66. Співвідношення понять «пряма дія» та «пряме застосування».

Директиви, рішення і статті Договору не можуть бути прямо застосованими, оскільки для їх імплементації вимагаються певні національні законодавчі дії або законодавчі дії з боку Співтовариства. Ось чому суттєве значення має розуміння різниці між прямою дією та прямим застосуванням, незважаючи на те, що СЄС схиляється до використання цих термінів як взаємозамінних. Тільки регламенти мають пряме застосування; однак це не означає, як вже згадувалось (див. с. 119), що всі регламенти мають пряму дію. І навпаки, хоча директиви, рішення і статті Договору не належать до сфери дії принципу прямого застосування (див. с. 117—121), якщо вони відповідають певним умовам, то можуть мати пряму дію.

67. Сфера застосування принципу прямої дії права єс.

Норми прямої дії спрямовані на реалізацію особами своїх основних прав. Він полягає в тому, що права приватних осіб, встановлені нормами права Співтовариства, що мають пряму дію, можуть захищатися цими особами шляхом подання позовів до національних судів. Якщо зобов'язання за Договором покладено на національні владні органи, відповідна норма має вертикальну пряму дію, тобто фізичній особі надається можливість посилатись на неї в судовому слуханні проти держави. Проте є й інші норми ДЗЄС, горизонтальна пряма дія яких менш очевидна. Це стосується, наприклад, рішення Суду Європейських Співтовариств у справі Defrenne v SABENA, коли стюардеса подала позов до суду проти компанії "Бельгійські авіалінії

68. Критерії прямої дії норм права єс: чіткість, зрозумілість, безумовність та незалежність від будь яких дій. (Роль Суду єс у формуванні принципу прямої дії права Європейського Союзу).

Ознака прямої дії має місце в тих нормах права, які відповідають певним вимогам. До таких вимог відносяться чіткість, однозначність та необумовленість правових норм [7, с. 59]. Л. Ентін до числа обов'язкових вимог відносить чіткість, ясність і несуперечливість, можливість прямого застосування судом і відсутність обумовленості її застосування іншими актами або діями [1, с. 62]. Таким чином, норма права набуває ознак прямої дії, у випадку присутності критеріїв які полегшують її розуміння та подальше застосування. Однозначно, що норма права, яка є суперечливою та не чіткою не може бути беззаперечною, мати однакове трактування в національних правових системах, а тому не є регулятором правовідносин.

У своєму подальшому прецедентному праві Суд грунтовніше розробив і поліпшив ці критерії.

Норма повинна бути чіткою (така, щоб з неї можна було вивести конкретне недвозначне зобов'язання)

Суд Європейських Співтовариств доволі широко тлумачить цю вимогу, яка, на його думку, має бути достатньою, навіть якщо наслідки застосування норми важко передбачити. Він не підтримав позицію уряду Німеччини у справі Liitticke, який трактував вимогу чіткості в тому сенсі, шо відповідне положення має бути настільки зрозумілим і точно вираженим, щоб бути застосованим без будь-яких труднощів.

Норма повинна бути безумовною

Цей критерій означає, що суб'єктивне право, яке надається тією чи іншою нормою, не може залежати від суб'єктивістських тлумачень будь-яких офіційних органів. Під офіційними органами розуміються не тільки інституції Співтовариства як такі, а й органи влади держав-членів.

Не можуть бути зроблені будь-які застереження, що узалежнюють імплементацію норм від подальших заходів, яких вживають владні органи

Спочатку Суд виніс рішення, що подальші заходи — це національне законотворення. Однак згодом стало очевидним, що такий підхід є надто обмеженим. Тепер загальноприйнятим є таке формулювання: норма Співтовариства повинна бути незалежною від будь-яких заходів, які вживаються національними владними органами або владними органами Співтовариства (як стосовно законодавства, так і інших). Хоча Суд ЄС іноді схиляється до уподібнення цієї умови до вимоги про "безумовну" норму (втому значенні, яке описувалося вище), частіше він ставиться до неї як до спеціальної додаткової умови. Характерним прикладом цього є рішення у справі Capolongo. Цікавим положенням, яке розглядалося в цьому ж плані, була ст. 13(2) ДЗЄС, яка вказує на те, що збори, які дублюють мито, мають бути усунені до кінця перехідного періоду. Суд Європейських Співтовариств наділив це положення прямою дією. Воно стосується заборони, про яку з боку держав-членів не було зроблено застережень у такому розумінні: ця заборона може бути впроваджена тільки за допомогою національного правового документа у позитивному формулюванні або через втручання інституції Співтовариства.