16. Особливості розвитку вітчизняного літературознавства у 20-30 pp. XX ст.

У 20-ті роки XX століття О.Білецький розвиває традиції Потебні у літературознавстві (І.Дзюба „Білецький і Потебня" ж. „Січ", 1994р. №11- 12). Проте пізніше він відмовляється від психологічного погляду на літературознавство. У дослідженні „У майстерні художника слова" Білецький формалізує методологічні принципи О.Потебні, які відкривають шлях до літературознавчих узагальнень-синтезу в процесі аналізу твору:

• аналіз має бути неутвердженим, без готових критеріїв;

• треба вивчати текст на рівні зовнішньої і внутрішньої форми;

• слід виявляти умови появи твору та його образів;

• літературний образ - не стала константа, він може змінюватися у сприйнятті різних поколінь і категорій читачів.

На засадах теорії О.Потебні Білецький будує свої праці „Із історії шекспіризму" (1916), „В майстерні художника слова". Ці дослідження були перервані у 30-ті роки, коли Потебню назвали агностиком.

Повоєнні роки . Найвидатнішою фігурою у світі наук є Л.Новиченко. Перша його праця „Поет і народ. До характеристики художнього методу в ліриці Шевченка (1938). Крім цього - важливими є : „Тарас Шевченко -поет, борець, людина" (основоположник європейської мови), дослідження творчості Тичини, Рильського, Гончара, Первомайського. Завдяки працям Л.Новиченка повернуті імена Є.Плужника, Е.Блакитного.

16. Значення праць о.Білецького для літературознавства.

Праці Білецького з історії української літератури, його теоретичні розвідки та біографічні нариси стали вагомим внеском у розвиток українського літературознавства. Він одним із перших проаналізував українську літературну традицію в рамках світових літературних процесів, визначив її місце серед інших літератур світу. «Шевченко і світова література» (1939),«Світове значення творчості Шевченка» (1951),«Світове значення творчості І. Франка» (1956),«Українська література серед інших літератур світу» (1958).

Білецькому належать праці з теорії художнього слова:«В майстерні художника слова» (1923),«До побудови теорії літературних стилів» (1931),«Проблема синтезу в літературознавстві» (1940),«Поетика драми» (1950).

Білецький є автором двох великих літературно-критичних нарисів:«Павло Тичина» (1957),«Творчість Максима Рильського» (1960),а також цілого ряду розвідок присвячених життю та творчості українських (Тараса Шевченка, Івана Франка, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка та інших) та російських (Федора Достоєвського, Миколи Лєскова, Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Миколи Некрасова, Олександра Островського, Льва Толстого, Антона Чехова та інших) поетів та письменників.

Білецький досліджував спадщину Івана Вишенського, Григорія Сковороди та окремі літературні пам'ятки, зокрема «Слово о полку Ігоревім», працював над складанням підручників, програм та хрестоматій для вищих та середніх навчальних закладів.

У фундаментальній праці «Основи української літературно-наукової критики» Л. Білецький простежив рух національного літературознавства від давніх поетик XVII— XVIII століть до студій українських науковців початку XX століття. Суперечності у трактуванні традицій і новаторства в теоретичних працях пореволюційної доби, посилення вульгарно-соціологічних тенденцій у літературі вилилося в літературну дискусію (1925—1928 pp.), яка порушила глобальні питання літературного розвитку. З одного боку, прагнення до самобутності української літератури, урізноманітнення її форм, методів і стилів, боротьба з масовізмом і просвітянством, а з іншого — наполегливе намагання уніфікувати художню творчість, звести її до обслуговування ідеологічних настанов під гаслами єдиної методології. В дискусії взяли участь письменники, літературознавці та критики практично всіх творчих об'єднань тієї доби: «Плугу» і «Гарту», футуристів і неокласиків, ВУСППу і ВАПЛІТЕ тощо. В епіцентрі дискусії опинився М. Хвильовий, який у циклах памфлетів «Камо грядеши», «Думки проти течії», серії статей «Апологети писаризму», памфлеті «Україна чи Малоросія» порушив питання про прилучення української літератури до європейського мистецтва….Літературна дискусія перетворилась на ідеологічну. На адресу М. Хвильового та його однодумців посипалися звинувачення у «націонал-ухиль-ництві», а термін «хвильовізм» став набувати зловісного забарвлення як синонім фашизму. Тодішні ідеологи й численні їхні прибічники з письменницьких організацій ВУСПП, «Плуг» дедалі активніше стали відшукувати в літературознавстві прояви всіляких ворожих сил. У теорії почався прискорений процес ревізії усталених поглядів на мистецтво. За основу методології літератури радянської доби брався класовий підхід. Старе літературознавство оголошувалося хибним, оскільки воно не враховувало впливів на мистецтво класової ідеології та політики. Відомі теоретики М. Филипович, А. Шамрай, М. Зеров, Б. Навроцький, А. Дорошкевич були оголошені апологетами ворожих для радянського суспільства класових доктрин. З'явилися теоретичні дослідження, які з вузькосоціологічних позицій розглядали літературу, зводили її роль до класової ілюстрації соціально-економічних формацій.