки взаємодії з іншими інститутами ЄС4

На мою думку, вплив Суду ЄС на прийняття рішень інститутами ЄС є феноменом, який жодним чином не шкодить інтеграційним процесам, а, навпаки, об’єднує велике коло інтересів держав-членів, що само по собі є складним завданням.

Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок, що саме Суд ЄС у подальшому буде тією ланкою, яка поєднує дуже широке коло інтересів держав-членів ЄС і запобігає поляризації цих інтересів із сильними наднаціональними повноваженнями, який би перш за все відстоював інтереси єдиної Європи.

Практика Суду ЄС впливає на розвиток інституційної системи ЄС, формування чотирьох основних свобод загального ринку, товарів, робочої сили, послуг та капіталів. При цьому відбувається, так би мовити, фундаменталізація правової системи ЄС та основних прав і свобод громадян

162. Прецедентний характер рішень Суду єс.

На даному етапі розвитку правової системи ЄС безперечно можна говорити про існування сформованого прецедентного права, створеного Судом ЄС, яке є одним із джерел наднаціонального права. Саме завдяки йому правова система Союзу набула характеру інтеграційної правової системи. Щодо рішень Суду ЄС, то є підстави визнавати за ними якості прецедентів за фактичними обставинами, тобто «квазіпрецедентами» через їх важливість та необхідність дотримання як певного взірця, принципу, який використовується для вирішення спору в різних юридичних ситуаціях.

Правила, які встановлює Суд ЄС у своїх рішеннях, є обов’язковими для всіх судів держав-членів. Незважаючи на те, що між національними судами та Судом ЄС немає ієрархії, обов’язковість рішень Суду визначається ієрархією інтеграційної правової системи над національними правовими системами.

У механізмі прецедентності рішень Суду ЄС важливе значення має питання обов’язковості власних попередніх рішень для самого Суду, тобто питання дії доктрини stare decisis у межах самої судової системи ЄС. Загальновизнаним є той факт, що Суд ЄС побудований за моделлю французької Державної Ради (Conseil d’Etat), що є судом континентальної системи права, у якій судовий прецедент не визнається за джерело права, а отже, і не визнається доктрина stare decisis. Але незважаючи на це, Суд ЄС досить часто ґрунтує свої рішення на попередніх рішеннях, хоча і без вказівки на це та прямого посилання на них.

Такий стан практики можна охарактеризувати як дотримання прецедентного права як певного взірця, але без обов’язковості слідування йому.