Ландшафтна архітектура Японії

Паркове мистецтво Японії не має таких давніх традицій, як Китай. Тому під час проникнення в країну буддизму через Корею багато що було запозичене в китайських паркобудівників. Але за своїм духом японські садово-паркові ансамблі відміні від китайських, перш за все тому, що перші до філігранної майстерності довели мистецтво створення мініатюрних ландшафтів. Японії характерний теплий, вологий клімат, 2/3 площі країни вкриті лісами. В них поширені сосна, японський кедр, кипарис, криптометрія, ялівець, туя, тис, дуб, бамбук, магнолія, азалія, аукуба. Виразний рельєф і хвиляста берегова лінія доповнюють живописність пейзажу. Перші сади з'явились у VII ст.

Одним зі згадуваних в літописах був палац імператриці Суйко. Можна вважати, що особлива система творення японського саду склалась до 794 р., коли виникла столиця Хейан, надалі м. Кіото. В VІІ-ХІІ ст. поширюються сади під назвою «сади і озера», пов'язані з особливим стилем світської архітектури - сінуен. Вони дуже нагадували китайські. Цей стиль виник в процесі активного палацового будівництва і зрідка називається також «палацовим стилем». Він мав масу умовностей і диктував творцям парків обов'язкову наявність певних композиційних засобів. Сади були яскраві, барвисті, залиті сонцем. Вони відігравали важливу роль в церемоніальному громадському житті імператорського двору та аристократії. В той час сад зовсім не призначався для споглядального милування ним. Згодом, коли фактичною резиденцією владарів Японії сьогунів стало поселення Камакура (1192-1333 рр.), в естетичних вподобаннях японського суспільства відбуваються суттєві зміни. Великий вплив на японську культуру і на паркове мистецтво, починає виявляти вчення буддійської секти Дзен, яка вважала єдиним джерело пізнання істини інтуїцію. Тривале споглядання і самозаглиблення, за вченням Дзен, могло привести до несподіваного осяяння (нірвани) - розуміння істини Будди. Але цю істину неможливо висловити словами, тому найбільш точне її втілення досягається в мистецтві у момент натхнення, творчого пориву художника.

З часом в японській культурі сформувались 3 основні категорії: СІН, ГЬО, СО. Їх використовували в каліграфії, в ікебані і в ЛА. Відносно японського саду:

категорія СІН диктувала повний набір елементів саду, правду, точність.

категорія ГЬО – на пів символічне трактування саду, стислість, лаконізм

категорія СО - чисту символіку, максимально стислу, але виразну форму. Прикладом його може бути "сухий сад", в якому роль води і природи відіграють пісок і каміння.

Створенню такої складної садової системи суттєво сприяли теоретичні розробки по садово-парковому мистецтву. Найдавніша книга про сади "Сьондзай хісе" відноситься до хейянського періоду. В XIII ст. з'явились теоретичні праці з садового мистецтва Іошитзуке Гокійокі, базовані на теорії контрастів. В життя проводилась ідея контрастів 2-х сил - активної і пасивної (ІНЬ-ЯН). Вертикальний камінь активне, пануюче начало, горизонтальний - пасивне. Вони повинні протиставлятись. Так, за теорією контрастів, біля розлогого дерева слід обов'язково встановити високий ліхтар.

Видатним майстром і теоретиком ЛА був монах Кокусі Мусо (1276-1351 рр.), відомий як Сосекі, вславлений влаштуванням садів з мінливими пейзажами. Цьому представнику школи Текрнадзі приписують створення відомих садів: Сайходзі ("Сад мохів"), Тодзі-ін ("Сад води"), Мієсідзі ("Сухе водне плесо"). Згодом Соамі (1459-1525 рр.) в керівництві "Цукіяма сансуй ден" ("Переказ про сади") детальніше конкретизував вчення про контрасти, розробив 12 стилів простих і морських пейзажів. Наприклад, скелясто-морський стиль вимагав високого водограю, вражених блискавкою дерев і морського каміння на березі; стиль трав - круглих пагорбів і плоского каміння, вузлуватих слив на березі водойми. Практично ці стилі сприяли створенню садів 2-х голових типів: горбистого (Цукіяма) і площинного (Хіракава). В цей час зародилось вчення про типи ландшафтів, загальноприйняте в сучасному паркобудівництві і відіграє велику роль при розробці композиції парків. Основою кожної композиції було каміння. Теорія вирізняла 138 головних типів каміння: озерні й річкові, камені, яким гатили потік, камені-стежки, лежачі тощо. В невеликих композиціях можна було обмежитись 5-ма каменями.

Кращий приклад дзен-буддиського типу саду, "Сад 15 каменів" при монастирі Рьоанцзи в Кіото, творцем якого вважається монах Соамі. Єдиною окрасою цього невеликого саду (218,8 м²), замкненого з трьох боків невисокою кам’яною огорожею, за якою височіють крони кедрів асиметрично розміщені 15 каменів різної форми. В саду немає нічого мінливого зростаючого і в'янучого, - але він не сприймається застиглим і мертвим. Сад породжує все нові й нові враження. В залежності від часу дня і пори року змінюються освітленість кам’яних груп, глибина тіні, величина, відтінок і фактура тощо.

Старовинний японський сад не мав газону. Натомість була щільно утрамбована сира земля, її часто вкривали сріблясто-білим чи золотистим піском, який прикрашали заглибниками, іноді у вигляді складних орнаментів. Для покриття доріжок використовували плоске каміння.

Головна архітектурна споруда - будівля чи храм знаходився в центрі саду. Автор прагнув знайти для будівлі таку територію, щоб з будь-якої її точки були види на найкращі куточки. В залежності від площі саду встановлювали пропорції окремих елементів, які мала загальна композиція. Дерева та чагарники підбирали за контрастом кольорів, віддаючи перевагу вічнозеленим. Японці завжди любили сакуру і персикові дерева за красу їх цвітіння, клен - за багряне осіннє листя. Часто поблизу від будинку висаджували бананові пальми з тим, щоб під час дощу слухати "музику крапель" і доповнювати зорові враження слуховими.

Японські садівники часто використовували ефект дзюркотіння води. При цьому кращим вважалось стрімке джерело, що бурхливо впадало в озеро, яке нагадувало зверху спину черепахи. В центрі пейзажу знаходився водограй. Переходами через струмки були доріжки з каміння. Якщо води не було, робили сухий струмок, дно якого вкривали піском і оформлювали так, немов він наповнений водою.

На садове мистецтво Японії великий вплив мала чайна церемонія "". Спочатку чаювання проводились в буддійських монастирях, але з XVI ст. вони перетворились в особливі урочисті церемонії, які проводились у невеликих садах з чайними павільйонами. Під час них керувались принципом САБІ (простий), який вимагав вміння простими формами висловити складний і багатогранний зміст. Цей звичай був своєрідним протестом проти химерної штучності вельмож. Учасники чайної церемонії проходили сад з пишною рослинністю стежками з плоского каміння. Основне призначення саду - сприяти зосередженню та самозаглибленню. Тому в ньому не було нічого, що порушувало б душевний спокій. Основні елементи чайного саду кам'яна стежка, водойма для омивання, криниця, кам'яний ліхтар, тобто необхідне для проведення церемонії. Прихованим змістом тя-но-ю був розвиток загостреної емоційної реакції на красу живої природи і на твори мистецтва. Прикладом може бути сад у палаці Хідеєсі (1536-1598 рр.)

Закладку садів на невеликій території довершило вирощування карликових дерев - бонзай. Завдяки спеціальному режиму поливання, того чи іншого складу ґрунту японці вирощували дерева і кущі потрібної величини і форми, з певний відтінком листя. 150-річні деревця, скелі і каміння, моделі палаців і храмів - все це могло вміститись на підносі і прикрасити будь-який інтер'єр.

Японський народ відрізняється надзвичайною любов'ю до квітів. Вже у VI ст. тут розвивається мистецтво створення художніх композицій з квітів. Основу композиції ікебана складають поєднання ліній і кольоровий контраст. Квіткові композиції встановлюють в спеціальну нішу (токонома). яка раніше була в кожному домі.

Берет японец ветку вишни

в жемчужно-розовом цвету,

срезает все, что видит лишним,

что нарушает красоту.

И острый нож кромсает, мучит

живую зелень, нежный цвет.

Но он становится все лучше

неповторимый тот букет,

исполненный такого чувства,

что не добавить ничего.

Произведение искусства.

дитя жестокости его.

Он как японская картина,

он словно утренний рассвет

светло, и ярко, и едино,

и лишних красок в гамме нет.

На завершення про СПМ Японії можна сказати наступне:

при всьому розмаїтті японських садів їх поділяють на три основних типи:

палацові сади чи сади "острови і озера"

плоскі чи горбисті сади храмів

приватні "чайні сади".

Ідеологічною основою садівництва Японії була буддійська філософія, що проповідувала рівновагу активних і пасивних сил природи.

Будівники садів користувались теоретичними вказівками Гокійокі, Соамі, Мусо, які заклали основи вчення про ландшафти.

Композиція садів Японії базувалась на принципах: СІН, ГЬО і CO.

Творці парків прагнули природної рівноваги і гармонії вільного і заповненого просторів; вони віддавали перевагу м'якості загального тону, зокрема гармонії матового зеленого чи сіруватого загального тону. Ці тони випромінюють особливу витонченість таку властиву творам мистецтва, які пройшли перевірку часом, наприклад вироби з темного старого срібла. В садово-парковому мистецтві мох, на скелі і деревах - останній схвальний штрих природи. З характерних засобів садівництва Японії слід відмітити наступні:

використання мотивів чи тем, підказаних природою,

включення в композицію озер та потоків, каміння;

стрижка дерев.