3. Придумай сам- 5 зрв з набивним м’ячем для рук

4.біл.

1. підготовча частина- організуюча , подготавливающая учнів до виконання найбільш важких завдань уроку , умовно називається вступної ; 5 -10хв

Засобами підготовчої частини уроку (не тільки розминки) є шикування і перешикування; різноманітні способи ходьби (звичайним, м'яким, гострим кроком, перекатом із п'ятки на пальці тощо); бігу, стрибків і підскоків; подо-лання перешкод; вправи на увагу; загальнорозвиваючі вправи без предметів, із предметами і на приладах (стінка, лава), у русі та на місці, в парах; танцюваль-ні вправи. Головними засобами спеціальної розминки є підготовчі та підвідні вправи, у процесі виконання яких відпрацьовується координаційні та інші сут-тєві особливості наступних основних дій (на точність рухів, швидкість реакції тощо). Тому вибір засобів спеціальної розминки більш обмежений, ніж у за-гальній розминці. Бажано, щоби підібрані для розминки вправи за найменших затрат часу забезпечували одночасне розв'язання декількох завдань.

Підготовча частина, що проводиться її рівним методом, теж повинна бути чітко спрямована на підготовку організму учнів до наступної роботи, підне¬сення емоційного стану. Завдяки включенню в ігри та ігрові завдання цілеспрямованих рухових дій домагаються закріплення матеріалу і розвитку спритності.

2. Контроль розвитку прудкості та деякі особливості методики їх удосконалення у школярів

Враховуючи той факт, що вік 7-11 років найбільш сприятливий для виховання швидкісних можливостей, дуже важливо уже в молодших класах приділяти цій якості належну увагу.

Засоби для швидкісної підготовки школярів повинні підбиратись залежні від завдань.

Так, у молодшому віці найдоцільнішими будуть ігри та естафети, метання легких приладів (тенісний або хокейний м'яч). В старшому шкільному віці поряд зі швидкісними вправами, іграми та естафетами необхідно використовувати силові вправи з подоланням опору власної ваги т;і вправи з невеликим обтяженням, що виконуються у високому темпі.

В питаннях методики виховання швидкісних якостей у школярів у процесі їх фізичного виховання необхідно керуватись такими простими правилами:

• в молодших класах уникати вузькоспеціалізованих вправ, надавати перевагу цілісним руховим актам;

• у старших класах швидкісні якості виховувати в комплексі зі силою, використовувати аналітичний підхід та спеціалізовані вправи (наприклад, спеціалізовані бігові вправи легкоатлетів).

Найпоширенішим тестом контролю швидкісної підготовленості школярів є пробігання дистанції 20-30 метрів з максимальною швидкістю з ходу. При використанні цієї вправи ми уникаємо впливу техніки володіння низьким стартом, і кожен учень має можливість продемонструвати швидкісні можливості у "чистому вигляді".

У шкільному уроці фізичної культури швидкісні вправи необхідно проводити до настання втоми, протягом підготовчої та на початку основної частини уроку. Не виключене проведення ігор та естафет і в кінці уроку, але за умови, шо попередні вправи не дуже втомили дітей.

У молодших класах швидкісні вправи необхідно включати в усі уроки незалежно від змісту. Це пояснюється необхідністю максимально використати сенситивний період для забезпечення розвитку швидкісних можливостей. Якщо цього не зробити, то компенсувати втрачене у старшому віці буде дуже важко, а то й неможливо.

Великим резервом у вихованні швидкісних якостей у молодших школярів може бути їх самодіяльна ігрова діяльність (дворовий футбол та хокей, стрибки та метання, народні ігри та розваги), що також можуть з успіхом служити справі розвитку фізичних якостей і швидкості в першу чергу. Вчитель фізичної культури повинен навчати дітей таких ігор, прищеплювати любов і вміння самостійно займатись фізичними вправами.

У середніх та старших класах при розподілі програмового матеріалу з фізичної культури перша чверть відводиться здебільшого для легкоатлетичних вправ та спортивних Ігор. Ці вправи самі по собі сприяють вихованню швидкості. У другій чверті, зазвичай, плануються переважно вправи з акробатики, гімнастики та елементи боротьби, тобто вправи з вираженою силовою спрямованістю, що позитивно впливає і на розвиток швидкості. Але цілком виправдане використання в цих уроках ігор та естафет і спеціальних швидкісно-силових вправ. Це можуть бути серії стрибків із скакалкою, стрибки через гімнастичну лаву, стрибки в глибину тощо.

3.сам

5.біл

1. Організація діяльності учнів на уроці

На уроках фізичної культури використовуються різні способи виконання вправ і методи організації діяльності учнів. У кожному конкретному випадку застосовується такий спосіб або метод, який найбільшою мірою відповідає завданням уроку, забезпечує оптимальне фізичне навантаження учнів і високу щільність уроку. Серед них розрізняють:

- елементарні способи управління (шикування і перешикування для спільних дій; показ і виконання вправ; перехід від одного місця занять до іншого; розпорядження для виконання окремих завдань щодо обслуговування занять; індивідуальні завдання при засвоєнні вправ і вихованні фізичних якостей тощо);

- способи виконання вправ (одночасний, коли учні одночасно виконують одне або різні завдання; почерговий, коли кожен учень починає виконувати вправу тільки після закінчення роботи попереднім, і застосовується, як правило, на початковому етапі навчання; поточний, коли кожен учень залучається до роботи перед закінченням виконання вправ попередніми, наприклад, перекиди на акробатичній доріжці, опорний стрибок і т. д. Цей спосіб використовується у тих випадках, коли вправа вже добре засвоєна і забезпечена належна страховка; поперемінний, коли учні поперемінно виконують вправу, наприклад, при передачі м’яча в баскетболі учні стають у дві шеренги обличчям один до одного і вправа виконується поперемінно учнями то однієї, то другої шеренги. Цей спосіб виконання вправ дає змогу налагодити взаємонавчання і взаємооцінку учнів. Застосовується на всіх етапах процесу навчання; позмінний, коли виконання вправ здійснюється “хвилями” по 4-6 і більшге учнів. Використовується залежно від якості обладнання місця занять, наявності дрібного інвентаря);

- методи організації діяльності учнів (фронтальний, коли всі учні класу водночас залучаються до виконання одного завдання. Використовується, як правило, при ознайомлені учнів з новим матеріалом, розучуванні порівняно простих вправ, що не потребують особливої страховки і допомоги, а також при удосконаленні виконання вже добре засвоєних вправ. Використання даного методу дозволяє охопити всіх учнів руховою діяльністю, досягти високої щільності уроку; груповий, коли клас поділений на 2-3 групи. Цей метод використовується при поглибленому розучуванні складних вправ. Він дозволяє краще дозувати навантаження, сприяє розвитку самодіяльності учнів, їх активізації, розгортанню змагань за успішне розв’язання завдань уроку; індивідуальний, коли окремі учні отримують те чи інше завдання і відразу починають його виконувати. Використовується він найчастіше з учнями старших класів і в усіх частинах уроку; метод колового тренування, коли учнів поділяють на групи і для кожної групи визначають “станцію”. Зміна “станцій” відбувається “по колу”, “квадрату” і т. п. На усіх станціях під загальним керівництвом учителя виконуються задані вправи (для кожної групи свої вправи) з індивідуально нормованим навантаженням. Вправи розподіляються таким чином, щоб забезпечити чергування навантаження переважно для м’язів ніг-рук-спини- черевного поясу-загального впливу. За командою учителя або самостійно по закінченні вправи учні переходять послідовно з однієї станції на іншу, поки не пройдуть повне “коло” або “квадрат”).

Окрім перерахованих вище способів виконання вправ і методів організації діяльності учнів, на якість уроку впливають і інші чинники, такі як місце знаходження учителя, учнів і приладів на спортивному майданчику або в спортивному залі. Бажано, щоб розміщення приладів задовольняло такі вимоги:

- забезпечувати учителю і учням можливість добре бачити і чути все, що відбувається на уроці;

- відповідати правилам особистої і громадської гігієни;

- виключати можливість перешкод і травм.

Добре продумане розміщення приладів сприяє формуванню уміння працювати, виховує дисциплінованість та інші позитивні якості.

Дозування навантаження. Щільність уроку.

2. Сила — це здатність людини долати опір або протидіяти йому за рахунок м’язових напружень.

Опором можуть виступати сили земного тяжіння; реакція опори при взаємодії з нею; опір навколишнього середовища; маса власного тіла; маса спортивного знаряддя; сили інерції власного тіла або його частин та інших тіл; опір партнера тощо.

Чим більший опір здатна долати людини, тим вона сильніша. У процесі фізичного виховання розрізняють:

• абсолютну силу як здатність людини долати якнайбільший опір або протидіяти йому у довільному м’язовому напруженні. Тобто йдеться про максимальний прояв силових можливостей. Найбільші величини сили людина може проявити у м’язових напруженнях, що не супроводжуються зовнішнім проявом руху (статичні зусилля), або в повільних рухах. Абсолютна сила мас вирішальне значення при необхідності долати великий опір;

• відносну силу, як кількість абсолютної сили людини, що припадає на кілограм маси її тіла. Вона має вирішальне значення у рухових діях, що пов’язані з переміщенням власного тіла у просторі. Так, наприклад, утримання упору руки в сторони на гімнастичних кільцях ("хрест") можливе лише тоді якщо сила утримуючих м’язів буде рівною масі тіла гімнаста;

• швидку силу як здатність людини якнайшвидше долати помірний опір. Швидка сила пов’язана із здатністю людини якнайшвидше долати зовнішній опір у діапазоні від 15-20 % до 70 % від її максимальної сили у конкретній руховій дії. Вона є домінуючою у забезпеченні ефективної рухової діяльності на спринтерських дистанціях та подібних до них рухових діях;

• вибухову силу як здатність людини проявити свої максимальні силові можливості за найкоротший час. Вона має вирішальне значення у стрибкій метаннях та інших одноактних і ациклічних вправах (боксі, боротьбі тощо)

3.сами

6.біл.

1.Чинники, що зумовлюють силові можливості людини.

Сила, яку здатна проявити людина у руховій діяльності, залежить від зовнішніх (величина опору, довжина важелів, погодно-кліматичні умови, добова та річна періодика) та внутрішніх чинників.

До внутрішніх чинників належать:

1. Структура м’язів. За структурою і метаболічними якостями розрізняють два основні типи м’язових волокон: червоні та білі. Червоні здатні до тривалої, повільної роботи. Сила і швидкість скорочення білих волокон значно вищі, ніж червоних.

2. М’язова маса. Збільшення м’язової маси супроводжується зростанням абсолютної сили. Проте, позитивна залежність "маса тіла – абсолютна сила" тим більша, чим краще тренована людина. У мало тренованих осіб вона може зовсім не проявлятись. Поряд з тим, зі збільшенням м’язової маси відносна сила, як правило, зменшується.

3. Внутрішньом’язова координація. Як відомо, кожний руховий нерв складається з окремих мотонейронів.

4. Міжм’язова координація. її суть полягає у синхронізації збудження оптимальної для певної рухової дії кількості м’язів синергістів; гальмуванні активності м’язів-антагоністів; раціональній послідовності залучення до роботи м’язів; забезпеченні фіксації в суглобах, у яких не повинно бути рухів, доборі оптимальної амплітуди робочої фази і тої її частини, де доцільно акцентувати зусилля.

5. Реактивність м’язів. Її суть полягає у здатності м’язів накопичувані енергію розтягування з наступним її використанням як силового додатку що підвищує потужність їх скорочення.

6. Потужність енергоджерел.