Ландшафтна архітектура росії XVII

Ландшафтна архітектура Росії XVII ст. заслуговує на особливу увагу. Перш за все слід відмітити, що майже повністю ізольована - до того часу від Європи країна, завдяки реформам Петра І, починає надзвичайно активно розвивати з нею взаємовигідні, базовані перш за все на природних ресурсах, торгово-економічні відносини та культурні зв'язки. Використовуючи рабську працю кріпаків з одного боку; знання і вміння голландських, німецьких, італійських та французьких архітекторів, скульпторів, живописців та інженерів, майстрів корабельної справи з другого; відправляючи у європейські і українські університети та школи найталановітішу молодь країни; найширше залучаючи до освіти вихідців з України, Петро І досягає того, що за відносно короткий час головні центри країни, перш за все Москва і вже згадувана нова столиця Петербург, стають схожі на західні міста.

XVII ст. - вік Леблона, Берніні, Ініго Джонса, - відмічений в Росії розквітом так званого "наришкінського" бароко, яке швидко виродилося в позбавлений будь-якої естетики архітектурний стиль, при якому нетиньковані будівлі оздоблювались декоративними елементами виконаними виключно з цегли, таким чином поєднуючи в собі традиції візерунчастості дерев'яних будівель і радісної багатоколірності з фантастичними пластичними формами, запозиченими ще з Київської Русі, що віддалено нагадували ідеї сучасного бароко Заходу. Новодівичий монастир і вежа Сухарєва дуже ясно відображають кращі традиції архітектури XVII ст. На жаль, дуже мало було, і ще менше збереглося пам'яток садово-паркового мистецтва і ЛА того часу. Лише скупі описи, рідкісні рисунки і креслення дають змогу судити про сади Москви. На найбільш ранні її планах - "Петровому кресленні", "Кремлена-граді", що зображають місто XVI ст., "позначені сади в Кремлі і Государів сад" напроти Кремля на стрімкому березі Москва-ріки, кілька інших садків. Всі вони були господарськими, плодовими.

Декоративні чи звеселяючі "красні" сади з'явились в XVII ст. при царських палацах в Ізмайлово, Коломенському, Кремлі. Кремлівські сади були невеликими. Верхній і Нижній Набережні сади розміщувались на штучних терасах перед південним фасадом палацу. В них росли плодові і декоративні дерева і чагарники, були водойми, фонтани, бесідки. Цікавими були "верхові" або висячі" сади, що знаходились на терасах верхніх поверхів палацових будівель над кам'яними склепіннями нижніх приміщень. Над склепіннями вкладались листи свинцю, на нихтовщиною до 1м наси палась земля.

Особливої уваги заслуговують сади приміських палаців Коломенського та Ізмайлово. Ландшафтна композиція Коломенського за стародавньою традицією формувалась довкола церкви, в даному випадку Вознесіння, яку вважають храмом-пам'ятником вельми своєрідного возз єднання Русі. Могутнє шатро храму, що вознеслось над високим берегом Москви-ріки в 1532 р. відноситься до видатних творів світового зодчества. Не останню роль в його архітектурній виразності відіграє дивовижно вдале, гармонійне розміщення в пейзажі. Храм до цього часу безумовно панує над розпростертою перед ним широкою заплавою річки і незмінно викликає почуття естетичної насолоди, що завжди виникає від дотику до прекрасного. Храм зведений поблизу від палацу, за 200-250 м біля нього. Яким був палац в XVI ст. невідомо, як невідомо, коли він виник взагалі. Алея 500-600-літніх дубів свідчить про дотримання традицій Київської Русі, де храми обов'язково обсаджували дубами, липами тощо. Можливо, що і храм і палац зведені на території колишнього монастиря, згадки про якого не залишились.

Сади Коломенського відомі за приблизними кресленнями XVIII ст. Центральне місце в садибі займав великий фантастичний дерев'яний палац побудований в 60-х р. XVII ст., розібраний через 100 р. за наказом Катерини II. Ансамбль палацових будівель з кам'яними воротами і церквами, що простягнулись зі сходу від Москви-ріки до заходу, оточували просторі плодові регулярні сади - Вознесенський і Казанський. Про існування декоративних прогулянкових фрагментів цих садів свідчать і стародавні дуби, і унікальний сонячний годинник, розміщений біля палацу. Контрастом до плодових і декоративних садів з їх високою зеленню був зелений лан на схилах берега річки, де стояв храм Вознесіння.

Сади Ізмайлово виникли в кінці XVII ст. Вперше в планах того часу вірно зафіксували регулярні сади, в яких "універсальні", декоративні функції поєднувались з утилітарним їх використанням. Про їх розмаїття свідчать назви: Виноградний, Аптекарський, Просянський, лабіринт Вавилон тощо. Круглий Аптекарський сад мав у діаметрі 280 м. Його план формований циркульними і радіальними доріжками, дивовижно передував виниклому через 2,5 ст. пізніше плану міста-саду англійського ландшафтного архітектора Ховарда. Особливо цікавий Просянський сад. В основу його плану закладена система квадратів, засаджених просом, льоном, горохом, іншими сільськогосподарськими культурами. Вони поєднувались з посадками фруктових дерев. В центрі знаходились вигадливі квітники і фонтани.

Композиція Ізмайлово складна і розмаїта. Регулярні сади тут були немов острівцями в природному оточенні галявин і гаїв, що оточували композиційний центр - мальовничий візерунчастий палац на великому штучному острові, утвореному загатами на річці Серебрянці. Важливою частиною садів був звіринець, розміщений на захід від палацу. В ньому тримали вітчизняних і привізних тварин та птахів для розваг і полювання. Сади Ізмайлово славились по всій Московії.

Коломенське та Ізмайлово представляють собою залишки традицій ЛА перш за все Київської Русі - монастирську і садибну культуру. Руська садиба складалась з комплексу будівель різноманітного призначення, оточеного господарськими і декоративними садами. До числа будівель відносився панський будинок, каплиця С при великих розмірах помістя навіть церква), численні хліви, стайні, комори. конюшні тощо. В садово-паркове мистецтво і в архітектуру садиби зробили значний вклад. XVII ст. було часом становлення і формування розвиненого типу міської та сільської садиби. йшло поступове накопичення досвіду зведення кам'яних житлових будівель, які витісняли з міст традиційні дерев'яні. Поширювались нові елементи садів у вигляді регулярних, чіткої геометричної форми квітників, водойм, фонтанів. Садиб .що в минулому мали сади досить багато. До кращих з них відносяться палати Волкова і Аверкія Кирилова в Москві, палати Трубінських і Поганкіних у Пскові і багато інших.

Цікавий спадок садово-паркового мистецтва залишило XVII ст. і в монастирях. В них. як і західноєвропейських, знаходились плодові, аптекарські ї декоративні сади. Один з найстарших садів, що зберігся ще. до початку ХХ ст., був сад з кедровим бором XVI ст. в Ярославському Толгоському монастирі. В центрі його був майданчик "12 апостолів", оточений підковоподібною водоймою. Був у монастирі і аптекарський сад. В XVII ст. московитські сади були аналогічними києво-руським. Їх можна бачити в Троїце-Сергієвій лаврі, в Новодівичому і донському монастирях Москви, в Йосипо-Волоколамському монастирі, в Горицькому монастирі Переяслава-Залєсського і в багатьох інших. Нажаль більшість з них знаходяться у вкрай запущеному стані.

Петровські реформи і будівництво нової столиці були тим рубежем, на якому Росію особливо активно залучили до загальноєвропейського розвитку культури. Важливим було не те, що запрошені з Європи архітектори розробили і втілили в життя проекти всіх найвиразніших будівель Петербургу, навіть не те, що і сам генплан міста був розроблений самими іноземцями, а те, що вперше в історії мистецтва вони розробили проект цілого міста нового типу, що, власне, і стало надбанням Росії. Породжений у 1703 р. іноземцями Петербург не міг не нести в собі елементів європейського бароко. Позбавлений необов'язкових на той час оборонних споруд, з регулярним планом, з бароковою естетикою великих міських просторів Петербург явив собою своєрідний варіант озеленення міста з врахуванням суворого північного клімату. Запрошені з Європи архітектори та садівники прихильники ідей "регулярності" мали найширшу підтримку Петра І. Генплан Петербургу, який спочатку закладався як порт і фортеця (столицею він став у 1712р.), був розроблений Жаном-Батістом Леблоном і Доменіко Трезіні в 1716-1725 рр. Серед інших іноземців найвідоміші Франческо-Бартоломео Растреллі, Жан-Батист Валлен-Деламот, Андреа Рінальді, Джакомо Кваренгі, Чарльз Камерон.

Паралельно з розбудовою столиці почало бурхливо розвиватись будівництво міських садиб. "Взірцеві" проекти таких садиб були розроблені авторами генплану столиці. Перед будинком, розміщеним фасадом до вулиці, знаходилось парадне подвір'я - курдонер. З протилежного боку закладався регулярний сад що найчастіше виходив на набережну річки. Така планувальна структура, започаткована ще за часів італійського Відродження, надійно розповсюдилась в Росії, набувши з часом своєрідного колориту. Панський будинок, служби, сад і оточуючий пейзаж поступово стали поєднуватись в органічний цілісний ансамбль, сповнений лірики і гуманізму. Але це було вже пізніше. Міські садиби Петербургу початку і середини століття, що добре розрізняються на історичних планах, варіювали ідеї Леблона і Трезіні, які в свою чергу інтерпретували барокові сади Європи.

При плануванні столиці було одразу передбачено створення публічних садів. У 1717 р. в проекті плану Василівського острова Д. Трезіні були вказані три просторих сади з "Французьким" плануванням, з каналами, басейнами і фонтанами. Один з них - при 12 колегіях був закладений у 1725р. Громадський характер притаманний і відомому Літньому саду. На гравюрі А.Зубова його показано в 1717 р. ще як щойно закладений. З часом він неодноразово удосконалювався, але в основі своїй зберіг бароковий план і значну частину мармурових статуй. Серед них домінували роботи італійських майстрів і, навіть античні скульптури. Сад славився і своїми вигадливими павільйонами, водоймами і фонтанами. Місце вибране для нього самим Петром І, дуже вдале, на березі Неви біля витоку р. Фонтанки. Надалі сад став осередком великого зеленого масиву, сформованого в центрі міста.

З особливою широтою та різноманітністю ЛА XVIII-XIX ст. розвивалась у приміських резиденціях царів і найвищих вельмож. Ще за життя Петра І вздовж південного узбережжя Фінської затоки проліг ланцюг заміських палаців з садами. Царські резиденції в Стрільні і Петергофі вирізнялись особливим розмахом. Не менш грандіозним був ансамбль палацу Меншикова у Оранієнбаумі. Загальною особливістю цих парків була їх терасова будова - кожен з них мав "верхній і нижній" сади, поділені будівлею палацу. Нижні сади виходили до берега затоки. Будівництво ансамблів розпочали при Петрі, запрошені з-за кордону архітектори Ж. Б. А. Леблон, Н. Мікетті, Г. Шедель та інші. Вони будували свої композиції за взірцем Ленотра, Лево, майстрів італійського Відродження. Відрізняли їх від європейських своєрідність північної природи, сусідство моря, особливості будівельних матеріалів і прагнення внести в архітектуру російський декор. Проте визначальною тут була творча індивідуальність майстрів, які мужньо працювали у незвичних для Заходу умовах напівдикої Росії.

Вже в пер. пол. XVIII ст. до будівництва палацових ансамблів почали залучати дітей іноземців, що виросли в Росії і російських майстрів, які отримали відповідну освіту за рубежем, - В. В. Растреллі, М. Г. Земцов, В. І.Нєйолов. До створення і розвитку приміських парків та палаців підключились нові іноземці, виписані з-за кордону - А. Рінальді, Ч. Камерон, П.Гонзаго. Паралельно з приміськими ансамблями розвивались садово-паркові композиції Царського села (Пушкіно), а згодом Павловська і Гатчини. Всі вони являють собою дивовижно органічну єдність прекрасної архітектури і високого паркового мистецтва.

На прикладі приміських паркових ансамблів Петербургу добре простежується періодизація і шляхи розвитку стилістичних напрямів російського СПМ XVIІІ-ХІХ ст. Стрільна має однозначно барокову, регулярну композицію. В Оранієнбаумі (Ломоносові) розвиток парку, розпочавшись у 1710 р., продовжувався до XIX ст. При цьому в своїй основі парк зберіг барокову структуру. Петергоф виник також на початку XVIII ст. Основний його осередок - барокові Верхній і Нижній сади, згодом з відомими фонтанами в кінці XVIII - на поч. XIX ст. були оточені ще 5-ма другорядними парками. В Царському Селі ансамбль жив і постійно розвивався впродовж 200 років, починаюся з 1708 р. Це унікальний парк. В ньому нерозривно і органічно переплелись всі ідеї паркобудування, що існували на той час в світі. Нарешті, Павлівськ і Гатчина цілком відносяться до романтичного напряму російського класицизму, розквіт якого припадає на др. пол. XVIII - пп. XIX ст.

До приміським паркових ансамблів Петербургу важко застосувати звичну класифікацію, поділяючи їх на регулярні чи пейзажні. Всі вони містять у різних співвідношеннях елементи обох композицій. Тим не менше, можна помітити, що виразність Стрільні, Оранієнбауму і Петергофа визначаються перш за все їх "Французькими" бароковими садами. Це відносить їх до пам'яток російського бароко пер. пол. XVIII ст. Гатчина і Павлівськ домінантна відносяться до класицизму і до др. пол. XVIII - поч. XIX ст. Зовсім відособлено стоїть Царицино, яке важко віднести до будь-якого стилю чи напряму.

Стрільна, Оранієнбаум і Петергоф були розпочаті практично водночас у 1710 р. їх загальною рисою була наявність морських каналів, що простягнулись вздовж головних композиційних осей від моря до палацу. Завдяки великій схожості ї за браком часу ми детально розглядатимемо лише Петергоф. Отож, палац і парк побудовані Ж.Б. Леблоном та М. Мікетті в 1718-1726 рр. їх композиція містить трійчасте членування: парк - трьома морськими каналами, а палац - трьома аркани вздовж головної вісі. Заміська резиденція О. Д. Меншикова в Оранієнбаумі зведена Д. Фонтана і Г. Шеделем у 1710-1727 рр. Палац в ньому розмішено півколом, мав свою пристань. Обидва вони, вкрай запущені, збереглись погано.

Перші роки існування Петергофу не віщували його майбутньої світової слави. З 1706 по 1714 р. тут знаходилась лише невеличка будівля, в якій Петро І часто зупинявся дорогою від Кронштадту до Петербурга. Але в 1714 р. він вирішує створити тут свою офіційну резиденцію. Роботи в Нижньому, а згодом і у Верхньому садах провадять арх. І. Ф. Браунштейн, Ж. Б. Леблон, М. Мікетті, скульптор А. Шлютер і інженер В. Туволков. Роботи велись а розмахом та досить інтенсивно і за життя царя і по його смерті. У роботі приймали участь садівники Л Гарніхфельд і А. Борисов. Згодом в розширенні та оздобленні Петергофу брали участь батько і син Растреллі, багато інших скульпторів та архітекторів. Регулярна барокова його частина була в основному завершена в 70-х рр. XVIII ст.

Розвиток петергофських парків на цьому не зупинився. В 1779-1763 рр. аpx. Д. Кваренгі разом з групою садівників заклав на південний захід від ансамблю пейзажний Англійський парк з палацом. Ще ряд подібних парків добудували в XIX ст. Східніше від Нижнього парку на місці колишнього "Звіринцю" - мисливських угідь у 1820-1830-х рр. виникли парки Олександрія та Олександрійський. Їх проектував арх. А. А. Менелас. На південь від Верхнього саду в 1840-1850-х рр. арх. А. І. Штакеншнейдер заклав Колоністський парк, більшу частину якого займало водосховище - Ольговий став. Ще південніше він заклав луговий парк, що простягнувся вдовж 10 ставків, що забезпечували водою фонтани Петергофа.

Унікальна система фонтанів найбільше прославила Петергоф. Фонтани працюють від звичайного тиску води, яка подається каналами з відстані до 22 км, з Ропшинських висот. Вона працює вже майже 300 р. Фонтани безмежно розмаїті і численні. Вони - душа комплексу. Звичайно, важливе не так існування самих фонтанів, як художня вартість ансамблю, серцем якого вони є. Основу композиції складають Верхній сад, перед великим палацом, який являв собою просторий в 15 га бароковий партер з басейнами і невеликими фонтанами, і Нижній сад, розміщений з другого боку палацу, на нижній морській терасі. Складна планувальна композиція, що має майже 100 га, базується на перетині 2 3-променевих систем, сповнених фонтанами, парковими павільйонами та іншими будівлями. За своєю стилістикою і Великий палац В. В. Растреллі, і паркові композиції відносяться до кращих взірців бароко "російського" відтінку.

Нижній сад являв собою композицію самостійних, але воєдино пов'язаних, ансамблів. Центральне місце займав величний Великий каскад з фонтаном "Самсон", споруджений скульптором І. Козловським. Самсон, що роздирав пащу лева і символізує собою перемогу Росії над Швецією (лев - герб Швеції}, розміщений в центрі водяного ковша, з'єднаного каналом з морен, променеві алеї пов'язують його з ансамблями Монплезір та Ермітаж. Центром другої 3-променевої системи став маленький палац Марлі та оточуючий його ансамбль Марлінським (чи Золотим) каскадом, зі ставками та прогулянковою алеєю вздовж морського берега.

Головна Марлінська алея акцентувалась фонтанами Адам і Єва, розташованими на діагональних променях, що розходились від Самсона. Малібанська алея вела до Монплезіра, активно підключеного таким чином до обох трипроменевих систем. Третя, Березова алея вела до ансамблю Руїнного каскаду (чи Шахової гори). Численні фонтани Верхнього і Нижнього садів вдумливо і точно займають свої місця в загальній композиції. Барокові "французькі" сади були не лише під Петербургом. Кілька їх було закладено і в Москві. про що свідчать збережені фрагменти. В 20-х рр. ХVIII ст. виник відомий сад Кусково. В 60-х було закладено партер Архангельського, що копіював Зелений килим Версалю.

Загалом же регулярні сади зводились в Росії до поч. XIX ст. Особливістю їх було те, що ансамблі часто містили церкву, планували їх так, щоб з вікон панського будинку відкривались панорама річки чи озера.

Короткий період архітектури бароко в Росії змінився тривалим і громіздким помпезним класицизмом. Зміна естетичних поглядів тут проходила досить складно. На ще не завершені палацово-паркові ансамблі петровського та єлизаветинського часів, накладались нові фрагменти катерининського класицизму. Виникали й нові композиції романтичного класицизму, поширеного в Європі XVIII ст. чужий руському духові стиль бароко не встиг ще пустити коренів у народній свідомості, як його вже змінив новий стиль, до якого Росія була вже дещо краще підготована. На той час в ній вже достатньо багато було талановитих іноземців, росіян, які отримала за кордоном чудову освіту, нарешті тепер у Європі вільно могла бувати вся знать. Таким чином естетика і культура Заходу значно наблизилась до розуміння росіянами. Все це в своїй сукупності призвело до того, що тут не лише сприйняли, але й творчо переосмислили кращі ідеї класицизму і на цій основі, зокрема, в ландшафтній архітектурі, витворили надзвичайно своєрідні російські пейзажні сади в сотнях міських та заміських садибах, створили принципово нові типи відкритих просторів у містах.

Можливо, кращим втіленням цього тривалого періоду сприйняття та засвоєння стало Царське Село. Не даремно його називають "енциклопедією російського саду". Два його основні парки - Катерининський та Олександрівський складають собою єдину композиційну цілісність. Часто їх розглядають як певне самостійне садово-паркове утворення. Це не так. Парки Царського Села невідривні від планувального тіла міста, вони проектувались росли разок з цим невеличким аристократичним містечком, що став могутнім центром російської поезії та культури і виховав плеяду славних імен від Пушкіна до Гумильова і Ахматової.

Царське Село зобов'язане своєю назвою шведській садибі Саарі мойс (“Піднесене місце"). Російською її почали називати Сарська миза, а з початку будівництва першого палацу з садом в 1717 р. - Царське село. Регулярний сад заклали на південний схід від палацу, на ній же вісі північно-західніше від палацу влаштували звіринець. Сади 1717-1723 рр. стали основою композиції майбутнього Катериниського палацу і парку. Назва Катерининський виникла саме в цей час, оскільки миза була подарована Петром І своїй дружині Катерині. Розквіт цього барокового ансамблю припадав на 40-50-ті рр. На головній вісі арх. Б. Растреллі та А. Квасов звели величезний палац, його 306-метровий фасад дивився в регулярний сад зі стриженою зеленню боскетів. Парк завершував величний Ермітаж. По той бік палацу розкинулась циркумференція", за нею, на тій же головній вісі, квадрат майбутньої частини Олександрійського парку. Останньою спорудою на вісі був мисливський павільйон Монбіжу в центрі звіринця.

Епоха класицизму, пов язана в Царському Селі перш за все з діяльністю Катерини II, відкрила нову сторінку в історії парка. Цей час ознаменований блискучим сузір'ям зодчих, ар створювали нові і реконструювали старі парки. В 1760-х рр. В. Нейолов та Д. Буш створили перший в Росії пейзажний Катерининський парк та просторій території довкола Великого ставка поблизу від палацу. Цей парк немов врівноважував композицію міського плану по той бік головної вісі ансамблю. В парках інтенсивно зводяться павільйони, пам’ятники, містки, бесідки, їх возводять Ю. Фельтен, А. Рінальді, Ч. Камерон. Власне вони разом з Нейоловим почали використовувати модні в той час китайські стилізації, В парку з'явились "китайські" містки, бесідки, театр і навіть село. Заслужену славу завоював англієць Камерон, який побудував відомий комплекс Холодних бань з Агатовими кімнатами, висячим садом, пандусом і Камероновою галереєю - класичним взірцем паркової будівлі.

У 1780-1790-х рр. на перший план виступає Джакомо Кваренгі, автор Олександрійського палацу, що завершив формування Олександрійського парку. Одночасно працював І. Нейолов (син В. Нейолова). Йому належать проекти Баболовського парку з палацом і Ліцеєм. Будівництво окремих паркових споруд продовжувалось тут аж до початку XX ст. Останньою визначною будівлею а парку став чудовий пам'ятник О.С. Пушкіну, виконаний Р. Бахом і відкритий 19 жовтня 1900 р.

Таким чином, впродовж двохсотлітнього розвитку в Царському Селі було зведено десятки споруд різких стилів, розмірів, композиції. Однак талант царськосельських майстрів виявився настільки бездоганний, що примхливе плетиво бароко, класицизму, романтичних стилізацій не змогло порушити гармонійної і нерозривної цілісності. Царське Село добре збереглось.

Розвиток класичних пейзажних парків отримав своє продовження в Гатчині і Павловському. Між ними, на перший погляд, багато спільного. Обидва зведені досить швидко - Гатчина в 1780-80-х рр., Павлівськ - 1770-1810-х рр. Обидва розміщені на берегах невеликих рік та озер, утворених загатами. В обох центром експозиції в палаци, розміщені на високому березі над штучними водоймами. Нарешті, побудовані обидва за канонами класичних пейзажних парків з живописними берегами озер та річок, зі звивистими доріжками, що ведуть від одного живописного місця до іншого, утворюючи безперервну зміну пейзажів. Схожу композицію мають і палаци з великим парадним подвір'ям. Поряд з кожним з них є невеликий регулярний "власний садок" і регулярно розплановані фрагменти парку.

І разом з тим обидва парки мають діаметрально протилежну емоційно-естетичну характеристику. Гатчина з її похмурий палацом, зі (цільною високою зеленню парку, яка місцями розступається аби показати надійні, монументальні паркові споруди, залишав враження певної таємничості і містики. Павлівськ же сповнений світла, розмаїттям паркових просторів; він і радісний, і філософськи романтичний. Без сумніву, естетичному Формуванню парків сприяв творчий характер їх авторів. Гатчину плану вав А.Рінальді, творець таємничих пейзажів Власної дачі в Оранієнбаумі. автором Павловська був інший іноземець - Ч. Камерон, що побудував сповнену життя і світла галерею в Царському селі. Його в 1801. р. змінив великий вигадник, художник декоратор італієць П. Гонзага, який зумів довести композиції попередника до рівня шедеврів.

Композиція Павловська розвивається вздовж р. Слав'янки. Тут було сформовано ланцюжок лірично-романтичних пейзажів. До головної прогулянкової зони вздовж річки виходять композиції Великої зірки, Долини, Красної долини. Старої і Нової Сільвії, Білої Берези ї Парадного поля, що непомітно зливаються з природнім оточенням парку. Особливість Павловська не лише в його світлому та оптимістичному характері, але й у винятковій майстерності його творців. Ця майстерність доводить кожен фрагмент парку до закінченого витвору ландшафтної архітектури, залишаючи цілісною загальну композицію площею майже в 1000 га.

В долині Слов’янки і на високому її березі зосереджено основні ланки складної композиції. До парадного подвір'я веде урочиста Трійна липова алея. Біля палацу знаходяться 2 регулярних фрагменти - Великі кола і Власний садок з павільйоном 3-х Грацій. З ним пов'язані всі довколишні вузли. Найважливіші з них - колонада Аполлона, Холодна ванна з мостом Кентаврів, і Храм Дружби з Чавунним мостом. Вгору за руслом головними акцентами стали Вісконтієвий міст з Красно-долинним павільйоном. До річки виходять самостійні композиції Старої і Нової Сільвії. Назва Сільвія несе романтичну засаду і нагадує про зв'язок класицизму з античністю, ("Сільва" з лат. – ліс). Насичена композиціями головна вісь парку - долина річки оточена 2 променевими системами Великої зірки і Білої Берези.

1837 р. відкрилась перша в Росії залізка дорога Петербург - Павлівськ. Вона перетнула район Великої зірки і закінчилась не далеко від річки. Поряд зі станцією було зведено "вокзал" (в перекладі прогулянковий зад) з рестораном і концертним залом, неподалік від якого арх. А. І. Штакеншнейдер заклав сад з фонтанами. З цього часу слава Павловська, як місця для розваг і прогулянок, почала стрімко зростати. Поступово Павловськ став відкритим громадським садом.

Реалізовані в районі Петербургу ідеї садово-паркового мистецтва поширились у XVIII-ХІХ ст. у всіх центральних частиках імперії і навіть у колоніях. Композиції обох стилів використовувались сукупно. В др. пол. XVIІІ - пер. пол. XIX ст. садово-паркова будівництво змістилось в садиби та помістя вельмож. Міські садиби закладались за вже згадуваним взірцем Леблона і Мікетті.

До числа кращих московських садиб відносився Пашков дім і Голіцинська лікарня. Сад першого виходив до Кремля і річки Неглінки. Особливо привабливим був сад Голіцинської лікарні. Він терасами сходив до ставків і далі, - на Москву-ріку, завершуючись двома бесідками. Нічим не відрізняючись від присадибних садів він, проте, був громадським.

До к. XVIII ст. остаточно сформувався тип російського помістя. Його центром був панський будинок, оточений численними службами, горо дами і плодовими садами. Присадибним сад починався регулярним парте ром, що починався від самого будинку і переходив у пейзажний. Розміри і композиція садиб, схематично подібні, варіювались дуже широко. В най простіших з них "французька" частина зводилась до простої клумби, а "англійська" до розчищеної перед будинком поляни. Великі садиби, що на лежали вищій аристократії копіювали фрагменти і мотиви царських. До їх числа відносились, наприклад, московські маєтки графів Шереметьєвих - Кусково і Останкіно і князів Юсупових - Архангельське.

Дух романтизму, властивий к. XVIII ст. з особливою повнотою проявився у підмосковному Царицині. "Готичні" руїни палацу і сусідніх споруд, відкривають композицію просторого пейзажного парку з класичними бесідками - "міловідамі". Ансамбль так і не був добудований, що надавало йому додаткової романтики.

Загальними особливостями російських помісних садів в їх особлива ліричність, наближеність до живої природи, органічне поєднання господарських функцій з естетичними. Можна визначити риси притаманні російським маєткам - панський будинок і церква, розміщені як правило на пагорбі, алея, ставки чи річка з незмінною бесідкою над нею. Звичайно, що в кожному конкретному випадку композиція дещо змінювалась згідно з ландшафтом і Фантазією авторів та власників. Тут слід згадати про дивовижну майстерність найпростішими засобами створювати цілі системи штучних водойм - незвичайних t високо естетичних.

В кінці XVIII ст. з являються друковані садові настанови. Праці І. Лема, В. Лєвшина, Н. Осипова та інших мали практичний характер. Справжній засновник російської агрономії і садівництва - письменник-вчений А. Болотов (1738-1833), що за лишив великий літературний спадок. Видані в 1780-1789 рр. 40 номерів журналу "Економічний магазин" містять багато статей про садове мистецтво. В них Болотов настійливо закликав до створення російських садів, що базувались на кращих традиціях зарубіжжя. (Риса притаманна всім видам творчої діяльності в Росії - не маючи споконвічно свого, будемо вивчати, засвоювати і використовувати чуже). Він давав багато корисних порад по влаштуванню садів і догляду за ними. В 1783-85 рр. він втілив в життя досить цікавий проект пейзажного парку для графа А.Бобринського в м. Богородицьку Тульської губернії.

Не менш плодотворною була діяльність архітектора, садівника Львова. Висока майстерність його як ландшафтного архітектора виявилась в ряді садиб під Торжком, особливо яскраво в маєтку Знаменское-Райок.

Архітектура міських відкритих просторів розвивалась на основі досвіду, набутого при будівництві Петербургу. Система його вулиць і площ, розроблена і втілена іноземцями, мало досліджена і відповідно, тривалий час, не могла бути використана на практиці. Центральне місце в плануванні столиці належить ряду просторів вздовж Фонтанки, що склались у ХVІІІ-ХХ ст. Початок йо му був закладений Літній садок, до якого незабаром долучилось Марсове поле. Цей осередок розширили Михайлівський (Інженерний) замок з Кленовою алеєю та Михайлівський сад з палацом (зараз Російський музей) і площею Мистецтв. Завершується ланцюг ансамблів Театральною площею і вулицею Россі.

Особливе місце в композиції проcторів Петербургу займають його на бережні, мости та огорожі також створені іноземцями, як і численні пам'ятники міста, починаючи від Мідного вершника роботи скульптора Е. Фальконе.

Досвід містобудівних концепцій столиці, недостатньо засвоєний поширився по всій центральній частині Росії, що в результаті призвело до зовнішнього копіювання позбавленого органічності. До поч. XX ст. поширились трафаретні, як для ікон, типові проекти елементів благоустрою - тротуарів, бруківки, шлагбаумів, будов, набережних і навіть парканів. Вони додались до вже створених раніше типових проектів площ і міських садиб, адміністративних будівель і бульварів. В результаті цього губернські центри отримали майже однакову центральна-репрезентативну частину оточену звичайними ізбами. Всі вони кали специфічний "ампірний" вигляд. Перші бульвари, як вже зазначалось вище, було закладено в Москві у 1775 р. В 1813 р. розпочався благоустрій Ярославля. За ними одночасно прикрасились всі найбільші міста Росії.

Цікавий і повчальним прикладом російських містобудівничих концепцій став цілий ряд новостворених міст в Україні. Одеса, Миколаїв, Донецьк, Харків, реконструкції Києва і багатьох інших містечок явились яскравими прикладами так званих "потьомкінських" забудов, позбавлених будь-якої цілісності, естетики, витворених виключно з метою відмивання державних коштів і для показу при не частих відвідинах вищих посадових осіб. Подібні експерименти, що не мали під собою жодної науково-творчої бази, згодом широко почали застосовуватись вже за радянських часів. Результати їх досить красномовні і не потребують коментарів.

ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ ЛАНДШАФТНОЇ АРХІТЕКТУРИ

В КІНЦІ XIX пп. XX ст.

Сер. XIX ст. в історії варта уваги з цілого ряду причин. У Європі завершилась епоха революція, настав час бурхливого розвитку промисловості і торгівлі. Зростання капіталізму супроводжувалось енергійний освоєнням колоній в Азії та Африці. Найбільша країна заходу - США відстояла свою незалежність і почала швидко нарощувати економічний потенціал. Тут природу завойовували особливо активно і по-варварськи. Найшвидше тут стали очевидними і наслідки такої діяльності. Винищені ліси, земля, зранена хижацьким добуванням корисних копалин, табуни бізонів, щезлі з лиця землі, отруєні промисловими відходами річки, - все це ставало страшною дійсністю, вимагало осмислення і втручання. Вперше в історії людства постало питання про регулювання взаємовідносин людини з оточуючим середовищем.

Перелом в розвитку ЛА пов'язаний перш за все з іменем Фредеріка Олмстеда. Не маючи спеціальної освіти, він виграв у 1858 р. конкурс за проект Центрального парку в Нью-Йорку, назвавши себе при цьому "ландшафтним архітектором". Проект Центрального парку реалізував ідею збереження ділянки живої природи в центрі урбанізованого району. Його пейзажне планування мало принципово відмінний характер від "англійського" пейзажного саду. Принципом останнього було цілком штучне формування романтичного пейзажу. Ідеєю Олмстеда було збереження природного пейзажу і організація його демонстрації з найвигідніших оглядових точок. Ця ж ідея лягла в основу створення 1-го в США природного заповідника в Йосемітській долині штату Каліфорнія. На цій території провели ряд заходів, що забезпечували визначення і формування оглядових точок на найбільш живописні місця та організацію відпочинку відвідувачів. Ідея виникла в 1884 р., однак пройшло цілих 50 років, поки в 1918 р. не було організовано Службу національних парків США. Їх проектування стало новою сферою діяльності ландшафтних архітекторів. Сучасна система національних парків США чи не найбільш розвинена в світі. До цієї системи відносяться об'єкти 3-х основних категорій -природні, історичні і рекреаційні. Ці 3 категорії поєднують 23 різновиди парків, наприклад, національні річки, бойові місця, національні пам'ятки. Є різновиди, що містять лише 1 об'єкт, наприклад, Білий дім. Розміри національних парків коливаються від чотирьох десятих га до сотень, навіть тисяч км². 337 національних парків поєднано спеціальною державною Службою національних парків. Окрім нього існують сотні об'єктів, підвідомчих окремим штатам, графствам, приватним особам. Серед них славнозвісний Ніагарський водоспад. Для порівняння зазначимо, що в кінці 1980-х в колишньому СРСР було всього 15 природних національних парків, та й вони використовувались, як мисливські угіддя для вищої партократії. В тогочасних США було 100 рівнозначних природних об'єктів.

Національні парки США відрізняються взірцевою організацією. Пересування по їх території, і автомобільне, і пішохідне, жорстко регламентоване. Для відпочинку і огляду місцевості є спеціальні майданчики, побудовано кемпінги і готелі.

Діяльність Олмстеда чудово відповідала своєму часу. Др. пол. XIX ст. ознаменувала не лише початок розуміння вартості природних ландшафтів, але й істотне розширення будівництва садів та парків переважно у містах. Нові парки були різними за своїм виглядом стилістичною характеристикою та призначенням. Зникав чіткий поділ садів на терасовані, регулярні та пейзажні. Творці нових парків все ширше використовують увесь арсенал засобів, накопичений за довгі віки розвитку садово-паркового мистецтва.

Середина століття знаменна появою нових типів спеціалізованих озеленених просторів. ще на початку XIX ст. в Парижі і Лондоні (на території Ріджент-парку) будувались перші зоопарки, базовані на науковій основі. В др. пол. століття зоопарки з'явились в багатьох великих містах Європи, Азії та Америки, передовими для свого часу були зоопарки Москви (1864р.) і Петербурга (1865р.)

У 1851 р. відкрилась перша Всесвітня виставка в Лондоні, в Гайдн-парку. Вона прославилась своїм Кришталевим палацом, по започаткував новий напрям в архітектурі. Палац було розмішено у вже сформованому парку і тим не менш, виставка стала імпульсом до розвитку ще однієї сфери діяльності ландшафтних архітекторів - проектуванню виставкових територій. До кінця XIX ст. ЛА почала все впевненіше заявляти про себе як про принципово нову галузь діяльності. Вже на початку XX ст. виникла усвідомлена необхідність в цілеспрямованій підготовці спеціалістів. У 1901 р. в Гарвардському університеті США відкрилась перша школа ландшафтних архітекторів. США впевнено вийшли на провідне місце в освоєнні нової професії, яка почала енергійно розширювати сферу своєї діяльності, охоплюючи все більші простори і займаючись вирішенням найрізноманітніших завдань організації їх середовища. В 1907 р. від неї відокремилась ще одна архітектурна професія - планування.

На поч. XX ст. в ряді промислове розвинених країн почало утверджуватись суспільне розуміння необхідності розвитку ландшафтної архітектури. Вслід за США в Англії, Франції, Японії, Австралії виник рух за збереження рідкісних природних ландшафтів, за планомірний розвиток природного середовища, за встановлення контролю над нестримним розвитком міст. Ще в 1888 р. І. Ховард видав свою знамениту книгу "Місто-сад майбутнього", в якій висунув ідею найширшого проникнення природи в міське середовище. На думку Ховарда, великі міста повинні бути оточені зеленою смугою сільськогосподарських угідь. До зеленої смуги дотикалось кільце міст-садів, пов'язаних між собою і з центральним містом системою залізних доріг. Теорія Ховарда завоювала багато прихильників, і вже в 1803 р. в Англії виникла "Перша компанія міст-садів", що розпочала будівництво міста-саду Лечворса в околицях Лондона. Справа успішно просувалась, і до 1814 р. число мешканців міста досягло 8 тис. чоловік, але широкого розвитку міста-сади не отримали, їх будівництво виявилось надто складним і мало реальним.

Найбільш повно ідея міста-саду втілилась в плануванні столиці Австралії - Канберри, будівництво якої за проектом арх. В. Гріффіна розпочалось у 1920 р. Канберра була задумана як адміністративний центр країни, без промисловості, що втілював ідею "екологічно чистого" міста. Ідея міст-садів проявилась в проектуванні і зведенні окремих об'єктів. Паралельно зі спробами її реалізації визрівали ідеї більш радикальної організації середовища великих просторів. Планування їх розвитку почало входити в реальну практику в 1920-х рр. Значну роль у становленні нової професії, тісно пов'язаної з ландшафтною архітектурою, - районний плануванням, відіграв англійських архітектор П. Аберкромбі. Виконаний ним у 1822 р. проект планування Донкастерського вугільного басейну був одним з перших великих починань в новій області архітектури. В своїй роботі Аберкромбі приділяв значну увагу дослідженню ландшафтів. Він був у числі піонерів руху за збереження природних ландшафтів, за розумне обмеження діяльності людини в оточуючому середовищі. В 1933 р. він видав курс лекцій "Планування міст та сільських місцевостей", де виклав свої основні ідеї.

Перша половина XX ст. характеризується особливо інтенсивними пошуками нових підходів до архітектури, містобудування і ландшафтної архітектури. Зрештою, в цей час, аж до II світової війни, ЛА ще лежала в царині діяльності ентузіастів, не знайшовши повного суспільного визнання. Тим не менш, об'єктивно вона входила невід'ємною частиною в теорію і практику містобудування. Показово, що в 20-30-ті рр. у принципово нових проектах міст проблеми ЛА займали досить багато місця. З багатьох пропозицій того часу досить чітко проглядаються три принципових підходи до формування міського плану, і в кожному з них ландшафтні структури складають невід'ємну частину.

Центрична система добре виявлена в плані "Велика Москва", виконаному С. Шестаковим в 1921-1926 рр. Зелене кільце довкола міста і зелені клини, передбачені планом, дали схематичну ідею майбутніх лісопаркових смуг, водно-зелених діаметрів і радіальних зв'язків центрів з периферією. Інший приклад локалізованої схеми зелених структур - лінійні міста, відомі з 20-30-х рр. Однією з найбільш яскравих схем став проект М. Мілютіна, я якому місто являло собою три паралельно видовжені зони житлової забудови, промисловості і зелені. Найбільш варіантною була третя, дисперсійна система, в якій житлова забудова розміщувалась в зелених масивах. Найбільш повно цю урбаністичну схему розробив Ле Корбузьє у своїй пропозиції "Зеленого міста" 1930 р., яка надалі втілилась в кількох конкретних містобудівельних проектах.

Початок XX ст. можна вважати часом кількісного розвитку ЛА. Власне в цей час в сферу її діяльності потрапляють все нові типи відкритих просторів. Вслід за міськими садами і виставковими територіями ландшафтні архітектори починають проектувати спортивні парки, дороги і транспортні споруди, освоюють дахи будівель, починають рекультивацію знищених територій.

Новий важливий період в розвитку ЛА розпочався після II світової війни. Він перш за все був пов'язаний з різким зростом рівня небезпеки впливу людини на природу. Першим сигналом стали ядерні вибухи в Хіросімі і Нагасакі. Інтенсивна і бездумна технічна діяльність людини почала завдавати природі шкоду, наслідки якої ми до цього часу не в змозі собі уявити повною мірою. Швидко щезають найбільші на Землі тропічні ліси, наступають піщані пустелі. Засмічується Світовий океан, змінюється склад і структура земної атмосфери. Явища деградації природи повною мірою проявились і на Україні. Особливо гостро цей процес відчувається в мегаполісам, містах-гігантах, де швидко зростав отруєння повітря відпрацьованими газами машин і промисловими відходами. В цих умовах особливо зростав роль ландшафтної архітектури. Вона рішуче виходить за рамки паркобудівництва, вирішення локальних завдань і починав приймати все ширшу участь в активному впливі на формування найрізноманітніших видів ландшафтного середовища.

Зросла суспільна активність ландшафтних архітекторів. У 1948 р. в Кембриджі представники 9-ти європейських країн заснували Міжнародну Федерацію ландшафтних архітекторів (ІФЛА). Професія отримала визнання і була включена в офіційний список професій Міжнародної організації праці при 00Н. Зараз в діяльності ІФЛА беруть участь представники 60 країн всіх континентів, причому в більшості з них в ландшафтна освіта. щорічно проводяться конгреси ІФЛА, кожен з яких присвячений одній з гострих сучасних проблем.

До середини 1960-х років СРСР займав одне з провідних місць в області ландшафтної архітектури. Швидкими темпами йшло будівництво парків, реалізувались зелені системи міст, провадились роботи по відновленню знищених промислових ландшафтів, закладались основи широкомасштабного ландшафтного планування. У 80-х роках розпочався процес занепаду професійного підходу до питань ландшафтного проектування. Віддавалась перевага лиш кількісному зросту зелених насаджень, скорочувалась підготовка спеціалістів - ландшафтників. Лише у 1987 р. були зроблені перші кроки до відродження втрачених позицій. Вкрай незадовільний рівень благоустрою наших міст, руйнування природного середовища і необхідність прийняття негайних заходів привабило увагу суспільства, змусили керівні відомства та суспільні організації виявити активність у відновленні професії ландшафтного архітектора і ландшафтного інженера, встановити контакти з ІФЛА, в яку Радянський Союз було прийнято у 1988р. Немало для цього зробив А. Д. Жирнов, який з десяток років добивався відкриття спеціальності ландшафтного архітектора і в ті роки був серед не багатьох в Союзі член ІФЛА. Досягнути своєї мети він зміг лише за незалежної України у 1992 р.

В повоєнні 10-ліття у світі різко зросла професійна зацікавленість до проблем ландшафтної архітектури. Свідчення цьому - численні дослідження і публікації. Визначити значущість вкладу різних дослідників у розвиток проблем ЛА досить складно. Згадаємо перш за все тих з теоретиків, чиї роботи неодноразово перевидавались. Відомий ландшафтний архітектор, одна з засновниць ІФЛА Б.Колвін вперше видала свою працю "Земля і ландшафт" у 1946 р. Кілька перевидань з 1975 р. витримала книга професора університету Берклі в Каліфорнії М. Лур’є "Введення в ландшафтну архітектуру". Розвиток російської ЛА тісно пов'язання з ім'ям Л. Залєсської, автора першого в Росії підручника "Ландшафтна архітектура".

ПРАКТИЧНИЙ ДОСВІД СУЧАСНОЇ ЛАНДШАФТНОЇ АРХІТЕКТУРИ

ТА ТЕНДЕНЦІЇ ЇЇ РОЗВИТКУ.

Сучасна ЛА виключно різноманітна. Аби чітко побачити і усвідомити собі структуру цього розмаїття, варто звернутись до різновидів відкритого середовища, організацією якого вона займається. Власне з таких позицій і було показано повні найбільш характерні вирішення різних об'єктів. Пропонована класифікація не претендує на універсальність, мета її - визначити одну я основних ліній у складному світі ландшафтного зодчества.

Перший різновид відкритого середовища

Рекультивація (відновлення) спотворених ландшафтів нараховує вже досить солідну історію. Ще в 1860-х рр. у Франції на місці старої копальні було побудовано парк Бютт-Шомон зі штучним озером. Так започаткували новий вид діяльності - геопластику, чи штучне формування рельєфу, яка часто поєднувалась зі створенням штучних водойм. В результаті створювався зовсім новин пейзаж, мало подібний до попереднього. Зазвичай порушені пейзажі відновлюють, надаючи їм не властиву спочатку функцію, організовуючи спеціалізовані чи ландшафтні парки або передаючи їх в користування приватним власникам. Один з найбільших таких парків в Росії було зведено арх. В. Маєвською і Я. Бяліним у 1960-х рр. поблизу від м. Владикавказ на місці колишніх марганцевих кар’єрів.

Перспективний метод збереження природних ландшафтів - планові заходи, що забезпечать мінімальні зміни природи при освоєнні нових територій.

Цілеспрямоване збереження природних ландшафтів - завдання складне і багатофакторне. По суті, лише в наш час з'явились реалістичні проекти, базовані на найширшому використанні комп'ютерної техніки. В США спеціально створений Центр сільськогосподарських районів штату Масатчусетс розробив, наприклад, цікаву програму "Управління розвитком долини річки Коннектикут". Пропагуючи свою програну, Центр у зрозумілих рисунках показує, як виглядають конкретні пейзажі в недоторканому вигляді, як вони виглядатимуть через кілька років в результаті традиційного стихійного розвитку і як вони могли 6 виглядати в результаті цілеспрямованого досягнення тієї ж мети, що й при стихійному освоєнні.

Помітно виросла за останні роки зацікавленість до широкого територіального ландшафтного планування. В сер. 80-х рр. було розроблено проект розвитку ландшафтної структури о. Балатон в Угорщині з переважним використанням його як зони відпочинку (чи рекреаційної території). Розробляються системи рекреаційних зон для ряду традиційних відпочинкових районів, зокрема а країнах Прибалтики, в Криму, в Закарпатті та інших місцях.

Другим різновидом діяльності по формуванню середовища відкритих просторів можна назвати створення комунікацій в природі та в міському середовищі. Найбільш поширений вид таких комунікацій - дороги. З ними пов'язані штучні споруди - мости, віадуки, станції обслуговування транспорту. До комунікацій також відносяться канали, продуктопроводи, лінії електропостачання. Основна просторова особливість комунікацій - їх протяжність. Будівництво доріг, каналів і акведуків зовсім не нова область архітектурної творчості. Але в наш час, коли вони особливо поширились, вимоги до архітектурного вирішення різко зросли.

Необхідність залучення ландшафтних архітекторів до проектування і будівництва автомобільних доріг вперше усвідомили в США. За часів "великої депресії", що розпочалась в 1928 р. тут розвернулись масові роботи по закладанню нових сучасних магістралей. Згодом подібні роботи розпочались у Німеччині, Італії, інших країнах Європи. Автомагістралі з їх багаторівневими розв'язками внесли зовсім новий архітектурний масштаб в природу і міста. Стрічки доріг вільно лягають на будь-який рельєф, залишаючи його, наскільки це можливо, недоторканим. Відкрита у 1978 р. дорога А 24, що перетинав Апенніни в Італії, співставна за своїм масштабом з цими величавими горами. Приблизно чверть її довжини займають тунелі та естакади. Глибоко в долинах під естакадами лежать села і містечка, простяглись тонкі ниточки старих доріг.

Новими просторовими осередками в містах стали складні вузли швидкісних магістралей, їх великий масштаб і специфічні плавні обриси не лише контрастують з традиційними прямокутниками міських кварталів. Починаючи з 1930-х рр. нові принципи формування транспортних суттєво почали впливати на планування міст загалом. Особливо яскраво контрастний масштаб транспортних споруд виявився у величезних мостах, що досягають зараз воістину Фантастичних розмірів, як, наприклад висячий міст через протоку Веразано в Нью-Йорку з прольотом 1300 м, знесений над рівнем води на 70 м. Він був побудований 0. Амманом у 1864 р. Незважаючи на те, що рекорд Веразано було перевершено в Японії та Англії, цей міст залишається однією з найбільш вражаючих споруд сучасності.

Прокладка комунікацій у природі незмінно зростала за останні десятиліття. Об'єктами важливого призначення стали дороги для огляду оточуючих ландшафтів. Спеціальні "паквеї" з'явились в 30-х рр. у США. Особлива увага приділяється оглядовий дорогам у національних парках. В них існують різні види доріг автомобільні забезпечені стоянками в найцікавіших осередках, пішохідні дороги, стежки зі спеціально облаштованими місцями для відпочинку, водяні шляхи. До найвідоміших пішохідних доріг США відноситься Аппалачська стежка, що пролягав вздовж усього Аппалачського хребта від штату Мен до штату Джорджія, від гори Вашингтона до водограїв Амікалола загальною протяжністю коло 3,5 тис. км.

Третій різновид середовища - об'єкт діяльності ландшафтного архітектора є спеціальне природне середовище призначене для відпочинку та прогулянок. В більшості вони формуються штучно. Фактично таку діяльність можна ототожнити з садово-парковим мистецтвом. Зроджене в давнину, воно продовжує існувати нині, хоча й перестало неподільно панувати в ландшафтній архітектурі.

Часто виникає питання, в чому полягає різниця ніж садом і парком. Нерідко ці поняття перетворюються в синоніми, наприклад: "Сади Версалю" і "Парк Версалю". Дійсно відмінність значень визначити важко. Проте така відмінність існує. Вона проглядається в історії, певну уяву про неї дає етимологія обох слів. В українській мові слово "сад" має спільний корінь зі словом "садити". Справді, садами в Україні з давніх-давен звали місця де вирощували рослини. Аналогія слову "сад" є у всіх мовах світу. Інше за походженням слово "парк", запозичене з англійської. В ній воно має ряд значень, головне з яких - огороджена ділянка, призначена для різних потреб і для полювання, прогулянок і відпочинку, для автостоянки, для зберігання с/г інвентарю. В сучасній українській мові поняття сад і парк дуже близькі, але останнє вживається значно ширше. Парки часто більші від садів, які зараз переважно залишились місцем для насаджування і вирощування рослин.

Найскладнішим питанням в садово-парковому мистецтві XX ст. стала його стилістична спрямованість. Адже кожен сад в будь-якому місті чи країні це перш за все творче кредо його автора. Можна, звичайно, знайти певні загальні риси у вирішення планів садів, в аранжуванні насаджень, у використанні різних засобів СПМ різних епох. Проте, від сер. XIX до к. XX ст. СПМ не знайшло принципово нових естетичних концепцій, рівнозначних Відродженню, бароко чи класицизму. До к. XIX ст. намітився лише один, відносно чітко виражений новий стилістичний напрям, близький з архітектурою "модерну". Цей напрям можна проілюструвати прикладок Сефтон-парку в Ліверпулі чи віллою Жуковського в Кучук-Кої. В них переважають геометризовані криві, що утворюють вишукано-претензійну сітку доріжок. Цей напрям часто поєднувався З традиційними засобами планування регулярних та пейзажних садів. Несподівано його визнали в сер. XX ст. "Амебовидні" водойми, газони, майданчики разом з примхливою кривизною стежок поширились в цілому світі.

Пануючі естетичні напрями архітектури відображались в СПМ впродовж ХХ ст., що відображалось перш за все на характері паркових споруд і малих форм, які змінювались разом з художніми напрямами. Не випадково XX ст. залишило в ньому переважно кількісним слід. Численні міські, приміські, заміські декоративно-прогулянкові сади в різних куточках Землі на загал зручні, впорядковані, вишукані, але дуже рідко мають самостійну вартість, створюючи швидше комфортне відкрите середовище для будівель та ансамблів.

Могутній естетичний вплив виявляють переважно великі зелені масиви в містах, їх вартість багатопланова. Це і оздоровлення міського середовища, і формування місць відпочинку, і збереження номінального тваринного світу міста, і, звичайно, естетичне збагачення його території. До к. XX ст. такі багатофункціональні масиви утворились в цілому ряді міст планети. До числа найбільш відомих відносяться зелені простори Москви і Вашингтона. Обидва формувались впродовж останніх 1,5-2-х ст. Центром південно-західного зеленого клину Москви слав ланцюг садів, що простягнувся від Москви-ріки, через Ненудний сад до Горобиних гір, а згодом продовжився через сади Університету, Лужники, Новодівичий монастир до урядових садів. Зовсім відмінно і історично і композиційне, складався простір центру Вашингтона. Його осередком став Молл - зелена еспланада, що з'єднує Капітолій з Білим домом, запланована П. Лантаном у кінці XVIІІ ст. У 1870-х Олмстед заклав тут перший парк довкола Капітолію. Згодом, у XIX і в др. пол. XX ст. композиція завершилась будівництвом меморіальних парків з пам'ятниками-мавзолеями, включенням в неї Арлінгтонського національного кладовища та прогулянкових парків на берегах Потомака.

Праця над удосконаленням існуючих і створенням нових великих багатофункційних садово-паркових масивів провадиться і в наш час. Одна з найцікавіших систем здійснюється в мінську. Його водно-зелений діаметр, що перетинав місто вздовж долини річечки Свіслочі, містить декоративні та прогулянкові сади, спортивні зони, системи басейнів з водограями і фонтанами.

Будівництво окремих садів та їх просторих систем велось і ведеться повсякчасно. Найрозвиненіші країни, зокрема, Англія, Франція, Німеччина, США, Японія широко використовують свої історичні традиції. Варта уваги виключно висока технічна якість проведення дендрологічних, будівельних та інших робіт при створенні нових садів в цих та інших розвинених країнах.

До четвертого різновиду, одного з найважливіших серед типів відкритих середовищ, відносяться озеленені території спеціального призначення. Типологія таких територій надзвичайно розмаїта і багатообразна. До числа найперших спеціалізованих комплексів відносяться різного роду виставки. Після Лондонської Всесвітньої виставки 1851 р. спеціальне проектування виставкових територій поступово сформувалось до 20-х рр. ХХ ст. в самостійну галузь ландшафтної архітектури. СРСР був одним з перших, де почали провадити і втілювати великі комплекси с/г виставок 1923 і 1939 рр. Широко відомими стали комплекси всесвітніх виставок в Парижі, Нью-Йорку, Марселі, Монреалі, Осаці. Характерною рисою переважної більшості виставок, аж до останньої, в винятково високе використання ними майданчиків, висока щільність забудови. Це викликано перш за все необхідністю скоротити шляхи огляду експозиції, не перетворювати відвідини виставки в тривалі прогулянки поніж центрами уваги - павільйонами.

Виставки, особливо міжнародні, викликали прагнення створити яскраві образи головних споруд. Це часто вдавалось. Символом Парижу стала Ейфелева вежа, зведена арх. Г. Ейфелем для всесвітньої виставки 1888 р. Виразними спорудами свого часу були Трилон і Перисфера, зведені фірмою Харісон і Філло, розміщені в центрі прекрасної композиції ландшафтного архітектора Ж. Кларка. Трилон і Перисфера були символом "світу майбутнього" - головної теми Всесвітньої виставки 1939 р. в Нью-Йорку. прихід атомного віку символізував "Атоміум" на Всесвітній виставці 1958 р. в Брюсселі.

Спортивні зони, як складова частина виставкових територій, вперше з'явились на рубежі XX ст. Спочатку попереду в цьому будівництві передував СРСР. В 20-30-х рр. велась широка закладка стадіонів та спортивних майданчиків, розміщених в зеленій зоні. Широко відомі ансамблі стадіону "Динамо в Mocквi (1928 p., арх. А. Лангман і Л. Черіксвер), стадіони в Києві, Петербурзі, Тбілісі, Ташкенті. Композиційними центрами спортивних комплексів були і залишаються великі поля стадіонів з трибунами для глядачів.

Починаючи з 1952 р., коли в Хельсінкі було зведено новий стадіон для XV Олімпійських ігор, серед спортивних споруд на перший план висуваються олімпійські комплекси. Вони стали символами престижу та гордощів майже кожного міста, господаря Олімпіади. Великою подією архітектурної практики були олімпійські парки та споруди в Токіо, зведені у 1964 p. арх. К. Танге. Мехіко (1968 p.), Мюнхен (1972 p.) і Монреаль (І976 р.) заклали основу поєднанню в цілісні ансамблі спортивних споруд та олімпійських сіл. Особливо виразний ансамбль було створено в 1988 р. в Сеулі. Бостонська фірма By і Вільямс, що перемогла в конкурсі з 38 учасників, створила чітку ландшафтно-містобудівничу композицію, широко використавши особливості рельєфу t воду в поєднанні з об'ємами спортивних залів та споруд олімпійського села.

До виставкових територій прилягають і велика група парків, що мають експозиційний характер. Зародження таких парків відбулось в глибоку давнину. Парки для розведення і демонстрації екзотичних рослин та тварин існували вже в Давньому Єгипті та Дворіччі. У XIX ст. виникла нова хвиля інтенсивного розвитку зоологічних і ботанічних садів і переходу до систематичних, наукових методів їх створення та утримання. В зоологічних садах і парках утримання тварин в клітках поступово почали замінювати їх демонстрацією в наближених до природних умовах. Особливо чітко ця тенденція виявилась в наш час. Огорожі вольєрів, в яких утримують тварин, роблять мінімально помітними. Добрим прикладом такого підходу є берлінський зоопарк, споруджений у І955 р. в районі історичного парку Фрідріхсвельде. В сучасному проектуванні Існує тенденція, діаметрально протилежна попередній методиці. Якщо раніше в клітках і вольєрах знаходились тварини, то тепер у своєрідних "клітках" - шляхах огляду експонатів, закритих від території - знаходяться відвідувачі. Така система передбачена в проекті нового зоопарку Сан-Франциско. Його проектує група ландшафтних архітекторів “Портико” - Ешерік, Хомсі і Дж. Девіс. У 1992 р. в зоопарку м. Омаха відкрився величезний павільйон тропічних тварин ї рослин, побудований за цим принципом.

У XIX ст. відбувся перехід від "аптекарських утилітарних садів до систематичного колекціонування і показу рослин в ботанічних садах. Вони поширились повсюдно, в багатьох країнах. До числа кращих відносився Нікітський ботанічний сад в крику, заснований 1812 р. Більше 20 тис. видів рослин налічується у збірках Единбурга, Лондона, Монреаля, Берліна. Провідне місе в проектуванні ботанічних садів (як і зоологічних) садів займають зараз США. В новозведених і реконструйованих садах використовуються і традиційні, і нові методи огляду рослин в умовах, наближених до натуральних умов їх життя. В саду Льюіса Гінтера поблизу м. Річмонда, в саду м. Далласа помітна тенденція філософського осмислення взаємовідносин людини а природою, що виражалась у символічній побудові окремих об'єктів, як у "Саду Небес" в Далласі.

Озеленені території для різних постійних експозицій кожна було б назвати садами-музеями. Ідея музеїв під відкритим небом так само має прадавнє коріння. Збірки скульптур, різноманітних раритетів існували в садах Давнього Сходу, античності. Відродження, не кажучи вже про бароко і класицизм. Основи сучасних садів-музеїв було закладено в кінці XIX ст. Перший науковий етнографічним музеєм під відкритий небом вважають парк Скансен у Стокгольмі. Етнограф А. Гезеліус зібрав тут ряд старовинних дерев'яних будівель, сформувавши з них музейне село, і в 1891 р. відкрив його для музейного огляду. За минулі 100 р. подібні етнографічні музеї достатньо поширились. Вони вийшли за межі простого колекціонування і систематизації пам'яток.

Зараз все відчутніше виявляється прагнення до збереження об'єктів у пейзажі, до відновлення історичного оточення видатних пам'яток архітектури. Такий комплексний підхід проглядається в ансамблях музеїв Києва та Львова.

В колі зелених територій спеціального призначення помітне місце займають меморіальні парки. Значна кількість таких парків може розцінюватись і як парки-музеї. призначені для охорони місць, пов'язаних з видатними людьми і подіями. До них відносяться, наприклад, Пушкінський заповідник чи Ясна Поляна в Росії, Володимирська гірка чи Канівський парк-заповідник. Івано-Франкове в Україні. До меморіальних часто відносять і парки, закладені на честь певних подій чи ідеалів, як численні парки Перемоги, Дружби народів, Пагорби Слави. Значно зросло їх число за останні десятиліття. Однак, слід сказати, що принципи композиції в них майже ідентичні декоративним і меморіальна приналежність має швидше літературний, ніж структурний характер. Найбільш яскравими залишаються парки, що формуються довкола великої і сильної центральної композиції.

Встановлення пам'ятників і меморіалів на місцях історичних битв і масових захоронень поширилось з XIX ст. Поштовхом до створення великих і монументальних комплексів став столітній ювілей перемоги над Наполеоном. В 1913 р. у Лейпцигу відкрили меморіальний парк з грандіозним, висотою 90 м. пам'ятником битви народів арх. Б. Шміца і скульптора Ф. Менера і з церквою-пам'ятником російським воїнам, арх. В.Покровського. Комплекс Tpeптов-парк з пам'ятником воїнам Радянської армії, споруджений у Берліні в 1846-49 рр. за проектом арх. Я. Білопольського зі скульптурами Є.Вучетича, започаткував розквіт будівництва меморіальних парків, яких багато і в нас.

Серед меморіальних парків, зведених за рубежем, виділяються роботи відомого японського архітектора К. Танге. У 1866 р. було відкрито парк миру в хїросіні, присвячення жертвам ядерного бомбардування. В кінці 70-х рр. розпочалось будівництво грандіозного парку Лумбіні в Непалі на місці народження Гаутами Будди. На ділянці розміром 2x5,5 км повинні розташуватись монастирі різних країн, культурний центр і готелі. Головним ©лементом композиції буде круглий в плані сад з археологічний заповідником в центрі, що перегукується за формою з мандалою одним Із символів буддійської міфології.

Поширеним різновидом спеціалізованих зелених територій стали останнім часом парки для розваг. Вони характерні щільною концентрацією різних атракціонів. Часто поряд з ними розміщено прогулянкові зони. Парки розваг, як і інші спеціалізовані парки, започатковані в сиву давнину і беруть свій початок від ярмаркових балаганів, від місць для святкових гулянь. Як цілісний об'єкт ландшафтної архітектури, парки розваг сформувались а період між двома світовими війнами. Один з найвідоміших розважальних комплексів Коні Айленд з величезним "колесом огляду", парашутною вежею і зоною атракціонів - "Луна-парком" - виник у 1820-х рр. на океанському узбережжі Нью-Йорка. Згодом, в сер. XX от. парки розваг переважно будуються для дітей. цьому істотно сприяв парк Диснейленд ("Країна Диснея"), відкритий відомим мультиплікатором Уолтом Диснеєм у 1955 р. біля Лос-Анджелеса в Анхаймі. Парк, де ожили казки, з чудесами природи, театралізованими подіями та історіями викликав і продовжує викликати цілу хвилю аналогій в різних куточках світу. Слідом за Диснейлендом у 1970 р. з'явився Диснейвелд у Флориді ("Світ Диснея"), а згодом і його подоби в Японії і Франції.

Особливо слід відмітити багатофункційні (або поліфункційні) парки, відомі більше як парки культури і відпочинку. Вони поєднують в собі функції прогулянкові, експозиційні, спортивні, розважальні тощо, являючи собою немов величезні клуби під відкритим небом. Ідея їх створення виникла в СРСР в перші післяреволюційні роки. Молоді арх. Л. Залєсская, М. Коржев, І. Кичаков, А. Коробова, М. Прохоров з групою спеціалістів різного профілю створили у 1928 р. перший парк культури і відпочинку в Москві, на місці сільськогосподарської виставки 1823 р. До складу парку ввійшли Ненудний сад та інші сади на березі Москви-ріки вздовж Великої Калузької вулиці. Досвід будівництва перших таких парків виявився вдалим, число їх почало стрімко зростати. Впродовж десятків років тонн були домінуючи» типом парку і на Україні, і в ряді європейських країн.

Розвиток містобудівних ідей сучасності зробив необхідним ландшафтне проектування такого різновиду спеціалізованих просторів у міському середовищі як площі, вулиці, мости, набережні, бульвари, міжквартальні простори, санітарні пром. зони. Роботу над їх проектуванням часто називають "впорядкуванням та озелененням". Але це лише частина завдання у створенні повноцінного просторового середовища таких територій. Спрощене його розуміння призвело до значного відставання всіх посткомуністичних держав у царині створення відкритих просторів міста. Одночасно в західних країнах їх архітектурне вирішення знаходиться на дуже високому рівні. Прикладами можуть бути невеликі ділянки та пішохідні зони Нью-Йорка і Бостона, ландшафтне оточення хмарочосів Шинджуку в Токіо, пішохідні зони Ерфурта і Потсдама в Німеччині та багато інших.

До зовсім особливого, п'ятого різновиду ландшафтного середовища відносяться цілком штучні простори, розмішені на дахах різних споруд чи в інтер'єрах, Як і у всіх інших випадках, знайдемо тут пряму спадкоємність від далеких історичних прототипів. "Висячі" сади були і у вавілонської цариці Семіраміди, і в Кремлі XVII ст. Вирощування кімнатних і оранжерейних рослин теж кав давню історія. Але в др. пол. XX ст. відбувся новий, могутній спалах творення штучних ландшафтів. І тут пальма першості належить США. У 1950-60-х рр. тут почалось активне освоєння надземних просторів хмарочосів, де виникли майданчики, басейни, сквери, сади. широко відомий сад ООН у Нью-Йорку було закладено на даху чотириповерхового підземного гаража. Чудові взірці ландшафтів на дахах можна побачити а центрі Вашингтона. У 1978 р. було виконано композицію з каміння, дзеркальних пірамід і фонтанів на даху підсобних приміщень Національної галереї. В 1988 р. її автор Я. М. Пей використав цю ж ідею, встановивши скляну піраміду на подвір'ї Лувра в Парижі. Композиція над новими музейними залами Смітсонівського інституту у Вашингтоні була виконана у 1987 р. фірмою Річардсон і Аббот у формах регулярного саду з павільйонами.

Великих масштабів досягли сади в інтер'єрах. У 1967 р. арх. К.Роч і Д. Дінкелу створили композицію конторської споруди фонду Форда довкола величезного зимового саду з екзотичними рослинами. В центрі Нью-Йорка утворилось невелике зручне місце тихого відпочинку. Нового відтінку садам в інтер'єрах надала робота Дж. Портмана. Н 1973 р. в готелі Х’ятт в Сан-Франциско він розмістив у величезному просторі вестибулю дерева, газон, воду, в'юнку зелень як елемент декору, наблизивши композицію до міського середовища. Такий підхід виявився достатньо життєздатним. Великі простори вестибулів з фрагментами природної (і навіть штучної) зелені стали поширеним явищем в архітектурі 1970-80-х рр. Перший взірець такого вестибулю з'явився і в Москві в Центрі міжнародної торгівлі.

В кінці 1980-х - на початку 1990-х рр. почали все інтенсивніше використовувати "штучну природу" над підземники спорудами і у величезних інтер'єрах громадських будівель. Особливо яскраво ця тенденція проявилась у США. Багато міст завели свої "плази" - громадські площі над підземним торговим центром чи гаражем. Що ж до садів в інтер'єрах, вони стали звичним явищем. Приклад готелю Х’ятта в Сан-Франциско наслідували готелі в Атланті, Чикаго та ін. містах. На взірець саду Фонду Форда, в Нью-Йорку з'явились численні двійники в нових будівлях. Особливо вражаючою став справжній пальмовий гай у величезному скляному вестибулі Міжнародного фінансового центру в Південному Манхеттені (арх. Ц. Пеллі). Вона викликає асоціації фантастичної колонади, що вознеслась над фігурною мармуровою долівкою. Композиції садів у інтер'єрах надзвичайно різноманітні. Архітектор Я. М. Пей у своїй першій споруді, зведеній у Чикаго в 1982 p., обрав вирішення, контрастне все зростаючій тенденції до гігантоманії. В лаконічно простому вестибулі він встановив на полірованих гранітних постаментах лише два мініатюрних деревця бансай.

Серед садів у інтер’єрах США вирізняється новий павільйон зоопарку в м. Омаха штату Небраска, відкритий у 1882 p. На великому просторі в кілька тисяч м² і висотою до 25-30 м штучно створено тропічний ліс. 6 опорних колон, замасковані під стовбури дерев. Штучні ліани і сухі горизонтальні стовбури поєднуються зі справжніми тропічними рослинами. В "лісі" майстерно створено вольєри для тварин. Непомітні для глядача, вони створюють тваринам умови, максимально наближені до природних. Для відвідувачів створено спеціальну дорогу, цілком ізольовану від вольєрів з тваринами, але зручну для огляду. Таж, наприклад, з одного боку басейну, де утримують крокодилів, зроблено скляну стіну. Рівень води утримується на рівні очей людини, і крокодилів кожна бачити і на повітрі і у воді.

Сучасний стан ландшафтної архітектури

Парк – це спеціальна обмежена територія природна, чи штучна, виділена переважно з метою рекреації, відпочинку.

В побуті слова «парк» та «сад» далеко не розійшлися. Тому широко використовується словосполучення «садово-паркове мистецтво». Однак сад існує для постачання фруктів ,тоді як парк може мати садову ділянку, а може не мати її.

Садово-паркове мистецтво – мистецтво створення садів, парків і інших територій, що озеленюються. Сюди відносяться: планування і розбивка садів і парків, підбір рослин для різних кліматі в ґрунтів, розміщення й угруповання рослин у сполученні з архітектурою, дорогами, водоймами, скульптурою. Різноманітні прийоми садово-паркового мистецтва підкоряються двом основним принципам – регулярному (геометричному) або пейзажному (що імітує природний ландшафт).

Садово-паркове мистецтво виникло в епоху рабовласницького ладу, коли особливе значення надавалося паркам при різних спорудженнях: при храмах, палацах, садибах. Планування садів у Древньому Єгипті були строго регулярним, оскільки це полегшувало зрошення рослин. У Древній Греції в садах уперше з'являється скульптура й архітектурні спорудження – колонади і вівтарі для різних церемоній. У давньоримських садах були використані складні гідротехнічні спорудження – штучні водойми і фонтани.

У Середньовіччі регулярні сади в арабських країнах складалися з 2-х половин – квіткової і плодової. На Піренеях, завойованих арабами, склався особливий тип невеликого саду в дворику при замку. На відміну від європейських, сади в Японії, Китаї і Кореї будувалися за принципом пейзажної композиції, що втілює ідею вічного оновлення природи.

Епоха ХІХ-ХХ ст. розквіту паркового будівництва пов'язана з пануванням стилів бароко й особливо класицизму. В цей же час склалися й основні принципи паркового будівництва. Тут будівлі і дерева виділяються на фоні насаджень, підстрижених у вигляді рівних стінок-шпалер. Пізніше на їх основі склалися основні типи парків:

- терасові (з розташуванням ділянок на різних рівнях, зі сходами і каскадами);

- регулярні «французькі» (з боскетами, алеями, партерами і водоймами геометрично правильних форм);

- пейзажні «англійські» (композиція на зразок природного ландшафту з галявинами);

- мініатюрні сади (у давньоримських перистилях, іспано-мавританських дворах; японські сади – символічні композиції з води, рослин і каменів).

Із середини XIX ст. поряд з приватними одержують поширення громадські парки. В них звичайно сполучилися прийоми регулярної і ландшафтної побудови.

Соціальні перетворення, що відбуваються в сучасній Україні, зміни матеріально-просторового середовища міст і способу життя людей висунули нові вимоги до парків. Сьогодні постає потреба у створенні оптимальних та перспективних моделей парків та обґрунтованих планів розвитку садово-паркового господарства.

Однією із важливих передумов для визначення шляхів розвитку й вдосконалення діяльності садово-паркового господарства на сучасному етапі є вироблення новітніх моделей садово-паркового середовища. Моделювання діяльності парків вважається сучасним методом, який майже не застосовується у практиці вітчизняного паркобудівництва.

Провідним напрямком у моделюванні діяльності садово-паркового господарства є пошук такого аналогу, інформацію з якого можна було б перенести на парк. Перспективним вважається також шлях моделювання мережі парків на прикладах роботи безпосередньо парків. Існує ще один напрямок в розробці моделі садово-паркового господарства. Мова йде про базисну модель, моделі парку на перспективу. Така модель буде мати проектно-прогностичний характер, об’єднувати предметні моделі – соціологічну (склад відвідувачів), культурологічну (модель поведінки у сфері культурної діяльності, спілкуванні, відпочинку), функціональну (основні сфери діяльності парку), архітектурну (зонування, склад обладнання й пристроїв), екологічну (природне середовище парку).

Садово-паркові об'єкти України є невід'ємними компонентами загального архітектурного простору. Питання відновлення та формування ландшафтного середовища лишається одним із принципових і потребує від фахівця тактовного і виваженого вирішення. Мистецтво формування ландшафтів на Україні пройшло значний історичний шлях свого зародження, випробувань і становлення. Садово-паркове мистецтво формувалось на протязі декількох тисячоліть. Його розвиток проходив одночасно з іншими видами мистецтва – живописом, скульптурою, музикою, літературою. Пристосовуючись до природи, воно підпорядковувалось до складних соціальних вимог суспільства. В садово-парковому мистецтві старовини знаходили своє втілення досягнення дендрології (декоративного садівництва), архітектурної та інженерної майстерності (будівництва та іригації). Ці знахідки закріплялись у вигляді різноманітних прийомів, які систематизувались і складались в естетичні та технологічні принципи формування невеликих ландшафтів, які нарекли «садами».

Промислове садівництво немає нічого спільного з мистецтвом, а якщо саду, сформованому з метою ефективного вирощування фруктів і надавали декоративно-естетичного виразу, йому рідко вдавалося вийти на рівень художнього твору. Але існують інші сади, які не мають нічого спільного з шаблоном і життєвою прозою. Такі сади є творами матері мистецтв – архітектури.

Парк – це структурний елемент системи озеленення території, який виконує рекреаційні і архітектурно-художні функції. Територія парків використовується для короткочасового відпочинку, організації виставок, розміщення художньо-декоративних споруд та елементів декоративного призначення тощо. Після виникнення та розвитку парків їх розміри, функціональне призначення та композиційна організація весь час змінювались.

Інтенсивне зростання міст України сприяє посиленню уваги до формування парків. Ця увага зумовлена необхідністю планувати та облаштовувати рекреаційні зони для відновлення кисневого запасу міста, поєднуючи їх з ділянками для розваг і відпочинку населення.

Але необхідність поєднання функцій спонукає приділяти значну увагу принципам композиційно-планувального та архітектурно-художнього формування садів та парків. В цьому плані виникає багато питань щодо організацій нових типів сучасного садово-паркового мистецтва в складних умовах суспільно-економічних відносин.

Актуалізація питань, пов'язаних з формуванням садово-паркового мистецтва, тісно пов'язана із розвитком туристичного бізнесу та необхідністю забезпечувати індивідуальні риси зовнішнього архітектурно-художнього вигляду кожного населеного пункту.

Сучасна епоха вирізняється інтеграційними процесами із взаємопроникненням та взаємо доповненням знань з різних галузей. В царині мистецтва означені процеси втілюються у творах, побудованих із застосуванням принципів, що були сформовані окремо у Західній та Східній культурах. Спробуємо оглянути застосування означених підходів відповідно до садово-паркового мистецтва.

В Україні паркобудування досягло високого розвитку ще на початку XVIII ст. коли парки створювались за зразками регулярних парків Європи з дотриманням симетричності у всіх елементах пейзажу.

Розквіт садово-паркового мистецтва дає багато прикладів вирішення композиції малого саду як складової частини палацу, приватної споруди, садиби, позаміського будинку та ін. Їх особливістю є функціональне та композиційне використання рельєфу в формі терас, каскадів та басейнів води, зелених насаджень, скульптури та інших прикрас.

Велика частина українських парків будується як дендропарки, на перше місце висувається майстерність вирощування різноманітних рослин. В цих парках шляхом об'єднання деревної і чагарникової рослинності художньо побудовані групи й масиви, втілюється їх гармонізація з рельєфом, плануванням дорожньої сітки і дзеркальними водними просторами, завдяки чому досягається велика художня виразність всього паркового комплексу в цілому.

В Україні одним з поширених елементів паркового мистецтва є водна поверхня. Штучно створені водоймища, найрізноманітніші за розмірами і формою берегової лінії, активно залучались до композиції паркового пейзажу.

Значна частина українських парків створюється на основі природного лісового масиву поблизу міст чи сіл. При створенні парків використано асортимент декоративних рослин.

Особливо багато парків у лісостеповій частині України. Найвидатнішими є: Софіївка (Умань), Олександрія (Біла Церква), Сокиринський, Алупкінський, Антопольський, Немирівський, Тростянецький, Верхівський, Скала-Подільський, Весело-Боковеньківський та ін.

Але новий час вимагає шукати нових шляхів у вирішенні як загальної композиції садово-паркових комплексів, так і їх окремих ділянок. З метою пошуків альтернативних засобів виразності, фахівці з проектування парків все частіше звертаються до культури Сходу.

Принцип ізольованості малого саду і внутрішньої (замкнутої) побудови композиції притаманний також японському садово-парковому мистецтву. Але тут він втілюється за допомогою інших засобів, відмінних від тих, що застосовувались у Європі. Ізольованість історичних японських садів ґрунтується на національних традиціях формування садиб, територія яких часто відокремлювалась від оточуючих ландшафтів огорожами із каменю, дерева та інших матеріалів. Садово-паркова практика ЛА Японії спирається на простий (скорочений) стиль - Шин, складний (напів-повний) – Со, найбільш складний (повний) стиль Джіо, які використовуються здебільше в композиційних рішеннях садів двох типів – плоских і рельєфних.

В композиції плоских садів використовуються пісок чи гравій, які імітують воду, мох, та обмежена кількість різних за формою та фактурою каменів.

Одним із найвидатніших представників плоского типу садів є «Рьоан-дзи», композиція його побудована на використанні вирівняного граблями гравію, який відображає море, та «вільно» розташованих 15 каменів з мохом. Обмежений прямокутником простір саду розрахований на його спостереження з веранди. Геометричність площини саду контрастує з вільним розміщенням каменів та малюнком ліній на поверхні гравію. Рівновага композиції досягається збалансованим співвідношенням об'ємів, площин та елементів. Рівновага і гармонія композиції створюють умови для роздумів і саморегуляції почуттів.

Найбільш розповсюдженими на Сході набули рельєфні сади, в композиціях яких враховані умови клімату, рельєфу, флори Японії та культурні традиції населення. Складність побудови композиції, філософський підхід до розташування та сприйняття елементів рельєфного саду демонструє сад Кацура в Кіото. Пейзажі, які створені в саду, базуються на образах живої природи, умовному характері сприйняття змісту паркових елементів, розкривають різні картини, надихають на роздуми та філософське сприйняття оточуючого світу.

Творче використання принципів композиції японських садів втілене при розбудові «Саду миру» в комплексі споруд ЮНЕСКО в Парижі. Прямолінійні дороги квітів і водний каскад, паралельні стінам споруди, контрастують з мальовничою ділянкою мікросадів та водойм, акцентують увагу на головному камені, що символізує Всесвіт. Обмежене використання дендрологічних засобів, малих форм архітектури з національними колоритом, гармонійне поєднання елементів не позбавило сад головних композиційних рис японського малого саду.

Менш вдалим виявився досвід створення саду міста Кіото в межах озелененої смуги вздовж Броварського шосе в Києві. Відкритий простір існуючої території, характер озеленення, оточуюча забудова не створюють умови, характерні для японських садів. Тому спроба механічного перенесення принципів композиції японських садів у нехарактерне для них природне і містобудівне середовище не може дати позитивних результатів.

Подібні зауваження можна віднести також до малого саду, розташованого перед головним корпусом Політехнічного університету в Києві. Масштабна забудова університету, великий масив парку, інтенсивні пішохідні потоки обумовлюють створення відкритих ландшафтних композицій. Містобудівне і природне середовище робить недоречним створення камерних, малих ділянок саду, оскільки вони не можуть забезпечити комплексне функціональне призначення.

Сучасні сади та парки переважної більшості міст України, в залежності від розташування в плані міста та функціонального призначення, розподіляються на групи:

- сади та парки при громадських культурно-просвітницьких центрах, спорудах та монументах (їх площа може складати від 1,5-2,0 до 10-12 га);

- сади та парки як частина міського планувального середовища, площею 1,0-5,0 га;

- експозиційно-пізнавальні, виставкові (сади в садах) площею від 0,01 до 5,0 га;

- декоративних мікро-ландшафтів, площею 0.01-0,5 га;

- парки на штучній основі, покрівлях, естакадах (візуальні сади) та ін., площа яких залежить від загальної відведеної площі. Деякі з таких парків створюються для підвищення споруд, піднесення їх візуальних якостей, покращання екологічного фону;

- зимові сади в інтер'єрах громадських та інших споруд.

Часто садово-паркове мистецтво входить до складу міської площі, на якій розташовані значні громадські споруди та монументи. Цікавим прикладом такої композиції може служити сад ім. Т.Г. Шевченка в Києві (5,3 га). При загальній рекреаційній функції, останній забезпечує транзитний рух пішоходів і одночасно є значним оформленням монумента, що знаходить своє відображення в його планувальній структурі. В цьому випадку сад вирішується як розвиток монумента. Вся композиція завершується розміщенням кущових груп по периметру усієї планувальної схеми. Функціональне призначення такого міського саду - композиційне: організувати площу, до якої належить монумент та громадські споруди, а в випадку, коли в саду розташований скульптурний пам'ятник, - йому відводиться домінуюче місце.

Інколи експонати садового мистецтва творять систему мікро-ландшафтів, чи рекреаційних садів, що входять до складу великих паркових територій ботанічних та зоологічних садів.

Подекуди формування груп ізольованих садів зумовлюється необхідністю утворення виставочної експозиції. За таким принципом влаштований сад бузку в Центральному ботанічному саду АН України (м. Київ). Він побудований на головній перспективі дендрарію, що відкриває чудову панораму на лівий берег Дніпра та краєвиди населення. Сформований вітчизняний водяний сад поклав початок організації центру відпочинку населення, став об'єднуючим елементом між існуючою та новою забудовою міста.

Слід відзначити особливу привабливість і декоративність тих об'єктів, що сформовані із використанням етнічних традицій, витоки яких простежуємо з періоду формування монастирських садів Київської Русі.

Для етнічних принципів формування парків та садів притаманним є застосування великих комплексів зелених насаджень – паркових масивів. Але в архітектурному рішенні території парку важливо вдало пов'язувати рельєф місцевості, водні поверхні, планування алей, шляхів і галявин, архітектуру споруд різного призначення, архітектуру малих форм, деревну, чагарникову і трав'яну рослинність, враховувати її зміни залежно від пори року. Всі ці компоненти повинні становити єдине гармонійне ціле.

Архітектурно-планувальне рішення паркового комплексу в значній мірі обумовлюється природними умовами місцевості. Рослинність, рельєф, водна поверхня у вигляді рік чи озер, скелі і окремі камені є важливими елементами, від яких залежить вибір того чи іншого прийому компонування не тільки окремих ділянок, а й всього паркового комплексу. В процесі проектування парків необхідно прагнути до вдалого поєднання кольору і форми крон дерев. Із зміною зовнішніх форм крон і кольорової гами інший вигляд має й пейзаж.

В практиці українського паркобудування є багато прикладів рішення головних алей, де з надзвичайною простотою досягнуто максимальної виразності пейзажу. В практиці садово-паркового будівництва на Україні центральна частина паркового комплексу здебільшого визначається місцем будівництва палацу. Якщо палац і прилеглі до нього службові та господарські будівлі утворюють з ним разом комплекс споруд, розташовані на центральній площі парку і розділяють її на дві ділянки, то останні вирішують цілком різними прийомами створення паркового пейзажу. Якщо ж ділянка перед палацом примикає до головної алеї, що сполучає вхід до парку з центральною частиною, її вирішують регулярними прийомами групування рослинності.

Ділянку з архітектурною спорудою вирішують в пейзажному стилі. Зелень створює багатопланові перспективи, які наближаються до природних пейзажів. Цій частині надається трохи інтимний, сприятливий для відпочинку характер. Значення палацу серед пейзажу не підкреслюється, зелень безпосередньо пов'язується з архітектурою, утворюючи єдине ціле.

Таке рішення парку створює характерні логічно виправдані пейзажі, різні прийоми компонування які підсилюють художні риси паркового комплексу.

Зауважимо, що серед засобів індивідуалізації парків і садів недостатньо активно застосовується різнотрав'я. Натомість серед трав, поширених у природних зонах України, є чимало видів невибагливих до догляду, що гарно розвиваються на сполучених ділянках.

На водну поверхню у вигляді річки, штучного озера, ставка чи басейну завжди орієнтуються кращі пейзажі парку, що значно збагачує їх композицію, посилює художній вплив. Крім того, водні поверхні мають велике практичне значення: вони впливають на мікроклімат у парку і є важливим фактором, який сприяє розвиткові рослинності.

Природній рельєф місцевості в Україні дозволяє використовувати воду по-різному. Малі й великі водні поверхні поєднані з гучними бурхливими потоками; спокійна гладь води, яка відбиває, як у дзеркалі, мальовничу гаму барв різних крон дерев і кущів та блакитне небо, поєднується з високими струменями фонтанів, стрімкими водоспадами й каскадами. Застосовуючи воду як елемент паркової композиції, слід враховувати її декоративні риси, які виявляються по-різному в кожній конкретній гідроспоруді.

Україна нещодавно презентувала два парки: приватний парк розваг літнього типу у м. Євпаторія та Центральний парк культури і відпочинку ім. Т. Шевченка в м. Чернівці. Приватний парк продемонстрував ігрове шоу-програму за участю 40 крокодилів. Центральний парк в м. Чернівці показав свято присвячене початку навчального року «Казка у старому парку». Цей парк був відзначений премією Міжнародної Асоціації, а також Асоціація працівників парків культури України за внесок у розбудову садово-паркової справи в Україні.

Успіхи парку «Гірняк» (м. Стаханов) пов’язані із проектом, завдання якого передбачали модернізацію паркової роботи, реконструкції його об’єктів, створення Художнього центру – осередку розвитку обдарованої молоді. Центр спрямовує своє діяльність на розвиток обдарованих дітей та молоді (зараз тут навчається 120 осіб). На території було зведено Культурно-розважальний центр «Ніка», де проходять всі значимі заходи міста. Талановита молодь бере участь у різноманітних конкурсах та фестивалях, серед яких відомий теле-конкурс «Золотий дебют». Керівництво Київської області має задум побудувати парк відпочинку і атракціонів на кшталт Диснейленду. Планується, що інвестувати проект буде американська компанія.

Досвід розвинених країн свідчить, що базовими засадами діяльності сучасних парків є:

тематична спрямованість та відповідність певній спеціалізації, що має втілення в традиційних й специфічних заходах, програмах, культурних послугах, які стають візитною карткою;

постійні капіталовкладення у напрямку вдосконалення і розширення атракційного потенціалу, який відрізняється фантастичним дизайном, високими швидкостями, відповідає міжнародним стандартам безпеки;

виявлення потреб в індивідуально-колективному, сімейному відпочинку та задоволення їх;

система комплексної «інклюзивної» вхідної плати;

пріоритетність у розвитку послуг надається формам, які сприяють виявленню і реалізації творчості, естетичних смаків, формують у людей екологічну культуру, культуру дозвілля .

Можна визначити шляхи підвищення ефективності роботи парків, що вбачаються у моделюванні садово-паркової мережі в напрямку створення інноваційних комплексів, які мають значно ширші можливості для здійснення соціально-культурного впливу й спрямовані на урізноманітнення існуючої типової структури парків відповідно до кращих світових зразків та практики вітчизняного паркобудівництва, з урахуванням духовного розвитку, менталітету і традицій українського народу.

* * *

В короткому огляді вадко охопити всі напрями сучасного розвитку ландшафтної архітектури. Не легко також дати їм ґрунтовну та об'єктивну оцінку. Лише через десятиліття можна буде судити про наш час з тим ступенем достовірності, з яким ми судимо зараз про явища XIX-XVII та інших заглиблених в давнину віків. Ми оцінюємо досягнення культури минулого, усвідомлюємо їх важливість для сучасних та майбутніх поколінь, це будить до життя ще одну важливу область діяльності ландшафтного архітектора: реконструкцію та реставрацію садово-паркових ансамблів минулого. Ландшафтні пам'ятки потребують постійного догляду, без нього сади дичавіють і щезають. Але навіть при достатньому догляді рослинність змінюється, старіє і помирає. Виникає необхідність відновлення садів, їх реставрації. Найбільш визначні пам'ятки, такі, як сади Боболі і Версаль, Тадж-Махал і парк Стоу постійно підтримуються і відновлюються. В колишньому СРСР і, насамперед, в Україні довгі роки нехтування присадибними та палацовими садами призвели до занепаду і зникнення багатьох з них. Великої шкоди було завдано багатьом під час II світової війни. Лише зараз приходить розуміння необхідності їх відновлення і реставрації. відроджуються до життя парки Софіївки і Тростянця, Качанівки і Олександрії, багатьох пам'яток Криму і Західної України.

Зараз ЛА у світі виходить на новий етап свого розвитку. Вона завоювала визнання як важлива самостійна професія і її чекає велика робота по створенню і вдосконаленню просторового середовища для життя людини в найширшому розумінні цієї проблеми.