28.Лісабонський договір та зміни в правосуб’єктності Європейського Союзу.

Із набуттям чинності Лісабонським договором 1 грудня 2009 р. розпочався новий період у розвитку Європейського Союзу. Положення Лісабонського договору передбачають ряд суттєвих змін, спрямованих як на посилення інституцій ЄС, так і внутрішньої інтеграції загалом. Поряд із набуттям Євросоюзом міжнародної правосуб’єктності, основні зміни відбулися в інституційній сфері, а також у механізмах ухвалення рішень всередині Європейського Союзу. Запроваджено нові керівні посади – Президент Європейської Ради та Високий представник з питань закордонних справ і безпекової політики, а також утворено новий орган – Європейська служба зовнішньої діяльності (дипломатичного відомства ЄС, яке практично буде відігравати роль „міністерства закордонних справ”).

Лісабонський договір містить наступні положення:

– має основний, установчий характер, адже закріплює підвалини майбутнього функціонування Союзу;

– регулює широке коло суспільних відносин — політичних, соціальних, економічних, екологічних та ін. Крім того, його норми є первинним законодавством Євросоюзу та мають пряму дію для всіх держав-членів;

– має гуманістичний характер — утілює світові стандарти прав людини, прописані у Хартії основоположних прав Європейського Союзу, що містить реальний перелік прав, які мають його громадяни;

– відтворює нинішню систему суспільних відносин у Європейському Союзі.

«Договірна» складова полягає у тому, що цей документ:

– укладений державами-членами — суб’єктами міжнародного права;

– є основоположним актом, що регулює важливі сфери міжнародних відносин.

До основних інституційних змін, які вносить Лісабонський договір, належить передусім визнання Євросоюзу юридичною особою — de jure — суб’єктом міжнародного права, злиття трьох «стовпів», на яких нині побудовано Союз, що дає йому змогу бути учасником міжнародних договорів та міжнародних організацій.

Лісабонський договір офіційно іменується «договором про внесення змін до Договору про Європейський Союз і Договору про установу Європейського Співтовариства» і за правовою природою є міжнародним договором, підписаним на саміті ЄС у Лісабоні.

29.Взаємодія Європейського Союзу з міжнародними організаціями та державами-членами.

Статті 229-231 Договору про заснування ЄС встановлюють порядок налагодження відносин Співтовариства з міжнародними організаціями. Як правило, ЄС отримує в міжнародній організації статус спостерігача, що дає представникам Співтовариства можливість бути присутніми на засіданнях та приймати участь у дискусіях без права голосування. В деяких випадках обумовлюється право ЄС брати участь лише в таких засіданнях та обговореннях, які мають безпосереднє відношення до офіційної діяльності та компетенції ЄС.

У відносинах з міжнародними організаціями ЄС виконує як традиційні форми, притаманні практиці інших міжурядових об’єднань, так і ті, що більш характерні для відносин держав з міжнародними організаціями. Прикладом є членство ЄС у деяких впливових міжнародних організаціях, таких як СОТ.

Положення ст. 228 (нині ст. 300) Договору про заснування Європейського Співтовариства закріплює право Європейського Співтовариства укладати міжнародні угоди. Однак це положення викликало гостру дискусію та породило зовсім різні точки зору. Держави – члени ЄС відстоювали обмежене тлумачення статті, вказуючи на те, що міжнародні переговори та укладання Співтовариством угод можуть мати місце лише у тих випадках, коли на це є пряма вказівка в установчому договорі. Наприклад, підписання торговельних угод згідно зі ст. 238 (нині 310) Договору про заснування Європейського Співтовариства.