46. Десталінізація та її вплив на літературно-мистецьке життя.

Процеси десталінізації й лібералізації державного й суспільно-політичного життя викликали в республіці нову хвилю «українізації». Як і в 1920-ті pp., у цей період гостро постала проблема збереження української мови та розширення сфер її вживання. Серед перших на захист рідної мови стали письменники М. Рильський, М. Бажан, Н. Рибак. Під їх впливом, а також ураховуючи реалії суспільного життя, навіть перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест став частіше висловлюватися про необхідність збереження й подальшого розвитку української мови.

Свіжі подихи «відлиги» стали відчуватися й у літературно-мистецькій сфері. Поштовхом для духовного пробудження української літератури поеми «Розстріляне безсмертя» та «Мазепа» В. Сосюри. У період хрущовської «відлиги» з'явилися романи «Дикий мед» Л. Первомайського та «Вир» Гр. Тютюнника, «Кров людська — не водиця» та «Хліб і сіль» М. Стельмаха. За роман «Тронка» О. Гончар був нагороджений Ленінською премією. На повний голос у цей час заявили про себе молоді літератори — В. Симоненко, Л. Костенко, М. Руденко, Д. Павличко, та ін. Поруч з поетичною вдачею В. Симоненка в цей час засяяв яскравий і неповторний талант Ліни Костенко. Її перші збірки «Проміння землі» (1958 рік), «Вітрила» (1959 рік), «Мандрівки серця» (1961 рік) переконливо засвідчили вміння молодої поетеси філософськи осмислювати реалії життя й висловлювати їх у чудовій поетичній формі.

«Шістдесятники»

На хвилі боротьби зі сталінізмом і тоталітаризмом в Україні з початку 60-х років формується й згуртовується нове покоління молодих літераторів і митців — так званих «шістдесятників». Ця молода генерація української інтелігенції протестувала проти фальші, помпезності, заідеологізованості в зображенні дійсності, задушливої атмосфери в суспільстві, боролася за відродження рідної мови й культури, національної самосвідомості й людської гідності.

Одним з перших осередків українських «шістдесятників» став Клуб творчої молоді в Києві. Робота клубу розпочалася з поступового відродження українських народних традицій та організації різних мистецьких гуртків. Його учасники організовують вечори пам'яті Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Леся Курбаса. Такі неформальні культурно-освітні заходи бентежили владу.

З другого боку, партійні й карні органи розпочали відверте переслідування «шістдесятників» у пресі, звільняли їх з роботи, улаштовували провокації, забороняли друкувати художні й наукові праці. Переслідування, яких зазнав В. Симоненко в останній період свого життя, його раптова й загадкова смерть фактично зробили з нього національного мученика, а його прихильникам і послідовникам надали ореолу жертовності та самозречення.

47. Дисидентський рух у і-ій половині 1960-х рр..

1. Становлення дисидентського руху і його особливості в 1960-х - 1980-хрр. Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя об'єктивно стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у другій половині 1960-х-першій половині 1970-х pp. у радянському суспільстві виникла духовна опозиція-дисидентство (лат. dissident - незгідний).

Особливості дисидентського руху 1960-х - 1980-х pp.:

- у ці роки дисидентський рух став організованим явищем;

- рух здобув яскраво вираженого антитоталітарного характеру;

- дисидентський рух був представлений течіями різного ідеологічного напрямку;

- дисиденти здійснювали зв'язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями;

- дисиденти в своїй абсолютній більшості заперечували насильницькі методи боротьби.

Основні течії дисидентського руху:

- національно-визвольна течія;

- боротьба за демократичний соціалізм, або «соціалізм з людським обличчям»;

- демократична правозахисна течія;

- релігійна течія.

2. Основні методи боротьби учасників українського національно-визвольного руху:

- організація масових заходів;

- написання листів-протестів до керівних органів УРСР і СРСР;

- протести, відкрити звернення на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн;

- акції солідарності з іншими народами, які зазнали утисків з боку тоталітарної системи (наприклад, з кримськими татарами);

- видання і розповсюдження «самвидаву», випуск із січня 1970 р. «самвидавського журналу «Український вісник», розповсюдження листівок;

- індивідуальні протести, вивішування синьо-жовтих прапорів.

3. Піднесення національно-визвольного руху в Україні в другій половині 1960-х p. Наступ сталіністів після приходу до влади Л. Брежнєва гірко розчарував передову українську інтелігенцію.

Спочатку активними учасниками національно-визвольного руху стали представники інтелігенції, «шестидесятниками» - молоде покоління українських письменників, поетів. Серед них були: Л. Костенко, В. Симоненко, I. Драч, I. Світличний, I. Дзюба, Б. Стус, Є. Сверстюк та ін. Потім кількість учасників національно-визвольного руху, який охопив практично всі верстви населення, значно збільшилася, створювалися організації (союзи, комітети, об'єднання). Національно-визвольний рух у 1960-х- 1980 х pp. став загальноукраїнським явищем, він розгортався практично в усіх регіонах України.

Основними цілями українського національно-визвольного руху були:

- боротьба проти русифікації та великодержавного шовінізму;

- звільнення усіх політичних в'язнів;

- всебічний розвиток національної культури і національного духовного життя, ліквідація цензури;

- боротьба за відновлення національної свідомості та людської гідності;

- учасники руху намагалися конституційними методами домогтися виходу України із складу СРСР;

- створення незалежної Української держави.

Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до вищого керівництва СРСР, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю арештів проти інакодумства в Україні вдалося загальмувати.

4. Нова хвиля репресій (початок 1970-х pp.). Нова хвиля репресій в Україні почалася із початку 1970-х р. Арешти супроводжувалися численними обшуками, допитами сотень свідків, переслідувань родин учасників національно-визвольного руху та їхніх друзів. Строки покарання значно збільшувалися.

5. Переслідування учасників національно-визвольного руху в умовах кризи тоталітаризму (1976-1984pp.). Переслідування учасників національно-визвольного руху продовжилися й особливо посилилися після створення у листопаді 1976 р. Української Гельсінської групи (УГГ) на чолі з М. Руденком, діяльність якої була спрямована на виконання документів Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. Члени УГТ прийняли декларацію і підписали цей документ своїми іменами, щоб підкреслити намір діяти виключно на легальних засадах. Однак КДБ переслідував їх, не зупиняючись перед мерзенними провокаціями. Зокрема, їм підкидали під час обшуків долари СІІІА, порнографічні листівки, зброю, нацьковували на них хуліганів і карних злочинців. У грудні 1977 р. один з фундаторів УГТ Л. Лук'яненко був заарештований і дістав по суду як «особливо небезпечний рецидивіст» 10 років таборів і 5 років заслання. Одного за одним заарештували також інших членів УГГ.

Численні арешти також відбулися у 1980-1982 pp. С. Хмару, лікаря з Червонограда, було заарештовано за відновлення видання журналу «Український вісник», Д. Мазура, вчителя з Житомирщини, - за усні і письмові заяви про голод 1932-1933 pp., за виступи проти русифікації. 2 жовтня 1980 р. на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання було засуджено В. Стуса. Його звинувачували в написанні листів до інших дисидентів і передавання інформації за кордон. У серпні 1984 р. було заарештовано старшого лейтенанта ЗС СРСР Г. Куценка за «наклепницькі заяви про пригноблення України Росією і за націоналізм».

Однак змусити дисидентів замовкнути властям не вдалося. Організована тоталітарною державою інформаційна блокада навколо них раз у раз різними способами проривалася. Учасники національно-визвольного руху пробуджували громадянську думку, національну свідомість, людську гідність. Вони наближали час створення незалежної Української держави.