29. Охарактеризувати практичне значення вчення про популяції

Демекологія — один із фундаментальних підрозділів сучасної теоретичної екології — є одним із потужних механізмів управління природою. Саме завдяки дослідженням міжпопуляційних зв'язків вдалось виявити закономірності поведінки окремих видів, прогнозувати їх вплив на довкілля. В середині XX ст. з розвитком техніки масштаби переміщення людини істотно змінились. Переміщуючись на великі відстані, людина спричинила появу нових видів там, де їх не було ніколи. Таким чином в екосистеми свідомо, а найчастіше несвідомо, були внесені елементи, поведінку яких важко прогнозувати. Нерідко зовсім непомітний "вдома" вид поводиться особливо агресивно в нових умовах (колорадський жук, американська норка тощо). Тільки володіючи інформацією про стратегію популяції виду, можна вести дієвий контроль над ним.

Особливий інтерес і дискусію викликають питання регуляції чисельності хижих тварин як потенційного джерела особливо небезпечної і невиліковної хвороби — сказу. Довгий час вважали: достатньо винищити хижаків і сама проблема сказу стане контрольованою. Ґрунтовні дослідження показали, що це хибна думка. На прикладі лисиці було доведено, що її чисельність можна набагато дешевше контролювати, збільшуючи або стимулюючи чисельність кормових конкурентів — хижих птахів і сов. У такий спосіб людина на основі глибоких знань про популяційну динаміку конкурентних видів може стримувати небезпеку поширення сказу. Наступний приклад стосується непомірного бажання людини експлуатувати лісові ресурси, створюючи монокультуру. Ллє практика засвідчила; порушення вікової структури деревних насаджень призводить до їх одномоментного руйнування внаслідок слабкої стійкості до вітровалів. Так, у період між 1990 і 1996 роками вітровалами було знищено великі площі хвойних насаджень на території Національного парку "Синевир" і 3/4 хвойних насаджень Низьких Татр у Словаччині внаслідок катастрофи 2004-го року.

30. Визначити поняття біоценози (угруповання), їх таксономічний та функціональний склад.

Аналіз структури і процесів, які відбуваються в біоценозах, є предметом біоценологічних досліджень, які у сфері екології становлять синтетичний розділ, тісно пов'язаний з науками Про середовище. Необхідність системного аналізу зумовлена практичними потребами людини. Прогнозування, як основне завдання екології, саме і передбачає системний аналіз з метою побудови прогнозів. Кожен елемент угруповання несе інформацію про стан всього угруповання, і таким чином біоценологія дає можливість досить швидко, володіючи відомостями про стан популяцій та фактори неживої природи, давати оцінку біоценозу загалом.

Розглядаючи наступний рівень організації живої матерії, ми можемо виходити із принципу послідовності. Популяції різноманітних видів живих організмів, що заселяють спільні місця проживання, звичайно, вступають у певні взаємовідносини, оскільки змушені користуватися спільним життєвим простором і харчовими ресурсами. Позаяк стійкі взаємовідносини можливі тільки між популяціями видів, а стабільний характер таких відносин становить результат адаптацій, то внаслідок тривалого спільного існування формуються багатовидові угруповання — біоценози. Слід зазначити, що добір видів у цих угрупованнях не є випадковим, а визначається можливістю підтримки кругообігу речовин. Тільки на цій основі загалом виявляється можливим стійке існування будь-якої форми життя.

Біоценоз становить сукупність рослин, тварин, грибів і мікроорганізмів, що спільно населяють ділянку земної поверхні й характеризуються певними відносинами як між собою, так і із сукупністю абіотичних чинників. Термін "біоценоз" запропонований німецьким зоологом К. Мебіусом у 1877 р. Під біоценозом Мебіус розумів певну кількість видів і особин, які займають територію і об'єднані деякими середніми умовами та взаємною залежністю і зберігаються завдяки по стійному розмноженню в певних місцях. Якщо хоч одна з умов відхиляється бодай на деякий час від середніх умов, то змінюється і весь біоценоз. Мебіус встановив дану залежність на основі спостережень за водними організмами.

Масштаби біоценотичних угруповань організмів надзвичайно різноманітні — від угруповань на стовбурі дерева або на болотній моховій купині до біоценозу ковилового степу.

Складовими частинами біоценозу є фітоценоз (сукупність рослин), зооценоз (сукупність тварин), мікоценоз (сукупність грибів) і мікробіоценоз (сукупність мікроорганізмів). Синонім біоценозу — угруповання.

Ділянка поверхні планети (суші або водойми) з однотипними абіотичними умовами (рельєфом, кліматом, ґрунтами, характером зволоження й ін.), яку займає той чи інший біоценоз, називається біотопом (від грецьк. "topos" — місце). Біотоп, з яким пов'язані організми, що тут живуть, і умови їхнього існування, зазнає змін під впливом біоценозу. Однорідність кліматичних умов біоценозу визначає клімат, ґрунтових — едафотоп, зволоження — гідротоп. При польових дослідженнях межу біоценозу встановлюють за фітоценозом, який легко розпізнати. Наприклад, лугове угруповання легко відрізнити від лісового, ялинові ліси — від соснових, а верхове болото — від низинного.

З екологічної точки зору, критеріями виділення біоценозів є видовий склад флори і фауни, часова тривалість системи та просторових меж.

Угруповання можна назвати біоценозом лише тоді, коли воно відповідає таким критеріям:

Має характерний видовий склад. Існує дві характерні групи видів:

а) домінантні види, які творять зовнішній вигляд біоценозу (очеретовий, сосновий, ковиловий, сфагновий, вересковий), причому кожен з них має свою особливу, неповторну зовнішність;

б) субдомінантні види, які хоч і не виділяються так виразно, як перша група, але, як правило, їх присутність свідчить про умови місцезростання. Характерні види вказують на ці специфічні умови середовища, хоча часто не є видамидомінантами. Наприклад, коли згадуємо про барвінок, то уявляємо діброву, в якій домінує дуб.