Буддизм

Буддизм виник в Індостані. Засновник цієї релігії Сідхартха Гуатама народився у місті Капілавасту в передгір’ї Гімалаїв у 563 р. до н. е. у сімї кшатріїв (воїнів). Легенди кажуть, що матері царевича під час вагітності приснилося, що їй у бік увійшов білий слон. Через певний час вона народила немовля, яке з’явилося на світ в незвичайний спосіб – через бік. (Зверніть увагу на дві обставини: передвісники і нестандартні пологи при поширених в Індії переконаннях, що проходження через стирає пам'ять про усі попередні життя). Цариця Майя померла на сьомий день після пологів, і сестра його матері Праджапаті стала другою дружиною його батька. (В історії вона відома як перша учениця Будди, засновниця і настоятельниця першої жіночої Буддистської общини.) При народженні Гаутамі напророкували, що він спасе людський рід, якщо зможе пізнати чотири речі: старість, хворобу, смерть та аскетизм.

Іще хлопчикам Гаутама любив мріяти. Відпочиваючи в тіні дерев, він нерідко поринав у глибоке споглядання. Ці солодкі моменти він часто згадував вже у зрілі роки. Про дитинство Гаутами розповідають, що якось під час свята батьки загубили його, а після довгих пошуків знайшли його зі святими мужами, зануреними у благочестиву бесіду. Коли батько почав сваритися на нього, то почув від сина, вразивши його пораду – більше роздумувати про високе.

Батько сина – Шуддходана оточив улюбленого сина розкішшю і усунув з його життя всі печалі. Для нього в палаці були створені ставки, де цвіли водяні лілії, водяні рози і білі лотоси. І було в нього три палаци: один для зимового житла, другий - для літнього і третій для дощової погоди. І в третьому він перебував чотири дощових місяці безвихідно, в оточенні жінок – співачок і музиканток.

Коли принц подорослішав, він одружився. Йому в цей час було 16 років. Його жінка Яшодхара була його кузиною. Одружився він на коханій жінці після того, як довго добивався її прихильності, перемігши силою і спритністю на турнірі. Окрім цієї дружини у царевича було ще дві. Його батько намагався, щоб він в міру своїх сил розвивав у собі знання і вміння, корисних для правління та військових доблестей, вважаючи, що не справа воїна задумуватися, як саме треба жити, це справа брахманів; а воїну треба тільки вірити і виконувати свої обов’язки.

Саме на такому безхмарному фоні у царевича виникла душевна криза. Існує легенда про те, як це сталося. Одного разу, коли йому було 29 років, він несподівано побачив дряхлого старигана і, вражений його виглядом, почав розпитувати свого слугу про старість. Він був вражений, що це ї участю всіх людей. Ще більш враженим він був при зустрічі із хворим, знівеченим проказою, і з похоронною процесією. Все це стало поштовхом до душевного перевороту. Для нього це були страшні психічні навантаження, адже те, до чого люди звикли (хвороба, старість і смерть), до цього було йому невідоме. Результатом цих зустрічей було усвідомлення багатоманітності людських страждань.

Наростаюча душевна криза призвела до того, що Сіддхартха втратив смисл існування. Не в силах продовжувати безхмарне і безцільне життя Гаутама у віці 29 років прощається з усіма благами і спокусами свого розкішного життя, залишаючи свою дружини з новонародженим сином. Він іде в кімнату своєї дружини і бачить, як вона спить із сином на руках. Принц збирається поцілувати її, але розуміє, що якщо поцілує її, то не зможе піти, і залишає свій дім. (Як наслідок, його син Рахуба став членом його духовної общини і неодноразово отримував настанови від батька.) Він починає вести життя відлюдника.

Легенди змальовують його в цей період життя струнким, худорлявим чоловіком з яскравими очима, ясним виразом обличчя і надзвичайно мелодійним голосом. Зазвичай його очі дивилися в землю, а до інших він звертався з на півусмішкою, ясністю та привітністю в погляді.

Довгі 12 років він прожив в лісах Урвелли, підвергаючи себе самобичуванню. Він осягнув прийоми аскези і навчався у багатьох вчителів йоги. Врешті приєднався до групи з п’яти мандруючих монахів і вирушив у мандрівку країною разом із ними. Навіть вони дивувалися, з якою наполегливістю він прагнув до духовної досконалості, підвергаючи себе самобичуванню, умертвляючи плоть і медитуючи. Під впливом цих надмірних знущань, тіло Гаутами спотворилось. В такому стані знайшли його люди, послані його батьком на пошуки сина. Вони благали його повернутися, але він був непохитний у своєму рішенні йти далі.

Оскільки Гаутама народився в лоні індуїзму, він добре знав і поділяв погляди цього вчення. Однак при більш тісному знайомстві виявилося, що вищі цілі індуїзму, які найбільш чітко проявилися під час його відлюдництва, не зовсім його задовольняли. Як на першій стадії свого життя у батьківському палаці Гаутама довго жив у злагоді зі своїм оточенням, так і на другій стадії життя він довгі роки не виходив за рамки традиційного життя аскетів. Однак знову наступив перелом і він вирішив йти своїм шляхом. Це сталося, коли Гаутамі стало ясно, що обидві крайності – і життя, повне задоволень на фоні чужих страждань, і життя, сповнене добровільної аскези, рівно далекі від правильної дороги. Таким чином, не погодившись з кінцевими цілями індуїзму, Гаутама почав пошук нових ідеалів. Поступово він прийшов до розуміння того, що хворобливий стан плоті відлюдника не приведе його нікуди, не зможе допомогти йому у відкритті істини.

Одного разу після годинної нерухомості він втратив свідомість, з важкістю вийшов з глибокої непритомності і був на межі смерті. Після зміцнення він продовжив свої мандрівки в пошуках істинного шляху, але припинив вести аскетичний спосіб життя, почав нормально їсти, повернув свої сили. Побачивши таку зміну в його житті, п’ять монахів, подорожуючих разом з ним, суворо засудили його за відступництво і, з насмішками покинувши його, пішли в місто Бенарес, залишивши його самого. Він часто роздумував в самотності, в цей час його починали перемагати спокуси. В організмі, що оживав, почали вирувати всі придушені пристрасті. Перед ним виникали спокусливі видіння: це були розкішні столи і люди, що сиділи за ними, кликали його до себе, або сонм граційних і спокусливих красунь. Гаутама був впевнений, що сам демон Мара – цар зла і смерті, хоче завадити йому рухатися обраним шляхом. Але він ене реагував і не рушив з місця.

Перемігши перший наступ спокус, сидячи якось під деревом бодхи, він, нарешті, оволодів тим, до чого так пристрасно прагнув – йому відкрилося джерело усіх страждань світу і шлях до знищення цих страждань. Саме тоді він усвідомив, що таке біль, в чому причина страждання, і зрозумів, яким чином їх можна уникнути. Тут він досягнув священного знання – став просвітленим – Буддою. Будда – означає той, хто прозрів від сну, омани, просвітлений вищим диханням, осяяний істиною. Пригадаємо, що коли він здобув просвітлення і став проповідувати, йому було 40 років. Саме прізвище Гаутами Будди – «лев».

Після просвітлення, перед тим як прийняти рішення про виступ з проповіддю про вчення, яке йому відкрилося, Будда постив поблизу «дерева пізнання» (чотири рази по сім днів). З цього часу дерево бодхи вважається священним. Як наслідок з гілки цього дерева виростили інше, і в 288 р. до н. е. воно було пересаджене на острів Цейлон, де і росте до сих пір. після просвітлення, Будда декілька неділь провів у лісі. Він боявся, що марно досягнув розуміння, оскільки все зрозуміле є дуже важким, його важко засвоїти і нікому з істот, схильних до задоволень, такої істини не зрозуміти. Потім, після прохання Брахми, Будда оглянув просвітленим оком світ і побачив, що все ж таки є кому проповідувати, світ не без розумних людей, котрі прагнуть до істини. Він переміг і цю спокусу, залишити істину невідомою іншим.

Отже, після просвітлення до Будди приходить розуміння, що шлях насолод (який він скуштував у домі батька) і шлях подвижництва (аскези), за своїми результатами однаково неефективні, оскільки ведуть до припинення розумової діяльності: знижується спостережливість, співчутливість, бажання розуміти навколишнє життя і покращувати його. В цих умовах людина або відмовляється від будь – якої боротьби з тягарами життя, або підкоряється їм, щоб не зменшити своїх насолод, або ж просто ховається в аскезі. І це і інше – малодушшя, що принижує принижує людську гідність. Ці шляхи морального самознищення, принизливі для самої людини і некорисні для інших. Адже найбільш жорстоке самобичування відлюдника не допоможе іншому витримувати життєві негаразди. Правильний шлях проходить десь по середині – це шлях самозаглиблення, що веде до спокою і просвітлення Духа.

Надалі Будда часто шляхом різних аналогій намагався прояснити суть серединного шляху. Один із його учнів, Шрвана, став вести особливо аскетичний спосіб життя – ходив голим, їв через день, медитував не в тіні, а на сонці. Будда запитав: «Що буде з музичним інструментом, якщо його струни будуть натягнуті слабко, або дуже сильно? Струни мають бути натягнуті в міру, інакше не буде музики. Отже, Шрвана, знайди міру скромності життя – по середині. Крайності захоплюють, як маятник в крайньому положенні накопичує енергію для наступного гойдання. Коли людина говорить: «Я ніколи більше не зроблю цього», - вона відчуває покаяння. Тоді вона знову хороша людина і, відчуваючи полегшення, забуває «це» і сердиться, роблячи щось знову. І це гойдання повторюється безкінечно. Кохання і ненависть – також крайні стани маятника. ».

В короткому викладі основні положення вчення мають слідуючий вигляд: життя – це страждання. Народження, старість, смерть, розлука, недосягнута мета, нездійснене бажання – це все страждання. Тут підкреслюється той факт, що здійснення одних бажань породжує інші. Страждання походить від жаги до буття, насолод, влади. Відмовитися від земних насолод, знищити цю жагу – ось шлях до знищення страждань.

Оскільки одні й ті ж можуть бути обумовлені різними мотивами, то наслідування моральних заповідей саме по собі не веде до нірвани і тому не має абсолютної цінності. Воно лише допомагає людині розвивати сили, необхідні при наближенні до іншої сходинки, на котрій вже буде панувати повний самоконтроль, коли вже ні любов, ні ненависть не зможуть порушити внутрішній спокій. Для досягнення нірвани людина повинна навчитися правильно чинити.

Отже, ядром вчення Будди були чотири благородні істини: теорія причинності, непостійності елементів, серединність шляху і восьмеричний шлях. Звільнення людини через нірвану – це не досягнення щасливого життя, а звільнення від всякого життя, оскільки нірвана заперечує і вічне життя і вічну смерть – в цьому і полягає серединний шлях. Вже з наведених положень видно, що запропоноване вчення не являється абстрактною схемою, а деякою практичною настановою.

Будда уникав дискусій про абсолютне, про Бога і душу, і чинив так не тому, що вважав ці теми недостойними чи не знав відповіді. А тому, що мета його вчення була іншою. Він не прагнув вирішувати подібні задачі, оскільки розумів, що істин так багато як і листя в лісі. Він усував зі свого вчення усе неосяжне і був противником всяких чудес. Таку позицію пояснює притча про пораненого воїна, яку розповів сам Будда. Замість того, щоб попросити якомога скоріше позбавити його від отруєної стріли, воїн почав розпитувати, хто його поранив, з якого він роду і т.п.

Будда був чудовим проповідникам. Він використовував просту мову вулиць, доступну всім. З філософами він розмовляв піднесено та натхненно. До тих, хто не звик думати, він звертався зі зрозумілими, цікавими притчами. Як і інші пророки, Будда використовує методи, вплутуючи людей у співпереживання. Це і пряме спілкування, і риторичні запитання, форма розповіді притчами, яка дозволяла кожному додумати зміст на свій лад і, цим самим, зробити його особисто значимим.

Іноді для пояснення своєї думки, він звертався до простих символів. Так, одного разу до нього прийшла жінка з мертвою дитиною на руках. Збожеволів від нещастя, вона запевняла, що дитина лише захворіла, і просила Будду дати йому ліки. Вчитель погодився, але сказав, що для виготовлення ліків потрібне зерно з дому, де ніхто ніколи не помирав. Нещасна мати негайно почала обходити всі будинки в поселенні. Ходячи від дому до дому, вона просила неможливого. Нарешті, у відчаї вона повернулася до Будди. Той їй відповів: «Ти бачиш, що весь світ повний плачу. Втішся, адже все, що народжене, приречене на смерть. Так кинув він їй у серце зерна свого вчення». З рідних Будда навернув у нову віру сина і старшого двоюрідного брата – Ананду. Останній став його улюбленим учнем, взяв на себе турботу про повсякденні потреби Будди і не покидав його до самої смерті.

Іноді з метою навернення у свою віру, він використовував свої надприродні можливості. Наприклад так він навернув до своєї віри жінку раджі. Для пробудження в ній відчуття неміцності щастя, він створив фантом жінки – прекрасну жінку, котра в неї на очах пройшла всі вікові ступені життя, перетворившись в кінці на морщаву стару. Це так вразило жінку і показало, що не можна втримати все, чим людина дорожить, що вона стала вірною послідовницею його вчення. Будда міг творити чудеса, але не зловживав цим. Чудеса здавались йому варварським видовищем. Це можна проілюструвати наступною оповіддю. Один торговець наказав вирізати із сандалового дерева кульку. Він поклав його на високу намилену бамбукову палицю і сказав, що віддасть кульку тому, хто зможе її дістати. Ніхто не зміг. Тоді до торговця підійшов молодший учень Будди, піднявся у повітря, шість разів облетів кульку, зняв його і віддав торговцю. Коли Будда дізнався про це, то вигнав учня з общини.

Слава Будди швидко поширилась. Коли минуло п’ять років його проповідництва і вже багато хто поважав його як Пророка, він вирішив побачитися з ріднею. Престарілий раджа був радий побачитися з сином і готував пишну зустріч. Однак Будда з послідовниками не прийшов у дім, а розташувався в пущі. Там і побачив його батько в убогому плащі та з оголеною головою. Побачивши, що його вигляд пригнітив царя, Будда показав свою надприродну могутність. Він піднявся у повітря, лице його почало змінюватися, з грудей вирвався вогонь, а потім потекла вода. Присутні оніміли від побаченого. Але льодяна стіна між батьком і сином не розтала. Вони поговорили досить стримано, і Будда залишився ночувати в пущі, а зранку пішов збирати милостиню. Батько засоромився і просив прийняти милостиню для монахів. «В нашому роду не було злиднів!» Але син відповів, що він більше цінить не кровну, а духовну спорідненість. Коли перед Буддою постав його син, він був приємно вражений його поведінкою і став описувати сину принади життя мандрівника, запевняючи вирушити із ним, і той з радістю погодився. Так, вперше в общину вступила дитина.

Проповідуючи своє вчення – путь конечного позбавлення від страждань, Будда стверджував: «Життя манить людину тисячами очікувань, з яких майже жодне не здійснюється. А здійснення бажань частіше приносить розчарування, адже лише очікувана радість є істинна радість. Неспокій, розчарування і страждання – ось участь людини». Щоб розірвати цей ланцюг страждань у всіх нових і нових народженнях, потрібно уяснити собі ілюзорність тих цінностей, якими дорожить людина. Знаходячись у незнанні, людина стає жертвою страждань. Досягнення «істинного знання» називається нірваною і ті, хто її досягне стають просвітленими – Буддою.

В житті Будда був дуже скромним, не виставляв себе як святого, а своє положення пояснював так: «Покладемо для курки десять яєць. Вона зігріла і висиділа їх, і ось одне з курчат пробило шкарлупу і перше з’явилося на світ. Він старший. Так і Будда – він перший розбив шкарлупу незнання і здобув світ знань. В іншому він не відрізняється».

До останніх днів він ходив з монахами за милостинею, але це давалось йому все важче. Роковою виявилася мандрівка з Раджигахи в Кусиндру. На шляху він відчув близькість кончини. Усвідомлюючи значення цього моменту, він одягнувся в чисті шати, попросив розстелити на землі плащ, ліг в позу лева і звернувся до монахів: «Хто, коли я піду прийме істину, той буде моїм істинним учнем, той стане на істинний життєвий шлях. Істинно кажу вам, учні, тлінне все, що створювалося, боріться безустанно». Це були його останні слова. Будда пішов у нірвану в глибокій старості, йому було 80 років у 483 р. до н.е.

Легенда про життя Шакьямуні (Будди), не викладається повно у жодному канонічному тексті.

Канон – Трипітака

Одразу після смерті Будди усі його проповіді, записані на бамбулі чи шовках, були зібрані разом і оголошені як такі, що не підлягають критиці.

Конон розколов буддизм на дві головні гілки – хінаяну і махаяну. Тільки в 253 р. н. е. на третьому соборі в Паталіпутрі був канонізований весь об’єм священного писання Трипітака. З тих пір Палійський канон вважається священним і найбільш повним, оскільки включає настановчі звернення Гаутами до монахів общини.

Канон Трипітака складається з трьох частин (кошиків): Віная – пітака (кошик настанов), Сутта – пітака (кошик текстів) і Абхідхамми – пітака (кошик мудрості).

Віная – пітака містить устав поведінки членів буддійської общини – сінгхи. Сюди входять правила прийому в общину, процес сповіді, етика, дисциплінарні вимоги та церемоніал. З точки зору психології істотним є те, що збір правил поведінки викладений у формі запитань і відповідей і включає мнемонічні прийоми, які сприяють запам’ятовуванню норм і заборон, а також розповіді про попередні переродження Будди.

Абхідхарма – пітака присвячена філософсько – релігійним проблемам. В одному із трактатів цього розділу викладені різні типи людей, в залежності від їх стану та поведінки.

Сутта – пітака містить вчення Будди, звернені до учнів. Це, в основному, догматика. В неї входять основи віровчення – збірка буддійської мудрості – у формі віршів, діалогів, легенд, афоризмів, висловлювань Будди і його перша проповідь в Бенаресі.

Основні положення

Своє вчення Будда розділив на три частини: догматику, аскети ку і споглядання. Догматика полягала в визнанні творчої сили в душі як джерела всього буття.

Найбільш розробленими є 3 концепції: колесо життя, яке приводиться в рух законом залежного походження – карми; концепція восьмеричного, чи серединного шляху і концепція нірвани, чи входження в космічне тіло Будди. З цих концепцій слідує три основних положення вчення: визнання непостійності світу, відсутність вічної душі та визначення життя як страждання.

В основі Буддизму – уявлення не лише про безперервність і змінність світового процесу, але й про спрямованість цих змін – прогрес. Вважається, що процес веде до досконалості і нірвани – конечному звільненню від кайданів горя.

В нірвані згасала жага до життя, пристрасне бажання до існування та насолод; згасало світло незмінного індивідуального «Я». В нірвані індивідуальність помирає природною смертю, стаючи нічим. Ціль не в переборенні смерті і досягненні вічного життя, як в інших релігіях, а звільнення від процесу життя – помирання, без початку і кінця.

Будда казав, що душа – це є форма власності, чим і пояснюється любов до неї, що є коренем усякого зла. Тільки повне заперечення особистої власності дозволяє людині здійснювати вчинки без пристрасті.

Вважаючи жагу до життя основною причиною страждань людей, звільнення від цієї жаги Будда вбачав у самовдосконаленні людини. З цією метою ним була розроблена спеціальна система причинності, в якій виділено 12 ланок ланцюга залежностей, які являють собою окремі етапи психічного розвитку людини

1. Незнання. Нерозуміння , невідчуття причин страждання обумовлює приреченість людини на нове народження. Незнання веде до виявлення волі – воління.

2. Воління. Після того, як свідоме життя скінчилося і після певного перебування в проміжному бутті, елементи, що складали попередню особистість, починають складатися знову. Воля обумовлює формування свідомості.

3. Свідомість. Першим елементом життя, що виникає при розвитку нового організму в момент зачаття, являється пробудження поки неоформленої свідомості. В цей час людина ще не має чуттєвих переживань.

У відповідності із законом причинності кожна подія веде за собою іншу. Яке з них прийде на зміну іншим, визначає особиста карма.

Закон карми обумовлює збереження моральних цінностей, оскільки і моральні зусилля не зникають даремно, і все, що відбувається з людиною – результат його особистих достоїнств і недоліків поведінки. Закон кари виховував розвинуте почуття моральної відповідальності. Різні люди можуть реалізувати цю відповідальність по – різному. Більш примітивні будуть уникати зла, щоб не бути покараними, більш розвинуті – задля щастя наступних поколінь.

В буддизмі закон карми отримав подальший розвиток як ідея скерованості матеріального і духовного наслідування. Карма визначає і сім’ю, в якій народжується людина, і природу його тіла – колір, зріст, тривалість життя.

Для пояснення природи і ролі переродження використовують дві аналогії. Перша - про кулі. Коли куля, що рухається, стикається з іншою, вона ніби передає свою силу іншій кулі і рухається вже інша, а перша зупиняється. Друга аналогія – про візерунок стрічки, використана О. О. Розенбергом. Особистість є ніби стрічка, сплетена на відомій протяжності з безначальних і безкінечних ниток. В момент смерті частина цієї стрічки розплітається і виникає проміжок з іншим візерунком – нова особистість.

Дарма – інше суттєве поняття буддизму, має два основних смисли: це обов’язок, передбачений кастою; це носії, субстрати тих елементів, на які розкладається потік свідомості. Кожна дарма – носій своєї ознаки, а всі разом вони складають тканину світової речовини.

Буття має дві форми – явну, яка йде шляхом перероджень і неявну – нірвана. Тому нірвана є третім базовим поняттям буддизму. Вважається, що нірвана – це і життя і смерть одночасно. Воно схоже зі станом спокою, тільки відсутностю пристрастей, всім іншим воно схоже на вищу діяльність та енергію духа, звільненого від кайданів існування. Важливо звернути увагу, що нірвана дарує щастя і блаженство, хоча нічого не змінює в зовнішній поведінці.; зате вона повністю перетворює суб’єктивне сприйняття буття. В недоторканості залишаються космічні закони, а звільнення відбувається лише в людині. Людина виключає себе зі сфери дії цих законів чи сама (хінаяна), чи з допомогою інших (махаяна).

Не дивлячись на те, що щастя нірвани може бути досягнуте і в земному житті, одного поверхневого знайомства з тим, як можна усунути власну недосконалість, недостатньо. Необхідно виконати дві додаткові вимоги – зосередитися на пізнаваній істині і повністю контролювати себе в практичному житті. На цьому шляху внутрішні, психічні зміни в особистості змінюють її поведінку. Зовнішньо, просування по цьому шляху виражається в слідуванні заповідям: правильній мові, правильній поведінці. Внутрішні зміни полягають в правильній скерованості думок. Закінчується шлях до нірвани досягненням повної відмови від мирських справ, прив’язаностей і будь – яких бажань.

Колесо буття – 12 періодів життя свідомої істоти охоплює три життя, які слідують одне за одним: минуле, теперішнє і майбутнє. Зі сказаного зрозуміло, що буддизм – це релігія для тих, хто свідомо шукає орієнтир, слідуючи якому людина може добитися певних результатів. Смисл вчення полягає у тому, що той, хто підвернений бажанням, не може бути вільним, а той, хто не вільний – не може бути щасливим. Однак такі центральні поняття буддизму як страждання, карма, нірвана, не можуть бути трансформовані в реальні образи. Вони доволі абстрактні.

Світосприйняття

Центральне місце у філософії Будди займає ідея всезагальної змінності, взаємообумовленості і взаємозалежності. Будда розумів, що будь – яка доктрина є фіксованою системою понять, Всесвіт – це потік, який безперервно змінюється, і жодна доктрина не може його всесторонньо охопити. В цьому смислі всі доктрини обмежені. Саме тому він розвивав уявлення про «спільно - залежне народження елементів», і найважливішим положенням його світосприйняття була безначальність буття. Сансара ніхто не створював. Однак це не означає, що Всесвіт завжди був таким як зараз. Він існує у часі і просторі і підлягає закону причинності. Отже, початку світу не було. Чи буде кінець хвилюванням цього океану всесвіту? В рамках даного світосприйняття, відповідь така: початку не було, а кінець буде, і шлях до цього кінця вказав Будда.

В розуміння світогляду багато що є успадковане буддизмом від індуїзму.

Час від появи видимого світу і до його знищення називається великим періодом – махакальпою. Він складається із чотирьох кальп: «основи», «населення», «розруха» і «пустоти».під час кальпи «населення» на землю спускаються Будди і дають наставлення людям на шлях істини, через мудрість як пасивний стан і співчуття, як активний стан. Завдяки Буддам мешканці нижчих світів вивільнюються із кайданів матерії, зливаються з Буддою в єдине ціле і переходять у вищий світ. Після цього настає кальпа «розруха». Буддизм визнає множинність паралельно існуючих світів, і різні світи постають як рівні розгортання свідомості живих істот. Нірвана розташована за межами всіх світів.

З доль, які дозволені людям (демона, рослини, тварини, людини), найбільш важка – бути людиною, і вона повинна скористатися нею, щоб досягнути нірвани.

Лише існування в людському тілі створює умови, сприятливі для важкого екзамену на космічну розумність. При цьому народження чоловіком чи жінкою - результат міри добра і зла, скоєних в минулому. Чоловік – більш висока ступінь добра, жінці для досягнення нірвани ще треба переродитися в чоловіка, відкупивши в стражданнях свої гріхи.

Чому центральна роль в світогляді відведена людині? Щодо уявлень буддизму, світ створюється переживаннями і пізнанням людей. Істина, котру пізнав Гаутама в нірвані, - зовнішній світ лише проекція внутрішнього стану індивіда, його незгашених пристрастей. Рівні свідомості є різними і самий тонкий з них, - вічний.

Весь безкінечний світ рухається лише в часі. Він кожну хвилину вмирає і виникає знову в новому вигляді. Через це виникає ілюзія руху в просторі.

Рух з нижчих рівнів світу на вищі здійснюється згідно наступних правил:

1. Світ пекла є населеним пекельними чудовиськами – претами. Туди попадають за порушення заповідей. Прети – вічно голодні чудовиська. Спрага буття тут ніколи не задовольняється.

2. Світ голодних духів. В цей світ потрапляють за егоїзм до близьких і за прагнення до с особистої вигоди.

3. Світ скотин. Його мешканці – це люди, котрі за життя керувалися виключно тваринними інстинктами, чуттєвими бажаннями.

4. Світ асурів (напів небожителі, що проводили час у війнах). Для його мешканців характерним є стан агресивності, коли править бажання у всьому бути першим і прагнення пригнічувати інших.

5. Світ людини. Туди потрапляють люди, які добросовісно дотримувалися етичних заповідей. Цей світ ділиться на частину, де знаходяться ті, хто ще має перетворюватися і ту, де знаходяться щасливчики, яким нове перевтілення вже не загрожує.

6. Світ богів – небожителів. Вони стали богами згідно закону карми як спадкоємці добрих справ в попередніх існуваннях. Боги відрізняються від людей тим, що пам’ятають про попередні втілення і їм не загрожують хвороби. Їм приготовлене більш тривале існування, ніж людям, але і вони смертні і не цілком вільні від страждань, тому з часом залишають цей світ.

Отже, свідомі істоти поділяються на три категорії, згідно зі ступенем розвитку: ті, котрі мають бажання, ті, котрі мають чуттєвість, ті котрі не мають ні бажань, ні чуттєвості. І вся безмежна кількість істот, починаючи від мешканців пекла, тварин і людей, до вищих форм святих особистостей, рухається за напрямком до конечного спокою, прагнучи до виходу із кругообігу буття.

У вченні Будди фундаментальне значення має поняття «такості» (тахтага), котре означає здатність бачити речі такими, якими вони є, не маючи при цьому ніяких суджень, не приймаючи рішень, не судячи і не звинувачуючи. В іншому випадку світ сприймається як ілюзія. Тільки без ілюзій людина розуміє, що буття це динамічне існування миттєвих елементів (дхарм), що знаходяться в казуальному зв’язку.

Вчення Будди відрізняє активна любов до людей, прагнення допомогти їм досягнути моральної досконалості. Лише усвідомлення неминучої дійсності і перемога ілюзій, дозволяє людині стати іншою. Людина, здатна, відрікшись від власної жадоби, відкрити себе світу.

Вважалося, що кожен може ступити на вказаний Буддою восьмеричний шлях до спасіння і, навіть, якщо не дійде до кінця, все – таки отримає прагнення до моральності, перемагаючи п’ять отрут, ув’язнюючих людину, як це роблять наркотики: похіть, ненависть, дурість, егоїзм і заздрість. Ціллю того, хто ступив на цей шлях повинні були стати справедливість, самозаглиблення, мудрість. Лише тоді її життя отримає новий сенс і постане перед нею не як дароване одним із богів, а як об’єктивна цінність.

Ту цікаво звернути увагу на особливості розуміння мудрості і зв’язку цього поняття з відношенням до часу. Минувше йде як сон, і жалкувати про нього безглуздо; майбутнє схоже на міраж, і орієнтуватися на нього теж безглуздо; треба жити сьогоднішнім днем, але жити чесно – в цьому вища мудрість.

У людини, яка живе згідно 5 основних заповідей 9не завдавай шкоди живому не чини перелюбу, не бажай власності, не кради, не бреши) починає покращуватися карма і, відповідно, покращується не лише фізичний стан, а й соціальний. В пізнішому, більш розширеному варіанті, ці п’ять вимог були доповнені ще п’ятьма. Виховуючи в собі якості та поведінку, передбачену цими 10 заповідями, людина отримувала здатність контролювати свої пристрасті, тому карма поступово зникала. Заповіді можна поділити на заборони психічні та фізичні. До перших відносяться – вбивство, плотські насолоди, крадіжки; заборони словесні: брехня, грубість, балакучість. До других – жадоба, злоба, ненависть. Крім того, правильний спосіб життя передбачав від занять та професій, які ведуть до порушення принципів моралі.

Оскільки людина мала в майбутньому шанси перевтілитися в будь – яку форму, вона зрівнювалася з усіма іншими живими істотами., навіть з рослинами. Вона розташовувалась на вищому ступені розвитку лише в рамках єдиного процесу. Тому людина не розглядалася, як цар природи і всіх живих істот, які залежать від його волі. Лише шляхом виховання в собі любові до всього сущого, людина могла увійти в спілкування з Всесвітом і стати його невід’ємною частиною.

Одне з найважливіших положень буддизму – про непротивлення злу насиллям. В його основі лежить переконання, що згідно закону карми, насилля породжує насилля. З позиції європейця мораль Хінаяни специфічна і може виглядати навіть трохи егоїстичною, оскільки побуджує думати лише про себе. Однак, з точки зору буддиста, ситуація виглядає зовсім інакше – рятуючи себе, людина п’яту ніби частинку всього сущого. Подавляючи свої пристрасті, кожний впливає на трансцендентний субстрат і сприяє його розвитку до спокою. Тим самим досконалість кожного є розвитком всіх. З цієї точки зору вираження типу: «я люблю», «я даю», «жертвую собою» - абсолютно егоїстичні, оскільки точкою відліку все ще залишається власне «Я». В буддистській етиці немає місця любові до ближнього «як до самого себе», оскільки ця формула по суті є егоцентричною. Буддист приймає людей такими, якими вони є і не намагається переробляти їх на свій лад. Ззовні така поведінка виглядає відстороненою, оскільки віруючий у будь – якій активній дії бачить зло. Навіть, якщо близькі терплять насилля і бідність, людина повинна бути спокійною і безпристрасною в ім’я свого (і всезагального) спасіння.

ІУДАЇЗМ

Основоположником даної релігії вважається Моїсей. Легенда про народження і дитинство Мойсея міститься в першій главі книги Вихід. Ще до народження Мойсея становище ізраїльтян в Єгипті погіршилося настільки, що, бажаючи винищити їх зовсім, фараон наказав бабкам-повитухам умертвляти всіх немовлят чоловічої статі. Однак, вони наказу не виконали, пояснюючи це тим, що не встигають до породіть і вони народжують ще до їх приходу. Тоді фараон наказав знищувати немовлят – топити їх в річці Ніл.

Коли Мойсею було 3 місяці, його мама не змогла вже його ховати. Тоді вона виготовила корзину, поклала туди немовля і залишила біля річки. Дочка фараона пішла туди купатися, знайшла там корзину і врятувала немовля. Рідна дев’ятирічна сестра Моїсея спостерігала за цим і запропонувала свої допомогу, щоб знайти йому годувальницю. Отримавши згоду, вона привела в годувальниці свою маму. Таким чином, мама отримала свою дитину назад і повинна була годувати його за плату. Коли дитина підросла, мати відвела його до дочки фараона, яка всиновила його. Хлопчика назвали єгипетським іменем Моїсей, що означає „витягнутий з води”, спасений.

Моїсей виховувався при палаці, навчався в храмах і став освіченою людиною. Вихований при царському дворі в якості всиновленого, Моїсей був посвячений у „всю мудрість єгипетську”. Так він отримав фундаментальну підготовку для свого майбутнього служіння. Багато дослідників вважає, що якби Моїсей ріс в рабстві разом зі своїм народом, у нього ніколи б не розвинулись гордість, мудрість і сміливість, необхідні для того, щоб очолити повстання народу.

Передання зберегли опис зовнішності і характеру Мойсея. Він був людиною середнього зросту, надзвичайно сильним, справжнім богатирем. Йому були властиві вдумливий вигляд і крайня малослівність. Відрізнявся Моїсей постійною зосередженістю і тим, що в розмові він часто заїкався, чи то підбираючи слова, чи то боячись висловити свою думку. Він був сором’язливим, але іноді висловлював надзвичайні ідеї, які залишали в свідомості співбесідника блискучий слід.

Відомо, що Моїсей водив свій народ по пустелі 40 років, чекаючи поки у його співвітчизників зникнуть рабські риси і виросте вільне покоління. Оскільки „легше вивести людей із Єгипту, ніж вирвати Єгипет із людей”. В пустелі Моїсей почув голос Бога.

Основними догматами іудаїзму є:

• віра в Єдиного Бога Яхве;

• віра в безсмертя людини, загробний світ, царство небесне;

• у богообраність євреїв;

• пришестя месії, який вчинить праведний суд і утвердить правильні порядки у світі;

• у божественне походження релігійного писання _ Старого Завіту і Талмуду (багатотомний збірник іудаїстських догматів, релігійно-філософських, правових, моральних приписів, які є коментарями до Старого Завіту).

Згідно з ученнями іудаїзму, основні засади моралі були відкриті Богом пророку Мойсею, у вигляді 10 заповідей, які є абсолютно довершеними, універсальними на всі часи і для всіх людей.

Але в іудейському вченні є певні суперечності. З одного боку, Талмуд пройнятий фаталізмом (тобто, все у світі наперед визначене Богом, в якому виключені випадковість, вільний вибір людиною вчинків). А з іншого – людина повинна здійснювати моральний вибір, за дотримання моральних законів у земному житті її чекає винагорода або покарання у вічному житті.

Джерелом зла, страждань і смерті іудаїзм проголошує природну гріховність людини. Людина тлумачиться як раб Божий, причому жінка є рабинею не лише Бога, а й свого чоловіка, незаміжня – батька. У коментарях іудаїстських богословів до старозавітного сюжету про створення Єви з ребра Адама йдеться, що Яхве довго думав, з якої частини тіла Адама зробити Єву. Не з голови, щоб не піднімала високо голову, не з ока, щоб не підглядала, не з вуст, щоб не базікала, не з серця, щоб не була заздрісна. Вирішив створити її з прихованого органа – ребра, щоб була скромною.

Уявлення про світ

Безпосередньо над нашим світом Дій знаходиться світ почуттів. Головна його субстанція – емоції. Істоти, які заселяють цей світ – усвідомлені прояви конкретних імпульсів. Істоти, які заселяють цей світ, називаються ангелами. Ангели відрізняються не духовними рівнями, а сутність кожного визначається рамками конкретного почуття. Над світом почуттів знаходиться світ Творіння – світ чисного розуму, інтелекту. В ньому міститься здатність осягнення істинної, внутрішньої сутності речей. В цьому світі розум є і творчим началом і реєстратором, охоронцем знання. Цей світ людина може досягнути лише у вищій точці свого духовного розвитку. Якщо ангели світу почуттів є втіленням чистих емоцій, то ангели світу творіння – серафими – сутності чистого розуму. Тільки у великих людей свідомість досягає світу Осяяння. Більшість живе на рівні світів дій і почуттів. Те, що світ Творіння знаходиться вище світу почуттів означає не тільки перевагу розуму і свідомості над почуттями; в ньому ще менше матеріального, людина сильніше відчуває свою індивідуальність і тому стає більш чутливішою до божественного світу.

Світ дій є дотичним не лише до вищих світів, але і до нижчих. Тому в нього особлива роль – перехрестя, де збирається добро і зло. Тільки людині дано право вибору. Творячи добро або зло, вона впливає на вищі або нижчі світи. Коли в світі будуть знищені всі темні сили, зникнуть і ангели зла, оскільки вони живуть, як паразити, за рахунок людини. Тому душа грішника і опускається в пекло, а душа праведника піднімається в рай, тобто покарання і нагороди людині після смерті визначаються не зовнішніми силами, а її вчинками.

В іудаїзмі немає ідеї циклічності створення світу. Світ виник одного разу і одного разу загине. В цьому однократному існуванні немає ідеї прогресу як розвитку, але є уявлення про рівновагу. В світі є порядок, але не має сенсу в тому, що відбувається в природі. Особливо чітко це уявлення представлено в книзі Еклезіаста: „Що було, те і буде; і що робилося, те і буде робитися і немає нічого нового під сонцем” [Еккл. 1; 9-10: 34].

Згідно містичного трактування, закони Тори впливають не тільки на характер тих, хто їх виконує, Але й на гармонійність всього світу вцілому. Результати виконання людьми заповідей Тори впливають на найвіддаленіші куточки Всесвіту, оскільки кожна виконана заповідь складає подію космічної важності. Творіння – це процесс перетворення божественної субстанції в дещо визначене і обмежене – у світ. Бог – творень, і це зобов’язує людей бути співтворцями, тобто братии участь в безкінечному (божественному) процесі творіння. Таким чином, виконання Людиною свого призначення приводить до того, що всі світи, включаючи наш земний, не втративши свого конкретного бутя, досягнуть всієї повноти єдності з Творцем.

В іудаїзмі присутнє уявлення, що всі люди за своєю природою неоднакові. У всіх людей є свій доступ до Бога, і в кожного – свій. Віруючий завжди може початки сходження до Бога відповідно до своєї сутності. З цього видно, яке велике значення надається проявам індивідуальності.

Необхідно відмітити і особливе ставлення до дітей, яке відрізняє іудаїзм від решти світових релігій. На дітей не дивляться як на істот чистих і невинних, а навпаки, вважається, що через незнання вони особливо схильні до гріха і жорстокості. Така позиція базується на переконанні, що Людина не народжується Людиною, а входить в світ маленьким диким творінням, і тільки в міру росту і виховання вона може приручатися. Дикість дитини походить від нерозуміння інтересів інших людей, а відсутність такого знання робить для них неможливим співпереживання (емпатію). Тому велика роль відводилася вихованню.

В іудаїзмі за однією з інтерпретацій джерелом розвитку людини, як і будь-якого розвитку, слугує взаємодія протилежних сил. Відповідно до цього, розрізняли два стимулюючих фактори розвитку: «внутрішній сві» і «навколишній світ». Внутрішній світ – вроджений, його Людина вже має, коли попадає в цей світ, він допомагає духовному розвитку людини. Навколишній свііт Людина завойовує поступово, при відмові від прагнення «отримувати», тобто при зростанні рівня особистісного контролю над інстинктами. Посилення «внутрішнього світу» прискорює його ріст по духовній драбині.

Рівновага між двома протилежними силами – „бажанням отримувати” і „бажанням давати” – необхідні для безперервного потоку енергії.

Спочатку ідея воскресіння мертвих не була властива іудеям. Відсутність віри в безсмертя в ранньому іудаїзмі зміцнювало відчуття неповторної цінності життя і земних справ. Якщо людина хотіла пізнати повноту буття у відведений їй термін, вона повинна була в цьому житті творити добро і віддалятися від зла. Внаслідок невіри в особисте безсмертя у євреїв сформувалась більш гостра, ніж у інших народів, потреба в земній (а не лише в небесній) справедливості. У них розвинулося відчуття, що життя може і повинно змінюватися в сторону справедливості. При цьому формувався активний, вольовий характер. На відміну від індуїзму для іудея життя не було ілюзією, а являло собою реальне буття, в якому проявляється творча сила і слава Бога.

Іудаїзм являє собою єдиний випадок в історії релігій, коли Бог вибрав собі народ – як правило, народ вибирає собі Бога. Виникла форма союзу і заповіту між Богом і людиною, як істотами, які можуть домовлятися.

З початку ХХ століття гуманістично налаштоване крило талмудистів намагається переконати, що служіння добру, доброчинність є найвищими цінностями іудаїзму, який повинен відкинути авторитарні принципи й заборони. Ця течія в іудаїзмі відповідає ідеалу братньої любові, діяльного альтруїзму.

ІСЛАМ

Іслам виник в VІІ ст. н.е. в Аравії. Засновник Ісламу – Мухаммад народився в 569 р. за походженням – з багатого роду, але який поступово збіднів. Батько Мухаммада – Абдуллах – помер ще до його народження. Мама – Аміна – походили з Медини і сповідувала іудейську релігію. Цікаво, що за легендами, які виникли набагато пізніше, зачаття Мухаммада, як і пророків інших релігій, відбулося „непорочно”. Дивне світло з лоба його батька проникло в утробу матері. Пологи, як і у матері Ісуса, проходили без болю і т.п. Коли Мухаммаду виповнилось 6 років, його мама померла. Після смерті матері шестирічного хлопчика приютив його пристарілий дід Абд аль-Мутталіб, який помер через два роки після цього. У 8 років Мухаммад перейшов на виховання до свого дядька Абу Талібу. Спочатку в його сім’ї він виконував обов’язки пастуха – пас овець і кіз. Коли підріс, - став по гонщиком верблюдів і в цій якості почав ходити з караванами по всій Аравії. Саме тоді, в ранній юності, Мухаммад прославився своєю чесністю.

У віці 21 рік Мухаммад вже жив самостійно і працював у багатої вдови Хадіджи. Одного разу він здійснив подорож до Сирії і там отримав можливість познайомитися з різними релігійними общинами та їх вченнями. Так виникли умови, при яких Мухаммад пізнав три релігії: в сім’ї дядька він познайомився з національною релігією арабів, від євреїв Медини дізнався про вчення Мойсея, а уявлення про християнство отримав від монахів Сирії.

Після п’яти років служби у Хадіджи, Мухаммад і Хадіджа одружилися. На той час йому було 26 років, а їй – 40. Взаємне кохання Мухаммада і Хадіджи стало легендарним. В повній взаємній згоді вони прожити 25 років, і за весь період подружнього життя Мухаммад не взяв собі більше жодної дружини.

Вперше, як проповідник, Мухаммад виступив у віці 43 роки. Цій вирішальній обставині передувало ряд значних подій.

Мухаммад в дитинстві істотно відрізнявся від своїх ровесників. Він був вразливою людиною, схильною до усамітнення і самозаглиблення. Сучасники відмічали, що Мухаммад був тихою, мрійливою людиною, надзвичайно нервового складу: часто ображався, не міг один залишатися в темноті. Меланхолія була його звичним станом. Жива і поетична уява допомагала йому легко контактувати з людьми. В спілкуванні він був досить лагідним.

Під час усамітнень він думав про релігію. З роками схильність Мухаммада до одиноких роздумів зростала.

Одного разу в печері він побачив дивне видіння в образі людини, яка сказала йому: „О, Мухаммад, ти провісник Аллаха!” Мухаммад впав на коліна. Після такого потрясіння він вернувся додому і розповів цю звістку дружині і родичу Вараці. Вони зразу повірили йому, а Варака навіть почав вважати, що він пророк арабського народу. Після цього декілька тижнів нічого не відбувалося, але Мухаммад під сильним враженням продовжував переживати дану подію, і відбувся перелом. Його озорило сяйво, він відчув повну впевненість в собі і надзвичайний спокій. Після цього він переживав ще декілька подібних станів і зрозумів, що повинен діяти згідно звичаїв свого народу. З цією метою він оголосив, що він – посланець Бога. Ясна справа, що йому не повірили і почали насміхатися. Відторгнутий своїм народом, він виніс нові ідеї за межі свого середовища і почав проповідувати публічно. Він вважав, що його місія полягала в проповіді арабам єдності, праведності Бога.

Важливо відмітити, що на початку своєї проповідницької діяльності Мухаммад оголосив своє учіння не новою релігією, а відродженням віри Авраама (тобто іудейської), яка була порушена відступниками. Він мав надію, що іудеї і християни визнають його пророком, але цього не відбулося.

Труднощі, які наростали в Мецці, спонукали його переселитися в Медину разом зі своїми прихильниками. Переселення послідовників Мухаммада стало початкои офіційного мусульманського літочислення. Місце проживання в Медиці Мухаммад вибрав випадково. Він їхав по місту до тих пір, поки не зупинилася його верблюдиця. Тоді він дізнався, чия то земля і купив її у двох хлопчиків-сиріт. Поступово Медина стала центром нової релігії і ядром мусульманської держави.

В Медині продовжувалос спілкування пророка з Богом. В процесі цих зустрічей він отримував свої одкровення і пророцтва. Зазвичай вони відбувалися в стані екстатичних трансів. Мухаммад дуже багато часу проводив в молитві – третину, а той половину, ночі, не враховуючи денних молитв. Молитва була для нього головним засобом для очищення і зближення з вищим світом, до якого він прагнув.

Мухаммад почитався як пророк, однак не як чудотворець. До нього не зверталися за зціленням. Він приваблював до себе виключно моральною проповіддю і обіцянкою райського блаженства. Містицизм не був присутній в нього. Мотивуючи, чому потрібно потрібно повератится до сходу під час молитви (кеблу), він говорив, що для Бога все одно, куди людина поверне своє обличчя, але важливо, що за цією ознакою мусульмани будуть відрізнятися від послідовників інших релігій.

Посер Мухаммад 632 року на 63-му році життя. Останні слова його звучали так: вигнати ідолопоклонників з Аравії, надати всім прозелітам рівні права і молитися безупинно. Похований в головній мечеті Медини (мечеть Пророка).

Віровчення викладене в Корані – священній книзі, яку мусульмани вважають богонатхненною, тобто продиктовану Богом засновнику мусульманства пророку Мухаммеду.

Головними догматами ісламу є:

• визнання єдиного істинного Бога – Аллаха як творця, володаря небес і землі;

• страшний суд, рай і пекло;

• визначеність волею Аллаха усього, що було, є і буде.

Невідступне дотримання всіх моральних норм ісламу забезпечує мусульманину досягнення основної мети його життя – блаженства у раю. Моральною людиною вважається кожен, хто не порушує моральних норм. Але порушники мають шанс за платню одержати від мулл, муфтіїв, ішанів (мусульманські священнослужителі) відпущення гріхів.

Моральні, правові норми викладено у шаріаті – універсальному ісламському нормативному регуляторі, складеному на основі Корану і Сунни (звичаї, передані предками, містить описи діянь, висловів Мухаммеда та його сподвижників). Шаріат передбачає карні покарання за порушення моральних норм: є тілесні і привселюдні.

Усе це свідчить, що іслам, з одного боку, орієнтує людину на внутрішній автентичний вибір добра, хоча й під тиском авторитарного страху та покори, а з другого, - вчинивши зло, мусульманин має здіймати руки до небес і вигукувати: “Така була твоя воля, о Аллах!” Тобто ісламу притаманний фаталізм.

Земне життя людини – швидкоплинна ілюзія, людина не належить собі, не є господарем власної долі. Все, що у неї було, є і буде, належить не їй, а Аллаху, для нього вона живе і діє. Людина – раб Божий, який може хіба що молити його про милість і заступництво.

Виникнення релігій, як правило, супроводжувавлося запереченням всіх раніше існуючих релігій, як неправильних. На відміну від такого абсолютизму іслам визнає інших пророків, які діяли в рамках інших релігій, і були, згідно Корану, попердинками Мухаммада. Мухаммад відчував себе останнім в такій своєрідній лінії, яка тягнеться від Ноя через праотців і пророків до Ісуса і до нього самого. Розуміючи, що між пророками можуть існувати відмінності в значимості, він вважав ці відмінності такими, які не протирічать сутності проповіді єдинобожжя. Він вважав себе пророком того ж самого Бога. Однак лише Коран пояснює те, що в попередніх релігіях подавалося не цілком досконалим чином.

Головна властивість Корану, яка забезпечувала сильних психологічний вплив – співучасть, тобто те, що божество в ньому говорить від першої особи. Це є новизна порівняно з іншими священними книгами.

Бог в ісламі, так як і у християх, вічний, всюдисущий, і всі люди перед ним рівні. В світі все здійснюється по його волі. Істотною відмінністю є те, що в ісламі Богом все наперед передбачено і вписано в книгу долей.

Шлях до Бога лежав через почуття, тому любовні стосунки між чоловіком і жінкою зайнли в їх філософії важливе місце. Любов виступала як посередник і поводир. Сила любові визначалася тим, наскільки в людини велике прагнення злиття з іншою людиною, до розчинення в ній. Не логіка, а любов виступала поводирем на шляху пізнання. І це не дивно, адже в сучасній психології показано, що тільки через любов до себі подібного людина пізнає власну сутність. З цієї точки зору, підхід суфіїв, які вважали, що земна любов – це міст, по якому потрібно іти шукаючому дешевного єднання з Богом, є досить глибоким.

Обов’язки правомірного полягали не стільки в молитвахз, скільки в справах і правильному способі життя. На відміну від релігій, де моральні ідеали були настільки вискокими, що практично недосяжними, і ця недосяжність могла породжувати лицемірство, в ісламі норми були не тільки реальними для виконання, але простими і зрозумілими. Виконуваність цих норм моральності робила мусульман психічно більш здоровими. Однак така простота не означала поверхневого ставлення до їх виконання. При оцінці будь-якого релігійного акту критерієм щирості виступала відсутність егоїстичного або лицемірного мотиву. Якщо такий мав місце, то, згідно ісламу, всяка добра справа позбавлялася значення.

До простих моральних норм відносяться і такі, як шанування батьків, турбота про виховання дітей, сиріт, повага до старших, дружба з сусідами, засудження крадіжок, ліні, п’янства, високомірства, подружньої невірності та ін. А головне – Мухаммад закликав до порядності в ставленні до простих людей. Він говорив, що існує три смертельні гріхи, від яких людина не може відкупитися: скупість, слідування пристрастям і захоплення самим собою. Тому до всіх потрібно бути добрим, не гордитися і свято виконувати свої обіцянки. При цьому найважливіший обов’язок мусульманина – доброта до ближнього. Вона повинна проявлятися в тому, що краще „тратитися” на бідних серед ближніх, ніж накопичувати. В Корані не тільки проголошувалась необхідність роздавання милостині бідним, а й перевага віддавалася її анонімності. Тим самим стверджувалася не показна, а глибинна моральність.

Сучасний іслам проголошує, що від волі Аллаха залежить тільки доброчинність, а зло (у всіх його проявах) – від злої волі людини. Цим окреслюється його гуманістична тенденція.