44.Розиток української культури у 1917-1920рр.

Після перемоги Лютневої революції 1917 р. в Росії відкрила певні реальні можливості для відродження української культури. Проте справжнім виразником інтересів українського громадянства стала Центральна Рада - представницький політичний орган українського народу. Центральна Рада одразу ж проголосила головним завданням своєї політики відродження рідної мови і школи. В Україні було відкрито 39 українських гімназій. Значну увагу приділяли проблемам вищої школи. Справу Центральної Ради у галузі розвитку української культури продовжив уряд Української Держави гетьмана П. Скоропадського.

Визначними є здобутки української культури у мистецькій сфері. На початку ХХ ст. в Україні поширюються ідейні та художньо-естетичні течії, якими жила Європа. Поряд з реалізмом утверджується модернізм, який шукає нові засоби мистецького відображення світу. В літературу вони принесли психологізм, зосередженість на внутрішніх переживаннях і суб’єктивних враженнях героя при мінімумі дій та загальної характеристики тла подій (М. Коцюбинський, В.Стефаник, Л.Українка, В. Винниченко). В поезії починають переважати психологічні мотиви й індивідуальні почуття (М.Вороний, О.Олесь, П. Карманський, О.Луцький), у прозі віддається перевага новелі. Модернізм породжує нові стилі –імпресіонізм, символізм, неоромантизм, футуризм.

Важливим фактором культурного розвитку в Україні початку століття був театр. Творцями модерного театру вважають Лесю Українку, В.Винниченка, О. Олеся. Саме вони створили нову українську драматургію.

В архітектурі початку ХХ ст. також утверджуються ідеї модернізму, пов’язані з використанням нових будівельних матеріалів і мистецьких форм(залізничні вокзали Львова, Жмеринки та Харкова), а поряд з ним –неокласицизму (Педагогічний музей у Києві, Громадська бібліотека у Харкові.

Таким чином, незважаючи на неймовірно тяжкі форми національного гніту, переслідування і заборони, позбавлення своєї фундаментальної основи – національної школи з рідною мовою навчання, культурне життя в Україні на початку ХХ ст. значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, бібліотеки, діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади, посилюються зв’язки із зарубіжними художніми центрами.

45. Політика українізації Українізація в Укр розпочалася у 1923р. Вона передбачала: висування укр.-ців на керівні посади, запровадж. укр. мови в державних і культурних установах, навч. закладів; розвиток національної за формою та радянської за змістом культури; створення відповідних умов для культ. розвитку націонал меншин, які проживали в Укр. Внаслідок україн. зростала чисельність укр. шкіл, укр. мовою велися діловодства держустанов, укр. мовою видавалися газети, книжки. Плідно функціонувала Українська Академія Наук; протягом 1921-1930 рр. діяла Українська

автокефальна православна церква. У 1934 запроваджену єдину структуру зош: початкова -4р, середня -7р., повна -10р. Із розгортанням політики українізації націонал-комуністи Хвильовий, шумський, Волобуєв вимагають розширеня самостійності УСРР. Вони були впевненні що Укр і без Москви може існувати і розвиватися і закликали до цього людей. У 1926 розгорнулась кампанія цькування з т.зв. шумкізмом, хвильовізмом, волобуєвщиною Радянс. влада в цей період боролася з неписьменністю. І тому навчання було безкоштовне, створювали вечірні школи і було досягнуто результату. Адже, вже у 1939 в УРСС було зареєстровано лише 15% неписьменних.

46. Укр. література 1930 рр 20ст. Література ЗО – 40-х років XX ст. характеризується одноманітністю, сповненою, за словами М Бажана, гімнів, од, величань, дифірамбів на честь Й. Сталіна, проголошеного «вождем всіх народів». Деморалізована більшовицькою дійсністю, література втрачає не тільки естетичні критерії, а й принцип народності, поняття прекрасного застосовується тільки для прославляння радянської влади.

Запроваджений ще на початку 30-х років метод «соціалістичного реалізму» був знаряддям комуністичної партії для маніпулювання художньою творчістю відповідно до ідеологічних вимог комуністичного режиму. Соціалістичний реалізм спирався на принцип партійності і пролетарського інтернаціоналізму. Література була спустошена, її заповнював примітивізм, «колектинннй розум партії». Поезія, проза і драматургія розвивалися за «програмою духовного і національного самозречення». У роки Другої світової війни українська земля стала ареною битви двох хижаків – Гітлера і Сталіна (жоден з них ніколи б не дозволив українцям збудувати незалежну державу). Це позначилося і на розвитку української літератури.

У роки війни багато українських письменників були учасниками воєнних дій (Андрій Малишко, Олесь Гончар, Григорій Тютюнник, Михайло Стельмах, Олег Ольжич, Олена Теліга, Дмитро Білоус, Платон Воронько та ін.). 109 членів Спілки письменників України побували на фронті. Українські митці боролися з фашизмом не тільки зброєю, а й силою свого таланту силою слова, яке згуртовувало людей, підносило бойовий дух б йців, зміцнювало єдність і дружбу народів, вселяло впевненість у перемозі.

Багато з них активно співпрацювали з республіканськими, фронтовими періодичними виданнями, зокрема «Комуністом», «За Радянську Україну», «За честь Батьківщини».

Спілка письменників України, деякі редакції, видавництва були в Уфі. Тут під орудою І. Кочерги виходить щотижневик «Література і мистецтво» («Літературна Україна»), було відновлено часописи «Україна» (редактор Ю. Смолич) та «Перець» (Л Паламарчук). Ю. Яновський редагує в Уфі журнал «Українська література» («Вітчизна»), на сторінках якого була опублікована в той період більшість творів укр письменників, написаних під час війни. Було надруковано дві книги альманаху «Україна в огні» та одна книга під назвою «Україна визволяється». Видавнича дія-ть не обмежувалася лише новинками: великими тиражами виходили твори українських класиків зокрема Т Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки

Укр видання з’являлися і на окупованій території. Українські письменники-емігранти, зокрема ті, хто врятувався від більшовицьких репресій, прагнули відродити українське культурне життя на окупованій німцями території. У Харкові виходила газета«Нова Україна» (А. Любченко, Ю. Шевельов). Багато уваги літературним справа відіграла редагована У. Самчуком газета «Волинь».

У творах про війну звучали заклики розгромити фашистів, визволити рідну землю від окупантів, об’єднати радянський народ як міцну силу

47.Образотворче мистецтво. Школа увікраїнських монументалістів М.Бойчука.

Українське образотворче мистецтво початку XX століття ознаменувалось творчостю видатного українського художника Михайла Бойчука та його послідовників. Це явище дістало назву «бойчукізм», хоча сам Михайло Львович та його учні називали себе «школою українських монументалістів».Творчі зуcилля школи українських монументалістів були спрямовані на пошуки сучасного стилю вітчизняного мистецтва, якій би грунтувався на національних традиціях і водночас перебував на рівні новітніх досягнень світової культури. Бойчук звернувся до візантійських витоків української культури, до традицій середньовічних фресок, іконопису, народної творчості.

Михайло Львович Бойчук народився на Тернопільщині у 1882 році,в 17 років переїздить до Львова, , де він знайомиться з церковним мистецтвом – іконописом та книжковою мініатюрою. Вже тоді Бойчук виявив зацікавлення візантійськими витоками українського християнського мистецтва. Навчався у Віденській, Краківській, Мюнхенській Академії мистецтв. Мріяв заснувати українську школу церковного монументального малярства. Бере участь в заснуванні Української Академії мистецтв,з 1924р.-професор Київського художнього інституту. Студентів підбирав собі сам, по можливості із сіл, оскільки бажав, щоб майбутні учні не були зіпсовані. Програма, розроблена Бойчуком, була розрахована на чотири роки навчання. За цей час студенти проходили шлях від знайомства із різними техніками та матеріалами, копіювання кращих зразків образотворчого мистецтва (ікони, , народний живопис) до виконання закінчених робіт в архітектурних ансамблях, його учні, займаючись різними видами мистецтва. До нас дійшли твори Бойчука:портрет А.Шептицького,«Молочниця»,начерк «Пастушок»,Людина і дерево – один з основних мотивів у творах Бойчука і його школи.Михайло Бойчук підготував цілу плеяду учнів, таких як: Оксана Павленко, Василь Сідляр, Іван Падалка, Емануїл Шехтман, Тимофій Бойчук, Антоніна Іванова, Микола Рокицький, Кирило Гвоздик. Михайло Бойчук намагався творити сучасне в істино життєвих формах і колориті давніх професійних та народних майстрів. Простота рисунка, вишукане тло, досконале розуміння площини й кольору, раціональне розташування мас і ліній у творі – саме цього домагався Бойчук як у власній творчості, так і в творчості своїх учнів і послідовників.

48. Театральне мис-во. Лесь Курбас Активним було театральне життя у столиці УСРР-Харкові. У 1925 тут було відкрито Укр. державну столичну оперу, а у 1929 – театр музичної комедії. Найяскравішим здобутком театрал. мис-ва стало дія-ть творчого об`єднання «Березіль»1922, створеного у Києві Лесем Курбасом.З 1926-1933 театр «Березіль» діяв у Харкові. Лесь Ку́рбас — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925).Народився на Львівщині.Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Наддніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він став режисером. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів. Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.

Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.

П'єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.

У 1934 році театр «Березіль» перейменовано на театр імені Т. Шев­ченка. Доля Леся Курбаса, Миколи Куліша склалася трагічно. Вони були репресовані й розстріляні 1937 року в Соловецькому таборі особ­ливого призначення. Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків світово­го театру XX століття. Його поважають у всьому світі.

49.Архітектура у 20-на поч.21 ст.

На початку ХХ століття в Європі виникає новий напрям в мистецтві, та, зокрема, в архітектурі — модерн. Архітектура модерну в кожної країні набувала національних рис, і таким чином з'являється архітектура Українського модерну. Як відомо, на початку ХХ століття частини території України знаходились під впливом Російської і Австро-Угорської імперій, тому на цих територіях модерн, і в тому числі український модерн мав характерні особливості. Архітектура Західної України на початку ХХ ст. перебуває під впливом Віденського сецесіону, і набуває назви «сецесія». Поєднання народного мистецтва і сецесії стало наслідком виникнення Української сецесії, що має риси гуцульського і закопанського народного мистецтва. На території Центральної, Південної та Східної України, яка перебувала в складі Російської імперії, існує національний різновид модерну: «Український модерн», який виник в Полтаві. Найвідоміші споруди цього стилю були побудовані в Харкові, Полтаві, Києві, але керівництво імперії протидіяло розвитку української культури і, зокрема, національної архітектури. Це було однією з причин, які не сприяли розповсюдженню українського модерна. Таким чином найбільш широко на російської частині України було представлено російський варіант модерну, також в Україні існують зразки північної різновидності модерна (скандинавської). Інші народи, звичайно, привнесли в архітектуру України свої національні особливості, наприклад модернізовані неоготичний (Народи Європи) або неомавританський стилі (Східні народи).На території України за часів модерну творили такі постаті як академік Олексій Бекетов, Вікентій Прохаска, Григорій Артинов, Адам Генріх, Василь Кричевський, Тадеуш Обмінський, Іван Левинський.Вирізняється постать Владислава Городецького. Особливо завдячує Городецькому Київ, прикрашений неповторними будівлями в стилі модерну (будинок з химерами), неокласицизму (музей старожитностей і мистецтва, нині Національний художній музей), неоготики (Миколаївський костел, нині Національний будинок органної музики), мавританської архітектури (караїмська кенаса, нині Будинок актора).У 1910–1920 рр. отримав розповсюдження стиль необароко — спроба поєднати традиції високого «мазепинського бароко» із досягненнями європейського модерну.Після Соціалістичної революції у мірі на зміну епохи модерна приходить епоха Модернізму, яка в Радянської Україні представлена стилем Конструктивізму. Найбільш вражаючи споруди цієї доби були побудовані в Першої столиці Української республикі — Харкові (будинок Держпрому), Києві (Житлові будинки партапарату в районі «Липки», Перший будинок Лікаря). В 1932 р., з організацією єдиної Спілки архітекторів, було проголошено єдиний творчий метод — метод соціалістичного реалізму і тотальної орієнтації на класику. Конструктивізм піддали жорстокої критиці, багато архітекторів-конструктивістів було репресовано або страчено. Розпочинається активна політизація архітектурної діяльності та формування архітектури режиму з його пориваннями до гігантоманії та бутафорської помпезності форм, але архітектура сталінського історизму набула національних українських рис.В 1936–1939 рр. були збудовані: будинок ЦК КП(б)У, нині Міністерство закордонних справ України (проект П. Лангбарда); будинок НКВС, ниніКабінет міністрів України (проект І. Фоміна); будинок Верховної Ради УРСР(проект В. Заболотного); штаб Київського особливого військового округу, нині Адміністрація Президента України (проект С. Григор'єва).Комуністичний режим зруйнував чимало визначних будівель, які пізніше були внесені до офіційних списків пам'яток архітектури (Михайлівський Золотоверхий і Микільський військовий собори в Києві, Троїцький собор у Глухові тощо). Сьогодні деякі з них, наприклад, Михайлівський Золотоверхий чи Успенський собору Києві, відбудовані.Після Другої світової війни національно-самобутні ретроспекції відбилися в архітектурній діяльності періоду післявоєнної відбудови міст і сіл України. Особливо це мало значний вплив на грандіозну відбудову Хрещатика (архітектори: О. Власов, А. Добровольський та ін.). Багаті традиції українського бароко, які використали автори в забудові столичної вулиці, гармонійно поєднані з міським рельєфом. В архітектурі будинків була активно застосована українська орнаментальна пластика та колорит.Форми і методи відбудови українських міст зруйнованих під час Другої світової війни визначалися двома головними чинниками: масштабами руйнувань та реальними можливостями радянської системи управління. Період 1946–1949 рр. характеризувався хаотичною відбудовою житла методами «народної будови» і тільки у 1949–1953 рр. можна казати про активну забудову центральних магістралей міст і в той же час наростання кризових явищ, дисонансом у діях великої кількості відомчих забудовників. У процесі відбудови центральних районів міст відбувалася зміна їх екстер'єру, втрата самобутнього, історичного вигляду. У центрах міст панував «сталінський ампір» чи «сталінське бароко». Масштаби робіт, централізація й уніфікація проектного забезпечення диктували вироблення спрощених, ти-пових проектів, полегшення прийому об'єктів державними комісіями, шаблонних комплектуючих для будинків, які будувалися поточно-швидкісними методами призвели до відсутності національних елементів у архітектурі. В 1960—70-ті роки з'являються перші прояви нової образності архітектури, використання сучасних індустріальних конструкцій та прогресивних будівельних матеріалів — Палац спорту в Києві (архітектори: Михайло Гречина, О. Заваров); наземні станції Київського метрополітену «Хрещатик» (архітектори: А. Добровольський, В. Єлізаров та ін.); «Університет» (архітектори: Г. Головко, М. Сиркін та ін.); готель «Тарасова гора» в м. Каневі (архітектори: Н. Чмутіна, Е. Гусєва, В. Штолько та ін.); Палац дітей та юнацтва у Києві (архітектори: Авраам Мілецький, Едуард Більський); кіноконцертний палац «Україна» (архітектори: Є. Маринченко та ін.). Оригінальністю та новизною форм позначена архітектура комплексу Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка (архітектори В. Ладний, А. Буділовський, Л. Коломієць та ін.). Мова сучасної архітектури стає більш глобальною, плюралістичною за творчим спрямуванням, але водночас значущу роль відіграють нові творчі пошуки прогресивних напрямів, принципів та прийомів вирішення форми та змісту в архітектурі. В творчості київської генерації українських архітекторів все частіше зустрічаються прояви постмодерну та хай-теку як віддзеркалення глобалізації процесу розвитку світової архітектури. В нових будовах стильового спрямування вдало використовуються нові конструктивні та художньо-пластичні можливості як традиційних будівельних матеріалів, так і нових — легкі металопластикові конструкції, вишукані оздоблювальні матеріали (готель «Хрещатик», арх. Л. Філенко; діловий комплекс «Зовнішекспосервіс», архітектор О. Донець та ін.; банк «Україна», архітектор С. Бабушкін та ін.; офісний центр «Київ-Донбас», архітектор В. Жежерін та ін.; готельно-офісний центр «Східний горизонт», арх. О. Комаровський, комплекс «Ексімбанк», архітектор І. Шпара та ін.) і багато інших новітніх будов. Реконструкція та оновлення майдану Незалежності в м. Києві також стала знаковою подією, бо утвердила для архітектурно-художні символами нового іміджу суверенної України.З кінця 1980-х років відновилось будівництво релігійних споруд. Нові православні церкви та собори будують переважно у візантійському стилі, рідко у класичному, готичному або псевдоруському стилях. Унікальним є будівництво у стилі українського бароко (собор Архієпископа Харківського Олександра, збудований у 2004 р.).Завдання сучасної української архітектури — різноманітність у проявах сучасної естетики, пошук авторської архітектурної своєрідності та врахування існуючого історико-культурного середовища.