III.Рух опору
Німецько – румунський окупаційний режим не міг не викликати опору з боку населення Гайворонського району. Організаційну роботу по його створенню взяли на себе як партійні органи так і місцева інтелігенція та робітники.
У червні 1942 року у Сальковому було створено підпільну організацію, яку очолив робітник цукрового заводу І.Грабовський. До організації ввійшли :
Ф. Зелінський, М.Мохорт, В.Брезіцька та інші. Підпільники роздобули радіоприймач, слухали зведення Радінформбюро і поширювали їх серед місцевих жителів. Організація підтримувала зв’язки з партизанами: допомагала їм продуктами та зброєю. Однієї ночі вони вбили директора цукрозаводу, чеха за національністю. Після цього організацію було викрито, а її активістів Миколу Мохорта, Раїсу Левицьку, Леоніда Влазнєва, Любов Влазнєву, Леоніда, Ковальчука і Надію Зелінську було заарештовано і страчено 12 березня 1944 року у Гайвороні за кілька годин до визволення міста радянськими військами (8).
Створювались групи патріотів і в забузькій стороні. Бандурівською групою керував Дмитро Коваль, активно в ній діяли Ісаак Азаров, Григорій Сельзан, Кіндрат Тищук, Станіслав Багрій, досить немолода жінка Палажка Довгань. Сміливість і відвага баби Палажки особливо проявились у бойовій обстановці. Взнавши, що німецьке військо і поліцаї, які йшли через Бандурове, почали оточувати ліс Кишеву, вона пробралась через ворожі пости і попередила партизанів про небезпеку. Загін непоміченим вийшов з лісу і тим врятувався від розгрому.
Котовські підпільники – Микола і Зінаїда Малярчуки, Павло Стародуб і Федір Євдокимов, Прохор Скиба та інші – гуртувалися навколо Михайла Драпака, Павла Косміна, солгутівські – Навколо Євдокима Гончарука, соломіївські – навколо Михайла Чернеги. Михайло був і на зв’язках партизанів з гайворонським підпіллям, і, працюючи в млині, мав змогу допомагати їм борошном і крупою…(8).
Уже в перші місяці Великої Вітчизняної Війни на Кіровоградщині діяло п’ять партизанських загонів і 36 диверсійних груп. Влітку 1942 року Кіровоградський підпільний обком партії встановлює зв’язки з Центральним та Українським штабами партизанського руху. З цього часу підпільні організації починають одержувати з центру озброєння, боєприпаси, засоби зв’язку тощо (2).
Велику роль в активізації партизанської боротьби на Кіровоградщині відігравав рейд кавалерійського з’єднання М.І. Наумова в лютому-березні 1943 року. Кіннотники пройшли по 12 районах області, завдали фашистам втрат у живій силі і техніці. Населення активно поповнювало їхні лави. У партизанах населення бачило не лише військову, а й політичну.
Кавалерійське з’єднання рухалось до Голованівських лісів, до єдиних значних масивів на південних просторах України. Німецьке командування зосередило в цьому районі 15-ту дивізію, два румунських артполки, бронетанкові батальйони, мінометні і саперні частини, резервні формування, допоміжні війська. Вони вважали, що в тил прорвався козацький корпус. Ось чому в Гайвороні і в кожному населеному пункті, аж до Голованівського лісу, на всіх дорогах були зосереджені війська: патрулі, прикордонна охорона вздовж лівого берега Південного Бугу.
М.І.Наумов пише: «Вчорашній удар, з ходу завданий німецько-фашистськими військами партизанам, не дав якихось значних наслідків, не було навіть «язиків», і головне питання, яким цікавилися в головній квартирі фюрера, залишалося, як і перед цим, неясним і таємничим. Це питання могло стояти тільки так: «З якою метою, з яким завданням кинуто в тил ворога на нечувану глибину - 700-800 км – це козаче з’єднання, яке все ще продовжує своє уперте просування на південь з району Харкова?.. Яка мета цієї безпрецедентної операції руських? Не прийшли ж вони такою силою, щоб звільняти який-небудь Гайворон чи Голованівськ?.. Їхня мета – напад на Вінницю, тобто… на головну квартиру фюрера!… Іншої гідної мети для «Кінного корпусу» ніхто не бачив…» (8).
У районі Голованівського лісу відбувся жорстокий бій, що став справжньою трагедією для з’єднання. Ворог переважав партизанів не менше як у сто разів, а тому кавалеристи зазнали великих втрат. Ті, що залишилися в живих, проривалися з оточення окремими групами. Деякі з них проходили через Синьки, Вільхове, Таужнянський ліс.
У 1943 році, коли Радянська Армія перейшла у наступ, партизанські з’єднання дістали нове завдання: паралізувати залізничний транспорт фашистів на Правобережній Україні. У тил ворога Радянське командування послало підривні десантні групи для спільних дій з партизанами. Одну з таких груп очолив Михайло Павлович Кришталь. Група стала основою створення партизанського загону «За Батьківщину». Всього на території області в 1943 році діяло 17 партизанських загонів, у яких налічувалось 3799 чоловік. У більшості з них на озброєнні вже була першокласна техніка, рації. А тому Український штаб партизанського руху через ефірний оперативний зв’язок не тільки ставив деякі завдання перед загонами, а й своєчасно націлював їх на виконання найважливіших бойових операцій. Народні месники здобували і передавали розвідувальні дані для частин Червоної Армії.
Партизанський рух восени 1943 року набрав масового характеру. Було дезорганізовано роботу залізничного вузла Знам’янка і залізничних колій Знам’янка – Кіровоград, Знам’янка – Миколаїв, Знам’янка – Дніпропетровськ. Удари партизанів по цих важливих комунікаціях допомагали швидшому наступу Радянської Армії.
У партизанських загонах на Кіровоградщині разом з місцевим населенням боролися з ворогом москвичі, ленінградці, колгоспники Сибіру і Уралу, горьківські машинобудівники, в’ятські лісоруби, бавовнярі з Узбекистану, тваринники Киргизії та інші.
За час народної війни знищено понад 11 тисяч фашистських солдатів і офіцерів, 16 генералів, пущено під укіс 74 ешелони, виведено з ладу 242 паровози, 102 цистерни, зруйновано 42 станції, розгромлено 7 гарнізонів, 9 штабів, знищено 42 поліцейські дільниці, спалено 1277 тонн пального та інше (2).
Оскільки Гайворонський район був окупований німцями наприкінці липня 1941 року створити підпілля і організувати партизанські загони для боротьби з окупантами на території району не встигли. Тільки начальник Гайворонського райвідділу НКВС Романовський залишив бригадира паровозної бригади депо станції Гайворон Андрія Ілліча Колісникадля роботи в тилу ворога. Йому було доручено створити загін для боротьби з окупантами. Для озброєння цього загону Романовський залишив 30 гвинтівок, 2 кулемети і боєприпаси, які були сховані у лісі (2).
Головним же організатором підпілля в районі став Максим Сергійович Корнійчук, який раніше працював директором школи в Джулинському районі, учитель Степан Леонтійович Федченко, Микола Петрович Зимолін, який раніше працював начальником протиповітряної оборони залізничної станції Овруч, потім втік з фашистського полону і влаштувався робітником паровозоремонтного заводу. М.С. Корнійчук, створивши підпільну мережу в Джулинському районі і на початку 1942 року, перейшов для конспірації в Гайворонський район. У Гайвороні він встановив зв’язок із С.Л. Федченком, який працював завідуючим освіти Гайворонської управи (8).
У березні 1942 року Федченко видав Корнійчуку паспорт і направив його вчителем в с. Таужне, звідки він став керувати створенням підпілля в селах Гайворонського району. Микола Петрович Зимолін у Гайвороні очолив підпільний партком, підпільні групи були створені в Таужному, Берестягах, Сальковому, Бандуровому, Хащуватому.
Активність підпільників непокоїла окупаційні власті. З допомогою агентів жандармерія заарештувала ряд членів підпільних груп. Серед них був один із керівників Гайворонського підпілля – С.Л.Федченко. Жандарми розшукували Корнійчука, але йому вдалося піти в Дашківський район Вінницької області, де встановив зв’язок з організатором підпілля Теплицького району Андрієм Кириловичем Микитенком. З його ініціативи в серпні 1942 року був створений міжрайонний підпільний комітет Вінницької області. Комітет включив Корнійчука до свого складу.
Перебуваючи на Вінниччині, Корнійчук через зв’язки продовжував керувати Гайворонським підпіллям; після арешту і розстрілу Федченка підпілля очолив Зимолін. На пропозицію Корнійчука міжрайонний партійний комітет затвердив 6 жовтня 1942 року Зимоліна секретарем Гайворонського підпільного райкому партії. До серпня 1943 року він підтримував зв’язок і одержував вказівки від міжрайонного підпільного партійного комітету, який весною 1943 року створив партизанські загони і об’єднав їх у партизанську бригаду. В серпні цей зв’язок порушився. Зимолін спробував особисто відновити його і 11 серпня 1943 року відправився до Буденівки (сучасне с. Долинівка), але недалеко від села його схопили поліцаї і замордували. Лише 21 серпня партизани знайшли на городах тіло Зимоліна і поховали його в Гайвороні.
У серпні 1943 року прибула підпільна організація і створила партизанський загін «Прибужець» чисельністю 60 осіб (8).
Наприкінці 1943 року, коли почалося звільнення Правобережної України і наближення фронту до кордону Одеської області перед партизанами та підпільниками було поставлено завдання взаємодіяти з військами та з одеським підпільно-партизанським рухом. Партизанські загони, які виникли в 1943 році на території Одещини, не мали зв’язку з Українським штабом партизанського руху і його представниками при військових радах Українських фронтів. Треба було встановити цей зв’язок і організувати взаємодію.
15 серпня 1943 року, за завданням 4-го Українського фронту, на територію Кривоозерського району Одеської області був скинутий парашутний десант на чолі зі старшим лейтенантом Іваном Опанасовичем Кухаренком. Протягом трьох діб десантники відходили від переслідування жандармів. Благополучно перебазувавшись в Савранський ліс і розташувавшись недалеко від села Слюсаревого, парашутна група Кухаренка зв’язалась із партизанським загоном «Прибужець», а також з іншими групами, і об’єднала їх в один партизанський загін під назвою «Буревісник». Його командиром був затверджений І.О. Кухаренко. комісаром - В.Є. Нестеренко, начальником штабу – Запорожченко.
Сам же загін розташувався в Савранському лісі , за 15 кілометрів на південь від Саврані. До січня 1944 року загін готував базу до зимових умов, здійснював невеликі диверсійні акти, вів розвідку, продовжував поповнювати свої ряди.
Про розмах партизанської боротьби в Прибужжі восени 1943 року свідчать не лише звіти партизанських загонів, а й документи окупаційної влади. Ось донесення румунського префекта Балтського повіту полковника Василя Ники від 17 листопада 1943 року до губернаторства Трансністрії:
«Вслід за рапортом №304 маю честь доповісти таке: вранці 15 листопада 1943 року партизани знищили жандармський пост в с. Бандуровому. Начальник поста разом із шістьма жандармами були вбиті. В кімнаті, де знаходилися жандарми, було виявлено багато гільз від патронів, сліди від розривів гранат на стінах і стелі та розбиті шибки у вікнах… Більше не можна вважати нашими села: Мала Кириївка, Велика Кириївка, Осіївка, Романівка, Бершадського району; Бандурове, Вільшанка, КидрасівкаПіщанського району; Цибульовка, БаланівкаОбодівського району; Гетьманівка, Полянецьке, ДубиновеСавранського району» (7).
18 Листопада 1943 року у відповідь на розстріл жандармів партизанами, за наказом румунських властей, була спалена частина села Бандурового.
Партизанський загін «Буревісник» швидко зростав. У січні 1944 року в його лавах налічувалось більше 700 чоловік. Поповнювався він за рахунок патріотів, яких направляли підпільні організації, а також за рахунок військовополонених, які втекли з таборів. Наприклад, з Кривоозерської підпільної організації прибуло в загін близько 30 чоловік, з Гайворонської – 64, з Хащуватської – 52. Багато партизанів було з Піщанського, Грушківського (тепер – Ульяновського), Балтського, Первомайського, Доманівського та інших районів. У «Буревісник» прибуло також багато учасників оборони Одеси і Севастополя, які опинилися на окупованій території.
З Гайворонського району озброєну групу партизанів привів А.І. Колісник. Його призначили начальником бойового постачання «Буревісника».
У кінці грудня 1943 року група месників «Буревісника» під командуванням В.С. Коваленка знищила охорону Сальківського цукрового заводу в кількості 13 чоловік, захопила її зброю і боєприпаси.
«Буревісник» у взаємодії з іншими загонами, що діяли в північних районах Одеської області, південно-західних районах Кіровоградської та південно-західних районах Вінницької областей, паралізував рух на залізниці і шосейних дорогах у напрямках Вознесенськ-Первомайськ, Гайворон-Бершадь.
Румунське командування вирішило знищити партизанів. Для цього вони стягнули 6 батальйонів піхоти з артилерією і мінометами. І 24 січня 1944 року румуни оточили табір «Буревісника», відкривши по ньому вогонь з усіх видів зброї. Кровопролитний бій тривав з 7-ї до 24-ї години. Окупанти втратили більше сотні вбитими і багато пораненими. А партизани вийшли з оточення, і, відірвавшись від противника, перейшли в південно-західну частину Савранського лісу, де облаштували зимовий табір.
Під час бою і виходу з оточення «Буревісник» складався з 3-х партизанських рот по 60 чоловік кожна, взводу розвідки, кінного взводу і господарського підрозділу. Всього в цей час в загоні налічувалось 630 партизанів, з яких 250 чоловік були озброєні, а 380 (в основному військовополонені) зброї ще не мали. Загін втратив у бою 15 чоловік, у тому числі: вбитими – 7, пораненими – 4, пропали безвісти – 4.
На початку березня 1944 року війська Другого а згодом і Третього Українського фронтів перейшли в наступ, розгромили гітлерівські угрупування і успішно просувались до Південного Бугу. А перед цим партизанське з’єднання «Буревісник» перебазовується в голованівські ліси назустріч фронту і наносить ряд ударів по відступаючих частинах ворога. Гітлерівське командування виявило партизанів і кинуло проти них майже 2 піхотні дивізії при підтримці авіації. Штаб партизанського з’єднання приймає рішення прорвати вороже кільце і вийти з оточення.
6 березня 1944 року «Буревісник» мав у своєму розпорядженні 6 груп народних месників з командирами і політруками. Кожна група одержала наказ виходити з оточення у певному напрямку. План був успішно виконаний. Уночі 6 березня з оточення вийшли всі групи. Партизанські групи «Буревісника», використовуючи безлад і паніку, які панували у відступаючих частинах ворога, завдавали ударів по фашистських загарбниках, чим сприяли наступу частин Другого Українського фронту. Так, 7 березня в с. Мечиславці партизани зіткнулися з відступаючою колоною німців і поліцаїв. В цьому бою, який тривав кілька годин, партизани знищили до 300 гітлерівців.
8 березня партизанська група під командуванням М.С. Костюка розгромила в Таужному відступаючу власівську частину, знищивши 116 зрадників. 10 березня партизани захопили раніше підготовлені німцями окопи в районі Гайворона, знищивши чимало німецьких солдатів і офіцерів, які поспішали до переправи через Південний Буг. У цей день до водного рубежу в районі Хащуватого вийшла розвідувальна група 5-ї гвардійської танкової армії під командуванням гвардії капітана Миколи Овсійовича Черняковського (7).
Друга група «Буревісника» під командуванням І.І. Виходцева з с. Завалля несподівано напала на відступаючу колону німців, знищила 30 німецьких солдатів і офіцерів.
11 березня група партизанів розсіяла колону фашистів, що рухалися по дорозі з Гайворона на Хащувате, і знищила 45 солдатів і офіцерів.
12 березня партизани поблизу Гайворона підірвали танк і в Бершадському лісі з’єдналися з наступаючими частинами Червоної Армії.
24 березня 1944 року основні сили «Буревісника» з’єдналися з частинами Другого Українського фронту.
Отже Рух Опору в краї був представлений радянським підпіллям та партизанськими групами. Є інформація про те, що на початку окупації в Гайворонському районі діяло націоналістичне підпілля, яке підпорядковувалося Вінницькій ОУН. Членами даного підпілля були молоді поети Микола Черниченко та Галина Бровченко ( Берізка), а також учні Гайворонської школи ( нині школа №5 міста). Загалом жетема участі оунівців на теренах краю потребує вивчення.