6. Метод контент-аналізу і застосування його в джерелознавстві.

Розкриваючи принципову сутність методу контент-аналізу, Я.С. Калакура зазначає, що цей метод дає змогу ніби розчленувати певне соціальне явище на складові, вивчити докладно кожну з них, збагнути їхню суть, з’ясувати найхарактерніші ознаки. Л.Д. Дергачова розглядає контент-аналіз як метод формалізованого спостереження і статистичних процедур при аналізі сукупностей текстів періодичних публікацій.

Стосовно ж визначення самої суті контент-аналізу в найзагальнішому вигляді, то він полягає у підрахунках певних ознак джерела, які мають відображати суттєві якості його змісту. У такому разі якість тексту стає вимірюваною, доступною для точних обчислювальних операцій. Цей метод використовують переважно тоді, коли безпосереднє використання наявного і великого за обсягом і несистематизованого матеріалу ускладнено. Такий підхід корисний, коли категорії, важливі для цілей дослідника, характеризуються частотністю появи у текстах, що вивчаються.

На першому етапі контент-аналізу складають список (перелік) символів

(первинних понять), що цікавлять дослідника, а потім впроваджують категорії — більші за обсягом змістовні одиниці, що є класами символів. Індикатори (символи) за своїм характером можуть бути неоднорідними: окремі слова чи словосполучення, які стосуються теми, терміни, імена людей, назви організацій, географічні назви, згадки про події тощо. При вивченні текстів, пов’язаних, наприклад, з політичними проблемами, змістові одиниці можуть включати внутрішньо- й зовнішньополітичні події, осіб, які є їхніми учасниками і ініціаторами, ставлення до подій. Суттєвими характеристиками у процесі контент-аналізу є, поряд з врахуванням частотності змістових одиниць, також й ставлення до цих одиниць комунікаторів.

Характеризуючи можливості методу контент-аналізу, варто зазначити,

що широкого розповсюдження цей метод набув у дослідженнях двох типів:

• Зіставлення текстів одного автора (чи, наприклад, одного друкованого

органу), що відносяться до різного часу, з метою виявлення тенденцій розвитку поглядів, позицій респондента;

• Зіставлення текстів, що належать різним авторам з метою виявлення різниць, що властиві цим текстам.

У працях, присвячених використанню цього методу, подаються різні

оцінки рівня об’єктивності таких досліджень. Проте, безумовно, його перевагою є відтворюваність результатів, отриманих на його основі. Адже, якщо дослідник зафіксував набір змістових одиниць тексту, то висновки, отримані у процесі роботи, можуть бути перевірені на основі частотних даних, видобутих із тексту. У цьому плані метод контент-аналізу вигідно відрізняється від ілюстративного підходу, коли дослідник підтверджує свою точку зору звичайними витягами з тексту. Звісно, висновки, одержані за допомогою цього методу, можуть бути й помилковими, оскільки значною мірою визначаються підходом дослідника до формування набору змістових одиниць тексту. Проте, як свідчить практика, контент-аналіз, який забезпечує інтерпретацію кількісних показників у якісні ознаки, дає змогу отримати значною мірою неупереджену інформацію. Наукова доцільність використання цього методу зумовлюється тим, що

він дає змогу отримати й відповідно проаналізувати не окремі факти, а їхню

оптимальну сукупність.

Дуже важливою проблемою, яку не можна оминути при висвітленні

методики контент-аналізу, є питання про попередню підготовку масових джерел, для аналітико-синтетичної критики. Йдеться передусім про механізм здійснення вибірки. Адже практично завжди досліднику доводиться окреслювати коло джерел, які він має намір проаналізувати. Саме тут треба відібрати мінімальну кількість даних, за допомогою яких можна робити висновок про певне соціолінгвістичне явище. Ця проблема вирішується за допомогою методу вибірки. Щоправда, у фаховій літературі не завжди чітко розмежовуються суть кількісних методів і зміст методу вибірки, що створює необхідні статистико-кількісні передумови для власне застосування кількісного методу.

Проте основним питанням, розв’язання якого гарантує максимальний

результат контент-аналізу є забезпечення системного словника. Саме його побудова закладає інформаційно-пошукові підвалини формалізованої оцінки інформаційної насиченості публікацій як масових джерел.

Проблемою номер один на стадії визначення основних напрямів контент-аналізу залишається методика чіткого визначення символів-інформантів як основних пошукових одиниць за допомогою логічних норм поділу та класифікації.

На завершення слід наголосити, що чітке дотримання усталених норм при застосуванні методу контент-аналізу до джерел суттєво унеможливить помилки в отриманні і, відповідно, подальшій інтерпретації результатів. Тому дослідникам при висвітленні цього процесу не варто обмежуватися викладом кінцевих даних, а розкривати сам процес реалізації методу контент-аналізу. Зазначений підхід забезпечить якісний рівень наукових досліджень. 7. Поняття історичного джерела в рамках спеціально-наукового підходу.

Центральне місце серед теоретичних проблем джерелознавства займає теорія самого історичного джерела. Вона включає визначення поняття джерела, з'ясування його природи, сутності, специфіки відображення у ньому історичної дійсності, наукове осмислення змісту та структури джерельної інформації, пізнавальної функції джерела в історичному дослідженні.

Питанням теорії джерела займалися видатні історики минулого і сучасності. В історичному джерелознавстві склалося кілька основних напрямів у трактуванні поняття історичного джерела. Серед них — позитивістський, що розглядає джерела як "речі", які містять "готові" або "напівготові" факти, котрі необхідно збирати та вивчати.Позитивісти вважали, що немає історії без документів. Вони зробили значний внесок у документалізацію історії, в розробку теорії і методики дослідження джерел, у розвиток джерелознавчої критики. Другий напрям — марксистський — базується на так званому історичному матеріалізмі і трактує історичне джерело виключно як продукт певних суспільних відносин, насамперед класових, побудованих на формаційному розумінні історії. Попри всю обмеженість такого тлумачення природи джерела, історики-марксисти зробили помітний внесок у розробку принципів та методів вивчення історичних джерел. Третій напрям — неокантіанський — розглядає джерело як продукт індивідуальної людської психіки. Його прихильники, не заперечуючи в цілому значення джерела в історичному дослідженні, на перше місце висувають інтуїцію історика У тлумаченні фактів, зафіксованих у джерелі.

За останні десятиріччя XX ст. визначився четвертий, постмодерністський підхід до джерел, глобалізації історії. Його прихильники — спадкоємці відомої "Школи Анналів", представники інтелектуальної історії, обстоюючи цивілізаційне тлумачення історичного процесу, розглядають джерело як явище культури, як єдину, доступну для історика, реальність минулого. Методологія постмодернізму на пріоритетне місце висуває співвідношення творів історика, історичного наративу з об'єктивною реальністю. Йдеться про перехід від звичайного аналізу джерел до інтелектуального, тобто до розгляду його філософських, літературно-художніх, психологічних аспектів, а значить і про залучення лінгвістичних, літературознавчих, соціологічних та інших методів опрацювання джерел.

Визначення історичного джерела

Сучасне українське джерелознавство спираючись на здобутки світової науки і національні джерелознавчі традиції подає таке визначення історичного джерела:

Історичне джерело — це носій історичної інформації, що виник як продукт розвитку природи і людини й відбиває той чи інший бік людської діяльності.

З огляду на специфіку історичної науки, яка не має змоги досліджувати свій об'єкт безпосередньо, оскільки минуле неможливо повторити або відтворити лабораторним шляхом, джерело виступає по суті єдиним носієм відомостей про минуле людства, про різні аспекти людської діяльності в усіх сферах суспільного та приватного життя.

Традиційне визначення історичного джерела зводилося до трактування його як будь-якої пам'ятки минулого, що виникла у процесі людської діяльності. Але таке трактування поняття обмежувало джерельну базу історичної науки, залишаючи поза увагою історика такі важливі джерела, як органічні рештки (тобто залишки самої людини, тварин, рослин тощо), природні об'єкти, що зазнали впливу людини (скажімо, печери, водоймища, кургани, ландшафти) та інші історично цінні об'єкти дослідження, які не були створені безпосередньо людиною, проте впливали на неї й зазнали видозмін у зв'язку з її діяльністю.

Водночас слід пам'ятати, що джерельна інформація — невід'ємна ознака джерела, яка фіксується на певному носії: камені, глині, кістці, папері, дискеті, кіноплівці, магнітній стрічці тощо або передається усно. Історик у науковому дослідженні не може використати ніким і ніде не зафіксовану інформацію. Навіть усні джерела, що функціонують у народній традиції, до того як їх використати, мають бути зафіксовані з допомогою звукозапису або письма. Незафіксована інформація, наприклад, творіння людської думки, розмови, ідеї, спогади, навіть плітки та всілякі вигадки, може бути назавжди втраченою для майбутніх поколінь. Тому кожна освічена людина, не кажучи вже про професійних істориків, має сприяти збереженню і збагаченню джерельної бази, залученню нової інформації до наукового та суспільного вжитку, вести щоденники, фіксувати унікальні події, цікаві природні, архітектурні та художні пам'ятки, щоб зберегти важливі відомості про сьогодення для нащадків.