3. Рослинний покрив

Пануюча рослинність території проходження практики – степова. 60 – 90 % від загального проективного покриття травостою складають ксерофільні вузьколисті дернові злаки: різні види ковили (Stipa capillata, S. rubens, S. lessingiana), типчак борознистий (Festuca sulcata), тонконіг (Coeleria gracilis), костриця валійська (Festuca valesiaca). Рідше зустрічаються нещільнодернинні злаки: кострець безостий (Bromopsis inermis) та кострець прибережний (B. riparia) (Виноградов, 1950).

Різнотрав'я представлене як ксерофітами, так і мезофітами: шавліями (Salvia nutans, Salvia nemorosa), різними видами конюшини (Trifolium arvense, T. repens) та ін. У липні – серпні спостерігається період "напівспокою", коли більшість домінуючих злаків після плодоносіння засихає.

Походження сучасного вигляду українського степу є одним з найважливіших питань, які до цього часу не вирішені вченими. Існують три основні гіпотези походження великих просторів, укритих трав’янистою рослинністю на території сучасної України:

1. теорія природного походження – сучасний степ виник внаслідок природного процесу аридизації клімату, через поступове зменшення кількості опадів у степовій зоні ліс поступово змінився заростями трав’янистої рослинності;

2. теорія антропогенного походження степу – сучасний степ виник внаслідок вирубування лісів людиною, що спричинило поступове висушення клімату, в умовах якого лісова рослинність не могла відновлюватись достатнім чином;

3. теорія комбінованого процесу (запропонована С. В. Кіріковим (1959), на основі даних літописів та інших досліджень) – процес створення степу відбувався під впливом багатьох чинників, першим із них була загальна аридизація клімату, унаслідок чого великі простори лісових масивів змінилися на великі площі, вкриті чагарниковою рослинністю (тереном та вишнею степовою), де у великій кількості зустрічалася дичина, на яку полювали наші пращури; сучасного вигляду степ набув внаслідок численних випалювань, які практикувалися нашими предками для потреб полювання, внаслідок випалів досить швидко відновлювалася трав’яниста рослинність, але дуже повільно – чагарникова, таким чином трав’яниста рослинність поступово витіснила чагарникову.

Непрямим свідченням на користь третьої теорії є наявність великих просторів, укритих чагарниками в Австралії та Північній Америці, які мають назву "буш" (bush) і "шраб" (shrub).

Еродовані правобережні схили р. Самари мають рослинні угруповання з переважанням степових видів: карагани кущової (Caragana frutex), тонконога вузьколистого (Poa angustifolia), шавлії кільчастої (Salvia verticillata), астрагалу шилоподібного (Astragalus subuliformis), залізниці гірської (Sideritis montana), горлянки хіоської (Ajuga chia), самосилу білоповстистого (Teucrium polium)

На солонцево-солончаковій терасі формуються незональні рослинні асоціації – угруповання галофітів, до складу яких входять приморські види: солерос (Salicornia herbacea), полин (Artemisia maritima), подорожник (Plantago maritima), кермек Гмеліна (Cermek Gmelini) і ін.

Різкі зміни в рослинному покриві наших степів спричинені річковими долинами, наприклад рік Самари й Вовчої. Вони обумовлюють присутність лісової рослинності у вигляді байрачних дібров, дібров у пристінних біотопах, а також різноманітних лісових біогеоценозів на терасах річкової долини (різні типи дібров, вільшаники, соснові бори), у зниженнях рельєфу – осиково-березових колків.

Лісові біогеоценози в долині р. Самари ростуть в умовах досить короткої повені (близько 10 днів). За рахунок цього заплавний та алювіальний фактори значно слабкіше впливають на ліси, ніж у заплаві р. Дніпро (Бельгард, 1971). Такі умови є причиною досить значної редукції прирічкової зони і, навпаки, розвитку середньої та приматерикової заплави (Бельгард, 1971). Прирічкова зона розвинута слабкіше, ніж інші частини заплави й утворена найбільш легкими за своїм механічним складом відкладами. При постійному просуванні до притерасся механічний склад відкладів стає дедалі важчим. Крім того, рівень ґрунтових вод теж підвищується й виходить на поверхню в зоні притерасся. У такий спосіб формуються умови для значного різноманіття флори (Бельгард, 1971). Деревні породи зустрічаються майже всі, які можливі для дібров позазаплавного класу. Тут ростуть: дуб звичайний (Quercus robur), ясен звичайний (Fraxinus excelsior), липа серцелиста (Tilia cordata), різні види в’язів (Ulmus laevis, Ulmus foliacea, Ulmus suberosa, Ulmus scabra), клени (Acer platanoides, Acer campestre, Acer tataricum), вільха (Alnus glutinosa) та ін. (Бельгард, 1971). Серед чагарникових порід зустрічаються ліщина (Corylus avelana), бруслинові (Evonymus europea, Evonymus verrucosa), свидина (Thelycrania sanguinea). Основу трав’яного покриву короткозаплавних лісів складають здебільшого, лісові види. Головним чином це види дібровного широкотрав’я: зірочник (Stellaria holostea), копитень (Asarum europaeum), медунка неясна (Pulmonaria obscura) та багато інших (Бельгард, 1971).

Переважна більшість типів короткозаплавних лісів вирізняються своєю більш-менш злагодженою моноценотичною структурою (Бельгард, 1971).

Короткозаплавні ліси, залежно від ступеня мінералізації едафотопу можуть бути поділені на чотири ізотрофних ряди (D'_c, D'_ac, D_n, та E') (Бельгард, 1971). При зміні характеру едафотопу відбувається зміна й типів дібров від дещо збіднених едафотопів із без’ясеновими липовими дібровами до найбільш продуктивних із складно організованими липово-ясеневими дібровами. За умов подальшого підвищення мінералізації ґрунтів спостерігається зменшення визначальної ролі деревно-чагарникового ярусу й вторгнення у даний біогеоценоз (БГЦ) галофітів та лучних видів (Бельгард, 1971).

За віддаленністю від русла річки в заплаві спостерігається така картина: у прирусловій заплаві переважають липові діброви, які в напрямку центральної заплави замінюються більш складними липово-ясеневими дібровами; у самій центральній заплаві переважає комплекс бересто-ясеневих дібров; зі зміною умов в едафотопі ці діброви змінюються куртинами бересто-чорнокленових дубняків; біля підніжжя другої тераси з підвищенням рівня ґрунтових вод утворюються вільшаники з участю у складі флори своєрідних північних форм. На піщаній терасі (арені) домінують соснові бори.