Функції навчання

Головне призначення навчання – оволодіння студентами основами набутого людством соціального досвіду. Тому освітня функція навчання є основною і визначальною. Реалізація її може здійснюватися в умовах пізнавально-навчальної діяльності під керівництвом викладачів, а також шляхом самоосвіти як самостійного керівництва розвитком своєї особистості. Головна мета вищої школи – стимулювання молоді до самоосвіти як загальної, так і професійної. Отже, самоосвіта – це вид навчання, мета, зміст, форми, методи, засоби, умови якого визначаються самим суб’єктом. Самоосвіта може бути відносно самостійним навчанням, коли здійснюється за допомогою інструктора, педагога (наприклад, виконання додаткових добровільних завдань викладача). Проте, самоосвіта може бути спрямована на підвищення загальної або професійної культури, розширення світогляду та ін. Процес підготовки молоді до самоосвіти передбачає: а) стимулювання до неї в навчанні, коли відбувається певна інтеграція навчання й самоосвіти:

• виконання різних форм самостійної роботи, які вимагають активності, творчості суб’єкта;

• оволодіння прийомами швидкого читання, письма, ведення записів, інформаційно – бібліотечними вміннями.

б) безпосередню самостійну навчальну діяльність: визначення мети діяльності, умови її досягнення, читання й вивчення літератури, надбання інформації з інших джерел, розробка конкретних проблем та ін., самоаналіз і оцінка особистих успіхів і недоліків, формування висновків щодо подальшої діяльності.

Реалізація розвивальної функції – одне з найважливіших завдань, розв’язання якого будується на теорії Л.С.Виготського. Відповідно до цієї точки зору навчання і виховання має провідну роль у психічному розвитку людини, тому що “навчання йде попереду розвитку, просуваючи його далі та викликаючи в ньому новоутворення”¹

Отже, навчання і розвиток пов’язані між собою, але навчання, випереджаючи розвиток, стимулює його, і одночасно воно само спирається на актуальний розвиток людини. Отже, на думку Л.Виготського, навчання повинно орієнтуватися не на вчорашній, а на завтрашній день, що є принциповим для всієї організації навчання.

Розвиток здійснюється одночасно в різних напрямах: розвиток пізнавальної сфери (становлення інтелекту, розвиток механізмів пізнання); становлення цілей, мотивів, засвоєння способів і засобів діяльності.

Таким чином, розливальний характер навчання передбачає удосконалення розумових здібностей, які дозволяють людині здійснювати пізнавальну діяльність, яка забезпечує: а) самостійність мислення, швидкість міцність засвоєння знань, винахідливість при розв’язанні нестандартних завдань, критичність, гнучкість операцій, перенесення прийомів розумової діяльності, доведення вміння робити зіставлення, висувати гіпотези тощо; б) розвиток мовлення (збагачення та удосконалення словникового запасу, глибоке розуміння змісту знань, оволодіння виразовими засобами мови, влучність, логічність); в) розвиток уяви, фантазії, спостережливості; г) розвиток пам’яті, почуттів, волі тощо.

Але для цього необхідно так організувати процес засвоєння знань, умінь, щоб студент постійно був змушений тренувати не лише і не стільки пам’ять, скільки здатність самостійно розв1язувати завдання, що сприяє новоутворенням особистості в розвитку розуму, волі, почуттів, ставлення до дійсності. Реалізація функції пов’язана як із побудовою навчання, так і з його змістом, методами, формами, засобами.

Виховуючий характер навчання – об’єктивна закономірність. У навчальній діяльності студенти набувають знань, умінь, навичок, які стають базою для

¹Выготский Л.С. Речь и мышление. Собр. соч. – т.2.- С.220

формування світогляду наукових переконань, працьовитості, вольових й емоційних якостей, здійснюється моральне, естетичне, екологічне, трудове та ін. виховання, відбувається духовне збагачення, всебічний розвиток особистості студента.

І.П.Павлов експериментально довів величезне значення емоцій для продуктивної роботи кори головного мозку: позитивні емоції тонізують його роботу, а негативні – гальмують, пригноблюють. Тому “викладання необхідно орієнтувати не безпосередньо на формування певних знань, умінь і навичок, а на розкриття особистісного сенсу самого учіння, на розвиток адекватного ставлення до учіння, його мотивації, на формування особистості в цілому. Саме в цьому психологічна основа єдності навчання і виховання. Без відповідного методичного забезпечення навчання неминуче перетворюється у формальне “натаскування”¹.

Багатофункціональний характер учіння дозволив І.Лінгарту визначити аспекти учіння з таких позицій: а) біології – як процес, де розглядається спадковість, середовище, регуляція; б) фізіології – як вироблення умовних рефлексів, аналітико-синтетичної діяльності мозку; в) психології – як активність суб’єкта, як діяльність, як фактор психічного розвитку, який приводить до змін поведінки людини; г) соціології – як фактор соціалізації, як умова зв’язку індивідуальної і суспільної свідомості; д) аксіології етики – як процес ціннісного формування і самовизначення, засвоєння суспільних норм, правил, цінностей; е) кібернетичної як інформаційний процес у навчаючій системі, яка характеризується управлінням, прямими і зворотними зв’язками, розробкою стратегій, програм і алгоритмів; є) філософії (в гносеологічному плані) – як специфічна форма пізнання, розв’язання протиріч між об’єктивним і суб’єктивним, формою і змістом та ін.; ж) логіки – як основа формування логічного мислення².