Міністерство освіти і науки, молоді і спорту України

Дніпропетровський педагогічний коледж

Дніпропетровського національного університету

імені Олеся Гончара

Циклова комісія філологічних дисциплін

Використання лінгвістичних словників на уроках української мови та розвитку мовлення як засобу формування пізнавального інтересу учнів початкових класів до української мови

Курсова робота

студентки IV курсу шкільного відділення

спеціальність 5.01010201

«Початкова освіта»

групи ПО-08-3/9

ГУРЖІЙ Тетяни Володимирівни

Керівник:

викладач методики

навчання української мови

КОНДРАТЕНКО Світлана Іллівна

Дніпропетровськ

2012

ЗМІСТ

ВСТУП ………………………………………………………………………. РОЗДІЛ 1. Розвиток мовлення у методиці навчання української мови учнів початкових класів…………………………………………………….. Методичні засади проведення уроків української мови та розвитку мовлення у початковій школі......................................... Особливості формування пізнавальних інтересів молодших школярів засобами мови і мовлення…………………………... Аналіз лінгвістичних словників для початкової школи……………………………………………………………… РОЗДІЛ 2. Особливості методики використання лінгвістичних словників як засобу формування пізнавального інтересу до вивчення мови…………………………………………………………………………... ВИСНОВКИ…………………………………………………………………. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ……………………………… ДОДАТКИ

с. 3 с. 6 с. 6 с. 13 с. 18 с. 28 с. 41 с. 44

ВСТУП

Мова – творець особистості, культурних цінностей. Мова – засіб спілкування, мислення, пізнання, самовираження.

Уроки рідної мови – важлива складова загального змісту початкової освіти, бо вивчення мови виступає основним засобом опанування всіх шкільних дисциплін.

Метою цих уроків є забезпечення розвитку, удосконалення умінь і навичок усного мовлення, навчання читати і писати, працювати з дитячою книжкою, будувати зв'язні писемні висловлювання; сформувати певне коло знань про мову і мовні уміння; забезпечення інтересу у вивченні мови.

Розвиток зв’язного мовлення – провідний принцип навчання рідної мови в початкових класах. Він охоплює всі аспекти мовленнєвої діяльності учнів. У Пояснювальній записці до Програми з української мови написано, що учитель має заохочувати учнів записувати свої думки, забезпечити таку організацію роботи, щоб у того, хто робить записи були зацікавлені читачі або слухачі [19, с. 17]. Програмою передбачається набуття учнями елементарних знань про мовлення: усне і писемне, діалогічне і монологічне; про особливості висловлювань, обумовлені їх комунікативними завданнями, ситуацією спілкування, здійснювати всі види мовленнєвої діяльності [19, с. 15].

Питання уроків розвитку мовлення досліджували такі науковці, як В. Г. Однолько, О. Н. Хорошковська, В. Я. Мельничайко, М. І. Жинкіна, Г. О. Ладиженська та інші.

Актуальною є проблема вдосконалення форм організації процесу навчання, знаходження відповіді на запитання «як навчити, як створити умови для розвитку та самореалізації особистості в навчальному процесі»; «як підвищити ефективність навчального процесу, як сформувати інтерес до вивчення мови».

Уроки рідної мови – це науково організована робота всіх учасників навчального процесу (вчителя та учнів), що сприяє формуванню інтересу до предмету, що вивчається, розвитку творчих здібностей школярів.

Формування інтересу до вивчення української мови на даному етапі розвитку суспільства є актуальним та повністю залежить від методів, прийомів, засобів, які застосовує вчитель на уроках української мови та розвитку мовлення.

Об’єкт дослідження – уроки української мови та розвитку зв’язного мовлення у системі початкового навчання.

Предмет дослідження – особливості організації роботи учнів з лінгвістичними словниками з метою формування пізнавальних інтересів на уроках української мови та розвитку зв’язного мовлення у початковій школі.

У ході дослідження була висунута така гіпотеза: робота зі словниками на уроках української мови та розвитку мовлення сприяє підвищенню мовленнєвих умінь та пізнавальних інтересів молодших школярів.

Мета дослідження – розробити систему роботи зі словниками на уроках української мови та розвитку зв’язного мовлення.

Завдання дослідження:

• з’ясувати методичні засади проведення уроків української мови та розвитку мовлення у початковій школі.

• з’ясувати психолого-педагогічні основи розвитку пізнавальних інтересів молодших школярів;

• проаналізувати лінгвістичні словники для учнів початкових класів;

• розкрити особливості роботи учнів зі словникам на уроках української мови та розвитку зв’язного мовлення;

• з’ясувати вплив лінгвістичних словників на формування пізнавальних інтересів молодших школярів.

Результати дослідження можуть бути цікавими студентам, що навчаються у педагогічних навчальних закладах І - ІІ рівнів акредитації (спеціальність «Початкова освіта») під час вивчення дисципліни «Методика навчання української мови» та у ході підготовки пробних уроків з української мови у початкових класах, а також учителями-почтаківцями, що прагнуть сформувати пізнавальний інтерес учнів початкової школи до вивчення рідної мови, зокрема використанням лінгвістичних словників на уроках.

РОЗДІЛ 1. Розвиток мовлення у методиці навчання української мови учнів початкових класів.

1. Методичні засади проведення уроків української мови та розвитку мовлення у початковій школі.

Завдання уроків рідної мови – формування гармонійно розвинутої особистості, що насамперед полягає у розвитку та вдосконаленню мовленнєвих умінь і навичок учнів, збагаченням, уточненням та активізацією словника, підвищення культури мовлення.

«Мовлення – це спілкування людей між собою за допомогою мови, мовна діяльність» [12, с. 98].

Розвивати мовлення – означає вчити учнів правильно, а головне доцільно, відповідно до норм літературної мови, застосовувати всі свої знання та уміння на практиці у процесі побудови зв’язних висловлювань.

З метою формування в учнів умінь сприймати, відтворювати, будувати зв’язні висловлювання різних стилів та типів потрібно проводити наступні напрямки роботи, як:

• удосконалювати орфоепічні навички мовлення;

• забезпечити правильне засвоєння лексичного запасу мови;

• удосконалювати мовлення на граматичному рівні;

• мотивувати учнів послідовно і логічно викладати думки;

• сприяти засвоєнню етичних правил спілкування [16, с. 4].

На сучасному етапі в методиці початкової освіти виробилися загальноприйняті принципи роботи з розвитку мовлення школярів. До цих принципів належать:

• єдність розвитку мовлення і мислення;

• зв'язок усного і писемного мовлення;

• зв'язок роботи з розвитку мовлення з вивченням теоретичних розділів шкільної програми;

• зв'язок розвитку мовлення з вивченням інших предметів.

Функція мовлення – оформлення і вираження думки. На думку Л.О. Варзацької, джерелом для розвитку думки служать наочні образи, сприймання навколишнього світу, враження, здобуті під час спостережень, а із наочного образу думка учня переключається на відпрацювання даних про цей образ: виділяти, порівнювати, узагальнювати ознаки. Все це сприяє розвитку сприймання, уяви, мислення та мовлення в їхньому взаємозв’язку [16, с. 5]. Це можна реалізувати завдяки прийомам, що активізують увагу, сприяють розвитку пам’яті, але при умові врахування вікових особливостей учнів.

Усне мовлення має ряд властивостей, які допомагають промовцю встановити контакт з аудиторією: темп, міміка, жести, логічні наголоси тощо. Водночас цей вид мовленнєвої діяльності значно складніший за писемне мовлення, так як потребує вольових зусиль, певної послідовної структури висловлювання. Психолог О. О. Леонтьєв зазначає, що, для того щоб повноцінно спілкуватися, людина повинна володіти низкою умінь: швидко і правильно орієнтуватися в умовах спілкування; уміти правильно спланувати своє мовлення, вибрати зміст акту спілкування; знайти адекватні засоби для передачі цього змісту; уміти забезпечити зворотній зв'язок. Якщо який-небудь ланцюг акту спілкування буде порушено, то мовцю не вдається домогтися очікуваних результатів спілкування – воно буде неефективним [16, с. 6]. У методиці ці уміння перетворюються у чотири взаємопов’язаних фаз процесу породження зв’язного висловлювання.

Мотивом будь-якого висловлювання служить мовленнєва ситуація. У методиці навчання питання мовленнєвої ситуації вивчали такі педагоги та психологи: О. О. Леонтьєв, М. М. Соколов, Т. А. Ладиженська, В. А, Трунова та інші. У методичній літературі визначено два типи мовленнєвих ситуацій:

• зорієнтовані на етап формування авторського задуму (стимулюють бажання висловлюватися);

• що уводять дитину в лабораторію народження думки (ігрові ситуації, складання висловлювань за аналогією, вільні висловлювання) [16, с. 18].

У мовознавчій науці визначено, що одиницею спілкування є усне або писемне висловлювання – текст, ознаками якого є цілісність змісту, зв’язність викладу, структурна організація, завершеність.

У Державних вимогах зазначається, що учні повинні «знати основні ознаки тексту, його будову; уміти визначати тему і мету (основну думку) тексту, практично розрізняти типи і стильові особливості текстів; застосовувати здобуті знання про текст у процесі побудови власних висловлювань» [5, с. 9].

Виходячи з Державних вимог, під час навчання учнів складати власні висловлювання потрібно звертати увагу на структуру тексту: зачин (повідомляється про предмет висловлювання), основна частина (виклад подій, фактів тощо), заключна частина (висновок).

Чинна програма передбачає ознайомлення молодших школярів з трьома типами мовлення: розповіддю, описом, міркуванням. Охарактеризуємо ці типи мовлення.

Розповідь – виклад інформації про події, явища, вчинки людей. Для цього типу мовлення характерна видо-часова належність повідомлюваного [12, с. 317]. Розповідні тексти мають сюжет. Під час їхнього написання використовуються слова: потім, після того, через деякий час, тоді тощо. Навчаючи учнів писати розповіді, доцільно аналізувати та вдосконалювати зразки висловлювань [16, с. 24].

Опис – текст, у якому послідовно подаються ознаки, характерні особливості зображуваного предмета, явища, людини [12, с. 317]. Серед різних видів описів для учнів найбільш цікавим є загадка. З метою навчання учнів складати тексти-описи доцільно використовувати такі вправи: розрізняти тексти-описи серед інших типів текстів, навчати знаходити ознаки предмета залежно від основної думки висловлювання, редагувати описи [16, с. 27].

Міркування (або роздум) – подання інформації з обґрунтуванням, розкриттям причинно-наслідкових зв’язків [12, с. 317]. Міркування – найважча форма організації мовлення. Для того, щоб учні навчилися складати тексти-роздуми, слід використовувати різні види вправ: навчати знаходити докази, факти; розрізняти даний тип мовлення серед інших; зіставляти та редагувати; створювати власні тексти.

За стилістичними ознаками тексти поділяються на розмовні, ділові, наукові, публіцистичні, художні.

У методиці навчання визначено три напрями розвитку мовлення на вимовному рівні: техніка, орфоепія, інтонація.

Техніка мовлення охоплює правильність дихання і чіткість дикції. Розрізняють фізіологічне (невимушене) і мовленнєве (керований процес) дихання. Завдання розвитку мовленнєвого дихання полягають у тому, щоб тренувати тривалий видих та вміння раціонально використовувати і своєчасно відновлювати запас повітря під час мовлення [12, с. 324].

Важливе завдання у роботі над технікою мовлення – вдоскона­лення дикції учнів. Для вирішення цього завдання пропонується такий вид завдань, як вивчення скоромовок.

Наступний напрям роботи з розвитку мовлення на вимовному рівні – практичне засвоєння молодшими школярами орфоепічних норм української літературної мови.

На думку Л. П. Федоренко, процес формування в учнів орфоепічних умінь склада­ється з таких компонентів:

• активна вимова і слухання мовних одиниць;

• розуміння мовних одиниць, постійне зіставлення власної вимови зі зразками орфоепічно правильного мовлення;

• запам'ятовування орфоепічних норм [12, с. 325].

На етапі практичного засвоєння учнями орфоепічних норм ефективним є паралельне застосування прийому наслідування разом з прийомами свідомого артикулювання та порівняння мовних одиниць.

Третій напрям – робота над інтонацією. Вже на уроках навчання грамоти у першокласників формуються навички виразного читання, що в подальшому стане основою для вивчення елементів синтаксису та пунктуації. У «Методиці навчання української мови в початкових класах» подано таке визначення інтонації: «Це звукові засоби мови, за допомогою яких передається смисловий та емоційний характер висловлювання, комунікативне спрямування, стилістичне забарвлення тексту, інідуальність виражальних прийомів мовця» [12, с. 326].

Інтонація умовно поділяється на емоційну і смислову. У початкових класах спочатку доцільно розглядати емоційну інтонацію. Учні вчаться практично розмежовувати емоційні стани (радість, печаль, страх) та застосовувати потрібну інтонацію в мовленнєвій ситуації.

Досвідченні педагоги вважають, що на практиці «ефективним є шлях «від діалогу до монологу», тобто розпочинати роботу над формуванням інтонаційних умінь слід з діалогіч­ного мовлення, переходячи поступово до вдосконалення монологічних зв'язних висловлювань» [12, с. 326].

Основна одиниця мовлення – слово. Саме від багатства лексичного запасу та від того, як особистість вміє доречно застосовувати в мовленні лексику, залежіть її успішність в спілкуванні з оточуючими людьми.

Мета лексичної роботи в початковій школі – реалізації двох завдань: а) накопичення в пам'яті учнів значної кількості слів з усвідомленням усіх від­тінків їх значення та експресивного забарвлення; б) формування вмінь активно користуватися власним словниковим запасом [12, с. 326].

Лексична робота проводиться за чотирма напрямами. У посібнику «Методика навчання української мови в початкових класах» наведено нижче такі напрямки:

• збагачення словника, тобто засвоєння нових слів та нових значень слів, що раніше учням були не відомі;

• уточнення словника, тобто поглиблення розуміння вже відомих слів, з'ясування відтінків у значенні між синонімами; добір антонімів, аналіз багатозначності;

• активізація словника, тобто використання якомога більшої кількості слів у мовленні кожного учня, введенйя слів у речення, засвоєння сполучуваності слів з іншими словами, використання їх у конкретному тексті;

• вилучення нелітературних слів, які вживаються іноді молодшими школя­рами, виправлення помилок у наголошуванні та вимовлянні слів.

Лексичний словник молодшого школяра активно поповнюється завдяки засобам масової інформації, мовленнєвому оточенню в сім’ї, серед друзів, у школі, додатковій літературі.

Щоб зацікавити учнів у вивченні нової лексики, потрібно ретельно спланувати словникову роботу. У цьому процесі головне правильно і доступно пояснити значення нових слів. Існує класифікація вправ, що спрямовані на збагачення і вдосконалення словника молодшого школяра: лексико-семантичні, словниково-логічні, лексико-граматичні. Але це вже тема іншого дослідження.

З метою розвитку мовлення застосовують такі загальноприйняті методи: імітативні, комунікативні, метод конструювання тексту. Розглянемо ці методи детальніше.

Імітативні методи або метод наслідування ґрунтуються на тому, що мова передається з покоління в покоління і засвоюється дитиною шляхом наслідування. У школі зразки наслідування – літературні твори. Завдяки своїй жанровій та стильовій різноманітності вони дозволяють активізувати знання учнів, їх лексичний запас.

Імітативні методи охоплюють: аналіз зразків текстів, синтез власних мовних конструкцій, пошукову діяльність – добір слів та інших мовних засобів, моделю­вання зразків текстів, конструювання за моделями речень і текстів, узагальнення, формулювання правил, усні і письмові перекази. До цього методу належать такі прийоми та вправи: усні і письмові переказів прочитаних чи прослуханих текстів (докладний, стислий, вибірковий, з творчим доповненням і змінами), поділ тексту на частини, добір заголовків до виділених частин, складання плану тексту, спостереження за виражальними мовними засо­бами, вжитими в тексті, тощо. Ці методи готують учнів до навчання за іншими методами розвитку мовлення.

Комунікативними вважають ті методи, що ґрунтуються на комунікативній функції мови. Ця група методів передбачає, що всі висловлювання мають бути мотивованими, мати адресата і бути зрозумілими тому, хто висловлює свою думку.

В процесі усних і письмових мовленнєвих вправ учні оволодівають такими уміннями: підпорядковувати свій твір певному задуму, виражати в ньому свою думку, позицію, емоції, ставлення; збирати, накопичувати матеріал, розмежовувати головне й друго­рядне відповідно до теми і задуму; систематизувати матеріал, обдумувати й складати план; будувати текст; вдосконалювати написане, редагувати.

Метод конструювання тексту передбачає застосування теоретичних знань з орфоепії, орфографії, лексики, граматики, стилістики. Він реалізується за допомогою таких прийомів: словникова робота; робота над словосполученнями; робота над реченням; логічна робота (побудова узагальнень, міркувань, доведень, виправлення логічних помилок у тексті тощо); вправи з теорії тексту (відпрацювання типів зв'язку в тексті, складання текстів різних типів і стилів тошо) [12, с. 321-323].

Усі методи розвитку мовлення реалізуються у тісному взаємозв’язку, доповнюючи один одного.

Отже, розвиток мовлення – це процес, що потребує постійного педагогічного керівництва. Вчитель повинен пам’ятати, що умовою успішного розвитку мовлення та формування мовленнєвих умінь є потреба в спілкуванні, тому на кожному уроці повинна бути передбачена мовленнєва ситуація. Лише у взаємозв’язку всіх наведених методів та прийомів, що реалізуються через низку вправ можна втілити у життя всі програмові вимоги до рівня підготовки учнів, що ставляться перед сучасним вчителем.

1.2 Особливості формування пізнавальних інтересів молодших школярів засобами мови і мовлення.

Щодня кожна людина розвивається, дізнається щось нове, збагачує свій лексичний запас. Мотивом того, що людина здійснює будь-яку діяльність вчинку є інтерес, що спонукає її до дії.

У загальній психології інтерес характеризується як «прагнення», «переживання», «ставлення», «увага», «спрямованість», «вторинна потреба» – усього понад п’ятдесят визначень. Смислові відтінки, які вносяться кожним дослідником, дають можливість краще висвітлити інтерес [2, с. 9].

Інтерес відіграє істотну роль у будь-якій діяльності людини. Саме цей психічний процес спонукає звертати увагу на певні об’єкти і явища навколишнього світу з метою їх пізнання або на виконання певного виду діяльності. Увага до об’єкта інтересу з фізіологічного погляду пояснюється виникненням у корі великих півкуль головного мозку вогнища оптимальної збудливості. Саме завдяки цьому в стані зацікавленості людина все засвоює швидко й ґрунтовно. Розумова діяльність під впливом інтересу стає дедалі зосередженішою. Інтерес – причина виникнення уважності людини до тих чи інших об’єктів [8, с. 11].

Такі вчені-методисти, як Т. Єгоров, Е. Натанзом, П. Рудін, О. Ковальов, даючи визначення інтересу, стверджують, що його головною ознакою може бути тільки стійке позитивне емоційне ставлення особистості до об'єкта. Вони вважають емоції рушійною силою, що може активізувати і гальмувати процес пізнання, впливати на працездатність людини [29, с. 13].

«Інтерес можна назвати, – пише М. Демін, – провідним мотивом діяльності людини… через інтерес ми проникаємо в процеси взаємодії суб’єкта і об’єкта, в механізми діяльності і розглядаємо його ніби з внутрішнього боку». Саме це дозволило Н. Мечинській вважати, що наявність інтересів у школярів є показником їхнього загального розвитку [4, с. 93].

У шкільному віці особливе значення для розвитку має пізнавальний інтерес.

Важливою ознакою пізнавального інтересу вважається не накопичення інформації в процесі вибіркової діяльності особистості, а активні дії суб’єкта в її переробці. Тому ініціативність пошуку, самостійність у здобутті знань – найхарактерніші прояви пізнавального інтересу.

Він не тільки впливає на всі психічні процеси, зумовлюючи результативність навчання, а й визначає вплив навчання на особистість учня. Ця обставина дозволяє розглядати пізнавальний інтерес як "центральний мотив" навчання, значущу частину загальної спрямованості особистості [2, с. 10].

У сучасній педагогіці пізнавальний інтерес розглядається як рушійна сила активізації навчання, розвитку пізнавальної самостійності учнів, важливий напрям підвищення ефективності навчальної діяльності. Пізнавальний інтерес стимулює пізнавальну активність учнів і тим самим спрямовує розвиток розумової, психічної та соціальної сфери особистості, створює умови для формування творчості учня. Дане питання досліджували такі психологи та педагоги: Н. Бібік, В.Білий, М. Бєляєв, Л. Божович, Д. Водзинський, Л. Гордон, О. Ковальов, В. Котирло, В. Крутецький, В. Лозова, В.Онищук, В. Паламарчук, О. Савченко, С. Рубінштейн, Т. Шалева, Г. Шамова, Г. Щукіна та інші.

Пізнавальний інтерес виражений у своєму розвитку має декілька стадій. Умовно виділяють такі: зацікавленість, допитливість, пізнавальний інтерес, теоретичний інтерес.

Зацікавленість – найелементарніший інтерес, що за певних ситуацій оволодіває учнями, але при зміні ситуації швидко зникає. Цей етап розвитку інтересу пов'язаний з новизною предмета, яка може й не мати особливого значення для людини. В учнів ще не помічається прагнення до пізнання суті виучуваних предметів, явищ, процесів.

Зацікавленість є ефективним засобом успішного навчання, необхідною умовою досягнення позитивних наслідків. Видатний педагог В. Сухомлинський вважав, що навчальний процес у сучасній школі повинен розвивати всемогутню радість пізнання.

Лише тоді, коли дитина зацікавиться матеріалом, у неї виникне бажання дізнатися про нього більше. Ефективне навчання неможливе без пошуків шляхів активізації пізнавальної діяльності учнів, адже діти повинні не тільки засвоїти певну суму знань, а й навчитися спостерігати, порівнювати, виявляти взаємозв'язок між поняттями, міркувати.

Допитливість характеризується прагненням проникнути за межі побаченого, розширити свої знання, дістати відповіді на запитання, що виникають під час навчання. На цьому етапі для учнів характерні емоції здивування, почуття радості відкриття. Вони самі прагнуть відповісти на запитання: чому?, прагнуть розширити свої знання.

Пізнавальний інтерес – це вищий етап розвитку учнів. Такий інтерес пов'язаний з намаганням учня самостійно розв'язати проблемне питання. У центрі уваги – проблема, а не готові знання. При цьому учні шукають причину, намагаються проникнути в суть предмета, самостійно встановити закономірність, розкрити причинно-наслідкові зв'язки. Учень напружує думку, вольові зусилля, виявляє емоції.

Теоретичний інтерес характеризується спрямованістю учнів не лише на глибоке і міцне засвоєння знань, пізнання закономірностей і опанування теоретичних основ, а й на застосування їх на практиці. Зазвичай теоретичний інтерес виникає в старшокласників тоді, коли в них формуються наукові погляди, переконання, стійкий світогляд.

Усі ці етапи розвитку інтересу змінюються, взаємопроникають, пов'язуються між собою, часом співіснують в єдиному акті засвоєння знань, пізнанні нового.

Етапи прояву в учнів інтересу нерозривно пов'язані з етапами збудження в них цього інтересу вчителем. До етапів збудження інтересу вчителем відносяться цікавість, емоційна привабливість і проблемність ситуації у викладанні. До етапу прояву інтересу учнів — зацікавленість, допитливість і творче застосування знань [6, с. 8].

Однією з умов формування пізнавального інтересу є розуміння дитиною змісту і значення виучуваного.

Наступна важлива умова збудження інтересу – це наявність нового як у змісті виучуваного, так і в самому підході до його розгляду. Не можна повторювати відомі істини на одному і тому самому пізнавальному рівні; треба розширювати горизонти пізнання учнів для глибшого розуміння матеріалу.

Робота без мети – нецікава. А та діяльність, яка пов’язана з перспективою, «завтрашньою радістю», – завжди цікава. Школярі старанно вчаться тоді, коли добре розуміють завдання освіти, коли бачать у перспективі роботу, яку потрібно виконати, і ступінь розвитку, якого вони досягнуть після закінчення навчання [8, с. 27].

Ще однією умова виховання інтересу – емоційна привабливість навчання. Треба прагнути, щоб здобуті на уроках знання викликали в учнів емоційний відгук, активізували їх моральні, інтелектуальні та естетичні почуття.

Останньою умовою є наявність оптимальної системи тренувальних творчих вправ і пізнавальних завдань до відповідної «порції» програмового матеріалу [20, с. 504].

Важливе значення для збудження інтересу до навчальної діяльності мають форми її організації – як індивідуальні, так і колективні. Одна річ, коли дитина окремо, незалежно від товаришів, працює над навчальними завданнями, інша – коли учні в процесі виконання завдань включаються в багатопланову і безпосередню взаємодію, встановивши багатогранні стосунки: відповідальної залежності, контролю, взаємодопомоги [8, с. 26].

Розвиткові пізнавальної активності молодших школярів сприяє застосування дидактичних ігор. Ігри та ігрові ситуації допомагають дитині краще зрозуміти предмет, що вона вивчає, засвоїти певне поняття. Створює сприятливі умови для активізації пізнавальної діяльності принцип індивідуалізації та диференціації, бо саме ця форма роботи дозволяє вчителеві знаходити особистісний підхід до кожної групи, враховуючи їхні особливості. Диференційований підхід стимулює пізнавальні інтереси, сприяє розширенню знань учнів.

Розвитку пізнавальних інтересів сприяє також застосування на уроках інтерактивних методів, що мають на меті створення комфортних умов навчання, які забезпечують активну взаємодію всіх учнів.

Ми вважаємо, що використання лінгвістичних словників на уроках мови сприяє не тільки розширенню лексичного запасу школяра, а й активізації його пізнавальних процесів. Але це можливо при умові, якщо на уроці ця робота буде проведена у поєднанні з інтерактивними методами, іграми, диференційованими завданнями.

Отже, досягти успіху на уроці можна лише тоді, коли учень буде зацікавлений в отриманні знань. Пізнавальний інтерес – головний мотив навчання, що забезпечує його успішність. Запорукою формування пізнавального інтересу до вивчення мови є доцільно підібрані форми організації роботи, цікаві завдання.

3. Аналіз лінгвістичних словників для початкової школи.

Головною умовою мовленнєвого розвитку молодших школярів є робота, яка спрямована на збагачення їхнього словникового запасу, формування вмінь точно добирати лексику для здійснення комунікації. З метою реалізації цієї умови на кожному уроці необхідно працювати над словом, над тим, як учні його вживають, розвивати у дітей інтерес до вивчення слова – все це можна реалізувати з допомогою лінгвістичних словників. Але у сучасній школі не кожен школяр вміє правильно використовувати словник, тому формування вмінь самостійно користуватися цим видом літератури є актуальним завданням сучасної методики.

Проаналізувавши державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів початкової школи з освітньої галузі «Мова і література», нами виявлено, що молодші школярі мають уміти користуватися навчальними словниками різних типів [5, с. 7].

Лексикографія як розділ мовознавства у початковій школі не вивчається, але окремі його елементи знаходять відображення у програмах сучасних підручників. Розглянемо детальніше розділ лексикографія.

Лексикографія – розділ мовознавства, що займається проблемами укладання словників, збиранням, упорядкуванням та описом словникового матеріалу [3, с. 70]. Цей розділ мовознавства виник з практичних потреб пояснення незрозумілих слів. Першим друкованим словником став «Лексисъ…» Лаврентія Зизанія (Вільно, 1596).

З кінця XVIII ст. до 1917 українська лексикографія активно розвивається. Видаються словники різних видів, здебільшого двомовні. Найціннішим словником цього періоду прийнято вважати «Малоруско-німецький словар» Є. Желехівського та С. Несільського, у якому представлена як зафіксована в художній літературі, так і діалектна лексика.

З 1917 року до кінця XX ст. виходить велика кількість словників, з’являються нові типи словників. На сьогоднішній день найповнішим і найдокладнішим залишається тлумачний словник «Словник української мови» в 11 томах, що був виданий саме у цей період.

Усі сучасні словники поділяються на енциклопедичні та лінгвістичні. Лінгвістичні словники у свою чергу поділяються на: тлумачні, орфографічні, орфоепічні, історичні, етимологічні, словники синонімів, фразеологічні, словники письменників тощо. На основі цих словників розробляються словники, які адаптовані до вікових особливостей молодших школярів.

Подамо коротку характеристику лінгвістичних словників, які можуть бути використані вчителем на уроках української мови як засіб формування пізнавального інтересу до вивчення мови.