1 /

Історіософія – це теорія історії, філософське розуміння історичного процесу, його схеми, періодизації і перспективи.

Родоначальник історії – Геродот (5ст до н.е.)

Методологія історії – це теорія і значення історичного процесу, сукупність пізнавальних принципів і методів які реалізуються у практиці історичного знання.

Світова історична наука 20ст. діє на основі теоретичного флюралізму, альтернативних підходів і синтезу філософсько-соціологічної думки.

Кожен науковець конструює історію. Процес дослідження проходить через його суб’єктивне мислення.

Історія – це форма національної ідеології. Кожна держава змінює історію під свої потреби.

Джерелознавство – наука, яка вивчає історичні джерела, теорію і практику їх виконання.

Джерела історії – це матеріальні носії історичної інформації. Вони безпосередньо відображають минуле: літописи,сказання, архіви, монографії, мемуари.

Методи дослідження:

Принципи:

Автодинамізм – рух та розвиток історичного процесу через виникнення суперечностей.

Активізм – суспільний процес розвивається завдяки конкретній діяльності людини.

Єдність – не визнання дійсності взаємопов’язаних, що відрізняються один від одного.

Ессенціалізм – визначення дійсності на різні елемент якої впливають різні фактори.

Історизм – кожне явище розвиває з різної точки зору того як воно виникає, які етапи воно пройшло.

Об’єктивність – розуміння того, що із ст. відбуваються незалежно від воліі свідомоті осіб.

Предмет вивчення в кожній науці становить система об’єктивних закономірностей. Предметом вивчення історії У. є закономірності виникнення соціально-економічного та політичного розвитку суспільства на всіх укр. землях. Історія У. розглядає суспільні процеси та рухи, розвиток різних політичних сил та партій, прагнення укр. народу до незалежності, процес об’єднання всіх укр. земель в єдину державу, розвиток державних структур та політичної системи. Це перша складова частина предмету. Друга – вивчення світових суспільних процесів, їх взаємозв’язку в історії У., а також місце У. в історії світового суспільства. Існують 5 основних типів історичних джерел: 1) речові (поселення, архітектурні споруди), які дає нам археологія; 2) етнографічні; 3) лінгвістичні; 4) усні; 5) писемні (актові матеріали, оповідні пам’ятки).

2/

Україна розташована в Східній Європі, межує з Польщею, Словаччиною, Угорщиною – на заході, Румунією і Молдовою – на південному заході, Білоруссю – на півночі і північному заході, з Російською Федерацією – на сході і північному сході. На півдні територія України виходить до Чорного й Азовського морів. До складу України входять Автономна Республіка Крим, 24 адміністративні області та Київ і Севастополь як міста центрального підпорядкування. Але існує також історико-етнографічне районування нашої держави.

Історико-етнографічний регіон – це етнотериторіальне утворення в межах розселення даного етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній пам’яті людей.

Історично склалося так, що на території України формувалася складна система різноманітних історично-етнографічних регіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописних східнослов’янських племен, інші – союзів племен, треті – земель, четверті – кордони колонізованих сусідніми країнами районів, п’яті – межі новоосвоєних українським населенням земель. Певне значення для етнорегіональної розмаїтості мала також географічна своєрідність країни, її великі природні області: рівнинна, гірська, поліська, в межах яких історично розселялися різні племінні утворення.

Локальні відмінності й різновиди традиційної культури характерні для всіх відносно великих народів, що займають значну територію. Історико-етнографічні регіони у рамках етносу часто збігаються з територією, заселеною представниками певних етнографічних груп.

Існує кілька варіантів етнографічного районування території України. Так, визначають Правобережну, Лівобережну, Слобідську і Західну Україну, Запоріжжя, Крим. Деякі дослідники пропонують такий варіант поділу: Центрально-Східний регіон, Українське Полісся, Західний регіон. Більш докладний варіант етнографічного районування передбачає виділення таких регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Україна, Буковина, Бессарабія, Крим, Запоріжжя, Донеччина, Слобожанщина і Сіверщина.

Процес формування регіональної етнічності України поділяється на три основних етапи. Перший охоплює VІ–Х ст. і пов’язаний із етноплемінними утвореннями. Якщо зіставити територію розселення східнослов’янських племен з історико-етнографічними регіонами, то можна побачити, що деякі з них певним чином співпадають. Так, територія Середньої Наддніпрянщини приблизно співпадає з територією розселення полян, Волинь – волинян, Полісся – деревлян і т. ін.

Другий етап відбувався у ХІ–ХІV ст. і пов’язаний з процесом дроблення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Тривалість такої самостійності відбивалася на етнокультурних особливостях населення землі, сприяла поступовій трансформації землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслюється на третьому етапі – ХV–ХІХ ст. – у зв’язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами, а також колонізацією українцями «вільних» земель Півдня і Сходу.

Середня Наддніпрянщина охоплює нинішні Черкаську та Київську області, південні райони Чернігівської, південно-західні райони Полтавської, північні райони Кіровоградської та північно-західні райони Дніпропетровської областей. В кінці 50-х рр. ХІV ст. Київську землю було включено до Великого князівства Литовського. Згідно з Андрусівським перемир’ям 1667 р. лівобережжя Середньої Наддніпрянщини увійшло до складу Росії, одержало назву Гетьманщини, яка спочатку користувалася певною автономією. У 1764 р. гетьманське управління було скасоване.

Полісся – північні області України, що межують з Білоруссю та Росією. Українське Полісся охоплює Чернігівську область, північні райони Київської, Житомирської, Рівненської, Волинської областей. Полісся як географічне визначення певного регіону в Східній Європі має давнє походження. Після І світової війни західна частина Українського Полісся була передана Польщі, східна відійшла до СРСР. У 1939 р. Західне Полісся було приєднано до СРСР.

Волинь охоплює басейн верхів’я правих приток і середнього поріччя Західного Бугу – південні райони теперішніх Волинської і Рівненської, південно-західні райони Житомирської, північну смугу Хмельницької і Львівської областей. В давнину Волинь заселяли племена дулібів, бужан, волинян, вона входила до складу Галицько-Волинського князівства. У другій половині ХІV ст. західна частина Волині відійшла до Польщі, після Люблінської унії (1569 р.) Польща поступово захопила всю Волинь.

Поділля – займає територію трьох сучасних областей – Хмельницької, Вінницької, частину Тернопільської. Розташоване в басейні лівих приток Дністра і Південного Бугу. Вперше згадується в джерелах у середині ХІV ст. З 1434 р. Поділля втрачає незалежність і цілісність: одна його частина під назвою «Подільське воєводство» увійшла до складу Польщі, друга – Брацлавщина – до складу Великого князівства Литовського. Після поділів Польщі Подільське і Брацлавське воєводства відійшли до Росії, перетворившись на області, згодом – намісництва, а з 1796 р. – Волинську та Подільську губернії. Такий адміністративний поділ зберігся до 1917 р. Після громадянської війни Подільську губернію було скасовано. На її території утворилися у 1932 р. Вінницька, а в 1937 р. – Кам’янець-Подільська (з 1954 р. – Хмельницька) області. Західні землі Поділля увійшли до складу Польщі і лише у 1939 р. були приєднані до СРСР, утворивши Тернопільську область.

Галичина – включає Львівську, Івано-Франківську та більшість районів Тернопільської області. Основною територією Галичини були землі карпатських хорватів, а частково землі уличів і тиверців у Нижній Наддністрянщині та у Нижньому Подунав’ї. У ХІІ ст.

Підкарпатська Україна включає Закарпатську область. Її історія пов’язана з історією племен карпів, хорватів, частково уличів і тиверців.

Буковина – історико-етнографічний регіон України, що формувався на стику різних земель, держав і народів, зараз він включає Чернівецьку область. Щодо назви «Буковина», то вперше вона з’являється в грамотах молдавських господарів у ХІV ст. і пов’язана з природною особливістю краю – буковими лісами. З ХІІ ст. Буковина входила до складу Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств, у ХІV ст. була підкорена Угорщиною, а з 1359 р. стала складовою Молдавського князівства. В ХVІ ст. ця територія ввійшла до Туреччини, в 1775 р. – до Австрії. У листопаді 1918 р. Буковина стала провінцією Румунії. Приєднання Буковини до СРСР відбулося у 1940 р.

Бессарабія – історико-етнографічний регіон, розміщений в основному в міжріччі Дністра і Пруту. У Х–ХІV ст. Бессарабія була у складі Київської та Галицько-Волинської Русі, з другої половини ХІV ст. – Молдавського князівства, з 1812 р. – Росії, з 1856 р. – Румунії, з 1878 р. – знову Росії.

Крим. Етнічна структура населення Криму була розмаїтою. На півострові мешкали кіммерійці, скіфи, греки, пізніше – готи, гуни, хозари, євреї, печеніги, половці.

Кримське ханство. У ХV–ХVІІ ст. відбулася нова хвиля грецької еміграції в Крим унаслідок виселення частини греків з Туреччини, як і «волохів», циган, а у ХVІІІ ст. – грузинів.

Запоріжжя – територія південної і південно-східної України, куди входили сучасні Запорізька, Дніпропетровська, частково Полтавська, Кіровоградська, Херсонська, Миколаївська і Донецька області. Ще у Х ст. у районі Дніпровських порогів, поблизу острова Хортиця, для охорони купецьких караванів від нападів степовиків виникають укріплені поселення, що в ХІІ–ХІІІ ст. перетворилися на справжні городища.

Донеччина (Подоння, Донбас) – сучасні Донецька та Луганська області.

Слобожанщина охоплює східну частину України – теперішні Харківську, Сумську, північ Донецької та Луганської областей, а також південну частину Воронезької, Курської та більшість Білгородської областей Російської Федерації.

Сіверщина – північно-східні частини Сумщини та Чернігівщини. Її населення формувалося на стику племінних об’єднань сіверян, радимичів та в’ятичів, розселених у долах Десни, Сейму, Сули, Оки тощо. Крім автохтонного «сіверського» населення, на Сіверщині розселялися етнічні групи сусідніх земель, переважно росіяни та частково білоруси.

Наведені вище дані свідчать, що Україна розташована на прикордонні між Сходом і Заходом, на перехресті історичних шляхів, на межі зіткнення різних релігій – християнства й мусульманства, різних конфесій – православ’я й католицизму

Водночас, народні основи у Наддніпрянській Україні і Галичині дуже близькі. Усвідомлення всіма українцями свого етнічного типу особливо яскраво проявляється при порівнянні їх з росіянами, поляками або білорусами. Тоді спільне, що їх єднає, набуває особливо виразних форм, певною мірою нівелюючи відмінності.

Таким чином, у різні історичні періоди на території України сформувалися історико-етнографічні регіони. Вони характеризуються різними розмірами, індивідуальними особливостями історії, господарської спеціалізації, національного складу і традицій населення, самобутньою матеріальною і духовною культурою. Але те спільне, що визначає етнічну і духовну соборність усього українського народу, набагато сильніше, ніж історико-етнографічні особливості окремих регіонів.

3/

Концепції

Ранньосередньовічна

Однією з найпоширеніших на сьогодні концепцій етногенезу українців є ранньосередньовічна концепція україногенезу, згідно з якою розвиток української нації відбувався відповідно до універсальних законів етнічного розвитку середньовічної Європи. Творцем її вважають М. Грушевського, який виводив українців від племен антів, які мешкали в лісостепах України у V—VI ст. Пізніше до її творення долучились М. Максимович, В. Антонович, Я. Дашкевич, М. Брайчевський, Я. Ісаєвич, Г. Півторак, В. Баран, та ін. Концепція спирається на лінгвістичне підґрунтя, створене дослідженнями О. Потебні, А. Кримського, І. Огієнка та ін.

Згідно з концепцією, етноси в певний час народжуються, виходять на історичну арену, проходять життєвий цикл і дезінтегруються, розчиняючись серед сусідніх етносів. Їх вік визначається ретроспективно, шляхом встановлення початку безперервності етнокультурного розвитку народу. Відповідно до цього, більшість європейських народів, що мешкають на територіях, на які поширювався вплив Римської імперії, з'явились в ранньому середньовіччі у V—VII ст. (напр., французи, німці, англійці, іспанці, чехи, серби, хорвати, поляки, українці та ін.). Ці європейські народи у ранньосередньовічну добу пройшли кілька фаз свого розвитку: племінну (почалася у V—VII ст. і закінчилася в ІХ—Х ст. консолідацією споріднених племен та етнографічних груп у власних державах) та ранньосередньовічних імперій (ранньосередньовічні держави нерідко поширювалися на етнічні території сусідніх народів — Англійська, Іспанська, Французька, Польська, Київська Русь). Водночас у провінціях імперій зароджувалися молоді постімперські етноси, які виникали внаслідок синтезу місцевих традицій із мовно-культурним комплексом імперського народу.

Прибічники цієї концепції тримаються думки, що Давноруська держава є результатом державотворення українців, які, втративши свою імперію внаслідок дезінтеграції Русі перед монголо-татарським нашестям, продовжили своє буття в бездержавному стані на своїх етнічних територіях. У XVII ст. українці роблять нову спробу творення власної держави, а третя та четверта спроби державного будівництва припадають на 1917—1920 рр. та сучасність.

Концепція давньоруської народності

Після Другої світової війни у 1947 році нову концепцію походження східних слов'ян сформулював В. Мавродін, яка, попри критику російських колег, була підтримана ЦК КПРС у Тезах 1954 р. «Про святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією», які стали офіційною радянською схемою історії східних слов'ян до падіння СРСР. Суть цієї концепції полягала в тому, що державу Русь зі столицею в Києві заснували представники окремого східнослов'янського етносу — давньоруської народності, яка у період роздробленості Русі була розчленована Литвою та Польщею. А в результаті їх асимілятивних процесів постали 3 народи росіяни, українці та білоруси, які через агресію сусідів мріяли возз'єднатися в єдиній державі. Відтак, агресивна експансія Російської держави щодо українців та білорусів було поновленням історичної справедливості і здійснення їх заповітної мрії про возз'єднання з росіянами.

4/

Першим етапом державотворення усхідних слов’ян був родоплемінний устрій 1-5 ст. н.е. (роди, племена,старійшини, народні збори та вічебули елементами організації суспільства). Найвищого розвитку ці процеси досягли за антів. Держава Антів = державне утворення, в якому відбувся перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму з ознаками рабовласництва, вважається зачатком державності. міцний племінний союз ранніх слов’ян, виник у 4-5 ст. на території України (від Полісся до Чорного моря). Анти займалися хліборобством,тваринництвом, промислами,ремеслом, мали зв’язки з Візантією. Чітка общинна організаціясуспільства заснована на військовій демократії . Антський союз складався з родів і племен, які мали свої традиції і майно, вели господарство під управлінням старшин. Плем’я мало військово-оборонну організацію. Політичні, економічні і військові функції виконували вожді племен, які обиралися на загально-племінних зборах з найавторитетніших

старійшин роду і управляливійськом. З’явилась спадкоємність влади вождів племен. Зберігалося народне віче, на якому вирішувалися найважливіші питання (політ, економ, військові) Військовою силою було народне ополчення. Згодом родових вождів змінили військові князі, з’явилися постійніи військові дружини, створюється апарат управління Надзвичайно швидко слов'яни почалиизавойовувати південь України. До VI ст. вони розселилися майже на всій території сучасної України. Давніх слов'ян, які заселяли західну частинутериторії, іменували словенами, а тих, котрі жили на сході, тобто на території сучасної України - антами. Громадський лад антів, як і всіх слов'ян, греки називали демократією. Але це не була демократія грецького типу. Владау державі антів належала талановитим полководцям чи князям, авторитет яких був визнаний народом. Антські князі мали при собі раду племінних старшин, а при розв'язанні найважливіших питань скликали віче усіх антів. Проїснувала держава антів близько трьох століть - від кінця IV до початку VII ст. Це була могутня держава, яку можна вважати прослов'янською і попередницею наступної української держави - Київської Русі.

5/

Існують різні теорії східнослов’янського державотворення: норманська теорія (на підставі легенди Нестора літописця про запрошення новгородцями на княжіння Рюрика: Київську Русь створили варяги (нормани, вікінги), тому що слов’яни самостійно цього зробити не могли), антинорманська (утворення відбулося слов’янами завдяки глибинним економічним, соціальним та політичним процесам ). Більшість істориків виділяє такі етапи: 1) родоплемінний устрій 1-5 ст. н.е. (роди, племена, старійшини, народні збори та інше були елементами організації суспільства). Найвищого розвитку ці процеси досягли за антів.2) військова демократія 6-7 ст. – союзи племен (поляни, сивіряни) на чолі з військовими вожями:каганами, конунгами,найвідоміший з яких є Кий 3)протодержави (союзи союзів) 7-9ст. Славія Артанія, Куявія, Полунія,Русь на чолі з князями з місцевихдинастій (Дір, Аскольд, Рюрик)4.) ранньофеодальна державаРуська Земля 9 ст. виникла внаслідок обєднання Олегом у 882 р.північної Славії з центром у Новгороді та південної Полянії –Русі с центром у Києві. Передумови виникнення: внутрішні фактори –спільність території, ек.звязки, спорідненість культури, релігії, мови, традицій,схожість суспільного, державного та військового устрою, судочинства та звичаєвого права, значні природні багатства, розбудова міст, зручне географічне розташування м.Києва. зовнішні фактори-необхідність об’єднання сил для спільної боротьби проти ворогів кочівників та ВізантіїКиївська Русь утворилася в результаті тривалих внутрішніхпроцесів. ^ Етапи розвитку Київської Русі :

1. „експансія” (консолідація державності)=розширення територіїі зміцнення кордонів (Олег-Ігор-Святослав) =адміністративна,фінансова реформа (Ольга) з поділом на погости та нормуваннямданини 2.„розвиток, внутрішня розбудова” =релігійна реформа 988р. (Володимир) із запровадженням християнства =реформа правової системи (Ярослав) і кодифікаціюправа в „Руській правді” 3.„феодальна роздрібненість,занепад державності” =міжусобна

боротьба, ек.застой, напади кочівників, занепад Києва, розпад на 15 окремих земель (Ярополк,Мстиславовичі)

6/

Питання про виникнення Київської Русі – одне з актуальних проблем вітчизняної історії – є одночасно і одним з найдавніших її питань. Вперше ( і досить чітко як для свого часу) його поставив автор знаменитої “Повісті временних літ” чернець Києво-Печерського монастиря Нестор близько 1111 р.: “Звідки пішла Руська земля і хто в Києві став першим княжити?”. Праця Нестора досі залишається серед головних джерел вивчення проблеми. Однак сучасна історична наука має в своєму розпорядженні не тільки писемні пам’ятки давньої Русі, свідчення візантійських, арабських, західноєвропейських хронік, а й результати археологічних досліджень. Вони розкривають складний процес утворення ранньослов’янської державності далеко більш достовірно і детально.

Для формування передумов виникнення держави у східних слов’ян вирішальними були VІ-VІІІ ст. Саме тоді слов’янство переходило від так званої “військової демократії” – останньої стадії первісного ладу до диференційованого суспільства, а разом з тим з’являлися і зародки його політичної організації.

Протягом V-VІІІ ст. завершився процес слов’янського розселення. Більш як дві сотні племен, об’єднавшись в 14 племінних союзів, зайняли величезні обшири Східної Європи. “Повість временних літ” так засвідчує їх розташування. Вздовж середнього Дніпра жили поляни; на Лівобережжі, в басейнах річок Десни, Сейму, Сули і Ворскли – сіверяни; в дніпровському Поліссі – древляни; в басейні Західного Бугу-дуліби; в басейнах Південного Бугу і Дністра, сягаючи Чорного моря – тиверці та уличі; над річками Сяном і верхнім Дністром – хорвати; між верхів’ями Дніпра і Сожу – радимичі; в басейні Прип’яті – дреговичі тощо.

Східнослов’янські союзи племен являли собою виразні етнокультурні спільності, що й відбито в літописі: “Мали бо вони звичаї власні й закони батьків своїх і сказання, і кожний - свій норов”. На думку окремих істориків, територіальний принцип об’єднання дає підставу вважати ці народності своєрідним аналогом “варварських королівств” західного світу. Такі об’єднання називалися “землями” і мали князів, які в міру подальшого згуртування підкорялися вищому князю.

Загалом племена VІ-VІІІ ст. знаходилися на приблизно однаковому рівні культурно-економічного та суспільного розвитку, однак подекуди він здійснювався інтенсивніше. Одним із таких районів було Середнє Подніпров’я. Населення тут вирощувало майже всі відомі в ранньому середньовіччі культури – просо, жито, пшеницю, овес, ячмінь, боби, горох та ін.; використовувані знаряддя засвідчують наявність плужного орного землеробства. Досить високий рівень сільськогосподарського виробництва не тільки забезпечував продовольчі потреби, а й створював значну частку додаткового продукту. Це, як і виокремлення залізоробного, ковальського, ювелірного та іншого ремесла в особливу галузь господарської діяльності, сприяло появі приватної власності, стимулювало обмін і торгівлю. Знахідки візантійських та арабських монет, скарбів дорогоцінних виробів іранських та візантійських майстрів VІ-VІІІ ст. в багатьох місцях Середнього Подніпров’я свідчать про налагодження міжнародних торгових зв’язків.

Нові явища економічного життя, як і численні воєнні походи, прискорили майнову і соціальну диференціацію суспільства. З’явилося рабство; досить помітною силою стала племінна знать, із середовища якої обиралися воєнні вожді – князі. Імена декого з них – Ардагоста, Мусокія, Пірогоста – донесли до нас візантійські хроніки.

Розширення територій об’єднаних племен, постійні війни, потреба племінної верхівки у захисті своїх інтересів обумовили виділення князів та їх оточення – дружини в привілейовану групу професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. При цьому роль народних зборів зменшувалася, а князівська влада, висуваючись на перший план, поступово переносилася і на цивільне життя. Її опорою була дружина та розгалужена система укріплених поселень – “градів”, що стали адміністративно-політичними та культовими центрами. Згодом частина градів перетворилася на справжні феодальні міста.

Таким чином, союзи племен поступово переросли в утворення більш високого суспільно-політичного рівня – племінні княжіння. Вони були додержавними об’єднанями, на основі яких безпосередньо складалася слов’янська державність. Арабські джерела на рубежі VІІІ-ІХ ст. засвідчують існування трьох її осередків: Куявії (на землях полян), Славії (у ільменських слов’ян) та Артанії (місце знаходження точно не визначено, можливо, на північному сході чи півдні слов’янських земель).

Найінтенсивніше процес державної консолідації слов’янських племен розгортався в Подніпров’ї. Ініціатором політичного згуртування тут стало княжіння полян. Вони проживали у вигідному геополітичному середовищі, майже в центрі праукраїнської людності, на перехресті важливих торгових шляхів до Північного Причорномор’я і Візантії. Через їхні землі здійснювались зв’язки між Сходом і Заходом. Важливим моментом згуртування довколишніх племен стало заснування Києва, який перетворився на політичний центр об’єднання території. Легенда про започаткування міста трьома братами - Києм, Щеком, Хоривом та їх сестрою Либіддю, відтворена в “Повісті временних літ”, набула підтвердження в дослідженнях вчених – археологів. Вони свідчать: уже в VI-VII ст. Київ був розвиненим господарським і культурним осередком, настільки сильним мілітарно, що успішно претендував на поширення своєї влади на інші східнослов’янські племена. Саме навколо Києва на середину ІХ ст. склалася перша східнослов’янська держава, яку літописи згадують як “Руську землю”, а сучасні вчені умовно називають Київським князівством Аскольда.

Головними ознаками існування державності в ранньосередньовічному суспільстві вважається наявність влади, відчуженої від народу, розміщення населення за територіальним, а не за родо-племінним принципом, спадковість влади князя та стягання ним данини. Виразні свідчення про це стосовно Руської землі історичні джерела подають з 60-х рр. ІХ ст., тобто з часу князювання Аскольда.

Нащадок напівлегендарного Кия, останній князь династії Києвичів, Аскольд, змінивши при владі свого брата Діра, здійснював сміливу і далекоглядну програму заходів, спрямованих на зміцнення Київської держави та піднесення її авторитету в очах середньовічного світу. Київський володар прийняв на себе титул кагана, що дорівнював імператорському. Тим самим Русь демонструвала прагнення стати в рівень з Візантією та Хозарією – найсильнішими тогочасними державами.

Об’єднання двох державних центрів – південного київського та північноільменського знаменувало виникнення загальнослов’янсь-кої, загальноруської держави: “Хай буде Київ матір’ю градам руським”, - проголосив Олег. З 882 р. звичайно і починають відлік історії Київської Русі.

За всієї непримиренності сторін в поглядах норманістів та антинорманістів ХVІІІ-ХІХ ст. головне було спільним: виникнення держави вони розглядали як одномоментну цілеспрямовану дію конкретної особи чи групи осіб. Тому в центрі дискусій були питання про етнічну належність перших київських князів та походження назви “Русь”. Вважалося, що відповідь на них автоматично вказує і на творців держави.

Наступний розвиток науки переконливо довів природньо-історичне походження державності, яка виникає тоді, коли в ній з’являється суспільна потреба. Паростки політичної організації у східних слов’ян розвивалися задовго до появи Рюрика. Вище ми з’ясували основні віхи цього процесу: племенні союзи → племенні княжіння → оформлення Київського князівства Аскольда → об’єднання південного і північного осередків державності під зверхністю Києва. Варяги вели військові походи й широку торгівлю від Балтики до Чорного моря ( і вже сама їх присутність стимулювала слов’ян до згуртування), складали в Х-ХІ ст. основу великокнязівських дружин, варязьке походження мала загальноімперська династія Рюриковичів. Однак серйозного значення варязький фактор набув тільки на завершальному етапі виникнення Давньоруської держави, залишаючись прицьому лише прискорювачем, а не визначальним чинником процесу.

7/

Київська Русь була ранньофеодальною монархією. Основними елементами механізму політичної влади були: князь, боярська рада, віче (народні збори).

Київський князь зосереджував у своїх руках усю адміністративну, воєнну, судову владу і управляв державою за допомогою найближчого оточення – особистої дружини, удільних князів (управляли підлеглими князівствами), намісників (управляли невеликими містами). Князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну – церкви.

Боярська рада – дорадчий орган, куди входили: старші дружинники, міська еліта , представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання війни і миру, укладання угод, видання законів, адміністративні, фінансові і судові справи, обирали наступного князя. Володіючи „правом вето”, боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів.

Віче – це народні збори дорослого чоловічого міського населення, що вирішували важливі громадські і державні справи. Право скликати віче мали князь, митрополит, або ж самі жителі міста. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

В період феодальної роздробленості централізована монархія змінюється на федеративну. Тому важливою формою загально руського правління другої половини ХІ – початку ХІІІ ст. стали міжміські снеми (князівські з’їзди). Збиралися у найвідповідальніші моменти для країни, обговорювали питання внутрішнього миру, феодального правопорядку, організації оборони Русі. Ініціаторами їх скликання були великі київські князі. Найбільш відомі в історії з’їзди – 1072 р. у м. Вишгороді, де Ізяслав, Святослав і Всеволод та їхні радники затвердили „Правду Ярославичів”, а також з’їзд 1097 р. у м. Любечі, де були юридично закріплені норми між князівських відносин, спрямовані на попередження усобиць.

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство в східних слов’ян. У соціальній структурі давньоруського суспільства можна виділити такі основні групи населення:

1. Князі (представники правлячої та племінних династій), бояри, (місцеві родовиті землевласники) та князівські дружинники. Володіли князівствами та місцевими вотчинами.

2. Основна група – селянство (смерди), які спочатку були вільними і економічно самостійними, але поступово потрапляли в економічну залежність від князів і бояр. Закупи і рядовичі – напіввільні селяни, які працювали на феодала за грошову позичку (купу) або на умовах договору (ряду).

3. „Холопи” – раби – використовувалися в домашньому господарстві.

4. Міщанство (за приблизними розрахунками в містах проживало до 15 % всього населення). Літописи повідомляють, що на межі ІХ-Х ст. існувало понад 20 міст (Київ, Чернігів, Білгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Новгород та ін.). Напередодні монгольської навали на Русі налічувалося понад 300 „градів”, з яких майже 100 були справжніми містами. Тому не дивно, що варяги ще на межі ІХ-Х ст. називали Русь„Гардаріки” – країна міст (замків).

5. Духовенство – формується з прийняттям християнства.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Особливого розвитку досягло землеробство за рахунок використання досконалих знарядь праці (плуг, рало, соха борона, мотика, серп, коса), різних систем обробітку (вирубна, перелогова та парова з двопільною і трипільною сівозмінами). Допоміжними галузями господарства стали промисли – бортництво, мисливство, рибальство.

Розвиток господарства Київської Русі характеризувався відокремленням ремесла від сільського господарства, пожвавленням торгівлі.Ремесло набирало все більшої ваги (існувало до 60 спеціальностей). Найважливішими його галузями були: чорна металургія та металообробка, гончарство, ткацтво, ювелірне та деревообробне виробництво. Руські ковалі володіли всіма відомими на той час прийомами обробки заліза: куванням, загартуванням, інкрустацією кольоровими металами. Асортимент виробів нараховував до 150 назв, від найпростіших цвяхів до сільськогосподарського реманенту та замків. Особливо розвивалося зброярство.

Розквіту Київської Русі сприяло те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних був „грецький ” шлях („із варяг в греки”), що через Дніпро зв’язував Прибалтику та Причорномор’я. „Шовковий” шлях з’єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. „Соляний” та „залізний” були сполучною ланкою між Кавказом і Прикарпаттям. Експортували хліб, худобу, сіль, хутро, ремісничі вироби, рабів. Імпортували тканини, вино, прянощі, вироби мистецтва.

Активні торговельні відносини сприяли становленню в Київській Русі грошової системи. Першою грошовою одиницею була „куна” – хутро куниці або білки. Згодом м’які хутряні гроші поступаються місцем твердій валюті – гривням, що являли собою зливки срібла вагою 160-196 г. За часів Володимира Великого почали карбувати золотники і срібляники – перші вітчизняні монети.

8/

Етапи розвиткуКиївської Русі :1. „експансія” (консолідація державності)=розширення території і зміцнення кордонів (Олег-Ігор-Святослав) =адміністративна,фінансова реформа (Ольга) зподілом на погости та нормуванням данини 2.„розвиток, внутрішня розбудова” =релігійна реформа 988р. (Володимир) із запровадженням християнства =реформа правової системи (Ярослав) і кодифікаціюправа в „Руській правді” 3.„феодальна роздрібненість,занепад державності” =міжусобна боротьба, ек.застой, напади кочівників, занепад Києва, розпад

на 15 окремих земель (Ярополк,

Мстиславовичі) Державний устрій : форма

правління – ранньофеодальна

монархія на системі військово- і

державно служилого

землеволодіння, політичний

режим –автократія, форма устрою

- федерація земель.

Багатонаціональна, об’єднувала 20

народностей.

^ Центральне управління: 1.

Великий князь київський з династії

Рюриковичем мав вищу

законодавчу, адміністративну,

військову, судову владу, був главою

держави, головнокомандуючим, не

був абсолютним монархом. Порядок

успадкування престолу не

регулювався нормами права (відомі

випадки дуумвірату, триумвірату) .

Призначав посадників, воєвод,

удельних князів.

^ 2.Рада бояр ( Боярська дума з

аристократів, місцевої та церковної

знаті) -дорадчий орган при князі (не

мала визначеної структури та

компетенції) розглядала питання

держ.управління. 3.Князівські

зїзди (Рюриковичі, кнізі, вассали,

бояре, церковна знать) не були

обов’язковими, скликалися князем

для питань війни та миру, змін

держ.устрою, ухвалення законів . 4.

„віче”- народні збори, органи

місцевого самоврядування, що

скликалися в сільських общинах

„вервях” та містах для

найважливіших питань ( запрошення

князя на престол, ополчення.. ), не

стали постійними.

^ Адміністративно-територіальний

поділ: община (верв) на чолі з

вервним старостою=повіт=волость

та погости на чолі з тіуном=уділи та

землі з князями.

5.Адміністратори : ( у центрі княж-

двори-особи з оточення князя та

його особисті слуги (тіуни), і на

місцях - призначені князем за

„десятинною системою ( до 10 ст ) :

десяцькі, соцькі, тисяцькі потім за

„двірсько-вотчиною системою ”

старости, посадники, воєводи,

бояре-вотчинники

Силовою структурою було військо :

постійне (князівська і боярська

дружина) та земське –народне

ополчення під час війни (всі

фізично здорові з 18 років)

Державні функції мала

християнська церква , яка ділилася

на єпархії на чолі з єпископами та

парафії на чолі із священиками.

9/

Існування писемності на Русі в язичницький період, очевидно, підтримувалось як індивідуальним, так і груповим навчанням грамоти. Групове навчання було зародковою формою шкіл, які з’являються з винайденням буквенно-звукової системи письма. До прийняття християнства перші школи були двох типів:

– язичницькі школи, які задовольняють потреби язичницької верхівки;

– християнські школи. Відомо, що християнство проникає на Русь задовго до його офіційного запровадження.

Розвиткові освіти і шкільництва на Русі сприяло запровадження християнства. Воно прилучило Русь до античної культури і науки, зблизило її з багатьма країнами Європи.

Перше офіційне свідчення про появу шкіл на Русі датується 988 р. і пов’язане воно з хрещенням Русі. У "Повісті временних літ" вказується, що князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу "книжного вчення".

Хрещення Русі і розповсюдження грамотності через шкільне навчання були ланками однієї політики князя Володимира, який бажав укріплення держави, і тому прагнув підготувати грамотних людей, передусім, для державного апарату, які б могли уміло вести внутрішню і зовнішню політику.

З іншої сторони, і християнська церква була зацікавлена у підготовці освічених людей – ідеологів нової релігії. Та й рівень розвитку ремесла і торгівлі вимагав грамотних людей. Слід відзначити заслугу християнської церкви у поширенні шкільництва на Русі. Саме вона принесла сюди традицію шкільної освіти, якої на Русі не було.

Вслід за відкриттям школи Володимиром у 988 р., де було 300 дітей, древні літописи зберегли свідчення про відкриття ще ряду шкіл на Русі. На ХI ст., коли припадає період розквіту Київської Русі, тут склалася така система шкіл і виховання: школи "книжного вчення", монастирські школи, школи грамоти, кормильство, жіночі школи.

Школи "книжного вчення" – школи підвищеного типу. Як правило, тут викладалося "сім вільних мистецтв". Особливістю таких шкіл було те, що навчання здійснювалось за привнесеною християнством книжною системою, де головною була робота з книгою, з текстом. А це розширювало рамки пізнання і можливості освіти.

Ці школи готували своїх вихованців до діяльності у різних сферах державного, культурного та церковного життя. Прикладом шкіл "книжного вчення" були школа Володимира (988 р.), двірцева школа Ярослава Мудрого (1037 р.) і ін. Остання існувала при Софійському соборі і мала міжнародне значення. Це була школа підвищеного типу, тут велося перепису¬вання книг, а також готувалися писарі і перекладачі для цієї справи. В ній було започатковано першу на Русі бібліотеку, яка стала дуже відомою.

Монастирські школи запроваджувались з ХI ст. при монастирях згідно Студитського статуту, який вимагав, щоб монахи жили в гуртожитках і навчалися грамоти. Спочатку існували тільки закриті монастирські школи, їх відвідували новоприйняті монахи. Такі школи функціонували лише в період навчання останніх. Навчання носило індивідуальний характер.

У деяких монастирях існували школи підвищеного типу. Такою була школа в Києво-Печерському монастирі (1068 р.). Вона давала богословську освіту, яка досягала рівня візантійської духовної патріаршої академії. З її стін виходили не лише вищі духовні ієрархи (ігумени, єпископи і т. д), а й видатні діячі давньоруської культури, представники богословсько-філософської думки. Школа відома своєю бібліотекою. Києво-Печерський монастир став центром руського літописання, був постачальником книжкової продукції у всій Київській Русі.

Головне завдання монастирських шкіл полягало в суворому аскетичному вихованні, зміст якого зводився до формування в ченців покори, терпіння, відмови від радощів земного життя.

З ХII ст. за ініціативою князя Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.) в Галицько-Волинському князівстві запроваджуються перші відкриті монастирські школи для населення.

Школи грамоти існували переважно в містах (в село грамота не проникала). Тут вчились діти бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримувались такі школи на кошти батьків, тому для бідного населення були недоступні.

Вивчали читання, письмо, лічбу і хоровий спів. Під час занять учитель працював з кожним учнем окремо або з невеликою групою учнів (8-10 чол.).

Кормильство – форма домашнього виховання дітей феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) кормильців з числа воєвод і знатних бояр, що жили в окремих волостях. Княжич не тільки там виховувався, але й княжив. Кормильці були і як наставники, і як управителі. Кормильство передбачало не лише військово-фізичне виховання, але й орієнтувалось на високий рівень освіти. Князі володіли 5-6 іноземними мовами.

Розсаджування київськими князями своїх дітей по містах і областях спочатку сприяло консолідації східнослов’янських земель. Але згодом виявились його негативні наслідки: батьки погано знали дітей, брати не знали один одного, що посилювало міжусобиці; високий статус кормильців давав їм змогу втручатися в родинні суперечки князя, в політичні інтриги і придворні змови. Починаючи з ХIII ст. кормильці заміняються дядьками – високоосвіченими людьми (вперше термін зустрічається 1202 р.). Вони ставали домашніми вчителями. На зміну кормильству приходять елементи гувернерства.

Жіночі школи. Прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита Ганною Всеволодівною (сестрою Володимира Мономаха) при Андріївській церкві у Києві (1086 р.). Пізніше такі школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах. Ряд джерел засвідчують високу освіченість жінок, особливо у князівських верхах. Це піднімало престиж Київської Русі в очах Європи.

Більшість дітей, передусім, простих людей виховувались у сім’ї. Їх вчили сільськогосподарської праці та іншій домашній роботі. Дітей могли віддавати якомусь майстрові для вивчення ремесла. Там вони інколи могли вивчати грамоту та хоровий спів.

За порівняно короткий час (ХI-ХII ст.) Київська Русь досягла надзвичайно великих успіхів у поширенні грамотності та шкіл і за станом освіти не поступалася західноєвропейським країнам. Прикладом цьому є двірцева школа Ярослава Мудрого. Причинами, які сприяли розповсюдженню грамотності й шкільництва на Русі, були:

– про освіту турбувалася не лише і не стільки церква, а й князівська (світська) влада;

– навчання в школах проводилось рідною мовою (слов’янською);

– з Болгарії проникала і поширювалась кирило-мефодіївська писемна традиція (Русь приступила до шкільної освіти не на голому місці, а маючи вже багато болгарських перекладів літератури на слов’янську мову);

– існувала самоосвіта, майже невідома на Заході того часу;

– школа була відкрита для широких мас, хоч мова про всеобуч не йде;

– школа в Київській Русі була доступна для дівчат;

– давньоруські школи за своєю організацією були більш демократичними, тут дисципліна мала більш м’який характер, ніж у західноєвропейських школах.

10/