Фактори розвитку особистості

Індивідуальний розвиток – це ряд зовнішніх, кількісних і якісних змін, які характеризують рух людської істоти від нижчих до вищих рівнів її життєдіяльності (від безпорадних і невпевнених рухів до рухів керованих, точних, координованих; від незнання до знання; від копіювання до оригінальної творчої роботи тощо). Можна говорити про фізичний, психічний, соціальний, духовний розвиток.

¹Психологические основы формирования личности в педагогическом процессе. – М. – 1981. – С.15.

²М.И.Рожков, Л.В. Байбородова. Организация воспитательного процесса в школе. – М. – 2000. – С.9.

Проблема розвитку особистості пройшла довгий шлях свого становлення. Протягом багатьох років пануючою була релігійна точка зору: людина – арена боротьби між богом і чортом. На зміну цьому напряму прийшло інше, яке визначало вирішальну роль середовища і виховання в розвитку дитини. Англійській філософ Локк зазначав, що «відмінності, які можна спостерігати в розумі і здібностях людей, обумовлюються не стільки природними задатками, скільки набутими навичками»¹. Велику роль виховання визначав Гельвецій, називаючи його всемогутнім: «Виховання робить нас тим, чим ми є»².

Просвітитель XVIII ст. Дідро не вважав, що виховання може все, він підкреслював, що виховання значить багато, але треба враховувати силу чи слабкість людини, її здоров’я чи хворобу, темперамент, характер³.

Так, виховання не може із будь-якої людини Платона чи Рафаеля створити, хоч би докладались до цього всі зусилля.

У к. XIX – п. XX ст. з’явились нові теорії, які стверджували, що розвиток людини визначається природженими особливостями, тобто розвиток особистості обумовлений природніми факторами, які притаманні їй з народження. Проте доцільно розглядати особистість як певну цілісність, в якій знаходить відбиток як біологічного, так і соціального.

Представники біосоціального напряму вважають, що психічні процеси (відчування, сприйняття, мислення та ін.) мають біологічну природу, а спрямованість, інтереси, здібності особистості формуються як явища соціальні, що фактично не дозволяє пояснити ні її поведінку, ні розвиток.

Сучасна педагогічна наука розглядає особистість як єдність цілого, в якому біологічне невід’ємне від соціального. Зміни в біології особистості відбуваються в її діяльності, але вирішальна роль належить мотивам, інтересам, меті.

С учасні вчені прийшли до думки про те, що є визначальні фактори розвитку

¹Джон Локк. Пед. сочин. – 1939. – с. 232

²К.А. Гельвеций. О человеке, его умственных способностях и его воспитании //Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. – М. – 1971. – С. 255.

³Дени Дидро. Систематическое опровержение книги Гельвеция «Человек» //Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. – М. – 1971. – С. 266, 269.

особистості: спадковість, середовище, виховання й активність особистості, але розглядати ці фактори необхідно в їх діалектичній єдності, взаємодіє взаємовпливу.

Спадковість передбачає відтворення в нащадків біологічної схожості з батьками – морфологічної, фізіологічної: форми тіла, зріст, колір очей, волосся тощо. Успадкувати можуть також і деякі особливості нервової системи, хвороби, патологічні явища, певні здібності.

У людини, відповідно до даних фізіології, психології, природженими можуть бути не готові здібності, а лише потенційні можливості їх розвитку, тобто задатки, але їх розвиток, формування на цій основі здібностей (індивідуальних особливостей людини, які сприяють успішному виконанню діяльності) залежать від умов, які сприятливі або несприятливі для їх прояву і розвитку. Так, інтелектуальні здібності фатально не закладені в природі людини. Вони розвиваються разом із формуванням людини в цілому.

Не закладені в генах і моральні якості людини. У цьому переконує досвід А.С.Макаренко, який довів, що навіть найбільш педагогічно запущені підлітки – звичайні діти, «здатні жити, працювати, здатні бути щасливими і здатні бути творцями». Один із учених влучно сказав: «Коваль не передає своїм дітям у спадок свої біцепси або набуті навички, він вчить дітей своєму ремеслу»¹.

Середовище – це оточення особистості, яке можна звести до трьох груп:

• макрофактори, які впливають на соціалізацію всіх людей планети або дуже

великі групи людей (космос, планета, світ, країна, держава, суспільство);

• мезофактори впливають на великі групи людей, що визначаються за

національними ознаками (етнос); за місцем і типом поселення (регіон, село, місто, селище); за відданням переваги тому чи іншому засобу комунікації (радіо, телебачення, кіно та ін.);

• мікрофактори, які впливають безпосередньо на конкретну людину (сім’я,

групи однолітків, громадські організації, школа).

У процесі взаємодії людини з різними групами відбуваються її соціалізація і розвиток.

¹Цит. за книжкою Л.Льюис. Человек и эволюция. – М.- 1964. – С.77.

Маючи певні потенційні можливості розвитку, людина формується під впливом середовища, виховання, виявляючи активність у самореалізації. Особливо значна роль виховання:

1. це процес, у якому чітко визначено мета, завдання, конкретні методи їх

реалізації;

2. воно дозволяє педагогічно цілеспрямовано організувати різноманітні види

діяльності (навчально-пізнавальну, трудову, ігрову, суспільну, естетичну тощо) і спілкування людини, що забезпечує всебічний розвиток особистості, формування її моральної, естетичної, політичної культури, розумового і фізичного розвитку, трудового виховання. При цьому сучасна педагогіка спирається на теорію Л.С.Виготського про два рівня розвитку особистості:

• рівень актуального розвитку, котрий відбиває ті особливості, які вже

склалися;

• зону найближчого розвитку, яка відбиває можливості досягнень в

умовах співробітництва;

3. виховання створює умови для стимулювання активності особистості в

діяльності й спілкуванні. Особистість не пасивно сприймає спрямовані на неї впливи, а сама активно діє, вступає у відношення з іншими людьми. Виходячи з потреб і інтересів, які сформувалися, сама впливає на оточуючу мікросферу. Активність як риса особистості, якісна її характеристика, знаходиться в тісному зв’язку із зовнішнім впливом (середовищем, вихованням), але в процесі життєвої практики в індивіда формується внутрішня позиція, складається вибіркове ставлення до різних зовнішніх умов і впливів, що визначає його розвиток. Виховання значним чином впливає на взаємодію особистості і середовища, бо середовище – це те оточення, яке людина сприймає, на яке реагує, з яким вступає в контакт. Виховання здатне змінити ставлення індивіда до оточуючого середовища, людей, речей, умов життя і діяльності¹.

4. у процесі виховання нейтралізуються негативні умови (закладу освіти, друзів,

¹Див.: Л.И. Новикова. Школа и среда. - М., С.4, 15-16

сім’ї тощо), що впливають на розвиток суб’єкта.

Отже, становленню особистості сприяє виховна система – комплекс, який включає в себе: виховні цілі, людей, що їх реалізують у процесі цілеспрямованої діяльності; відношення, що виникають між її учасниками; освоєне середовище і управлінську діяльність, яка забезпечує життєздатність. Виховна система забезпечує розвиток особистості¹.

В інтелектуальній сфері формуються цінності – знання, вміння, навички, в результаті засвоєння яких людина оволодіває соціальним досвідом, культурою, що сприяє переосмисленню мотивів, своїх потреб тощо.

Розвиток особистості неможливий поза її емоційної сфери, що передбачає формування таких почуттів, як співчуття, довіра, симпатія, совість, чуйність та ін. Щоб особистість володіла своїми потребами, почуттями, необхідно створювати позитивно насичене середовище, організовувати педагогічно спрямовану діяльність, спілкування.

Формування мужності, сміливості, вимогливості до себе вимагає розвитку вольової сфери. Важливою умовою розвитку цих сфер є саморегуляція як системи внутрішнього напряму дій, у якій розкривається активність суб’єкта.