85. Система джерел права Європейського Союзу.

Система джерел права ЄС відрізняється великою своєрідністю. Вона обумовлена особливостями формування європейського права та його структурою.

Всі джерела права Союзу утворюють взаємозв'язану систему, побудовану на ієрархічних засадах. Документи, які мають вищу юридичну силу в правовій системі Союзу, становлять джерела первинного права. Подібно конституції держави, вони складають ядро правової системи Європейського Союзу, закріплюють статус Союзу як політичної організації та його окремих органів. На підставі первинного права органи Союзу видають нормативні акти та інші документи, що становлять разом джерела вторинного права, яке називають також правом «похідним». Переважна частина загальнообов'язкових правил поведінки, встановлених Союзом, закріплена саме тут.

У той же час джерела вторинного права за своєю юридичною силою повинні відповідати праву первинному, а у випадку протиріч підлягають скасуванню.

Самостійне положення займає третя група джерел - джерела прецедентного права. Вона поєднує в собі риси як первинного, так і вторинного права Союзу, займає проміжне положення між ними.

Професор Л.М. Ентін виділяє чотири головні групи джерел європейського права. По-перше, нормативно-правові акти, по-друге, загальніпринципи права, по-третє, рішення Суду ЄС і, по-четверте, міжнародні договори.

86. Критерії класифікації джерел права ЄС: за сферою застосування, за способом формування та прийняття, за юридичною силою.

Джерела права ЄС можна класифікувати за багатьма критеріями:

1) за способом утворення:

- первинні (основні);

- вторинні (похідні).

Первинні джерела охоплюють акти, укладені безпосередньо державами-членами та Європейським Союзом як установчою владою вказаного інтеграційного утворення (ДЄС, ДФЄС, договори, що вносять зміни до них, Хартія про основоположні права ЄС, договори про приєднання нових держав тощо). Вони мають вищу юридичну силу і їх юридична чинність не може оспорюватися у Суді ЄС.

Вторинні джерела приймаються інституціями ЄС на підставі первинних і, відповідно, повинні їм відповідати. Ними є акти інституцій ЄС, прийняті в рамках їхньої компетенції (регламенти, директиви, рішення, висновки, рекомендації тощо).

У свою чергу вторинні джерела за процедурою прийняття поділяються на:

- законодавчі;

- незаконодавчі.

При цьому необхідно враховувати, що акт є законодавчим, якщо:

а) за юридичною формою ухвалений як регламент, директива або рішення, що має юридично обов’язкову силу;

б) прийнятий відповідними суб’єктами (інституціями): Європейським парламентом або Радою;

в) прийнятий з дотриманням законодавчої процедури.

Поділ джерел права ЄС на первинні та вторинні є досить умовним, оскільки може бути прийнятним не до всіх джерел права ЄС. Зокрема, інші джерела (загальні принципи права ЄС, прецеденти судових органів ЄС) одночасно можуть відноситися як до первинних джерел, так і до вторинних.

Практика пішла таким шляхом: положення права ЄС, в т.ч. первинного права, тлумачаться таким чином, щоб вони відповідали загальним принципам права. Включені у правопорядок ЄС, вони перетворюються на загальні принципи права ЄС.

2) за юридичною силою

а) обов’язкові (у порядку ієрархічності):

- імперативні норми міжнародного права (jus cogens), загальні принципи права (як такого);

- установчі договори ЄС, договори про внесення змін до цих договорів, Хартія про основоположні права ЄС та договори про приєднання нових держав-членів;

- загальні принципи права ЄС та прецеденти судів ЄС;

- міжнародні договори ЄС (як виняток міжнародні договори держав-членів);

- нормативно-правові акти, ухвалені інституціями ЄС (регламенти, директиви, рішення тощо);

б) рекомендаційні:

- висновки, правові позиції, загальні орієнтири тощо.

3) за сферою дії:

- внутрішні – ті, що діють виключно в межах правопорядку ЄС (установчі договори, акти інституцій ЄС, прецеденти судових органів ЄС);

- зовнішні – ті, що діють як у межах правопорядку ЄС, так і поза ним (міжнародні договори ЄС, змішані угоди, як виняток договори держав-членів ЄС, інші норми міжнародного права).

87. Юридична природа джерел первинного права ЄС.

До "первинного законодавства" Європейського Союзу можуть бути віднесені всі розроблені внаслідок міжурядових дій і ратифіковані національними законодавчими органами відповідно до своїх конституційних процедур документи, якими керується ЄС. Первинне законодавство включає в себе такі документи:

· установчі договори, якими є Договір про ЄС та Договір про функціонування ЄС;

· важливі документи, такі як Єдиний європейський акт, Договір (Маастрихтський) про заснування Європейського Союзу, Бюджетний договір 1975 p., Договір про об'єднання 1965 р., Статут Європейського інвестиційного банку, різноманітні акти та договори про приєднання;

· різноманітні протоколи і схожі додатки до договорів (такі як Соціальний протокол і Протокол про економічне та соціальне зближення до Договору про заснування Європейського Союзу);

· конвенції та інші документи, укладені між державами-членами, деякі важливі акти законодавства ЄС, які набули такого вигляду, тому що відображені в них проблеми не відбиті в основоположних договорах, або з причини того, що їх зміст вимагав повної згоди законодавчих органів держав-членів, які мали їх ратифікувати. Наочним прикладом цього виду документів можна назвати Брюссельску конвенцію 1968 р. про взаємне визнання судових рішень.

По своїй юридичній природі акти первинного права є міжнародними договорами. Норми актів первинного права володіють вищою юридичною силою по відношенню до всіх інших норм Європейського Союзу, що містяться в актах вторинного права.

Дія в часі

Дія всього первинного законодавства, як правило, не обмежується в часі. У випадках, коли в акті спеціально не визначається термін його дії, вважається, що він також не обмежений у часі. Окремі положення можуть зазнати деяких обмежень у часі. (Зокрема це стосується випадків щодо різноманітних актів і договорів про приєднання.) Використання терміна необмежений, на відміну від більш поширеного невизначений, спрямовано на те, щоб підкреслити незмінну природу зобов'язань держав-учасниць.

Єдиним винятком із законодавства, яке має необмежену природу, є Договір про заснування Європейського об'єднання вугілля та сталі, що укладений на 50 років (ст. 97, нині вилучена).

Дія у просторі

За загальним правилом дія актів первинного права ЄС поширюється на всю територію ЄС. Ситуація ускладнюється сукупністю винятків і норм, якими регулюються особливі випадки. Так, певні залежні території держав-членів, такі як Фарсрські острови і суверенні території Великобританії на Кіпрі (UK Sovereign Base areas of Cyprus), не входять до сфери дії договорів. Інші території, такі як острів Мен і острови Ла-Маншу, є об'єктом лише обмеженої кількості положень договору. А Гренландія, Нова Каледонія і Французька Полінезія мають такий же статус, як і країни, шо зв'язані зі Співтовариством згодою про приєднання, а саме Ломейськими угодами з країнами Африки, Карибського басейну та Тихого океану (Lome and A CP agreements).

88. Джерела первинного права ЄС:

а. установчі договори ЄС (загальна характеристика та порядок їх перегляду)

На сьогодні установчими договорами ЄС є два нормативні акти, що мають однакову, найвищу юридичну силу:

- Договір про ЄС від 07.02.1992 р. зі змінами від 13.12.2007 р., внесеними Лісабонським договором (редакція набрала чинності 01.12.2009 р.);

- Договір про функціонування ЄС від 25.03.1957 р. зі змінами від 13.12.2007 р., внесеними Лісабонським договором (редакція набрала чинності 01.12.2009 р.)[1].

Зокрема, Договір про ЄС 1992 р. (55 статей) регламентує найбільш загальні правові положення функціонування Союзу (визначає завдання, цілі та принципи діяльності цієї організації, сферу предметної та територіальної компетенції, загальні положення про функціонування інституцій та основні напрямки співпраці держав-членів). Договір про функціонування ЄС 1957 р. (358 статей) деталізує повноваження ЄС та його інституцій у різних сферах предметної компетенції (визначає особливості розподілу повноважень між ЄС та державами-членами, напрямки їхньої співпраці у тому числі з третіми країнами, регулює громадянство ЄС, містить інституційні та фінансові положення тощо).

Рівну з ними юридичну силу має Хартія про основоположні права ЄС від 12.12.2007 р. (набрала чинності 01.12.2009 р.). Через вузькоспеціалізований характер Хартія не виконує функцію установчого договору, однак ієрархічно перебуває на одній сходинці з ним. Хартія містить систематизований каталог прав та свобод людини та громадянина в Європейському Союзі.

Установчі договори за формою і порядком прийняття є міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких висловили 28 держав-членів.

Установчі договори можна розглядати як основу функціонування ЄС, оскільки вони виконують функції:

1) вони визначають завдання, цілі й принципи діяльності ЄС;

2) містять положення про функціонування інституцій ЄС та визначають їхні повноваження;

3) розкривають особливості правової природи ЄС та мають пріоритет щодо права держав-членів;

4) встановлюють співвідношення і розподіл повноважень між інституціями ЄС і державами-членами.

Звідси можна зробити висновок про їх найвище місце в ієрархії норм права ЄС та абсолютний пріоритет в правопорядку ЄС. Суд ЄС не має юрисдикції розглядати питання про юридичну чинність первинних джерел. Неможливість судового оскарження законності первинного права була неодноразово підтверджена Судом ЄС. Проте Суд ЄС може надавати тлумачення нормам первинного права.

Договір про ЄС (далі – ДЄС) та Договір про функціонування ЄС (далі – ДФЄС) супроводжуються протоколами, додатками і деклараціями. Протоколи (37) і додатки (2) є невід’ємною частиною Договору, вони деталізують його положення та мають юридичну силу установчих договорів, при цьому не є самостійними джерелами права ЄС. Серед протоколів є такі, що встановлюють певні виключення щодо дії окремих положень договорів щодо конкретних держав (які виконують функції застережень)[2]. Декларації (65) – це політичні заяви держав-членів, висловлені до заключного акту міжурядової конференції, на якій прийнято установчий договір. У деклараціях викладаються наміри або побажання конкретної держави-члена, групи держав або усіх держав[3]. У цілому декларації не є юридично обов’язковими, однак мають певне («непряме») правове значення.

По-перше, вони можуть братися до уваги судовими органами ЄС і держав-членів при тлумаченні положень установчих договорів[4], принаймні якщо декларації не суперечать їхнім положенням. Якщо ж вони висловлені всіма державами-членами, то повинні враховуватися судами при тлумаченні. По-друге, декларація може мати правове значення для ЄС тою мірою, наскільки воно посилається на національне право відповідної держави-члена з питання, визначеного декларацією.

б. договірні акти, за допомогою яких вносяться зміни та доповнення до установчих договорів: договори про приєднання та ревізійні договори ЄС

За юридичною силою установчим договорам відповідають договори про внесення змін до установчих договорів ЄС. Прикладом може бути Договір, що вносить зміни до Договору про Європейський Союз та Договору, що засновує Європейське Співтовариство (відомий як Лісабонський договір) від 13.12.2007 р. Зміни до установчих договорів вносяться з урахуванням вимог ст. 48 ДЄС.

До цієї групи відносяться також договори про вступ нових держав (усього 7). Зокрема, першим є Договір стосовно приєднання Королівства Данії, Ірландії та Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії до Європейського економічного співтовариства та Європейського співтовариства з атомної енергії від 22.01.1972 р., останнім – Договір про вступ Хорватії, що набрав чинність 01.07.2013 р. Обсягдоговорів про вступ доволі значний, причому його переважну частину становлять додатки і доповнення.

Предмет договору про вступ складають: (1) умови прийняття нових держав та (2) поправки до установчих договорів. Перший компонент становлять взаємні зобов’язання сторін, що гарантуватимуть дотримання новою державою-членом усього обсягу acquis communautaire. Абсолютна більшість таких положень зводиться до встановлення тимчасових винятків як для нових, так і для старих держав-членів[6] (так звані «перехідні положення»). Крім того, на нових членів покладається обов’язок укласти та денонсувати певні міжнародні угоди з третіми країнами[7], і навіть можливе зобов’язання припинити участь у міжнародних організаціях[8]. Другий компонент – це зміни до статей установчих договорів Союзу з чотирьох питань: (1) кількісний склад членів інституцій та інших органів; (2) кількість голосів членів Ради для цілей прийняття рішень кваліфікованою більшістю; (3) територіальна сфера застосування установчих договорів; (4) розширення переліку офіційних мов Союзу. Таким чином, зміни мають виключно технічний характер, жодного разу засади Співтовариств і Союз не підладжувалися під «новачків».

89. Джерела вторинного права ЄС.

Найважливішим різновидом джерел європейського права є правові акти, що видаються інститутами ЄС, тобто вторинне право Європейського Союзу. Воно є основною формою нормотворчої діяльності інститутів ЄС. Незважаючи на своє «другорядне» становище стосовно юридичної чинності, вказані документи виступають найбільш динамічним компонентом правової системи ЄС. У цілому наявність повноважень ви-давати нормативні й індивідуальні акти, що не підлягають ратифікації державами-членами, зближує Європейський Союз з федеральними державами, а його правову систему з «федеральним правом».

Основними правовими актами, що видаються інститутами ЄС, є регламенти, директиви і рішення.

Регламентом є нормативно-правовий акт загального характеру, усі елементи якого є обов'язковими для всіх суб'єктів європейського права. У науці європейського права регламенти часто називають «законодавчими акта-ми» ЄС. Норми регламентів мають пряму дію в повному обсязі і застосовуються владою і судовими установами держав-членів незалежно від бажання останніх.

Директива також є загальнообов'язковим актом, але відрізняється від регламенту тим, що в ній указуються цілі і результати, яких слід досягти, проте надає національним урядам повну свободу обирати форму і способи досягнення цих результатів. Директиви не мають прямої дії, оскільки їх норми підлягають транс-формації в національне законодавство. Вищезгадані нормативно-правові акти підпадають під юрисдикцію Суду ЄС, тобто за їх порушення можуть застосовуватись судові санкції.

Рішеннями є акти індивідуального характеру, відповідно до ст. 249 Договору про Європейський Союз «обов'язкові для адресатів, яких вони указують» [2].

Також установчими договорами передбачається ухвалення рекомендацій і висновків, які не мають обов'язкового юридичного характеру.

90. Юридична природа джерел вторинного права ЄС.

Вторинне право включає основний масив норм європейського права.

Головні відмітні особливості їх правового режиму - верховенство по відношенню до національних правових принципів, пряма дія, інтегрованість у національне право і забезпеченість юрисдикційної захистом. Саме норми вторинного права забезпечують реальне функціонування Європейських Співтовариств, інститутів Європейського Союзу, досягнення цілей і рішення задач, що стоять перед ними.

Норми вторинного права формуються і вводяться в дію на базі первинного права. Це правові норми, які видаються в якості юридично обов'язкових приписів інститутами Європейського Союзу і які регулюють в рамках юрисдикції Союзу відносини між суб'єктами права ЄС. Вони обов'язкові не тільки для приватних осіб, а й для держав-членів ЄС. Акти вторинного права, на відміну від актів первинного права, порівнюють з законами та підзаконними актами.

«Вторинне» право є «підзаконним» також за своєю функціональною ролі: як закон в країнах романо-германського права вимагає для своєї реалізації видання конкретизують його декретів та інших підзаконних актів, так і акти «вторинного» права часом є засобом реалізації права «первинного».

На думку К.-Д. Борхардта, «незважаючи на схожість актів ЄС з законами держав-членів ЄС, строго кажучи, їх не можна прирівнювати до законів на рівні Європи»

91. Регламент в системі джерел вторинного права ЄС.

За загальним правилом нормативно-правові акти приймають три інституції: Європейський парламент спільно з Радою, Рада або Комісія . Проте, деякі інші органи ЄС також можуть ухвалювати правові акти нормативного характеру (зокрема, Європейський центральний банк) як в силу власних повноважень, наданих установчих договором, або на підставі делегованих повноважень.

Статтею 288 ДФЄС визначено, що для виконання повноважень Союзу установи ухвалюють регламенти, директиви, рішення, рекомендації та висновки .

Регламент має загальне застосування. Він є обов’язковим у повному обсязі та повинен прямо застосовуватися в усіх державах-членах.

Найчастіше регламенти ухвалюються Європейським Парламентом разом з Радою, або Радою. Крім того, Рада може делегувати Комісії повноваження видавати регламенти. Такі регламенти Комісії прийнято називати «імплементаційними», що підкреслює їх вторинний, похідний характер.

Регламент вважається найпотужнішим регулятивним засобом ЄС, оскільки його положення стають частиною національних правопорядків держав-членів незалежно від їх волі. Його порівнюють із законом у національному праві. Самі властивості цього правового акту дозволяють усунути проблеми будь-якого міжнародно-правового регулювання, викликані розривом між міжнародним та національними правопорядками. Тому регламенти використовуються як засоби уніфікації правового регулювання в усьому ЄС.

92. Поняття, риси та порядок дії регламенту в праві ЄС.

Юридичні властивості регламенту:

• має загальне застосування,

• характеризується цілісною обов’язковістю (обов’язковістю усіх його елементів),

• має пряме застосування в усіх державах-членах (регламенти ЄС автоматично, без будь-яких імплементаційних заходів з боку органів державної влади держав-членів, стають джерелом їх правових систем; пряме застосування означає, що норми регламенту безпосередньо встановлюють права та обов’язки індивідів, що можуть захищатися ними в національному суді, для цього не потрібно будь-яких дій з боку держави-члена);

• може бути визнаний юридично недійним лише Судом ЄС (національний суд не може визнати регламент юридично недійсним, під час розгляду справи він може звернутися з цим питанням в порядку преюдиціальної процедури до судів ЄС);

• характеризується обґрунтованістю (через визначення мотивів, на яких він ґрунтується, та посилання на відповідні пропозиції або висновки);

• підлягає обов’язковій публікації в офіційному виданні – «Офіційному віснику»;

• набуває чинності на двадцятий день після опублікування (якщо дата не зазначена в самому регламенті).

Регламенти ЄС мають загальне застосування, є цілісно обов'язковими і мають пряме застосування в усіх державах-членах, не викликає сумніву той факт, що регламенти переважно мають пряму дію. До того ж ця пряма дія може бути як вертикальною, так і горизонтальною. Однак презумпція прямої дії регламентів може бути заперечена, оскільки деякі з них не відповідають встановленим Судом Європейських Співтовариств вимогам до актів прямої дії або хоча б тому, що вони за своєю природою не можуть наділяти правами фізичних осіб. У рішенні в справі Tachograph Суд зробив спеціальне посилання на "імплементацію Регламенту 1463/70 Сполученим Королівством. Очевидно, що цей регламент не може мати прямої дії, оскільки він не відповідає вимогам про те, що відповідна норма не може залежати від подальших заходів, яких вживають національні владні органи. Причиною цього стало те, що такий Регламент вимагав від держав-членів певних імплементацій них заходів.

93. Директива як джерело вторинного права ЄС.

Директива є обов’язковою щодо результату, якого необхідно досягти, для кожної держави-члена, якій її адресовано, проте залишає національним органам влади вибір форми та засобів.

Юридичні властивості директиви:

• обов’язковість для держав-членів, яким вона адресується (директива може бути адресована конкретній державі-члену, окремим або всім держава-членам);

• обов’язковість в обсязі результату, який має бути досягнутий (директива встановлює так званий «обов’язок кінцевого результату», а не «обов’язок певної поведінки», як це має місце щодо регламенту);

• необхідність імплементації державою-членом у національне право, при цьому національні власті мають право вибору форми та методів (директива отримує властивості повноцінного нормативно-правового акту лише після її імплементації до національних правопорядків. Зазвичай імплементація директиви потребує зміни чинного законодавства або ухвалення нових законодавчих норм);• юридичний контроль лише Судом ЄС (як і у випадку регламенту, національний суд не може визнати регламент юридично недійсним, під час розгляду справи він може звернутися з цим питанням в порядку преюдиціальної процедури до судів ЄС);

• обґрунтованість (через визначення мотивів, на яких вона ґрунтується, та посилання на відповідні пропозиції або висновки);

• публікація в «Офіційному віснику» або повідомлення відповідній державі-члену (лише ті директиви, що застосовуються щодо всіх держав-членів, підлягають обов’язковій публікації в «Офіційному віснику»);

• набуття чинності на двадцятий день після опублікування (якщо дата не зазначена в самій директиві) або з моменту повідомлення директиви державі-члену.

Директиви виконують дві важливі функції:

(1) оптимальний засіб здійснення гармонізації законодавства держав-членів. Національне законодавство приводиться до спільного стандарту, причому в обмеженому обсязі, який визначається відповідним положенням установчого договору, що слугує правовою підставою конкретної директиви. Завдяки властивостям, притаманним директиві, при здійсненні гармонізації дається забезпечити повагу до національних правових систем, що мають власні правові концепції та термінологію;

(2) засіб децентралізації нормотворчого процесу. При ухваленні рішення на наднаціональному рівні часто об’єктивно складно належним чином врегулювати суспільні відносини з певного питання, оскільки важко передбачити розмаїття, динамічність і комплексність всіх можливих ситуацій.

Таким чином, у властивостях директиви закладена ідея субсидіарності, тт. необхідності ухвалення рішень на якомога нижчому рівні.

Директива застосовується лише щодо зазначених у ній держав-членів. Цим директива схожа на індивідуальні правові акти. Але в переважній більшості випадків директиви використовуються як загальнообов’язкові нормативно-правові акти. Директиви не можуть бути адресовані фізичним чи юридичним особам.

Директива може покладати на держав-членів різні види зобов’язань, а також може навіть зобов’язувати інституції ЄС. Так, у директиві можуть міститися основні зобов’язання держав-членів – норми, що визначають питання, яких стосується директива, таким чином окреслюючи сферу її застосування та часто вказуючи на її мету. Ці норми також описують, часто досить деталізовано, ту правову та/або фактичну ситуацію, яку держави-члени повинні створити в результаті імплементації; при цьому може бути вказано спосіб, у який ця ситуація повинна бути реалізована.

Директиви можуть визначати додаткові зобов’язання держав-членів: щодо строків імплементації директив: у кожній директиві визначається остаточний строк, до настанням якого держава-член повинна завершити її імплементацію; щодо обов’язку держав-членів вживати заходи з імплементації директиви (наприклад, ухвалювати закони, підзаконні та адміністративні акти); повідомляти Комісію про заходи, вжиті з метою імплементації директиви; надавати Комісії тексти національних правових актів, які держави-члени планують ухвалити з метою імплементації директиви. Це дозволить Комісії попереджати неналежну імплементацію; повідомляти Комісії інформацію або консультуватися з Комісією щодо національних імплементаційних заходів, які вживаються в рамках розсуду, наданого державам-членам, або щодо проектів національних імплементаційних заходів до їхнього остаточного ухвалення; здійснювати співпрацю, різноманітні взаємні консультації, обмін інформацією з іншими державами-членами та/або Комісією; здійснювати певні оцінювання або дослідження; розробляти та надавати періодичні звіти про застосування відповідної директиви тощо.