Короткий курс «ПЕДАГОГІКИ»

І. Загальні основи педагогіки .

Предмет , завдання та структура педагогіки.

Педагогіка — це сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвиток особистості людини.

Назва науки походить від грецьких слів "раіз" ("раіdos") —дитя і "аgо" — веду, виховую, тобто "дітоводіння", "дітоводство".

Завдання педагогіки на сучасному етапі: а) вдосконалення змісту освіти; б) розробка принципово нових засобів навчання, навчального обладнання; в) підготовка підручників відповідно до вдосконалення змісту освіти; г) комп'ютеризація учительської праці; г) розробка нових і модернізація наявних форм і методів навчання; д) виявлення шляхів посилення виховної ролі уроку;е) вдосконалення змісту і методики виховання; є) вдосконалення політехнічної підготовки учнів, їх професійної орієнтації і підготовки до праці; ж) розробка шляхів демократизації та гуманізації життя і діяльності школи.

Стадії розвитку педагогіки можна розглядати в такому порядку: народна педагогіка — духовна педагогіка — світська педагогіка.

Народна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду народу, що проявляється у домінуючих серед нього поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання. Родинна педагогіка, як складова частина народної педагогіки ,в якій зосереджено знання і досвід щодо створення і збереження сімї, сімейних традицій (трудових, моральних, мистецьких). Це сприяє формуванню у дітей найглибших почуттів: любові до матері і батька, бабусі і дідуся, повагу до пам'яті померлих і т.п. Педагогічна деонтологія — народне вчення про виховні обов'язки батьків перед своїми дітьми, учителів — перед учнями, вихователів — перед вихованцями, вироблених народом етичних норм, необхідних для виконання покладених на них педагогічних функцій. Педагогіка народного календаря репрезентує виховання дітей та молоді послідовним циклом залучення їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів українського народу. Вершиною народної педагогіки є козацька педагогіка, що втілила в собі національну психологію, характер, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості, духовності народу .

Духовна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду по вихованню і навчанню людської особистості засобами релігії. Найбільшого розвитку досягла в епоху Середньовіччя. Виховання мало яскраво виражений теологічний характер.

Світська педагогіка пройшла тривалий шлях становлення. Довгий час вона була складовою частиною філософії. Праці Я. А. Коменського (1592-1670) заклали основу для розгляду педагогіки як самостійної науки.

За своєю структурою педагогіка розглядається як:

а) наука, яка має свої закономірності; б) практика, яка вказує практичне застосування теоретичних положень; в) мистецтво, яке вимагає творчого натхнення вчителя.

Педагогіка народознавства — напрям у сучасній педагогіці, шкільній практиці, який забезпечує практичне засвоєння учнями (в процесі продовження творчих традицій, звичаїв і обрядів, у діяльності, пове­дінці) культурно-історичних, мистецьких надбань батьків, дідів і прадідів.

У широкому розумінні народознавство означає сукупність сучасних наук про народ, його національну духовність, культуру, історію, а також здобутки народного і професійного мистецтва, які відображають багатогранність життя народу, нації.

Педагогіка у своєму розвитку спирається на такі джерела:

а) педагогічну спадщину минулого; б) передовий педагогічний досвід;

в) народну педагогіку; г) педагогічні дослідження.

Предметом педагогіки є процес спрямованого розвитку і формування особистості в умовах її виховання, навчання, самовдосконалення. А саме:

а) дослідження законів і закономірностей педагогічних явищ і процесів; б) теоретичне обґрунтування змісту, принципів, методів і форм навчання та виховання; в) вивчення передового педагогічного досвіду і створення націй основі педагогічної теорії; г) розробка педагогічної техніки.

До основних категорій педагогіки належать виховання, навчання й освіта.

Виховання — цілеспрямований та організований процес формування особистості. Національне виховання — це виховання дітей на культурно-історичному досвіді свого народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості, духовності.

Навчання — це цілеспрямований процес взаємодії вчителя і учнів, у ході якого здійснюється засвоєння знань, формування вмінь і навичок.

Освіта — це процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань, умінь і навичок, формування на їх основі наукового світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвиток їх творчих сил і здібностей.

У живому педагогічному процесі всі педагогічні категорії між собою взаємопов'язані і взаємообумовлені.

Структура педагогіки відображає зв'язки і відносини, що склалися в ході історичного розвитку різних галузей педагогічних знань, визначає місце кожної з педагогічних наук, її роль для педагогічної практики.

До педагогічних наук належать:

Загальна педагогіка (загальні основи, теорія виховання, теорія навчання, школознавство). Вікова педагогіка (дошкільна педагогіка, педагогіка школи, педагогіка дорослих — вузівська). Галузеві педагогіки (військова, спортивна, вищої школи, профтехосвіти та ін.). Спеціальна педагогіка (сурдопедагогіка, тифлопедагогіка, олігофренопедагогіка, логопедія, виправно-трудова педагогіка).

Історія педагогіки. Методики викладання окремих предметів. Шкільна гігієна. Соціальна педагогіка

Міжпредметні зв 'язки педагогіки — це її зв 'язки з іншими науками, які да­ють можливість повніше пізнати педагогічні факти, явища і процеси.

Педагогіка пов'язана з такими науками як філософія, соціологія, етика, естетика, психологія, анатомія і фізіологія людини, логіка, ін

Методи науково-педагогічних досліджень

Наукове дослідження — це особлива форма процесу пізнання, сис­тематичне цілеспрямоване вивчення об’єктів, в якому використовують засоби і методи науки і яке завершується формулюванням нових знань про до­сліджуваний об'єкт. Характерні риси педагогічних процесів:

а) неоднозначність їх протікання: результати навчання, розвит­ку і виховання залежать від одночасного впливу дуже багатьох чинників; б) для педагогічних процесів характерна неповторність; в) в педагогічних процесах беруть участь люди всіх вікових категорій, тому експерименти, що суперечать моральності і етичним нормам, забороняються.

Основними критеріями ефективності науково-педагогічного дослідження є одержання нового наукового результату, поповнення теоретичних знань, які сприяють процесу виховання, навчання і розвитку вихованців.

До результатів науково-педагогічних досліджень ставляться вимоги:

-суспільна актуальність; -наукова новизна; -теоретична і практична значущість;

-наукова об'єктивність і достовірність; -доступність висновків і рекомендацій для використання їх в інших конкретних наукових дослідженнях або в практичній діяльності; -показ міри, меж і умов ефективного застосування одержаних результатів.

Основні елементи педагогічного дослідження. Проблема дослідження в широкому розумінні — складне теоретичне або практичне питання, що вимагає вивчення, вирішення. Об'єкт дослідження — це частина об'єктивної реальності, яка на даному етапі стає предметом практичної і теоретичної діяльності людини як соціальної істоти (суб'єкта). Предмет дослідження— це зафіксовані в досвіді, включені в процес практичної діяльності людини сторони, якості і відносини об'єкта, що дос­ліджуються з певною метою в даних умовах. Предмет дослідження більш вузьке поняття, ніж об'єкт дослідження. В ролі об'єкта, наприклад, можуть виступити методи виховання, а предмета — тільки одна група цих методів, приміром методи стимулювання виховання. Мета дослідження — це ціль, яку поставив перед собою дослідник. Гіпотеза дослідження — наукове передбачення його результатів. Завдання дослідження — конкретизована його мета. Завдання дослідження можуть включати в себе такі елементи: а) вирішення певних теоретичних питань, що входять до загальної проблеми; б) експериментальне вивчення практики вирішення даної проблеми; в) обґрунтування необхідної системи заходів для вирішення поставленого завдання; г) експериментальна перевірка пропонованої системи заходів; ґ) розробка методичних рекомендацій.

Вибір методів дослідження: Метод педагогічного спостереження. Бесіда.

Інтерв’ю. Анкетування. Експеримент. Метод вивчення шкільної документації. Метод рейтингу. Узагальнення незалежних характеристик. Соціометрія (виявлення структури і стилю взаємодії у колективі.) Теоретичний метод педагогічних досліджень (аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, висновки). Вивчення педагогічного досвіду.

Логіка (етапи) педагогічного дослідження: 1. Визначення проблеми дослідження, яка має актуальне, життєве значення. 2. Ґрунтовне, всебічне і глибоке вивчення вже встановлених наукою фактів, положень, висновків. 3. Вивчення шкільної практики. 4.Формулювання гіпотези, тобто наукового припущення ймовірного висновку з дослідження. 5.Проведення експериментальної роботи. 6.Вивчення передового досвіду. 7.Співставлення експериментальних даних з масовою практикою. 8.Узагальнення результатів дослідження, формулювання наукових висновків, доведення або спростування гіпотези. 9. Оформлення результатів дослідження, їх впровадження в життя.

Розвиток та формування особистості.

Людина народжується як індивід, як суб'єкт суспіль­ства, з притаманними їй природними задатками, форму­ється як особистість у системі суспільних відносин завдя­ки цілеспрямованому вихованню.

Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі ри­си загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуально-непо­вторного. Розвиток людини — процес становлення та формування ті особи­стості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких провідну роль відіграють цілеспрямова­не виховання та навчання. Формування особистості — становлення людини як соціальної іс­тоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку. Розвиток особистості залежить від спадковості, середо­вища та виховання. Його джерелом і внутрішнім змістом є такі внутрішні і зовнішні суперечності: процеси збу­дження і гальмування; в емоційній сфері — задоволення і незадоволення, радість і горе; між спадковими даними і потребами виховання ; між рівнем розвитку осо­бистості й ідеалом; між потребами особистості та мораль­ним обов'язком; між прагненням особистості та її можливостями.

Вікова періодизація (класифікація) — поділ цілісного життєвого циклу людини на вікові відрізки (періоди), що вимірюються роками. У педагогіці шкільний вік поділяють на: молодший (6—7 — 11—12 років); середній, або підлітковий (12—15 років); старший, або юнацький (15—18 років).

Спадковість і розвиток. Спадковість — відновлення в нащадків біологічної схожості з бать­ками. Людина як частина живої природи успадковує пере­дусім задатки типу нервової системи, на базі яких форму­ються тип темпераменту, деякі безумовні рефлекси, конституцію тіла, зовнішні ознаки (колір волосся, очей, шкіри). До су­то фізичних задатків належать і група крові, резус-фак­тор, хворобу крові (гемофілію), шизофренію, цукро­вий діабет, венеричні хвороби. Підсумовуючи, слід зазначити, що кожна людська іс­тота від природи отримує все, щоб стати людиною, проте повноцінним членом суспільства вона стає лише тоді, коли для цього існують належні умови, тому важливо якомога раніше виявити задатки до окремих видів діяльності й створити відповідні умови для їх розвитку.

Вплив середовища на розвиток і формування особистості. Середовище — комплекс зовнішніх явищ, які стихійно діють на лю­дину і значною мірою впливають на її розвиток. Середовище, що оточує людську особистість, можна умовно поділити на природне (географічне), соціальне і до­машнє, кожне з яких відіграє певну роль у розвитку лю­дини. У середовищі людина соціалізується. Соціалізація — процес двобічний: з одного боку, індивід засвоює соціаль­ний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспіль­ству й соціальним групам, до яких він належить, а з ін­шого — активно залучається до системи соціальних зв'яз­ків і набуває соціального досвіду. Соціалізація залежить від багатьох чинників, які мож­на звести до трьох груп: 1) макрочинники (суспільство, держава, планета, світ і космос); 2) мезочинники (етно­культурні умови і тип поселення, в яких живе і розвива­ється людина); 3) мікрочинники (сім'я, дитячий садок, школа, позашкільні виховні установи, релігійні органі­зації, товариства однолітків, засоби масової комунікації та інші інститути виховання

Розвиток і виховання. Виховання — один із чинників, під впливом якого здійснюється розвиток дитини. Якщо середовище переважно стихійно впливає на роз­виток людини, то виховання завжди є цілеспрямованим, тому його результати передбачувані. Виховання не лише визначає розвиток, а й само зале­жить від нього, постійно спирається на досягнутий рівень розвитку. Проте головне його завдання — йти попереду розвитку, просувати його й зумовлювати в ньому ново­утворення. (Л. Виготський).

Діяльність як чинник розвитку особистості. Анатомо-фізіологічний, психічний і соціальний розви­ток особистості здійснюється в діяльності. Діяльність — спосіб буття людини у світі, її здатність вносити в дійсність зміни. У роки навчання школяр бере участь в ігровій, нав­чальній, трудовій, художній, спортивній та громадській діяльності, які забезпечують його всебічний розвиток. Важливою умовою ефективності розвитку особистос­ті у вищезгаданих видах діяльності є її активність, здат­ність до свідомої трудової та соціальної діяльності. Рушійною силою будь-якої діяльності, вияву в ній ак­тивності є потреби. Завдання педагога — відкрити вихо­ванцям багатоманіття корисних для їх розвитку видів ді­яльності та спонукати до корисних справ, стримуючи від шкідливих.

Зарубіжні теорії розвитку особистості. У зарубіжній педагогіці та психології домінують погля­ди, що люди народжуються добрими або злими, чесними або брехливими, що людині від природи властива агресив­ність, жорстокість та інші негативні моральні якості (М. Монтессорі, К. Лоренц,). Такої позиції дотримуються представники біологічного напря­му в педагогіці. (вплив спадковості на розвиток особистості становить 80—90 %;). Представники соціологічного напряму (Ж.-Ж. Руссо, К.-А. Гельвецій, Д. Дідро та ін.) вважали, що вирішальним фактором у розвитку і формуванні особистості є сере­довище, а головним — вплив домашнього середовища. Йдеться про те, що школа нічого не може вдіяти, якщо дитина живе в несприятливих домашніх умовах. (вплив середовища, за оцінками представників соціологіч­ного напряму — 90%.). Представники біосоціологічного напряму (конверген­ції) дотримуються думки, що психічні процеси (відчуття, сприймання, мислення та ін.) мають біологічну природу, а спрямованість, інтереси, здібності особистості формують­ся як явище соціальне.

Цілісний педагогічний процес.

Педагогічний процес — цілеспрямована, змістовно наповнена і організаційно оформлена взаємодія педагогічної діяльності дорослих і дитини результатом якої є формування особистості. Структура педагогічного процесу складається з таких компонентів: основним і головним компонентом педагогічного процесу, його об'єктом і суб'єктом, є дитина; цілеспрямована діяльність педагога, в якій він виступає одночасно як його суб'єкт і об'єкт; зміст структури педагогічного процесу становлять колективні й індивідуальні пізнавальні та практичні дії вихованців; цільовий компонент визначається державними стандартами. його організаційно-управлінський комплекс, в рамках якого здійснюються педагогічний процес; педагогічна діагностика — встановлення за допомогою спеціальних методик стану його життєдіяльності як в цілому, так і окремих його частин; — контрольно-регулювальний компонент потребує опрацювання критеріїв ефективності педагогічного процесу.

Принципами педагогічного процесу називають певну систему вихідних, основних вимог до навчання і виховання, виконання яких забезпечує необхідну ефективність вирішення завдань всебічного розвитку особистості. До групи принципів організації навчально-виховного процесу відносять: принцип суспільно-цінної цільової спрямованості навчально-виховного процесу; принцип комплексного підходу, організації взаємодії різних видів дитячої діяльності; принцип зв'язку всієї навчально-виховної роботи з життям; принцип цілісного і гармонійного інтелектуально-емоційного, емоційно-вольового і діяльнісно-практичного формування особистості в процесі навчання і виховання; принцип навчання і виховання в колективі; принцип єдності вимогливості і поваги до дітей; принцип поєднання керівництва життя дітей з розвитком у них самостійності, ініціативи і творчості в навчанні і вихованні; принцип естетизації всієї діяльності і життя дітей в процесі навчання і виховання. До групи принципів безпосереднього керівництва різними видами діяльності дітей в процесі навчання і виховання відносяться: принцип провідної ролі навчання і виховання школярів; принцип оптимізації; принцип врахування вікових і індивідуальних особливостей дітей; принцип послідовності і систематичності у навчанні і вихованні; принцип наочності у навчанні і вихованні; принцип доступності у навчанні і вихованні; принцип міцності у навчанні і вихованні.

Закономірності педагогічного процесу є зовнішні і внутрішні. До зовнішніх відносять: обумовленість змісту педагогічного процесу соціально-економічними потребами суспільства; завдання, зміст, методи і форми педагогічного процесу залежать не тільки від потреб, а й можливостей суспільства, від умов, в яких протікає цей процес. Внутрішніми закономірностями педагогічного процесу є: виховання і навчання відіграють вирішальну роль у розвитку особистості; ефективність виховання і навчання залежить від того, наскільки педагогам вдалось забезпечити єдність своїх дій з діями учнів; визначальна роль діяльності і спілкування у вихованні і навчанні; врахування у педагогічному процесі вікових і індивідуальних особливостей вихованців; взаємозв'язок особистості і колективу в педагогічному процесі; закономірний зв'язок завдань, змісту, форм і методів у педагогічному процесі.

Педагогічна технологія являє собою сукупність психолого-педагогічних настанов, які складають спеціальний підбір і порядок форм, методів, способів, прийомів, виховних засобів і визначають зміст педагогічного процесу. Педагогічна технологія є організаційно-методичним інструментарієм педагогічного процесу і конкретно реалізується в технологічних процесах. Технологічний процес являє собою певну систему технологічних одиниць, зорієнтованих на конкретний педагогічний результат. Технологічними процесами в теорії виховання є, наприклад, методика виховання колективу, організація учнівського самоврядування, система роботи класного керівника та ін.