Екзистенціалізм

Екзистенціалізм як філософський напрям занурив­ся у глибинні проблеми буття людини, зосередившись на її фрустраційних переживаннях безвиході, безнадії, приреченості. Один із його засновників, німецький фі­лософ М. Хайдеггер стверджував, що чи не єдиним на­справді істинним емоційним переживанням людини є тривога як наслідок усвідомлення нею свого становища в світі, оскільки розум і уява людини порушили неусвідомлювану гармонію її тваринного існування, вивели її за межі природи, частиною якої вона, однак, залиши­лась. Кинута в земний світ незалежно від її бажання і навіть без усвідомлення цього факту, людина так само поза бажанням і згодою мусить бути викинута з нього — вмерти. У цьому полягає основа трагізму людського життя. Отже, власне існування і його смисл є для люди­ни проблемою, яку вона мусить розв'язувати.

Французький філософ Альбер Камю (1913—1960) загострив увагу на суперечності між праг­ненням людини до нескінченності, всеприналежності, всепричетності, тобто до "вічної власної невід'ємності від світу, родинності з ним, до ясного розуміння смис­лу Всесвіту, сенсу свого існування в ньому і усвідом­лення власної скінченності, неминучості смерті, відчу­женості від світу, байдужості його до неї, до її долі. Внаслідок цього людина весь час перебуває у стані без­застережних нерозв'язних конфліктів: між поривом до гармонії, досконалості, величі та реальним досвідом недосконалості світу і власної нікчемності, жалюгідності; між бажанням бути прийнятою, ідентифікова­ною, «усиновленою» Всесвітом, суспільством, соціу­мом і досвідом неприйняття, нерозуміння, відкинутості, відчуженості, радикальної самотності; між жагучою потребою жити і нестерпним тягарем існування, в якому найважчим є абсурдність самого життя.

Звернення екзистенціалістів до Бога, віри, релігії А. Камю охарактеризував як «втечу від абсурду».

Абсурд – те, що не має сенсу; безглуздя, нісенітниця.

Абсурдність людського існування полягає не в людині і не в навколишньому світі, а в їх поєднанні, з якого випливає неможливість здій­снення її найзаповітніших бажань. Людина живе мріями, сподіваннями на майбутні блага, на завтрашнє щастя, поки не доходить висновку, що час наближає її до старості і смерті. Єство, плоть люди­ни бунтують проти цього, що засвідчує початок власне абсурдного мислення. Людей така «абсурдна» особистість бачить тупими, дріб'язковими, метушливими, меркан­тильно егоїстичними.

Прірва відчуженості від світу, природи, речей, людей, від самої себе, в яку потрапляє людина абсурду, породжує в ній духовну нудоту, основ­ними складовими якої є відраза і страх. Розум і наука спроможні лише вловлювати, опису­вати і поверхово досліджувати предмети і явища світу, не наближуючись до пізнання його сутностей.

А. Камю дивувався, що всі живуть так, ніби «ніхто нічого не знає». Так діється тому, що люди не мають досвіду смерті. По-справжньому відоме суб'єкту лише випробуване, пережите ним на власному досвіді. Досвід смерті інших не дуже переконує, не справляє глибинно шокуючого враження. Охоплену усвідомленням абсур­ду людину жахає невблаганність смерті. На всі розмір­ковування про душу смерть відповідає бездиханними тілами без душ. За такого тотального (всеохоплюючого) відчуження, приреченості щодо неминучого кінця му­ки, зусилля, самообмеження людини втрачають сенс.

Камю цікавило питання, що втримує людей на цьому світі? Чому людина, все життя страждає, мучиться, бореться і все таки бажає жити? На його думку, таке прагнення можна пояснити лише мазохістськими якостями людини.

Тер­мін «мазохізм» походить від імені австрійського письмен­ника Леопольда фон Захер-Мазоха (1836—1895).

Мазохізм — здатність суб'єкта одержувати насолоду від фізич­них і моральних знущань, мордувань, принижень, яких він заз­нає; сексуальна насолода від фізичного і морального болю, яко­го завдає партнер.

Суб'єкт сповнюється наснагою до життя, боротьби, бунту від фрустраційного страждання, муки абсолют­ної екзистенційної безнадії, приреченості на неминучу смерть, а відтак від безглуздості, абсурдності своєї жит­тєвої наснаги. Щоб ця мука стала наснагою до життя, вона мусить бути своєрідною пекельною насолодою. Це і є специфічний мазохістський прояв.

Якщо віра в Бога рятує людину від мук переживан­ня екзистенційного абсурду, то це є вагомою підставою для констатації її високої психопрофілактичної і пси­хотерапевтичної цінності.

Відчужена від світу і від себе, людина бачить вихід у відмові від знання чи від життя. Тобто, якщо абсурд є наслідком поєднання людини і світу, єдиним між ними зв'язком, що виявляє мислення, то подолати його можливо тіль­ки знищивши одне з них. Світ знищити неможливо, та чи варто за усвідомленого абсурду знищувати себе?

А. Камю дійшов висновку, що є лише одна насправді серйозна філософська проб­лема — самогубство. Йдеться про те, чи варто жити у стані охопленості «хворобою духу» XX ст. — усвідом­ленням абсурдності існування людини на Землі та екзистенційною тугою, тривогою, нудотою, зумовленими цим усвідомленням.

Ідейним натхненником екзистенціалізму був росій­ський письменник Ф. Достоєвський, у чиїх творах простежується думка, що самогубство може бути, результатом філософського осмислення людиною свого стано­вища у світі. Логіка «розумного самогубця», який виносить собі вирок, заснована на фатальних фактах людського існу­вання. Ключовими серед них є несвобода народження та смерті людини, неминучість смерті, приреченість на смерть. Ставши одночасно позивачем і відповідачем, суддею та підсуд­ним, «розумний самогубець» доходить висновку, що має засуджувати природу, яка витворила його для страждань і знищення. Усвідомлюючи свою нездат­ність засудити природу на знищення, він знищує себе. Остаточною причиною цього є небажання безглуздо терпіти тиранію життя.

Єдиним життєдайним, рятівним від фрустрації, депресії, суїциду виходом із такої песиміс­тичної ситуації є, на його думку, здобуття «вершини свідомості» — віри в те, що існує вищий розум, який надає високого сенсу людському існуванню, перейма­ється долею кожного і відкриває йому шанс радикаль­но подолати приреченість на смерть, прилучитися до безсмертя, нескінченності, тобто до релігійної віри.

Прагнення до високого смислу життя, туга за гар­монійним влаштуванням світу і за Богом привели бага­тьох філософів-екзистенціалістів до релігійної віри, прийняття релігійних істин. Наприклад, К. Ясперс дій­шов висновку, що крах людського розуму, мислення у сфері екзистенційних проблем людини свідчить, що з будь-якого екзистенційного мисленнєвого пояснення і раціонального тлумачення випливає буття трансцен­дентне. Воно, на думку А. Камю, є позбавленим мисленнєвих, наукових аргументів актом чистої віри, яка й веде до Бога. Людина починає пристрасно вірити, ба­жаючи знищити абсурд, відновити гармонійність бут­тя. Це відображено у вислові Л. Шестова: «Єдиний ви­хід там, де для людського розуму немає виходу. Інакше навіщо нам Бог?! До Бога звертаються за неможливим. Для можливого і людей достатньо».

С. К'єркегор вважав абсурд, антиномію і парадокс критеріями релігії, вимагав цілковито пожертвувати Богові інтелект, бо у своєму інтелектуальному падінні віруючий досягає тріумфу. За його словами, якби у лю­дини не було вічної свідомості, в основі всіх речей — нічого, крім кипіння диких сил і темних пристрастей, а за всім була тільки безодня, незаповнена порожнеча, то життя було б суцільним відчаєм. Від такого тотального екзистенційного відчаю радикально рятує тільки віра. А відтак смерть дає віруючому набагато більше надії, ніж навіть сповнене здоров'ям і силою життя.

Кожна людина з нормальною психікою, не обтяженою садистсько-мазохістськими комплексами, жор­стокістю, агресивністю, авторитарністю, що межують із психопатіями, прагне розумних, справедливих, приязних взаємин. Реалізація цього праг­нення є потужним джерелом душевного комфорту, ра­дості буття. Намагання людини уникнути цинізму, бездуховності, агре­сивності, необхідності йти на злочини, щоб виживати, знущань часто приводять її до релігії, до релігійних духовних цінностей. Саме у ві­рі в Бога чимало людей знаходять втіху, релаксацію, духовне піднесення, душевний спокій.