Характеристика окремих принципів навчання

Принцип гуманістичної спрямованості навчання передбачає визнання цінності людини як особистості, її прав на свободу, щастя, захист і охорону життя, здоров’я, виявлення і розвиток схильностей, здібностей, творчого потенціалу особистості майбутнього спеціаліста, надання допомоги в повноцінній самореалізації.

В.О.Сухомлинський писав, що ствердження гуманних начал у навчально – виховному процесі є найважливішою рисою педагогічної культури кожного вчителя¹. Таким чином, сутність принципу гуманістичної спрямованості знаходить вияв у олюдненні відношень студентів між собою і з педагогом, у пріоритетах людських цінностей.

Гуманізм взаємовідносин у навчанні виявляється в тому, щоб не принижувати, а піднімати особистість студента, бути чуйним, уважним до слабких боків у знаннях чи уміннях людини, тактовно виправляти помилки, стимулюючи і слабких і сильних студентів до подолання пізнавальних труднощів, викликати інтерес до знань, виховувати потребу в самовдосконаленні, розширенні світогляду, розвитку творчих здібностей.

Викладач повинен враховувати індивідуальну самобутність кожного студента, його психофізіологічні особливості та ін.

П овага до особистості студента знаходить вияв у доброті й вимогливості викладача, у співчутті, в емпатичному ставленні, опорі на позитивне (ідея А.С.Макаренка про оптимістичну гіпотезу у відношеннях до людини) в організації успіху індивіда, що передбачає: виявлення позитивних якостей, допомогу з метою усвідомлення суб’єктом своїх можливостей, зміцнення почуття гідності, організацію виконання ним конкретних справ, дій; підкріплення позитивного, яке може бути мімічним (посмішка, добрий погляд), пластичним (дружній жест, захоплений змах руками), вербальним (добре слово, комплімент), предметне (вручення книги), дійовим (пропозиція будь-чого)². "Людина ніколи не досягне чогось значного у житті в широкому значенні слова, якщо одного разу не пізнає в чомусь для неї важливому успіху - ...кардинальною необхідністю людини є необхідність усвідомити себе особистістю, тобто бути впевненим у повазі з боку оточуючих, а також у власній значимості і позитивній оцінці в їх очах"¹.

Гуманність педагога виявляється в діалогізмі спілкування суб’єктів навчання, який неможливий без бажання й уміння слухати і чути студента, без ведення діалогу на основі рівностей позицій, взаємоповаги, довір’я, коли засобами спілкування є не заборона, погроза, а врахування точки зору співбесідника, розумні вимоги. Звідти виходить тактика співробітництва в навчанні, взаємодії в діяльності й спілкуванні.

Чітко сформульовані правила гуманного ставлення до людини в книзі Д.Карнегі³:

1. Починайте з похвали і широкого визнання переваг людини.

2. Звертаючи увагу людей на їх помилки, робіть це у непрямій формі.

3. Перш ніж критикувати іншого, скажіть про свої власні помилки.

4. Задавайте запитання замість того, щоб віддавати накази.

5. Дайте людині можливість зберегти своє обличчя.

6. Хваліть людину за кожен навіть скромний успіх і будьте при цьому “щирі у своєму визнанні і більш щедрі на похвалу”.

7. Створіть людині добре ім’я, щоб вона стала жити у відповідності з ним.

8. Користуйтесь заохоченням. Зробіть так, щоб недолік, який ви хочете в людині виправити, виглядав легко поправним, а справа, якою ви хочете її зацікавити, такою, що легко виконується.

9. Робіть так, щоб було приємно виконувати те, що ви хочете.

Саме любов, повага інших і до інших ведуть до усвідомлення своєї особистості.

Повага до особистості передбачає і пред’явлення вимог до неї. А.С.Макаренко писав: “Коли б хто-небудь запитав, як би я міг в короткій формулі визначити суть мого педагогічного досвіду, я б відповів, що якомога більше вимоги до людини і

якомога більше поваги до неї...”. Але вихователь повинен знати, як пред’являти вимоги.

Таким чином, принцип гуманізації можна розглядати як певний соціальний захист майбутнього фахівця, який вимагає демократизації всього навчально-виховного процесу у ВНЗ, що передбачає:

• особистісно орієнтований характер педагогічного процесу;

• визнання особистості студента суб’єктом навчання й виховання; розвиток почуття особистої гідності;

• організацію педагогічного процесу з врахуванням національних особливостей студентів;

• нормативно – правове забезпечення діяльності суб’єктів процесу;

• толерантність у взаємодії педагогів і студентів.

Реалізація принципу веде до сформованості у людини гуманності як вершини його моральності, яка знаходить своє виявлення:

• у свідомому засвоєнні універсальних цінностей загальнолюдської

й національної культури;

• в осмисленні єдності людського роду і себе як його неповторної

частки, зв’язку з іншими людьми, суспільством, природою, культурою;

• у виявленні любові до людей , всього живого, милосерді, доброті,

здатності до співчуття, умінні проявляти доброзичливість до всіх людей, незалежно від їх раси, національності, віросповідання, положення у суспільстві, допомагати близьким і далеким;

• у прагненні до згоди, добросусідства, свободи, рівності, братства;

• у готовності вихованців до захисту своїх інтересів;

• у прагненні до оволодіння способами самовиховання,

самовдосконалення з метою оволодіння художніми, науковими, естетичними, моральними цінностями, шляхом ознайомлення, охорони, відродження, відтворення в різних видах діяльності та ін.

Принцип забезпечення єдності освітніх, розвивальних і виховних функцій навчання випливає як із закономірностей, завдань навчання, так і з мети виховання особистості, вимог того чи іншого суспільства.

У навчанні студенти оволодівають системою наукових знань, практичних умінь і навичок (освітня функція), розвиваючи розумові здібності, пам’ять, відбувається формування умінь визначати головне, суттєве, порівнювати різні думки, факти, узагальнювати матеріал, логічно викладати свої думки, доводити ті чи інші положення, виявляючи самостійність, творчість, виховувати почуття, волю та ін. (розвивальна функція). Саме навчання забезпечує формування світогляду, ціннісних орієнтацій, життєвої позиції особистості, морально-естетичної культури тощо (виховна функція).

Думка про виховний вплив навчання чітко визначена в працях Я.А.Коменського.

Німецький педагог І.Ф. Гербарт у «Педагогічних афоризмах» ствер­джував, що «навчання без морального виховання є засіб без мети, а утворення характеру без навчання є мета, позбавлена засобів». А.В. Дістервег також стверджує, що принцип викладання од­ночасно є принципом виховання, методи викладання — методами виховання.

На виховне значення освіти вказували М.І. Пирогов, К.Д. Ушинський., С.Т.Миро польський. Їхні ідеї знаходить відображення сьогодні як у працях сучас­них дидактиків, так і в підручниках і навчальних посібниках з педагогіки.

Отже, “виховне навчання — це таке навчання, в процесі яко­го організовується цілеспрямоване формування запланованих педагогом відношень учнів з різноманітними явищами навколишнього життя, з якими учень стикається в процесі навчання”¹.

Погляди і переконання, схильності й інтереси, які формують­ся в процесі навчання, залежать від того, яких знань набуває індивід, як він їх набуває, наскільки знання і способи їх засвоєн­ня відповідають потребам суб’єкта, хто керує процесом навчання.

Все це дозволяє назвати такі шляхи реалізації принципу:

1. Через зміст навчального матеріалу. У кожному навчальному предметі заховані величезні можливості виховати певне ставлення студента до предметів, явищ.

2. Через сам процес навчання, його організацію, методи, форми. У навчальній праці формуються навчальні навички встановлення мети, вибору засобів її досягнення, що сприяє розвитку самостійності, наполегливості в праці, почуття відповідальності тощо. Навчальна діяльність при дидактично доцільній її організації може забезпе­чувати формування навичок самовиховання. Під час навчальної ро­боти виховується культура праці, виробляється стиль діяльності.

3. Реалізації принципу виховного навчання сприяє і особистість викладача, його гуманізм (інтерес до особистості студента, повага до нього, допомога йому та ін.); наукова захопленість, широта кругозору, високий інтелектуальний рівень викладання, що допо­магає формувати інтерес студентів до свого предмета, бачити зв'я­зок науки з життям; любов до своєї професіональної праці (сумлінність, радість при досягненні результатів); етика поведінки тощо.

Як зазначає Н.Я. Щуркова, під час пізнавальної діяльності індивід вступає у взаємодію з товаришами, викладачами як представниками науки, держави, зі студентами сильними і слабкими. Таким чином, формується ставлення суб’єкта до світу навіть усупереч волі педагога.

Отже, навчання є виховуючим, бо воно формує систему ставлень людини до навколишнього світу.

Принцип професійної спрямованості навчання вимагає враховувати при викладанні не лише фахових дисциплін, а й загальні особливості майбутньої професійної діяльності студента, обґрунтовувати важливість оволодіння професійною культурою.

Реалізація цього принципу пов’язана з вимогою зв’язку навчання з життям, яка передбачає, щоб мета і зміст навчання передбачали не тільки виклад науково-теоретичних положень, понять, законів, але й розкриття їх численних виявів у навколишньому світі, тобто дане положення виражає необхідність підготовки до правильного використання теоретичних знань у різнобічних практичних ситуаціях, до пе­ретворення навколишньої дійсності¹. Для цього слід:

1. Розкривати значення теоретичних знань у практичній діяльності і взагалі в

житті людини.

2. Наводити факти історії розвитку науки, щоб показати, як наука народжувалася внаслідок практичних вимог. Саме потреби виробництва, суспільного життя сприяють розвитку наукових тео­рій, які стають безпосередньою продуктивною силою.

3. Спиратись на життєвий досвід студентів, використовувати приклади із навколишнього життя, спостережень суб’єкта, які спрямовані на застосування знань: наводити приклади, які ілюструють те чи інше поняття, оцінювати правильність застосування окремих науко­вих положень; виявляти, формулювати і розв'язувати певні проблеми та ін.

Принцип науковості навчання означає, що студентам пропонуються для засвоєння точно встановлені в сучасній науці положення, тобто зміст освіти повинен знайомити з об'єктивними науковими фак­тами, поняттями, законами, теоріями. Отже, науковість освіти передбачає передусім вимоги до змісту освіти. Ї цей зміст залежить не від особливостей смаку педагога, а визначається рівнем знань людства про природу і суспільство.

Принцип науковості випливає із значення науки, бо успі­хи в розвитку людства багато чим зобов'язані саме науці. Але науково-технічний процес значно випереджає можливості освіти. За цих умов важливо не тільки озброювати студентів основами наукових сучас­них знань, а й ознайомлювати їх з основними методами науки, формувати уміння самостійно набувати наукових знань.

Принцип науковості навчання ставить такі основні вимоги, як:

— ретельний відбір найсуттєвішого змісту науки для освіти молоді. При відборі змісту освіти враховувати принципи і закономір­ності дидактики, логіку науки; логіку навчального предмета;

— сприйняття нового повинно являти собою процес, у якому розглядали б кожне нове явище або предмет з різних сторін, встановлюючи різноманітність зв'язків даного об'єкта з іншими як з схожим з ним, так і різко відмінним від нього;

— втілення як уявлень, так і понять у точні словесні означення і визначення. Такими є наукові терміни;

— наукові поняття і закони, що виведені з аналізу і синтезу конкретних предметів і явищ, засвоювати в єдності з науковими теоріями або науковими гіпотезами, що є вихідними в утворенні поняття або виведенні наукового закону;

— розкриття перед студентами в процесі навчання історії відкриття явищ і наукових законів;

— використання методів наукового пізнання у навчанні, що сприяє розвитку мислення студентів за умов організації їх пошукової, творчої діяль­ності.

Реалізується принцип передусім при розробці навчальних програм і підручників, у яких передбачається відповідність змісту до рівня сучасної науки. Класичні знання по можливості інтерпретуються з сучасної точки зору, окреслюються межі застосування того чи іншого поняття, закону. Створюються правильні уявлення студентів про конкретні і загальні методи наукового пізнання.

Наступний шлях реалізації принципу — ознайомлення студентів з

новинами науки, але одночасно повинен мати місце історизм у викладанні.

Велике значення має використання методів проблемного на­вчання, проведення лабораторних і практичних робіт, навчання умінь спостерігати явища, умінь вести наукову суперечку, обґрунтовувати свою точку зору, працювати з науковою літературою.