Принцип індивідуального підходу до студентів у навчанні

Античними філософами був сформульований принцип природовідповідності, який знайшов обґрунтування в працях Я.А.Коменського, Г.С.Сковороди, К.Д.Ушинського, прихильників антропологічного напряму в педагогіці, вальдорфській науковій школі.

Головне положення у вимозі обирати природній шлях розвитку людини погоджувати організацію всього педагогічного процесу не тільки з можливостями людини на різних етапах її розвитку, а й з природою, в якій він живе, її змінами. Сама природа суб’єкта, його стан здоров’я фізичний, фізіологічний, психічний і соціальний розвиток стають головними визначальними факторами. Принцип вимагає, щоб педагогічний процес будувався за такими правилами:

• організовувати його як процес підтримуючий і зміцнюючий здоров’я людини, який сприяє створенню здорового способу життя;

• спрямовувати на самовиховання, самоосвіту;

• будувати у відповідності з віковими й індивідуальними особливостями людини;

• спиратися на зону близького розвитку, яка визначає можливості того, хто навчається¹.

Одним із напрямів принципу природо відповідності є індивідуальний підхід, який як найважливіший принцип навчання посів у дидактиці чільне місце з часів Я.А. Коменського. Процес навчання, з його точки зору, повинен будуватися в чіткій відповідності до виховних і індивідуальних особливостей тих, хто навчається. Я.А. Коменський навіть зробив спробу дати свою типологію учнів, поділяючи їх на шість груп: діти з гострим розумом, прагнуть до знань, допитливі і піддатливі; з гострим розумом, але повільні, хоча й слухняні; з гострим розумом, але невгамовні і вперті; слухняні і допитливі, але повільні і мляві; тупі, байдужі; тупі з зіпсованою і злісною натурою.

Якісну своєрідність дитячої природи підкреслював Ж.-Ж. Руссо, який наводив думку про те, що дитина — це своєрідна істота, а не доросла людина в мініатюрі.

Ідея індивідуального підходу підкреслювалась також і Й.Г.Песталоцці. Навчання повинно сприяти розвитку всіх внутрішніх сил і здібностей, закладених у людській природі. Тому, навчаючи, ми на­даємо допомогу «справі природи в розвитку наших здібностей і сил».

Таким чином, індивідуальний підхід до індивіда в навчанні — це принцип, згідно з яким у навчально-виховному процесі досягається педагогічний вплив на кожного студента за умов знання його особистостей і умов життя, а індивідуа­лізацію навчання розуміють як організацію навчального процесу, при якій вибір способів, прийомів, темпу навчання враховує індивідуальні відмінності студентів, рівень розвитку їх здібностей до навчання, що дозволяє забезпечувати на­вчальну діяльність студента на рівні його потенційних можливостей.

І.Унт зазначає, що у використанні понят­тя «індивідуалізація» навчання необхідно мати на увазі, що у його практичному використанні мова йде не про абсолютну індивідуалізацію. У реальній практиці індивідуалізація завжди від­носна з таких причин:

1) враховуються індивідуальні особливості не кожного окремого індивіда, а групи, що мають приблизно схожі особливості;

2) враховуються лише відомі особливості або їх комплекси і зокрема такі, які важливі з точки зору навчання (наприклад, загальні розумові здібності); поряд з цим може виступати ряд особливостей, врахування яких у конкретній формі індивідуалізації немож­ливе або навіть не так вже і необхідне (наприклад, різні особливості характеру або темпераменту);

3) іноді здійснюється врахування деяких особливостей або станів лише у тому випадку, якщо це, зокрема, важливо для даного суб’єкта (наприклад, талановитість у будь-якій галузі, розлад здоров'я);

4) індивідуалізація реалізується не за всім обсягом навчальної і діяльності, а епізодично або в будь-якому виді навчальної діяль­ності й інтегрована з індивідуалізованою роботою¹.

Уточнюючи поняття «індивідуальний підхід» і «індивідуаліза­ція», І.Унт зазначає, що в першому випадку ми маємо справу з принципом навчання, а в другому — зі здійсненням цього принципу, яке має свої форми і методи.

Отже, сутність принципу індивідуального підходу в навчанні, полягає у вивченні і врахуванні в навчальному процесі індивідуальних особливостей кожного студента з метою максимального розвитку позитивних і подолання негативних індивідуальних особливостей, забезпеченні на цій основі підвищення якості його навчальної роботи, всебічного розвитку.

Реалізація принципу здійснюється в таких напрямах:

а) психологічному — врахування психічних особливостей індивіда, які впливають на навчально-пізнавальну діяльність, що обумовлює наслідки навчання; б) дидактичному — організація такої взаємодії викладача і студентів, яка б максимально задовольняла потреби й інтереси кожного студента у визначенні адекватної системи прийомів педагогічного впливу на особистість. Ці напрями визна­чають конкретні шляхи індивідуального підходу в навчанні:

1. Глибоке вивчення особистості студента:

• характеру протікання розумових процесів (гнучкість розуму, швидкість засвоєння, критичність);

• навичок навчально-пізнавальної діяльності (вміння виділяти

головне в навчальному матеріалі, планувати навчальну діяльність, здійснювати

самоконтроль у навчальній роботі тощо);

• рівня пізнавальних здібностей (спостережливість, увага, пам'ять,

мова);

• рівня знань і вмінь (повнота, глибина, дієвість);

• ставлення до навчання, до успіхів, невдач; мотивів навчання;

• працездатності;

• вольового розвитку, ступеня наполегливості, терпіння;

• з яких дисциплін відчуває труднощі, з яких — встигає;

• рівня научуваності студента та ін.

Научуваність людини виявляється в її готовності до учіння і здат­ності успішно його здійснювати в умовах будь-якої конкретної дидак­тичної системи, тобто научуваність можна визначати як потенційну можливість до оволодіння новими знаннями і як «сукупність (ан­самбль) інтелектуальних властивостей людини, від яких при наявно­сті й відносної рівності інших необхідних умов (вихідного мінімуму знань, позитивного ставлення до учіння та ін.), залежить продукти­вність навчальної діяльності»¹. Продуктивність розглядається як якість, темп роботи, її об'єм в одиницю часу, відсутність напруги і втомленості протягом тривалого періоду, задоволеність наслідками праці². До показників научуваності відносять економічність і темп мислення; кількість конкретного матеріалу, на основі якого досяга­ється розв'язання нового завдання; кількість «кроків» для її само­стійного рішення, порції дозованої допомоги, на основі якої дося­гається необхідний результат, а також час, витрачений на розв'язан­ня; здатність до самонавчання, працездатність, терплячість³. Чим вище рівень научуваності суб'єкта, тим швидше і легше набуває лю­дина нових знань, тим вільніше вона оперує ними у відносно нових умовах, тим вище, отже, і темп її розумового розвитку, і сумарний кількісний показник рівня навчання.

Ю.К. Бабанський у своїх працях в основу аналізу можливос­тей успішності навчання ввів поняття «реальні навчальні можливо­сті школяра», яке розглядає як «сукупність психологічних, фізіологічних і моральних потенцій особистості, а також опосередко­ваних нею зовнішніх умов, котрі разом забезпечують певну успішність здійснення навчальної діяльності¹.

До складу внутрішніх реальних навчальних можливостей автор включає:

— научуваність особистості, розвиток основних процесів і яко­стей мислення, запам'ятовування та ін.;

— спеціальні знання, уміння, навички;

— уміння і навички навчальної праці;

— елементи фізичного розвитку, які особливо впливають на навчальну працездатність особистості;

— ставлення особистості до учіння;

— елементи вихованості особистості, які впливають на учіння;

Зовнішній бік реальних навчальних можливостей включає опосередкований особистістю пізнавальний вплив родини, культур­ного оточення та вплив викладачів, студентського колективу, навчально-матеріальної бази ВНЗ.

Таким чином, результативність вивчення особистості студента визначається його знаннями ознак научуваності, причин відставання, наявності здібностей, таланту та ін.

Так, американський дослідник Торренс розробив 830 ознак таланту. Наприклад: систематичне поглинення слуханням і роботою у сфері індивідуальних інтересів; невизнання авторитетних ідей; звернення до багаточисленних джерел і інформації; продовження роботи, коли час кінчився; вміння встановлювати несподівані зв'язки; інтерес до сутності; розгляд понять у розвитку; чесний і настирли­вий пошук істини, альтернативи².

Під час вивчення особистості не можна обмежуватися лише фіксацією тих чи інших її рис, а здійснювати необхідний рете­льний аналіз індивідуальних відхилень як негативних, так і пози­тивних, їх причин. Так, студенти зі слабким здоров'ям швидше стом­люються в процесі навчання,

внаслідок чого гірше засвоюють ма­теріал. По-різному сприймають студенти явища і події залежно від влас­ного досвіду. Викладачу треба встановити, які недоліки в розвитку пізнавальних процесів перешкоджають нормальному засвоєнню матеріалу, які негативні особливості заважають працювати над підвищенням свого розвитку і які умови сприяють закріплен­ню недоліків і негативних рис.

2. Розробка системи впливу на студента з урахуванням індивідуаль­них і вікових особливостей. Тут може бути попереджувальна, ви­правляюча, заохочувальна робота. Важливо визначити, на що здат­ний кожен студент у даний момент навчальної діяльності, як розвива­ти його розумові здібності, яким шляхом, «з якими уповільненнями і труднощами кожен зможе підійти до рівня, передбаченого програмою», і який індивідуальний шлях «успіху в навчанні і ро­зумовій праці» (В.О. Сухомлинський). Наприклад, індивідуальний підхід може знайти вияв у тому, що викладач:

— пропонує виконувати певну кількість вправ до конкретно визначеного

часу;

— радить щоденно читати підібраний текст, усвідом­лювати його,

запам'ятовувати головні думки і розповідати однокурснику, другу або викладачу;

— певний час на кожному семінарі, практичному занятті викликає для

відповіді, потім пропонує інші різні види дії; короткі письмові відповіді або фор­мування висновків, висування гіпотез, розв'язання проблем та ін;

— здійснює диференційовану допомогу: одному лише коротень­ко підказує, як підійти до розв'язання задачі, висвітлення окремих питань, а іншому - дає більш детальні пояснення, а то і план розповіді тощо.

Головне, необхідно дуже обережно підводити студентів до усвідом­лення

своїх особистих труднощів, спонукати до самостійної робо­ти, спрямованої на подолання труднощів. Для цього слід викори­стовувати різні дидактичні засоби.

Особливе місце в системі індивідуального навчання належить ди­ференціації навчання, під час якого здійснюється відбір змісту, мето­дів, форм навчання залежно від особливостей груп студентів. Як зазначає І.Я. Лернер, диференціація — це частковий випадок індивідуалізації навчання, звернений на реалізацію індивідуального підходу до окре­мих груп людей. Ці групи у процесі навчання можуть бути сформовані за різними основами (здібностями, інтересами, успішністю, психоло­гічними особливостями тощо). Основна мета диференціації — сприяти створенню умов для всебічного розвитку особистості кожного з урахуванням його задатків, можливостей, інтересів. Різні потен­ційні можливості студентів вимагають урахування того, що студент повинен знати і вміти (обов'язкова підготовка), а також того, як він може засвоювати соціальний досвід. Це забезпечить знаходження студента в «зоні ближнього розвитку», навчання на індивідуальному посильно­му рівні труднощів, що оптимізує розвивальну функцію навчання. Таким чином, диференціація сприяє гуманізації навчального проце­су, створюючи умови для задоволення потреб, інтересів людини, орієнтуючись на максимальні можливості її розвитку.

Диференціація навчання демократична у зв'язку з своєю варіа­тивністю, вона дає право вибору, а не заганяє людину в «прокрустове ложе» одноманітних схем і канонів навчання. Вона дозволяє і враховувати у навчанні й регіональні особливості.

Особливо це важливо в роботі з обдарованими студентами, тобто з тими, які проявляють підвищені здібності. Для реалізації цієї мети можна використовувати;

— проходження навчального курсу в індивідуально різному темпі;

— створення постійних і тимчасових відносно гомогенних (однорідних) груп з будь-якого навчального предмета або його розділу;

— вивчення альтернативних предметів за вибором;

— створення груп з прискореним темпом проходження навчального курсу;

— створення груп з уповільненим темпом проходження навчального курсу.

За умов роботи в групі на курсі можна диференціювати завдання для груп студентів або окремих студентів: вивчення розділів програми за різними джерелами; розв'язання якісно різноманітних задач на одне й те ж правило, постановка різної складності дослідів з однієї й тієї ж теми; виконання різних норм домашніх завдань; здійснення різних видів допомоги; ознайомлення з літературою для підготовки доповідей, рефератів тощо.

У роботі зі студентами із зниженими здібностями до навчання необхідна не пристосованість до його слабких боків, а активний вплив на розумовий розвиток, щоб досягти максимального розвитку індивіда.

3. Аналіз одержаних результатів і коригування подальшої діяльності.