41. Фінансова криза в Азії, її наслідки.

Ще до початку кризи швидкі темпи зростання, урбанізація та індустріалізація почали породжувати нові серйозні проблеми розвитку. Проблеми ці розгортали у трьох напрямах. По-перше, швидкі темпи зростання за відсутності розвинутих фінансових ринків і ринків довгострокового позичкового капіталу та широкомасштабного урядового втручання призвели до того, що корпоративні і фінансові сектори стали надзвичайно залежними від фінансування довгострокових інвестицій короткостроковим позичковим капталом. По-друге, економічне зростання підривало традиційні захисні механізми для безробітних, хворих і престарілих. По-третє, суттєвою проблемою стала надмірна експлуатація і виснаження природних ресурсів, особливо лісів. Однак, не існує достатнього підтвердження того, що самі лише ці довгострокові проблеми розвитку стали причиною економічного спаду в країнах Східної Азії.

В результаті зростання глобальної ліквідності величезні потоки капіталу влилися у погано регульований інституційний простір з обмеженою прозорістю. Прямі та завуальовані урядові гарантії валютних курсів і визначених інвестицій дуже посприяли внутрішньому кредитному буму , яким макроекономічна політика вже не могла управляти. Країни Східної Азії пішли на ризик, через що стали вразливими з різних боків:

1. Зростання дефіциту поточних статей платіжного балансу, який фінансувався позиченим короткостроковим капіталом, зробило економіки країн регіону залежними від раптової зміни напрямку потоку капіталу.

2. Слабкість недостатньо регульованого фінансового сектора зробила можливою експансію кредитування у сферу ризикованих інвестицій , часто з розбіжностями вимог і зобов”язань по термінах оплати, що наражало корпорації на ризики, пов”язані зі зміною валютних курсів.

3. Корпорації, які мали вільний доступ до банків і не переймалися ефективним використанням капіталу, з додатковим фінансуванням із-за кордону отримали додаткові можливості прибутків, що дало їм змогу не реагувати на незначні зміни відсоткових ставок.

Макроекономічні дисбаланси і слабкості фінансового сектора були найбільш явними у Таїланді, де дефіцит поточних статей платіжного балансу, який сягнув дуже висого рівня (8% ВВП), фінансувався за рахунок притоку короткотермінового капіталу. В результаті надходження значних обсягів капіталу і кредитного буму значні інвестиції почали спрямовуватися в нерухомість, що стало причиною штучного роздування цін на активи. Приватний сектор позичив величезні обсяни капіталу за кордоном і, повіривши обіцянкам про прив”язаність валютного курсу, не застрахувався від ризиків, пов”язаних з іноземною валютою. Тайські позичальники, багато з яких були недостатньо регульованими фінансовими компаніями, інвестували значні кошти у процвітаючий ринок нерухомості. В середині 1990-х рр. інвестор міг позичити певну суму у єнах практично під нульові відсотки та інвестувати ці гроші у будівництво нового хмарочосу у Бангкоку, очікувані прибутки від якого становили 20% річних.

У 1996р. ріст експорту вперся в стіну. Після зростання, яке склало 20% у 1995р., експортні операції скоротилися на 1% у 1996р. Хоча весь східноазійський експорт зменшився через падіння світового попиту, Таїланд зазнав найбільших втрат. Ці втрати складалися з трьох компонентів: втрати конкурентноздатності зарплат, що було пов”язано з їх підвищенням; різкого скорочення попиту на продукцію, яка вироблялася в цій країні, особливо електроніку, на світових ринках; різкого сповільнення темпів зростання на ринках Таїланду. В той самий час ціни на нерухомість перестали зростати. На початку 1977р. фінансові корпорації почали зазнавати серйозних труднощів. Першими вийшли з гри інвестори ліквідності. Акції фондової біржі сягнули верхньої межі в лютому 1977р. і до кінця року впали більше ніж на 30%. По мірі того, як крива доходу схилялася в бік тайських позичальників, короткострокове кредитування ставало дедалі поширенішим. Потоки приватного капіталу почали поволі зменшуватися. Стабільність зазнала ще одного удару, коли Somprasong Land не змогла погасити свої євробонд-облігації.

Коли бат у лютому 1997р. почав знецінюватися, уряд вдався до активних спроб штучної підтримки його курсу. Центральним банком було укладено форвардних контрактів на суму $23 млрд., у той час як резерви іноземної валюти коливалися у межах $25 млрд. По мірі того, як інвестори дедалі глибше усвідомлювали серйозність ситуації, фінансові корпорації зазнавали все більшого тиску, і уряд був змушений надавати значні обсяги ліквідності для їх підтримки. В результаті ще більше батів ганялося за ще меншою кількістю доларів. Незабаром капітал почав шукав безпечного місця і резерви впали. Нарешті, 2 липня 1997р. уряд поступився ринковим силам і припинив підтримку курсу. Почалася криза, яка сколхнула всю Східну Азію і відлуння якої прокотилося по всіх фінансових ринках світу.

Девальвація бата в Таїланді послугувала сигналом для відпливу капіталу з регіону, після чого розпочалася фінансова паніка, що дедалі посилювалася. Події в Таїланді змусили інвесторів більш критично приглянутися до недоліків, які вони раніше ігнорували. Сумніви щодо фінансових ринків підсилювалися відсутністю прозорості у фінансовому та корпоративному секторах і, таким чином, відсутністю певної інформації щодо забалансових зобов”язань. Щойно внутрішні і зовнішні інвестори втратили впевненість у тому, що резерви можуть покрити борги короткострокового капіталу, всі вони щосили почали рятувати свої капітали. Відсутність механізму для покриття корпоративних і банківських боргів безсумнівно посприяла широкомасштабній фінансовій паніці, яка охопила Таїланд, Південну Корею, Індонезію та меншою мірою Малайзію.

Результатами поширення “інфекції” стали зменшення цін активів і прискорений відплив капіталу. Протягом шестимісячного періоду відплив капіталу з регіону ліквідував приплив капіталу, який надійшов сюди впродовж першого півріччя, і змінив чистий приплив на негативний відплив, що дорівнював $12 млрд. Упродовж одного лише року чистий приплив капіталу змінився відпливом, який сягнув понад $100 млрд.

Наявність торговельних країн між країнами означала, що зменшення попиту на імпорт в одній країні автоматично призводило до скорочення експорту в інших країнах. Близько ¾ регіональної торгівлі припадає на сировинні матеріали , напівфабрикати та капітальне обладнання, які становлять більш ніж 50% загального імпорту цієї продукції в країнах Східної Азії. Така взаємозалежність торгівлі збільшила швидкість та спрямованість поширення “інфекції”.

По мірі того як тайська криза поширювалась по всій Південно-Східній Азії і дійшла до Південної Кореї, валютна криза переросла у фінансову, а та, в свою чергу, в економічну та соціальну. Власне ці кризи мали найбільш негативні внутрішньополітичні наслідки для Кореї та Таїланду, де перехідні процеси відбувалися без значних спадів. Але ще глибшою політичною кризою була охоплена Індонезія.

Відплив капіталу в 1997р. став причиною різких коливань поточного платіжного балансу. Нового активного сальдо було досягнуто передусім завдяки скороченню імпорту та доходу, а не завдяки здійсненню експортних операцій. І хоча, зрештою, експорт дещо зріс, його обсяги все ж були недостатніми для коригування поточних рахунків платіжного балансу, погіршеного надмірним падінням економічної діяльності.

Монетарна і фіскальна політика ставала дедалі жорсткішою по мірі того, як країни намагалися дати собі раду з фінансовою панікою, що спричинила знецінення їхніх валют. Ріст відсоткових ставок мав збільшити ціну внутрішніх активів і зробити їх привабливішими для утримувачів капіталів в іноземній валюті.