5. Психологія масових явищ

Психологія великих соціальних груп формується і виявляється у процесі соціальних відносин і масових комунікацій, які багатьма ознаками відрізняються від міжособистісного спілкування (табл. 16).

Таблиця 16. Порівняння особливостей міжособистісного спілкування (обличчям до обличчя) і спілкування в умовах масової комунікації (за Н. Богомоловою)

Масова комунікація	Міжособистісне спілкування
1	2
1. Спілкування соціальних груп	1. Спілкування в основному окремих індивідів
2. Яскраво виражена соціальна орієнтованість спілкування	2. Соціальна та індивідуально-особистісна орієнтованість спілкування
3. Організований інституціональний характер спілкування	3. Як організований, так і спонтанний характер спілкування
4. Опосередкованість спілкування технічними засобами передавання інформації	4. Відсутність опосередкованості спілкування технічними засобами передавання інформації
5. Відсутність прямого зворотного зв'язку між комунікатором і реципієнтами в процесі спілкування	5. Наявність прямого зворотного зв'язку між комунікатором і реципієнтом у процесі спілкування
6. "Колективний" характер комунікатора	6. "Індивідуальний" характер комунікатора
7. "Масовий" характер реципієнтів, що постають анонімною, розрізненою аудиторією	7. Реципієнтом є окремий конкретний індивід
8. Періодичність інформації і підвищена вимогливість до дотримання норм спілкування	8. Неперіодичність інформації і більш "вільне" ставлення до норм спілкування
9. Фіксованість, незмінність ролей комунікатора і реципієнта	9. Комунікатор та реципієнт, як правило, почергово міняються комунікативними ролями

До найпоширеніших масових явищ у великих групах належать громадська думка, суспільні, масові настрої, мода, чутки, паніка.

Громадська думка.

Як виразник масової свідомості суспільства, вона виникає з приводу певних подій, явищ суспільного життя.

Громадська думка — публічно виражене і поширене судження, яке містить оцінку і ставлення (приховане, явне) до подій, осіб, діяльності груп, організацій, що становлять певний інтерес для суспільства.

Функціями громадської думки є регулювання і пропонування певної поведінки; оцінювання подій і фактів. Найпоширеніші форми її виявлення — оцінка, скарга, порада, схвалення, побажання, незадоволення, осуд, несхвалення, незгода, протест. Важлива риса — розгляд події, явища з точки зору схвалення чи осуду, тобто оцінення. Отже, відтворення дійсності у громадській думці має переважно оцінний характер. Таке оцінювання відтворює позицію груп і прошарків суспільства.

На формування і вираження думок впливають ступінь усвідомлення окремими членами суспільства групових інтересів, рівень поінформованості, діяльність органів управління щодо вивчення та використання громадської думки та ін. Оскільки громадська думка часто є об'єктом різних впливів і маніпуляцій, вона не завжди адекватно відтворює об'єктивну ситуацію у сфері соціального розвитку, політики, економіки.

Громадська думка тісно пов'язана із суспільними настроями, які формуються у групах. Разом з настроєм вона утворює умонастрій — спрямованість розуму, спрямованість інтересів.

Суспільний настрій.

Він є найзначущішою силою, яка спонукає людей до діяльності, визначає поведінку різних спільностей.

Суспільний настрій — переважаючий стен почуттів соціальних груп у певний період.

Суспільний настрій характеризується певною предметною спрямованістю (політичний, естетичний), характером та рівнем емоційної напруженості (апатія, депресія, піднесення). Однією з форм суспільного настрою є масовий настрій.

Масовий настрій.

Будучи реакцією на події та їхнє значення у житті спільноти, масовий настрій здатний захопити та об'єднати найрізноманітніші соціальні групи.

Масовий настрій — порівняно тривалий, стійкий емоційний стан груп, який забарвлює їх переживання і проявляється у позитивному чи негативному емоційному фоні життєдіяльності спільностей.

Залежно від усвідомлення причин, які зумовили масовий настрій, він проявляється або як загальний емоційний фон (піднесення, пригнічення), або як чітко виражений стан (страх, радість, захоплення). Настроям властивий особливий динамізм, який виражається у здатності переходити з одного стану в інший (від глибоко прихованого до відкритого), переростати в антигромадські дії та ін.

До масових суспільних настроїв належить мода.

Мода.

Це один із найпоширеніших атрибутів повсякденного життя індивідів, спільнот.

Мода (лат. modus — норма, правило, міра) — форма стандартизованої масової поведінки людей, що виникає стихійно під впливом домінуючих у суспільстві настроїв, смаків, захоплень.

Мода поєднує багато суперечливих тенденцій та механізмів соціально-психологічного спілкування: ідентифікацію та негативізм, уніфікацію та персоналізацію, наслідування та протиставлення. Вона виявляється в усіх сферах суспільного життя: економіці, політиці, мистецтві, побуті, спорті тощо. Тісно пов'язана мода із смаками та звичаями людей, оскільки із смаками її зближують змінність та рухливість, із звичаями — повторюваність та усталеність. Моді властиві динамічність, постійне прагнення до швидкоплинності, новизни і водночас консерватизм. Заперечуючи, відкидаючи старе, вона претендує на роль нового зразка, еталона. У такий спосіб мода фіксує часткову (зовнішню) зміну соціально-культурних форм поведінки і уподобань людини.

Психологічний механізм функціонування моди базується на наслідуванні та зараженні. Найчастіше вона реалізується як намагання виділитися на фоні інших новою зовнішньою формою (одягом, зачіскою, поведінкою, манерою розмовляти та ін.) або як прагнення хоча б зовні наслідувати сильніших, багатших, успішніших. Будучи складним соціально-психологічним явищем, мода виконує і функції соціалізації, маніпулювання масовою свідомістю, просування товарів широкого вжитку на ринках збуту та ін. Функція соціалізації розкриває суперечливість моди. З одного боку, наслідування моді спонукає до певної автоматизації, стандартизації поведінки, уподібнює людину до інших, з другого — раціональне наслідування моді заощаджує енергію у сфері побуту, завдяки чому в людини вивільняються сили для інших справ.

Походження моди окремі дослідники пов'язують а притупленням нервових подразнень, вважаючи її засобом позбавлення людини негативних емоцій. Вбачають у ній і своєрідну соціально-психологічну компенсацію нереалізованих або неіснуючих соціальних потреб, засіб підвищення престижу і статусу. Соціологи та економісти розглядають моду у контексті економічної кон'юнктури, впливу реклами і засобів масової інформації. Кожне з цих міркувань лише частково пояснює моду як специфічну, складну форму соціально-психологічного впливу, контактної взаємодії людей. Беззаперечним є те, що вона пов'язана із загальним соціальним контекстом життєдіяльності людей, відображає поточний момент життя суспільства.

Громадські думки і настрої далеко не завжди точно відтворюють ситуацію, що створює фон для різноманітних чуток.

Чутки.

Наявність чи відсутність чуток свідчить про конкретний стан соціальної спільності, а також про ефективність, кваліфікованість управління нею.

Чутки — недостовірна або частково достовірна інформація, що надходить від однієї особи або групи, про події, ситуації.

Психологічний вплив чуток реалізується через взаємопов'язані етапи: операційний (вплив суб'єкта), процесуальний (прийняття — неприйняття впливу об'єктом), результат (реакції у відповідь). Виникнення і поширення чуток зумовлюють такі чинники:

— компенсація емоційної недостатності (той, хто повідомляє інформацію, отримує задоволення від реакції слухача; слухач також отримує задоволення від сприймання нової інформації, яку він вважає надзвичайно важливою);

— намагання утвердитися у групі (використовуючи чутки, індивід намагається здобути або підвищити свій авторитет у групі, сформувати щодо себе певну установку членів групи);

— щире прагнення попередити інших про небезпеку;

— неусвідомлене прагнення ослабити особистісне напруження, розсіяти свій страх, своє хвилювання (стосується панічних чуток);

— особистісне озлоблення, ворожі почуття стосовно інших (агресивні чутки).

Запобіганню чуткам сприяють профілактичні засоби, активна протидія. Профілактичні засоби здійснюють, послуговуючись засобами масової інформації, механізмами зворотного зв'язку.

Паніка.

Реальна чи уявна загроза певним соціальним спільнотам, суспільству може спричинити паніку.

Паніка (грец. — несвідомий жах) — емоційний стан, різновид поведінки великої сукупності людей, породжений дефіцитом або надлишком інформації, загрозливим впливом зовнішніх умов і виражений почуттям страху.

Виникає паніка у чисельних групах, місцях масового скупчення людей. Передумовою її є некерований страх, спровокований реальною або уявною загрозою. Людям, котрі переживають панічний стан, властиві розгубленість, хаотичність у діях, неадекватність поведінки загалом. Безпосереднім приводом до паніки є певні стимули. Щоб викликати паніку, вони повинні бути або дуже інтенсивними, або зовсім невідомими раніше, такими, що концентрують на собі надмірну увагу. Першою реакцією на такий стимул є потрясіння, сприймання ситуації як кризової. Потрясіння, як правило, спричиняє збентеження. Індивід у такій ситуації інтерпретує подію у межах власного досвіду або пригадує аналогічні ситуації з досвіду інших. Необхідність оперативного прийняття рішення заважає логічному осмисленню кризової ситуації і породжує страх. Цей переляк сіє нездорові настрої в оточенні індивіда, що у свою чергу підсилює його страх.

Виникає паніка не у кожному середовищі людей. Вона є породженням багатьох умов і чинників:

— загальна психологічна атмосфера тривоги і невпевненості великої кількості людей, яка є наслідком переживання небезпеки, законсервованих негативних емоцій і почуттів (передпанічна атмосфера);

— наявність чуток, що збуджують і стимулюють паніку;

— ініціювання паніки засобами масової інформації, соціальними, політичними подіями;

— особистісні якості людей, наявність панікерів — людей, схильних до паніки (іноді достатньо незначної їх кількості, щоб паніка охопила велику групу людей);

— збіг обставин (конкретні умови життя великої групи на певному проміжку часу).

Паніка є масовим явищем, що важко піддається вивченню, її не можна безпосередньо фіксувати, оскільки ніколи не відомий заздалегідь час її виникнення. В панічній ситуації важко бути спостерігачем, оскільки, потрапивши у ситуацію паніки, людина тією чи іншою мірою піддається їй. Під час паніки одночасно діють комунікативний, перцептивний та інтерактивний соціально-психологічні механізми впливу на поведінку людини (психологічний настрій, зараження, навіювання та ін.).

Конкретна панічна ситуація стимулює конкретні моделі поведінки. Охоплені панікою люди неадекватно оцінюють ситуацію, перебільшують небезпеку, прагнуть врятуватися втечею (масова втеча), проявляють надмірну метушливість, хаотичність або загальмованість. Різко знижуються їх дисципліна, працездатність, активізуються намагання скористатися заспокійливими засобами (ліки, алкоголь). Гіпертрофована оцінка чинника інформації підвищує інтерес до різноманітних повідомлень, чуток, новин та ін.

Такий стан має здатність стрімко посилюватися, якщо не вжити своєчасних, рішучих, а головне правильних заходів. Запобігти паніці та зупинити її можуть такі системні дії:

— ефективне керівництво соціальними групами, що є передумовою довіри до його дій та інформації, яка надходить від нього;

— чітка поінформованість членів групи про свої функціональні обов'язки, обставини, що спричинили ускладнення ситуації, регулярне інформування про її розвиток;

— рішучі, інтенсивні дії, здатні вивести людей із шоку, потрясіння.

Певну роль у протидії паніці відіграє знання її механізмів. У момент виникнення паніки ефективним засобом протидії може бути рішуче переконання в необхідності зберігати спокій і рівновагу. Надалі необхідно послідовно планувати і регулювати діяльність осіб, які не піддалися панічному стану. Іноді ефективно застосувати надсильний подразник (в армійській практиці — попереджувальний постріл).

Масові явища відіграють велику роль у поведінці спільностей, оскільки є потужними її регуляторами. Тому для збереження соціальної стабільності, гармонії, розвитку груп надзвичайно важливо вивчати динаміку громадської думки та суспільного настрою, включення в них емоційних оцінок дійсності, безпосередні форми вираження масових явищ, здійснюючи за необхідності відповідні профілактичні, нейтралізуючі заходи.

6. Соціально-психологічні параметри, характеристики та ознаки групи, Параметри, що характеризують групу як цілісність

Соціальна психологія досліджує різні характерологічні ознаки групи, їх вплив на особистість, найчастіше використовуючи груповий та індивідуальний підходи, які є наслідком виникнення соціальної психології з двох джерел (соціології та психології). Обидві науки

спрямовані на пошук причин соціальної поведінки індивідів. Представники індивідуального підходу (переважно американської соціальної психології) звертають увагу на найближчі причини такої поведінки, оскільки для них група важлива лише як факт одночасної присутності певної кількості людей, а дослідники, які сповідують груповий підхід (характерний для європейської соціальної психології), обґрунтовують ідею необхідності врахування соціального контексту при аналізі психології групи. Європейські соціальні психологи (Г. Теджфел, С. Московічі та ін.) доводять, що перебування людини у групі є лише однією з особливостей її існування. Суспільство, його структури, на їх погляд, не можна описувати у тих самих поняттях, що й особистість. Теоретичні та прикладні соціально-психологічні дослідження мають враховувати взаємозв'язок між функціонуванням людської психіки і соціальними процесами й подіями, які впливають на формування одне одного.

Досліджуючи особливості соціальної групи, соціальна психологія послуговується параметрами, що характеризують групу як цілісність, а також тими, що характеризують індивіда як члена групи.

Параметри, що характеризують групу як цілісність

До них відносять психологічний зміст спільної діяльності, композицію (склад) групи, структуру, групові процеси. Залежно від типу групи кожен параметр може набувати різного значення.

Важливою характеристикою функціонування соціальної групи є спільна діяльність належних до неї осіб. Значущість групи для індивіда полягає в тому, що вона постає як певна система діяльності, задана її місцем у системі суспільного поділу праці, і як суб'єкт певного виду діяльності, через якого особистість належить до системи суспільних відносин. Головною інтегруючою якістю групи є соціально зумовлена спільна предметна діяльність — організована система активності індивідів, спрямована на доцільне виробництво матеріальних і духовних цінностей, котрі характеризують суспільство та спосіб його існування у конкретний період.

Групові взаємини та групова взаємозалежність охоплюють канали комунікації, звичаї, традиції, масові дії, вияв різноманітних емоцій. Усі вони реалізуються в соціальній діяльності, яка є основою, інтегруючим чинником і головною ознакою соціальної групи. Здійснення спільної діяльності, участь членів групи в ній зумовлює формування психологічної спільності між ними, є передумовою виникнення групи як реального психологічного об'єднання. Саме за таких умов група стає соціально-психологічним феноменом.

Важливою умовою та основною ознакою існування соціальної групи є психологічний зміст спільної діяльності.

Психологічний зміст спільної діяльності — сукупність цілей, завдань та операцій, які сприяють задоволенню основних мотивів цієї діяльності, потреб та соціальних цінностей членів групи.

Особливості становлення, функціонування та розвитку групи залежать від психологічних властивостей, її діяльності. Спільна активність членів групи може бути спрямована на реалізацію основної її мети і на підтримку внутрішньої групової цілісності. У цьому процесі реалізуються два види діяльності:

— зорієнтована на досягнення основної соціальної мети, заради якої створена група (інструментальна діяльність);

— спрямована всередину групи задля її згуртування, розв'язання конфлікту, розвитку емоційних контактів (експресивна діяльність).

Однією з ознак групи є її композиція — сукупність індивідуальних характеристик членів групи, важливих з точки зору ЇЇ цілісних властивостей.

Елементами структури групи є структура комунікацій, розподіл владних функцій, співвідношення неформальних і формальних взаємин у ній.

З огляду на конфігурацію позицій індивідів виокремлюють горизонтальні та вертикальні групові структури. Горизонтальні групові структури визначають позиції членів групи в системах відносин, сформовані на основі симпатії чи антипатії (структура емоційних переваг), ступеня психологічного впливу (лідерська структура), руху інформації у групі (комунікативна структура).

Вертикальні групові структури є сукупністю позицій членів групи в системі офіційних відносин, покликаних забезпечувати досягнення інструментальних цілей. Вертикальна структура в організованій групі, створеній для досягнення певної мети, вибудовується на трьох рівнях:

1. Офіційні ділові відносини. Виникають з приводу діяльності та регламентуються штатним розписом і посадовими інструкціями.

2. Неофіційні ділові відносини. Формуються у процесі розв'язання ділових завдань, але не визначаються посадовими інструкціями.

3. Неофіційні емоційні відносини. Виникають та розвиваються тільки на основі емоційної симпатії.

Основою цих відносин є спільна діяльність. З організацією діяльності групи, динамікою її розвитку пов'язані групові процеси.

Групові процеси — процеси групової динаміки, які відображають весь цикл життєдіяльності групи (від утворення, функціонування — до розпаду).

До групових процесів належать згуртування і утворення групових норм, керівництво і лідерство, конфлікти, процеси прийняття групового рішення, тобто все те, що відбувається з групою і в групі протягом її існування.

7. основні теоретичні підходи до дослідження міжгрупових відносин Відмінною особливістю постановки проблеми міжгрупових відносин у західній соціальній психології є поєднання різноманіття теоретичних підходів з незмінністю тих реальних феноменів суспільного життя, які ці підходи намагалися пояснити Мова йде насамперед про феномен зовнішньо-груповий ворожості, універсальність і неминучість якої в межгрупповом взаємодії постулюють практично всі західні соціальні психологи

Відмінною особливістю міжгрупових відносин є суб'єктивність, упередженість міжгрупового сприйняття і оцінювання, яка проявляється в таких феноменах, як стереотипи та забобони (див. Д Манері, 1997).

Одним з перших учених, що звернули увагу на психологічні закономірності відношенні між групами, був У Самнер, описав в опублікованій в 1906 р роботі «Народні звичаї* феномен етноцентризму Етноцентризм виявляється в почутті зверхності своєї етнічної і культурної групи і одночасної неприязні, ворожості по відношенню л. іншим

У концепції етноцентризму У Самнера (1906) перебільшення позитивних характеристик, приписуваних власної етнічної групи, і почуття зверхності свого етносу над іншими невіддільне від проявів негативного ставлення та ворожості по відношенню до представників інших етносів При цьому власна етнічна група, її культура, традиції, цінності та інші психологічні особливості виступають в якості еталону, центру сприйняття та оцінки інших етнічних груп У Самнер розглядав етноцентризм як універсальний механізм взаємодії між етнічними групами, згідно з яким прояв негативізму і ворожості по відношенню до інших етносів є необхідною умовою підтримання внутрішньогрупового єдності в рамках власного етносу Вивчення закономірностей та чинників, що впливають на прояв етноцентризму у взаєминах між етнічними групами присвячено значну кількість емпіричних досліджень (І Амір, С.Бочнер, Р. Браун, Г.Трианидис, см 9)

Дослідження, присвячені психології міжгрупових відношенні, можна умовно об'єднати в рамках основних підходів Так, вже в пізніх роботах Фрейда 3 (3 Фрейд, 1925) йшлапіддається система поглядів на природу і функиии міжгруповий ворожості. Однозначно пов'язуючи внешнегрупповую ворожість і внутригрупповую згуртованість, джерела цих явищ 3. Фрейд шукає в мотиваиионной сфері індивідів, залучаючи в якості пояснювальної схеми Едипів комплекс.

Емоційні стосунки в сім'ї характеризуються Фрейдом як взаємозв'язок любові і ненависті, які одночасно відчуває дитина по відношенню до батька, прагнучи, з одного боку, бути схожим на нього, ідеї гифииируя себе з ним, а з іншого - відчував ненависть і агресивність, пов'язані з сексуальним суперництвом. У процесі соціалізації ці подвійні почуття проектуються індивідом на соціальне оточення у формі ідентифікації зі «своєю* групою і особливо з її лідерами і ворожості по відношенню до представників інших груп.

Внешнегрупповая ворожість і агресивність як спосіб вирішення внутрішньоособистісних конфліктів і фрустрацій використовується в якості пояснювальної схеми в цілому ряді досліджень: авторитарної або этноцентрической особистості {Т.Адорно, 1950), генершшзаиии агресії, що виникає в результаті фруст-рируюшего впливу на особистість (Л Берковитц, 1972), ролі етнічних стереотипів в регуляції стосунків між представниками різних етносів і рас (Ґ.олпорт, 5954, Т.Петтигрю, I95S, Л.Берковитц, 1962).

Т.Адорно показав, що вороже ставлення до представників інших етнічних груп пов'язане з певним набором психологічних якостей, характерних для так званої авторитарної або этноцентрической особистості: установка на неухильне шанування внутрішньогрупових авторитетів, надмірна заклопотаність питаннями статусу і влади, стереотипність думок і оцінок, нетерпимість до невизначеності, схильність підкорятися людям, наділеним владою, і нетерпимість до тих, хто знаходиться на більш низькому статусному рівні. В. Берковитц продемонстрував у своїх дослідженнях феномен генералізації агресії: демонстрація випробуваним фільмів зі сценами жорстокості призводить до посилення прояві агресивності щодо представників інших груп, схожих з тими, хто виступав у ролі джерела фрустрації чи був жертвою демонструються актів жорстокості. Ці дослідження отримали широку популярність і справили значний вплив на общесгвенную життя країн Західної Європи та США.

Із принципово інших теоретичних позицій підходить до проблеми міжгрупових конфліктів М.шеріф. Витоки міжгруповий ворожості він бачить в об'єктивному конфлікті цілей і інтересів різних груп, неминуче виникає в ситуації конкурентної взаємодії представників цих груп (М.шеріф, К.Шериф, 1953, М.шеріф, 1961,1966).

Експерименти М.Шерифа проводилися в середині 50-х років в американському містечку Роберс Кеиве, в літньому таборі для підлітків протягом кількох років. Основною метою досліджень було вивчення впливу характеру міжгрупової взаємодії (кооперативно!про або конкурентного) на характер взаємин, що складаються між групами і всередині груп. З цією метою адміністрація табору спеціально організовувала взаємодія між групами підлітків таким чином, щоб воно носило виражений характер змагання, в якому лише одна з конкуруючих груп могла здобути перемогу. За результатами спостережень і опитувань дослідники зафіксували прояв межгруппоиои ворожості у відносинах між групами (агресивність по відношенню до представників інших груп, наативные стереотипи з сприйнятті інших груп) і одночасне посилення внутрішньогрупової згуртованості.

Формування груп на різних етапах експерименту здійснювалося по-різному В одному випадку на початку експерименту підлітки займалися спільною діяльністю з прибирання території табору, і дослідники не втручалися в стихійний процес встановлення знайомства і формування взаємин між підлітками. Однак потім підлітків розділили на дві групи таким чином, щоб зруйнувати дружні зв'язки, що склалися під час знайомства. При цьому було зафіксовано відсутність проявів ворожості у відносинах між представниками різних груп до початку конкурентної взаємодії між ними. В іншому випадку підлітки, які приїжджали в табір, були заздалегідь поділені на дві групи, і в цьому випадку деякі прояви міжгруповий ворожості або принаймні відмінності в установках по відношенню до «своїм» і «чужим» відзначалися в самому початку спільного проживання в таборі, тобто у відсутність конкурентної взаємодії між групами У цей експеримент дослідники ввели ще одну змінну: перпоначально розділені і конкуруючі групи були потім поставлені в проблемну ситуацію, подолання коюрой вимагало об'єднання зусиллі обох груп (несправність водопроводу, несправність вантажівки, підвозив продовольство). На цьому етапі дослідження автори зафіксували зниження міжгруповий ворожості, хоча усунути її повністю так і не вдалося. На підставі результатів цих експериментів М Шериф зробив висновок про те, що основною причиною виникнення міжгрупових конфліктів є характер взаємодії - кооперативного або конкурентного - між групами

Польові експерименти М Шерифа поклали початок експериментального напрямку в дослідженні психології міжгрупових відносин. У них вперше була зроблена спроба наукового вивчення міжгрупових стосунків у природних умовах міжгрупової взаємодії та в динаміці їх розвитку в залежності від цих умов Нарешті, в дослідженнях М Шерифа була теоретично обґрунтована і експериментально доведена можливість зниження межгрупповои ворожості за рахунок зміни ситуації міжгрупової взаємодії (постановка загальних цілей, привабливих для кожної з груп і потребують співпраці для їх досягнення)

Справедливо підкреслюючи важливу роль особливостей міжгрупової взаємодії у формуванні міжгрупових відносин, концепція М Шерифа не може пояснити численні факти, зафіксовані в експериментальних дослідженнях {у тому числі самого М Шерифа), що не вкладаються в рамки цієї теорії. Мова йде про прояви внешнегрупповои ворожості і упередженості в оцінках своєї і чужої групи, що виникають, відсутність об'єктивного конфлікту інтересів та під-обше попереднього досвіду міжгрупової взаємодії.

Експериментальні дослідження я теоретичне осмислення цих феноменів (експерименти з мінімальної міжгрупової дискримінації) послужили основою створення оригінальної теорії міжгрупових відносин М Тэджфелд і Дж Тернера (Г.Тэджфел, 1970, Р Тэджфел, Дж Тэрнср, 1979, Дж Тернер, ХДжаилс, 1984}. Р Тэджфел, його співробітники і послідовники (М Біллі р, Дж Тернер та ін ) провели серію лабораторних експериментів, які отримали в соціальній психології назву «експерименти з матрицями Тэджфела» або «експерименти з мінімальної міжгрупової дискримінації». У цих експериментах піддослідні - студенти - випадковим чином ділилися на дві групи, при цьому віднесення їх до тій чи іншій групі проводилося на основі приватних, незначущих критеріїв (наприклад, перевагу одного з двох художників-абстракціоністів або тенденція до переоцінки або недооцінки кількості точок при їх кратковречасному пред'явленні на тахистоскопе тощо-)- Дослідники спеціально виключали з ситуації експерименту всі фактори, які могли б розглядатися в якості об'єктивних причин міжгрупової дискримінації: взаємодія між випробовуваними, конфлікт інтересів, що передує ворожість і р .д. На другому етапі експериментів випробовувані індивідуально розподіляли плату за участь в експерименті між двома іншими учасниками, про яких їм було відомо лише те, до якої з двох груп ті належали. Визначення суми, яка належить іншим учасникам, проводилося за допомогою спеціально розроблених таблиць, в яких фіксувалися в різних варіантах абсолютні розміри сум, належних представнику «своєї» та «інший» групи, та їх співвідношення. При цьому випробовувані могли зробити вибір між різними варіантами стратегій розподілу: зрівняльний (справедливе), максимальна сума для обох учасників, максимальна вигода для представника своєї групи (абсолютний ингрупповой фаворитизм), максимальне розходження в користь представника своєї групи (відносний ингрупповой фаворитизм) і, нарешті - інтегральний ингрупповой фаворитизм як поєднання двох попередніх стратегії. В результаті цих експериментів було зафіксовано переважання у випробовуваних стратегії, пов'язаної з встановленням максимальних відмінностей між сумами, які виділяються для представників своєї та іншої групи, на користь перших Причому ця стратегія вибиралася навіть у тих випадках, коли абсолютний розмір суми, що належить представникові своєї групи, був менше максимально можливого. Тобто головною метою випробовуваних було встановлення максимальних розходжень між групами на користь своєї групи. Це явище, пов'язане з тенденцією надавати перевагу своїй групі в противагу інтересам іншої групи, отримало назву внутрішньогруповий фаворитизм (від лат. favor - прихильність). Тенденція до встановлення відмінностей в оцінках своєї й іншої групи (як правило, на користь першої) отримала назву міжгрупової дискримінації (в даному випадку у формі внешнегрупповой дискримінації) На думку Г.Тэджфсла внутрішньогруповий фаворитизм і внешнегрупповая дискримінація є універсальними феноменами психології міжгрупових відносин.

Теорія соціальної ідентичності Г.Тэджфела і Д.Тернера пояснює феномени внутрішньогрупового фаворитизму і зовні-груповий дискримінації як результат серії когнітивних проiieccoB, пов'язаних з встановленням схожості та відмінностей між представниками різних соціальних груп:

Соціальна категоризація - когнітивний процес впорядкування індивідом свого соціального оточення шляхом розподілу соціальних об'єктів (у тому числі - оточуючих людей і себе самого) за групами ("категоріям»), мають схожість за значущих для індивіда критеріями.

Соціальна ідентифікація - процес віднесення індивідом себе до тим чи іншим соціальним категоріям, суб'єктивне переживання ним своєї групової соціальної приналежності.

Соціальне порівняння - процес співвіднесення якісних ознак різних соціальних груп, результатом якого є встановлення відмінності між ними, тобто міжгрупова диференціація.

Всередині труп повий фаворитизм і внешнегрупповая дискримінація є заключною ланкою в серії когнітивних процесів, їх неминучість диктується потребою особистості в позитивної соціальної ідентичності, необхідної для підтримки позитивного образу «Я».

Виходячи з такого, але переважно когнітивного, розуміння природи міжгруповий упередженості і ворожості, по-новому ставиться питання про запобігання або зменшення міжгрупового конфлікту. Так, С.Уорчел (1979) вважає, що для поліпшення міжгрупових відносин важлива не просто зміна конкурентної взаємодії на кооперативне, але усунення або зменшення сприйманих відмінностей між групами і максимізація схожості між представниками різних груп, що дозволяє їм сприймати себе як членів однієї групи.

Теорія соціальної (групової) ідентичності дозволяє більш конструктивно підійти до проблеми міжгрупової диференціації та внутрішньогрупової інтеграції в умовах соціально-економічних змін, пов'язаних з появою нових соціальних груп і змінами в соціальній стратифікації. Вона, зокрема, передбачає можливість невідповідності реальної, об'єктивної належності індивіда до тієї чи іншої соціальної групи і суб'єктивного усвідомлення свого групового членства. При цьому можливі ситуації кризи соціальної ідентичності, коли індивід не може визначити свою групову ідентичність (приналежність до конкрешой соціальної категорії) і своє ставлення до представників своєї та інших груп.

Підводячи підсумки аналізу стану проблеми міжгрупових відносин у західній соціальній психології, можна сказати, що в ній накопичений великий досвід досліджень, що виражають різні теоретичні і методичні подхолы Вони дозволяють з різних точок зору підійти до аналізу теоретичних проблем і намітити різні подхолы до вирішення практичних завдань Разом з тим у західній соціально» психології проблема міжгрупових відносин значною мірою ставиться й вирішується саме як проблема межгрупповои ворожості. В традиційних положеннях західної соціальної психології прояв негативних установок по відношенню до інших груп, визначається термінами «міжгрупова дискримінація», «міжгрупова ворожість», розуміється як універсальна соціально-психологічна закономірність, яка є зворотною стороною прояви позитивного ставлення до власної групі (внутрішньогрупового фаворитизму, прихильності до групи членства) Існують лише розбіжності в думці про те, які соціально-психологічні процеси (міжгрупові або внутрішньогрупові) є в даному випадку вихідними, визначальними, і про характер взаємозв'язку явища внутрішньогрупового фаворитизму з об'єктивними протиріччями, що виникають в процесі міжгрупової взаємодії. В одних випадках внут-ригрупповой фаворитизм трактується як їх наслідок (М.шеріф, 1966), в інших - як причина (Р Тэджфел, !974)

Постановка і розробка теорії міжгрупових стосунків у західній соціальній психології багато в чому була обумовлена вмістом реальностей і проблем суспільного життя економічної, політичної та культурної диференціації суспільства, соціальних та етнічних конфліктів Саме цим пояснюється той факт, що основна увага в поширених на Заході концепціях міжгрупових відносин приділялась процесам, пов'язаним з межгрупповои диференціацією і дезінтеграцією, упередженістю та ворожістю по відношенню до представників інших груп, міжгруповими конфліктами В набагато меншому ступені в цих дослідженнях порушуються процеси і явища, що виражають тенденції до міжгрупової інтеграції, тобто встановлення зв'язків і відносин між групами, що сприяють їхньому об'єднанню в рамках більш широкої спільності як єдиного цілого. Питання про динаміку міжгрупових відносин у розглянутих дослідженнях ставилося лише в плані вивчення вплив тієї чи іншої змінної на ступінь вираженості ефекту внутрішньогрупового фаворитизму і инешнегрупповои дискримінації. Недостатньо досліджений питання про співвідношення процесів міжгрупової диференціації та інтеграції в динаміці внутригрупповьтх і міжгрупових відносин.