39

Міністерство освіти і науки України

Національний університет «Острозька академія»

Інститут права ім. І. Малиновського

Кафедра правосуддя та кримінально-правових дисциплін

Дипломна робота

на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста

Спеціальності 7.03040101 – Правознавство

На тему:

Збирання та використання захисником доказів у кримінальному процесі

Виконала студентка 5 курсу, групи П-51

Спеціальності 7.03040101 – Правознавство

Суплік А. В.

Науковий керівник

Доктор юридичних наук, професор

Лук’янчиков Євген Дмитрович

Рецензент

Калюка Микола Олександрович

адвокат

Острог - 2014

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………….……...3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ОСНОВИ ЗБИРАННЯ ЗАХИСНИКОМ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ…......7

1.1. Поняття збирання доказів………………………………………………....7

1.2. Захисник як суб’єкт збирання доказів; …………………………….......16

1.3. Збирання доказів захисником……………………………………………30

РОЗДІЛ 2. СПОСОБИ ЗБИРАННЯ ЗАХИСНИКОМ ДОКАЗІВ:…………………………………………………………….43

2.1. Опитування;………………………………………………………............43

2.2. Запит документів………………………………………………………....47

2.3. Збирання речових доказів………………………….……………………52

2.4. Отримання висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок……………………………………………………………………………59

2.5. Інші способи збирання доказів…………………………………...…67

2.6. Використання науково-технічних засобів у процесі доказування….72

РОЗДІЛ 3. ВИКОРИСТАННЯ ЗАХИСНИКОМ ДОКАЗІВ….74

3.1. Використання захисником доказів на досудовому слідстві……...…...74

3.2. Використання захисником доказів в суді першої інстанції……….......88

3.3. Використання захисником доказів у подальшому провадженні..…....94

ВИСНОВКИ……………………………………………………………..…...100

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………104

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Українська держава на сучасному етапі свого розвитку переживає значні перетворення, підвищуються вимоги до дотримання законності в діяльності правоохоронних органів. Об’єктивною необхідністю стала судова реформа, одним із завдань якої є перетворення кримінального процесу із обвинувального у змагальний, тим більше що у відповідності зі ст. 129 Конституції України судочинство повинно здійснюватися на основі змагальності і рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Реалізація цього положення, як випливає з проведеного в даній роботі дослідження, створює максимально сприятливі умови для встановлення істини і проголошення справедливого вироку. Потрібна така організація судочинства на всіх його етапах, включаючи досудові, і у всіх органах, яка повністю виключила б можливість засудження невинних. Цим пояснюється збільшена увага до участі захисника у кримінально-процесуальному доказуванні. Саме проблеми процесуального статусу сторони захисту, участі її в доказовій діяльності найтіснішим чином пов’язані з необхідністю забезпечити захист кожної людини і суспільства в цілому від злочинів, а з іншого боку – з гарантією прав осіб, залучених до сфери кримінального процесу.

В даний момент виникла гостра необхідність в удосконаленні законодавства про становище захисника у кримінальному процесі, заходів, які сприяють реалізації на практиці права кожного обвинуваченого на отримання кваліфікованої юридичною допомоги. Відповідні положення необхідно передбачити у проекті КПК України та проекті закону „Про адвокатуру”.

Правова держава повинна забезпечувати такий порядок регламентації процесуальних відносин, який би забезпечував захист людини, суспільства і держави від злочинів і встановлював гарантії впровадження в життя правових приписів. Досягнення цих цілей можливе шляхом розширення процесуальних прав захисника, надання йому ширших прав у доказуванні.

Вивчення практики участі захисників і їх підзахисних у доказуванні показує, що роль цих суб’єктів доказування при розслідуванні злочинів з кожним роком підвищується. Разом з тим її аналіз приводить до висновку, що часто діяльність сторони захисту не відповідає потребам практики і можливостям, встановленим законом. Це викликає необхідність дослідження способів підвищення активності захисника і його клієнта у доказуванні. Потребують теоретичного осмислення існуючі положення КПК України 1960 р. і норми проекту КПК України, що стосуються участі обвинуваченого і його захисника в кримінально-процесуальному судочинстві.

Питанням діяльності захисника з доказування у кримінальному процесі, підвищенню її ефективності присвячені роботи таких видних учених і практиків як Т.В. Апарова, В.Д. Арсеньев, М.О. Баєв, Р.С. Бєлкін, А.М., Бірюкова, В.П. Божьев, Т.В. Варфоломєєва, В.О. Власіхін, І.Ю. Гловацький, Н.О. Громов, К.Ф. Гуценко, В.Я. Дорохов, С.П. Ефімічєв, Я.П. Зейкан, З.З. Зінатуллін, Ц.М. Каз, Л.М. Карнєєва, Л.Д. Кокорев, О.M. Ларін, В.З. Лукашевич, П.О. Лупинська, Г.М. Міньковський, І.Б. Михайлівська, М.М. Михєєнко, Я.О. Мотовіловкер, Н.М. Обрізан, І.Л. Петрухин, Р.Д. Рахунов, В.М. Савицький, А.Д. Святоцкий, В.Д. Спасович, М.С. Строгович, Ф.Н. Фаткуллін, М.П. Чельцов, С.А. Шейфер, О.Г. Яновська та ін.

Поряд з цим, немає єдиної думки з питань, зв’язаних за участю сторони захисту в кримінально-процесуальному доказуванні. Залишаються дискусійними проблеми статусу захисника, механізму забезпечення його прав і обов’язків. Законом до цих пір не передбачені засоби реалізації права збирання доказової інформації стороною захисту, її види і шляхи отримання. Вивчені дослідження не містять повноцінного комплексного вивчення правомочності захисника щодо збирання доказової інформації, перевірки і оцінки сформованих доказів у кримінальній справі і результатів цієї діяльності.

Ці обставини визначили актуальність даного дослідження

Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є вивчення і спроба вирішення процесуальних проблем участі захисника у кримінально-процесуальному доказуванні, дослідження відповідної законодавчої бази, розробка конкретних пропозицій щодо зміни статусу сторони захисту в кримінальному процесі України, вироблення практичних рекомендацій, що відносяться до створення в кримінальному процесі ефективних механізмів забезпечення прав сторони захисту на участь в доказуванні.

Актуальність та мета дослідження обумовила необхідність вирішення наступних завдань:

- вивчити процесуальне становище захисника, права, надані йому при здійсненні захисту, на основі аналізу КПК визначити, чи достатньо у нього засобів для успішної реалізації функції захисту;

- внести пропозиції з удосконалення кримінального процесуального закону в частині статусу захисника;

- проаналізувати повноваження сторони захисту щодо збирання доказів згідно чинного кримінального процесуального законодавства України;

- розглянути особливості участі захисника в перевірці і використанні сформованих доказів;

- розробити рекомендації, що забезпечують ефективність участі захисника у процесі доказування.

Об’єктом дослідження є правовідносини, що складаються виникають та реалізуються при збиранні та використанні захисником доказів у кримінальному процесі.

Предмет дослідження – порядок збирання та використання захисником доказів у кримінальному процесі.

Методологічну базу дослідження складають діалектичний метод наукового пізнання, загальнонаукові і окремі наукові методи теоретичного аналізу, такі як логічний, порівняно-правовий, статистичний.

Теоретичну базу дослідження склали праці як українських, так і зарубіжних учених з кримінального процесу, криміналістики, адвокатури.

Наукова новизна роботи визначається комплексним підходом до дослідження проблем. Наукове вивчення питання участі захисника в кримінально-процесуальному доказуванні здійснюється на основі пріоритету прав, свобод особи і їх співвідношення з суспільними і державними інтересами.

У роботі пропонується комплексний підхід до діяльності сторони захисту зі збирання доказової інформації, перевірки і оцінки сформованих доказів, порядку подачі, розгляду скарг і клопотань з приводу неповноти проведеного доказування.

Практичне значення роботи полягає в тому, що матеріали можуть дослідження бути використані у різних сферах діяльності, зокрема: при вивченні студентами курсів «Кримінальний процес», «Адвокатура України», «Теорія доказів» та ін.; науково-дослідній сфері – сформульовані та викладені положення, узагальнення, висновки і рекомендації; у сфері правотворчості, в навчально-методичній роботі.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновку та списку використаної літератури.

Загальна кількість сторінок – 108, з них основного тексту 101

Розділ 1 теоретичні та правові основи збирання захисником доказів у кримінальному процесі

1. Поняття збирання доказів

Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року основними завданнями кримінального провадження визначив: захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень; охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження; забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (ст. 2 КПК України).

Саме вирішити вказані завдання покликаний найважливіший у кримінальному провадженні процес доказування, а норми Кримінального процесуального кодексу України повинні забезпечити здійснення цього процесу з дотриманням основних конституційних принципів, таких як рівність перед законом і судом, забезпечення права на захист, змагальність сторін та свобода у поданні ними суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості.

Шляхом доказування забезпечується основна інформаційна складова кримінальної процесуальної діяльності, за допомогою якої встановлюються усі обставини та здійснюється виконання процесуальних функцій його сторонами.

Поняття доказування розглядають у вузькому та широкому його значеннях. У вузькому розумінні доказування розглядається як розумова діяльність, яка полягає у логічному процесуальному обґрунтуванні доказами певної тези, твердження, висновків, рішення у справі. Тобто, доказування як розумова діяльність¹ .

У широкому значенні доказування слід розуміти вже не лише як розумову діяльність, спрямовану на обґрунтування певних висновків, а й складну практично-процесуальну діяльність, яка складається із числа елементів. Як відмічав Ф.Н. Фактуллін, поняття доказування у кримінальному процесі потрібно розглядати не лише з точки зору етимологічного значення та як логіко-філософську категорія, а й як категорію кримінально-процесуальну² .

Тобто, кримінальне процесуальне доказування не завершується логічною роботою уже із готовими фактами, а становить комплекс передбачених законодавством процесуальних дій по виявленню, перевірці, оцінці, фіксації доказів.

Виходячи із того, що доказування зумовлене інтересом певного суб’єкта кримінального процесу і породжується відстоюванням і захистом суб’єктом цього інтересу, тобто відстоюванням сторонами захисту і обвинувачення відповідно приватного та публічного інтересу, слід готовити про те, що доказування повинно здійснюватися сторонами у кримінальному провадженні.

На відміну від норм Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, у ч.2 ст. 92 КПК України 2012 року законодавець дає визначення поняттю доказування та зазначає, що доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження. При цьому, зміст процесу доказування уцілому та кожної його складової розкривається у наступних нормах даного Кодексу.

Складові процесу доказування, а саме дії та відносини, дуже різноманітні. Однак, посилаючись на закріплене КПК України поняття доказування та аналізуючи складові цього процесу, слід говорити про окремі, відносно самостійні елементи, «важливі для аналітичного вивчення внутрішнього змісту кримінально-процесуального доказування»³.

Традиційний підхід до аналізу доказового права та практики його застосування дає підстави виокремити наступні елементи процесу доказування: збирання; перевірка та оцінка доказів.

Збирання доказів як елемент процесу кримінального процесуального доказування є основоположною складовою цього процесу, який спрямований на отримання доказового матеріалу. Всі інші процеси, а саме, перевірка та оцінка доказів слідчим, прокурором, слідчим суддею та судом, здійснюються вже на основі наявної, зібраної доказової інформації.

У процесуальній літературі зміст процесу збирання доказів визначається по різному. Так, А.І. Вінберг збирання доказів розумів, як «сукупність дій по виявленню, фіксації, вилученню та збереженню різних доказів»⁴ .

В.П. Колмаков у поняття збирання доказів не включає їх закріплення, говорячи або про «способи збирання та закріплення» доказів, або поряд із збиранням - про виявлення доказів⁵ .

С.А. Шейфер розуміє під збиранням доказів систему дій, які забезпечують сприйняття суб'єктом доведення об'єктивно існуючих слідів події, що вивчається, які супроводжуються формуванням у свідомості пізнавального образу, а також дій, що забезпечують збереження цього образу, шляхом процесуальної фіксації результатів сприйняття⁶ .

КПК України 2012 року збирання доказів розглядає як один із елементів процесу доказування, кінцевою метою якого є встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження (ч.2 ст. 91 КПК України). Сучасна наука розглядає збирання доказів, як «урегульовану КПК діяльність уповноважених суб’єктів з виявлення й фіксації у встановленому кримінальним процесуальним законом порядку матеріальних та ідеальних слідів злочину або інших фактичних даних, що мають доказове значення для кримінального провадження»⁷.

Ураховуючи вищенаведене, слід говорити, що «збирання доказів» у свою чергу також складається із ряду елементів та, як окремий елемент доказування, має свої специфічні риси.

Посилаючись на норми КПК України, виділяємо такі основні елементи процесу збирання доказів: виявлення та фіксація. Аналіз цих складових даного процесу дасть можливість більш точного розуміння самого поряння «збирання доказів».

Слово «виявляти», «виявити» тлумачиться, як шукаючи, знаходити або ж перевіривши що-небудь, установити якийсь факт ⁸.

Тобто, у процесі кримінального доказування необхідно спочатку шляхом пошуку віднайти ті фактичні дані, які мають значення для кримінального провадження та можуть набути доказового значення. Це сліди кримінального правопорушення та інші дані, які вказують на обставини кримінального правопорушення, зокрема, визначені ч.1 ст.91 КПК України (основні): час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення; винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення; вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат; обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження; обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання.

У кримінальному провадженні доказуванню підлягають і ніші факти та обставини (побічні). Зокрема, це: факти, що належать до матеріальних наслідків вчинення кримінального правопорушення; об’єкти, що зберегли на собі сліди кримінального правопорушення; знайдені предмети, що були об’єктом кримінально протиправних дій; обстановка на місці вчинення кримінального правопругення; факти, що вказують на ознаки зовнішності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення та інші.

Із норм КПК України також слідує, що доказуванню у кримінальному провадженні підлягають і підстави для застосування заходів забезпечення останнього, які застосовуються на підставі ухвали слідчого судді або суду, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом (ст.132 КПК України).

Із вищенаведеного випливає, що виявлення включає пошук фактичних даних, які мають значення для кримінального провадження, що у свою чергу є активними діями сторін у кримінальному провадженні. Таким чином, виявлення доказів – це одна із складових частин процесу збирання доказів, під яким слід розуміти діяльність безпосередніх учасників (суб’єктів) доказування, зокрема захисника, а також інших уповноважених на те осіб, наділених в силу кримінально-процесуального закону правом представляти органу дізнання, слідчому, прокурору судді (суду) виявлену ними доказову інформацію (фактичні дані) для прийняття того чи іншого кримінально-процесуального рішення.

Слід відмітити, що виявленню підлягають не лише ті фактичні дані та обставини, які становлять предмет доказування, а й ті, які обґрунтовують певну позицію сторони кримінального провадження. Також із норм ч.2 ст.2 КПК України випливає, що необхідно виявити і такі дані, які обґрунтовуватимуть належність та допустимість зібраних доказів.

Ураховуючи, що процесуальна діяльність із збирання доказів повинна здійснюватись лише у порядку, визначеному КПК України, то у ст.93 Кодексу законодавець закріпив способи здійснення такої діяльності.

Відповідно до ч. 2 ст.93 КПК України сторона обвинувачення збирає докази шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених КПК України, метою яких є отримання (збирання) доказів або їх перевірка (ст. 223 КПК України).

Сторона захисту та потерпілий відповідно до ч.3 ст. 93 КПК України здійснюють збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів.

Разом із тим, виявлені фактичні дані ще не є докази, а лише інформацією, що дає підстави вважати, що вони, будучи виявленими, можуть стати доказами, мати доказове значення та у подальшому використовуватися як такі у кримінальному провадженні.

Тому важливим, заключним елементом процесу збирання доказів є їх фіксація, оскільки для того, щоб отримані дані набули доказового значення та з метою подальшого оперування ними, їм необхідно надати певну форму. Фіксація доказів – це надання форми попередньо отриманим даним, тобто їх змісту.

Так, у сучасній науці фіксація (закріплення) доказів визначається, як процес приведення зібраних даних у встановлену законом форму (процесуальні акти)⁹ .

Кодексом урегульовано процесуальний порядок фіксації доказів. Так, відповідно до норм КПК України можна виділити наступні способи фіксації доказової інформації:

1) Складання протоколів процесуальних дій;

2) Застосування технічних засобів фіксації кримінального провадження (аудіо-, відеозапис, кінозйомка, фотографування тощо);

3) Журнал судового засідання.

Допоміжними способами закріплення доказів є спеціально виготовлені копії, зразки об’єктів, речей і документів, письмові пояснення спеціалістів, які брали участь у проваденні відповідної процесуальної дії, стенограми, аудіо-, відеозапис процесуальної дії, фото таблиці, схеми, зліпки, носії комп’ютерної інформації та інші матеріали, що пояснюють зміст протоколу (ст.105 КПК України), які є додатками до протоколів.

Процес збирання доказів бирання доказів є процесуальною діяльністю суб’єктів кримінального доказування. Діючий КПК України визначає, що збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим у порядку, передбаченому цим Кодексом (ч.1 ст.93 КПК України).

Так, законодавець визначив наступне коло суб’єктів збирання доказів:

1) сторону обвинувачення: прокурор (ст.36 КПК України); органи досудового розслідування (ст.ст. 38-40 КПК України); оперативні підрозділи (ст.41 КПК України);

2) сторону захисту: підозрюваний, обвинувачений (ст.42 КПК України); виправданий, засуджений (ст.43 КПК України); законний представник підозрюваного, обвинуваченого (ст.44 КПК України); захисник (ст.45 КПК України);

3) потерпілого і його представника (ст. ст. 55, 58 КПК України).

Тобто, законодавець чітко визначив суб’єктів збирання доказів, розмежовуючи сторони кримінального процесу та наділяючи кожного із них певними повноваженнями у цьому процесі.

Слід зупинитися на розумінні поняття «докази», коли говоритимемо про їх збирання. Від правильного розуміння цього поняття залежатиме подальше розуміння проблематики даного дослідження та суті збираня доказів захисником уцілому.

Найбільш розповсюдженими є декілька поглядів:

- доказ представляє собою єдність фактичних даних та їх носія джерела доказів.

- доказами є ті передбачені законом джерела, з яких слідство і суд отримують відомості про факти, що мають значення для справи і за допомогою яких вони ці факти встановлюють.

- доказами є тільки відомості про факти, джерела ж доказів, зазначені в кримінально-процесуальному законі, до поняття доказів не входять, а мають самостійне значення.

- доказом є всякі фактичні дані.

Фактичний – стосується до факту, який відповідає фактам, дійсності, насичений фактами

Факт (від лат. factum — зроблене, що вчинилося):

1) дійсна, не вигадана подія, дійсне явище; те, що сталося, відбулося насправді.

2) Реальність, дійсність; те, що об’єктивно існує. Наявність, існування чого-небудь ¹⁰ Законодавець визначив у ст.84 КПК України визначив, що доказанми у кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчих, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Фактичні дані - це відомості про факти, тобто інформація про факти, певні процеси і явища, які в дійсності мали місце і які необхідно відтворити.

Юридична література поділяє факти і обставини, що мають значення для кримінального провадження на ті, що перераховані у ст.91 КПК України (обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні) та побічні факти.

До останніх зокрема відносяться: факти, що належать до матеріальних наслідків вчинення кримінального правопорушення; об’єкти, що зберегли на собі сліди кримінального правопорушення; знайдені предмети, що були об’єктом кримінального протиправного діяння; обстановка на місці вчинення кримінальногоправопрушення; факти, що вказують на ознаки зовнішності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення.

Вказані факти і обставини з метою досягнення поставлених завдань підлягають пізнанню учасниками кримінального процесуального доказування. Проте, сам процес пізнання не можна вважати доказом, а лише розумовою діяльністю вказаних осіб. Для сприйняття та подальшого оперування отриманими даними доказ повинен набути певного матеріального вигляду.

Відповідно до ч. 2 ст. 84 КПК України процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи та висновки експертів.

Тобто, фактичні дані – це зміст доказів, а джерела доказів – це їх форма, в якій містяться і за допомогою якої передаються фактичні дані. При цьому, як зазначалось вище, отримання доказів із законодавчо закріплених джерел є однією із основних умов їх допустимості.

Для того, щоб фактичні дані набути статусу доказів їх необхідно отримати шляхом проведення встановлених КПК України дій - слідчих (розшукових), негласних (розшукових) дій) та інших процесуальних дій, визначених КПК України, і в тому порядку, як це передбачено нормами закону.

Таким чином, говорячи про збирання доказів, слід мати на увазі діяльність уповноважених суб’єктів не лише з виявлення та пізнання певної інформації про кримінальне правопорушення, а й про показання, речі, документи, висновки експертів, які є носіями інформації про факти та обставини кримінального правопорушення.

Суд зобов’язаний дослідити докази безпосередньо та не може визнати доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених Кодексом (ст. 23 КПК України).

Закріпивши способи збирання доказів та певні права за кожною із сторін у цьому процесі, законодавець вказав на те, що зібрані на досудовій стадії кримінального провадження фактичні дані як стороною обвинувачення, так і стороною захисту слід вважати доказами. Остаточних ознак доказів такі фактичні дані набувають лише у судовій стадії, коли суд їх дослідить, оцінить та долучить до матеріалів справи і на підставі них буде ґрунтуватися кінцеве рішення суду у кримінальному провадженні.

Тобто, говорячи про збирання доказів, у тому числі стороною захисту, слід мати на увазі фактичні дані, які отримані стороною кримінального провадження у встановленому законодавством порядку. А тому, використання терміну «збирання доказів» у дисертаційному дослідженні є умовним і відповідає практиці його правозастосування відповідно до законодавчої дефініції.