111. Порядок формування та внутрішня структура Європейського Парламенту

Кількість парламентаріїв не повинно перевищувати 750 плюс Голова. Максимальний поріг представництва держави-члена не має бути більшим, ніж 96, а мінімальний - не меншим, ніж 6 депутатів.

Склад Європарламенту визначається рішенням Європейської ради, яка діє на основі принципу убуваючої пропорційності. Згідно з цим принципом співвідношення між представництвом у Європарламенті більш населених і менш населених держав-членів має бути меншим, ніж співвідношення між кількістю їх населення. Тобто у проміжку між встановленими в установчому договорі порогами (максимальний - 96 і мінімальний - 6) більше місць отримає держав-член, у якої більша кількість населення, за умови, що чим більша кількість населення держави-члена, тим більше мешканців представляє кожен з його депутатів.

Проте за кількістю осіб, яких представляють депутати, перевагу мають невеликі держави-члени. Для порівняння: один депутат з Люксембургу представляв 68 000 осіб, а з Німеччини - 820 000 осіб.

Вибори до Європейського парламенту проводяться кожні 5 років. Європейський парламент є законодавчий орган Європейського союзу і єдиним з семи інститутів Євросоюзу, що напряму обирається громадянами держав — членів Союзу на основі виборчого права через загальне голосування. Разом з Радою Європейського союзу (Представники урядів 27 держав — членів) парламент утворює двопалатну законодавчу гілку влади ЄС, і вважається одним із найвпливовіших законодавчих органів світу.[1]

Вибори до Європейського парламенту проводяться ще значною мірою у відповідності з національними виборчими законами і традиціями. Кожна держава — член ЄС приймає рішення щодо порядку проведення виборів, але застосовуються ті ж демократичні правила: Гендерна рівність і таємне голосування.

Проте, європейські вибори вже відповідають деяким загальним принципам: загального прямого голосування, пропорційне представництво, мандат терміном на п'ять років, який може бути відновлений. Держави — ​​члени можуть прийняти рішення про використання відкритих або закритих партійних списків. Серед держав — членів існують відмінності у ставленні мінімального віку для отримання права голосу. У більшості держав — членів право голосувати і балотуватися на виборах може бути реалізовано громадянами починаючи з 18 років.

Громадяни ЄС, які проживають в іншій державі — члені ЄС, ніж його громадянство, мають право голосувати і балотуватися на виборах у державі проживання відповідно до правил національного законодавства своєї країни. Громадян ЄС, які проживають за кордоном і бажають взяти участь у виборах у країні походження, мають право голосувати, якщо її національне законодавство дозволяє. Деякі держави — ​​члени забезпечують можливість голосувати поштою та / або організовують виборчі дільниці в своїх дипломатичних або консульських місіях за кордоном.

Розподіл місць в національному виборчому окрузі (країна — виборчий округ) методом д'Ондта.

112. Порядок (процедура) прийняття рішень Європейським Парламентам

Стаття 231

Якщо Договорами не передбачено інше, Європейський Парламент діє більшістю поданих

голосів. Регламент Європейського Парламенту визначає кворум.

Посилюється залучення Європейського Парламенту до процесу ухвалення рішень Спільноти через дві нові процедури: процедуру спільного ухвалення рішення та процедуру співпраці з Радою міністрів. Стаття 251 ДЄСп окреслює процедуру спільного ухвалення рішень Ради та Європейського Парламенту. Положеннями Амстердамського договору сфери застосування цієї процедури значно розширені й наразі охоплюють практично всі сфери діяльності, зокрема й політику щодо працевлаштування та соціальну політику, а також сфери, передбачені попередніми положеннями договору, як внутрішній ринок, право на здійснення підприємницької діяльності, право надавати послуги і політику в сфері довкілля.

У рамках процедури спільного ухвалення рішень Рада кваліфікованою більшістю приймає «спільні позиції», які Парламент може підтримати, відкинути або доповнити. У випадках, коли Рада не погоджується з доповненнями та поправками Парламенту, формується узгоджувальний комітет з рівної кількості представників обох інституцій, що має дійти згоди в їхніх позиціях. Інколи, якщо компромісного рішення не знайдено, Парламент відкидає проект рішення абсолютною більшістю висловлених голосів. Отже, Парламент має вирішальне слово в цій законодавчій процедурі. Регламенти, директиви та рішення, ухвалені відповідно до положень статті 251 ДЄСп, підписують і Голова Європейського Парламенту, і Голова Ради. Дотепер процедура спільного ухвалення рішень спрацьовувала добре. Рішення переважно ухвалюють швидко завдяки злагодженим робочим відносинам між інституціями, що їх регулює міжінституційна домовленість «Про правила процедури функціонування узгоджувального комітету» від 21 жовтня 1993 року.

Стаття 252 ДЄСп визначає процедуру співпраці, за якою Парламент залучається до законодавчого процесу: ця стаття запроваджує два читання в Парламенті й надає йому право вносити поправки до спільної позиції Ради. В цій процедурі Європейській Комісії належить роль арбітра, оскільки вона може затвердити окремі або всі поправки та доповнення Парламенту до своєї пропозиції, яка вже містить поправки Ради. Однак Рада виносить остаточне рішення і може, діючи одностайно, відкинути поправлену пропозицію Комісії. Дія такої процедури наразі обмежена кількома питаннями.