§3. Методи виховання План

1. Поняття про методи, прийоми і засоби виховання

2. Характеристика методів формування свідомості

3. Характеристика методів організації діяльності і формування досвіду поведінки

4. Методи стимулювання і корекції поведінки людини

5. Вибір методів виховання

Поняття про методи, прийоми і способи виховання

Методи виховання — способи взаємодії суб'єктів вихованого процесу, внаслідок якої відбува­ються певні зміни в розвитку якостей індивіду, його переконань, почуттів, навичок, поведінки.

Прийом виховання — складова частина методу, що забезпе­чує застосування його в певних умовах. Тому деякі дослідники розглядають методи виховання як певну сукупність прийомів ви­ховної взаємодії. Методи та прийоми можуть у конкретних педагогічних ситуаціях переходити один в один.

Засоби — те, за допомогою чого відбувається виховання: пред­мети, твори духовної і матеріальної культури (наукові посібники, книжки, газети, твори мистецтва); слово вихователя, різноманітні види діяльності: навчання, гра, художня самодіяльність, спорт; конкретні заходи: вечори, політінформації, збори. Ці засоби ви­користовуються в процесі реалізації того чи іншого методу.

Характеристика методів виховання вимагає певної їх класифікації.

У багатьох підручниках і на­вчальних посібниках автори ви­значають три групи методів:

1) методи формування сві­домості;

2) методи організації діяль­ності і формування досвіду поведінки;

3) методи стимулювання і корекції поведінки людини.

Методи формування свідомості особистості

Головна мета цих методів — вплив на свідомість, почуття, волю вихованців для пояснення і доведення правильності чи необхід­ності певної поведінки, норм і правил спілкування, ставлення до оточуючого світу та ін. До цієї групи належать методи: освічення, навіювання, переконання, прикладу.

Освічення передбачає інформацію, повідомлення про факти, вчинки, події, а також роз'яснення сутності, значення тих чи ін­ших якостей особистості, принципів, норм і правил поведінки, шляхів досягнення поставленої мети, способів самовиховання, са­моосвіти, щоб сформувати на основі набутих знань певні поняття.

Навіювання — метод психологічного впливу на людину, розра­хований на некритичне сприйняття нею до слів, думок інших, що приводить або до вияву в людини, навіть опріч його волі і свідо­мості, певного стану, почуттів, відношення, або до здійснення людиною вчинків, що можуть безпосередньо не відповідати її прин­ципам діяльності, поведінці. Психолог В.М. Бехтерєв підкреслю­вав, що навіювання відбувається “без участі волі (уваги) особи, що сприймає..., і нерідко навіть без ясної з її боку свідомості”¹. Наві­ювання не вимагає доказів, аргументації, логіки. Визначальним засобом навіювання можуть бути яскраві факти, цитати, прикла­ди, особистість вихователя.

“Елементи навіювання, — вважає М.Г. Стельмахович, — наяв­ні також у проханні, наказі, переконанні, прикладі, авторитеті, громадській думці, а особливо в мистецтві, художній літературі та фольклорі, зокрема в народному гуморі, іронії, сатирі, сарказмі, відчутті сорому, гріха”².

У педагогів, психологів різні підходи до навіювання. Одні пере­більшували його значення у вихованні, інші заперечували можли­вість його використання. Більшість вважає, що в системі методів навіювання повинно зайняти своє місце.

С тупінь навіювання залежить як від вікових, так і індивідуаль­них особливостей суб'єкта, його культурного та інтелектуально­го розвитку, освіченості, особливостей характеру (слабовілля, недооцінка своїх можливостей), почуття особистої неповноцінності, а також від тимчасового стану психіки, авторитету вихова­теля.

¹В.М. Бехтерев. Внушение и его роль в общественной жизни. СПб., 1908. – С.13

²Стельмахович М.Г. Українська родинна педагогіка. – 1996. - С.173

Таким чином, навіювання, його результативність залежить від об'єктивних і суб'єктивних, постійних і тимчасових умов. Як зазначає О. Г. Ковальов¹, не слід ні недооцінювати, ні переоціню­вати цей метод, бо він може сприяти формуванню як позитивних, так і негативних рис, інтересів, норм поведінки, звичок, оцінок різних явищ, самооцінки в залежності від особистості того, хто використовує цей метод, тієї мети, яка ставиться.

Переконання — метод впливу на свідомість, волю індивіда, що сприяє формуванню його нових поглядів, відношень або зміні тих, що не відповідають загальнолюдським і національним нормам і принципам. Метод передбачає обґрунтування певного поняття, від­стоювання моральної позиції, оцінки вчинків, дій та ін.

Основу цього методу складають знання, які використовуються для пояснення й доведення правильності чи необхідності певних відношень, поведінки, але в поєднанні з почуттями. “Переконан­ня і знання лише тоді й можна вважати істинними, коли вони проникли у середину людини, злилися з її почуттями і волею, присутні в ній постійно, навіть несвідомо, коли вона зовсім про це і не думає”, — писав М.О. Добролюбов².

Основними прийомами реалізації методів формування свідо­мості індивіда є: лекції, розповіді, бесіди, диспути, конференції, збори, в основі яких є слово. “Слово вчителя — нічим не замін­ний інструмент впливу на душу вихованця”³.

Ефективності використання методів формування свідомості сприяє:

1. Позитивна взаємодія вихователя і вихованця або вихован­ців, встановлення контакту з ними. Для цього необхідно врахову­вати вікові особливості суб’єктів, їхні індивідуальні особливості, інте­реси, потреби, сумніви, життєві ідеали та філософію життя, стимулювати вихованців до самовиховання.

2. Формування інтересу, уваги до змісту інформації, яку повідом­ляють викладачі або ровесники. Психологи визначають інтерес як мотив, що стимулює

л юдину спрямовувати свою діяльність на той чи інший об'єкт, а увагу — як його

¹Ковалев О.Г. Психология личности. – М., 1969. – С.358

²Избранные филоф. сочинения. – Т. ІІ. – М., 1946. – С.250

³В.А. Сухомлинский. О воспитании. – М., 1975. – С.33

вибіркову здатність сприй­мати певні об'єкти. Інтерес до знань, думок, висловлених у лекціях, бесідах, повідомленнях, на конференціях, викликається або глибиною змісту, емоційністю викладу, або відношенням до них як до засобу досягнення мети, наприклад, одержання відпові­ді на ті питання, які цікавлять індивіда.

Увага, як образно зазначив К.Д. Ушинський, — “це саме ті двері, через які проходить все, що тільки входить у душу людини із зовнішнього світу”¹. Це спрямованість і зосередження свідомо­сті на певних об'єктах. Наприклад, учні спрямовують увагу на зміст інформації, логіку доказів, на оцінку фактів, явищ у процесі пере­конання, навіювання, освічення.

Допомогти цьому можуть деякі способи активізації сприйнят­тя й осмислення інформації учнями.

Це стосується перш за все вступу, який робить вихователь. Вступ, як зазначав ще Аристотель у своїй «Риториці», є початком розмови, те ж, що в поетичному творі є пролог, а в грі на флей­ті — прелюдія, бо він повинен сприяти розв'язанню таких завдань, як: викликати інтерес у людини, оволодіти її увагою, встанови­ти контакт з ними, щоб вони відчули довіру до педагога.

Корисні поради в цьому плані дає видатний юрист А.Ф. Коні: “Перші слова лектора повинні бути надзвичайно прості, доступні, зрозумілі й цікаві (повинні привернути, зачепити увагу). Цих зачіп­ляючих “ключиків” - вступів може бути дуже багато: “що-небудь із життя, що-небудь несподіване, будь-який парадокс, щось див­не, яке наче і не йде ні до місця, ні до діла (але на ділі пов'язане із всією промовою), несподіване і недурне питання й т. ін. Щоб відкрити (знайти) такий початок, треба думати, виважити свою промову і збагнути, який із зазначених... вступів і однорідний з ним... може підійти і бути в тісному зв'язку хоча з будь-яким боком промови. Ця праця цілком творча”².

У працях Є.О. Ножина, І.Г. Штокмана розкриті окремі при­йоми вступу:

— прийом співпереживання, що передбачає залучення яскра­вих незвичайних фактів, подій, окремих епізодів, які викликають інтерес, зосереджують увагу школярів і примушують їх пережива­ти те, що трапилось, разом із викладачем;

¹Собр. соч. - Т.10.- М-Л., 1950. – С.22

²Е.А.Ножин. Основы советского ораторского искусства. – М., 1973. – С.94-95

— прийом парадоксальної ситуації;

— апеляція до інтересів людини або до відомих засобів інформа­ції, до авторитетів у тій чи іншій галузі (Лауреат Нобелівської пре­мії... висловив думку про...), до особистості викладача;

— постановка проблемного, дискутивного питання.

Увагу суб’єкта можуть привернути також паузи, перехід від абстрактних міркувань до конкретних прикладів, фактів, ілюстра­цій. У деяких випадках ефективним прийомом може бути влучний гумор, який допомагає встановленню контакту з вихованцями, але гумор вимагає особливого складу розуму, таланту і, безперечно, педагогічного такту.

3. Доказовість у процесі переконання, уміння пояснити свою думку за допомогою інших, уже відомих істин, що є основою пе­реконливості міркувань. Доказовість включає три елементи; тезу, аргументи і способи доведення істини.

Теза — думка, положення, правдивість яких необхідно довести.

Аргументи — думки, положення, правдивість яких уже дове­дена наукою, життєвою практикою. Особливо вагомим аргумен­том є сукупність фактів, які малюють відношення до тези.

Способи доведення — форми логічного взаємозв'язку між аргу­ментами і тезою.

Для цього використовуються дані науки (наприклад, про шкідливість вживання молоддю наркотиків), фактичний матеріал. У листі до молоді І.П. Павлов писав: “Факти — це повітря для вченого... Без них ваші “теорії” — пусті потуги... Але... настирливо шукайте закони, які ними керують”¹.

Фактичний матеріал, приклади, цифри виконують різні функції:

а) вони є основою для тих чи інших міркувань;

б) можуть використовуватися з метою привернення уваги студентів;

в) підтверджувати висловлені думки, положення;

г) можуть бути приводом для самостійних висновків.

А ле слід пам'ятати, що: відбирати їх необхідно системно, у від­повідності до теми

¹И.П.Павлов. Полн. собр. соч. – Т.1. – С.22-23

розмови; факти повинні бути достовірні, правдиві; відповідати інтересам суб’єктів; по мож­ливості повинні мати не лише силу логічного впливу, а й бути зверненими до почуттів індивіда; не має сенсу перенасичувати бесіди, лекції навіть яскравими фактами. Доречно наводити при­клади аналогічні тим, які відомі студентам, що сприяє опосередкова­ному впливу на індивідів.

Поряд з фактами, цитуванням, роль аргументів можуть вико­нувати і різноманітні засоби наочності. “Хто не помічав, що в пам'яті нашій зберігаються з особливою міцністю ті образи, які ми сприймали самі шляхом споглядання, і що до такої картини, яка вкарбувалася в нас, ми легко і міцно прив'язуємо навіть абст­рактні ідеї, котрі без того згладилися швидко”¹.

Доказовість забезпечується і спонуканням слухачів до виявлення активності у процесі оволодіння інформацією, прийняття певних висновків, чому сприяють ситуації вибору, дискусії, які вимага­ють аналізу відповідей, суджень, оцінки вчинків, проведення кон­курсів тощо.

4 . Звернення до почуттєво-вольової сфери слухачів. Вплив на свідомість особистості передбачає опору на її почуття і волю. К.Д. Ушинський підкреслював, що суспільство, яке виключно турбується про освіту розуму, робить великий промах, бо людина “більше людина в тому, як вона відчуває, ніж у тому, як мислить”², тому що розвинутий інтелект може поєднуватися з емоційною бідністю, моральною глухотою. Тому так важливі сердечність, емоційне взає­морозуміння, чуйність, доброзичливість, увага, здатність до сприй­няття почуттів інших у процесі переконання. Іноді формально про­ведені диспути, конференції, бесіди не залишать у слухачів будь-яких позитивних емоцій тому, що не знайшлося місця для висловлення поглядів, переживань їх учасників. Влучно про почуття писав драма­тург В. Розов: “Пригнічувати почуття, не давати їм волі, перетворю­вати себе в раціональний механізм — найлютіший злочин. Природа буде за це мстити. І разом з тим розпускати світ своїх почуттів, бути його рабом - занадто нікчемний для людини стан”³.

¹К.Д. Ушинский. Собр. соч. – Т.26. – С.267

²Собр. соч. – Т.9. – М., 1950. – С.17-18

³Зб.”Культура чувств” – М., 1968. – С.141

5. Особистість викладача — головний фактор успішності ви­користання методів освічення, навіювання, переконання; особливо його ерудиція, педагогічна майстерність, мовна культура, стиль жит­тя, манери, жести, міміка, педагогічний такт. Вихователь пови­нен сам щиро вірити в те, в чому переконує дитину, бути емо­ційним, одночасно слід уникати фальшивого пафосу, віді­рваності від конкретних потреб, інтересів людей.

Метод прикладу — це метод впливу на свідомість, почуття, поведінку особистості через наслідування. Виховний вплив прикладу — це своєрідна наочність у виховній роботі. Наслідування спрямоване на відтворювання індивідом певних зовнішніх рис, зразків поведін­ки, котре супроводжується емоціональними і раціональними по­чуттями. Шляхом наслідування формується моральна мета особистої поведінки, тобто це складний процес, в якому можна прослідкувати конкретні дії, вчинки іншої особи в певних життє­вих ситуаціях, що викликають бажання вести себе так само, хоча це ще не значить, що бажання буде реалізоване, відбувається фор­мування виконавчих, вольових і закріплення наслідувальних са­мостійних дій.

Прикладом для студентів можуть бути батьки, родичі, викладачі, знайомі, літературні герої, видатні сучасники, що яскраво про­явили себе у праці, науці, мистецтві. У процесі взаємодії суб'єктів у контактних групах створюються умови для наслідування, особ­ливо на ранніх етапах розвитку особистості. Діяльність одного сприяє діяльності іншого. Особливістю групової діяльності є спів­робітництво й суперництво, що в значній мірі визначають ефек­тивність наслідування. Приклад у вихованні може виконувати різнома­нітні функції: конкретизувати прагнення, ідеали суб’єкта; бути дока­зом для обґрунтування їх; переконувати в доцільності своїх погля­дів, вчинків; стимулювати самовиховання. Ще давньоримський філософ Сенека твердив, що важко довести до добра повчанням, легко — прикладом.

С.Л. Соловейчик у книзі «Резервы детского «я» зазначає, що поряд із силою позитивного прикладу, відомі і негативні прикла­ди, які бувають заразливі: “добро — сильне, а зло — заразне, як хвороба”. Тому покладатися на автоматичний позитив­ний вплив прикладу просто «непередбачливо». Найнебезпечніше у вихованні прикладом, зазначає С.Л. Соловейчик, — це настир­ливість, нарочитість, повчальність («дивись, як «я»). Не слід хвалити героя більше, ніж він цього заслуговує. Трохи перебрали, і зайва похвала перетворюється в насмішку. Тому при­клад повинен бути переконливим і діяти сам по собі, мати внутріш­ню силу.