42. Теорія економічного зростання і соціальний прогрес: неокласичні моделі.

Ця концепція пройшла апробацію в розвинутих індустріальних країнах у 80-х роках на хвилі відродження консерватизму, передусім у США, Великобританії, Канаді, ФРН та ін. її суть полягає в стимулюванні сукупної пропозиції, лібералізації економіки, приватизації державних підприємств, скороченні державних витрат тощо. Згодом дана економічна модель була екстрапо­льована на країни, що розвиваються, та на постсоціалістичні держави. Активними провідниками цієї моделі є головні міжнародні валютно-фінансові інституції - Міжнародний валютний фонд (МВФ) та група Світового банку, Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) та ін. Домінантою неокласичної моделі є твердження про нераціональне використання ресурсів у менш розвинутих країнах внаслідок викривлення цін державним втручанням в економічні процеси, що в кінцевому підсумку подає хибні сигнали як споживачам, так і виробникам, створює асиметрію в економічних відносинах, породжує величезні диспропорції в господарстві, яке часто набуває сюрреалістичного забарвлення.

Неокласичний підхід пов'язує проблеми економічного зростання і розвитку, по-перше, зі створенням сучасного ринкового середовища, де досягається максимальний ступінь економічної свободи для суб'єктів господарської діяльності та для вільного обігу ресурсів. По-друге, він передбачає здійснення широких програм приватизації державної і комунальної власності; заохочення приватної ініціативи, розвиток малого та середнього бізнесу. По-третє, формування відкритої економіки, лібералізація торгового режиму, гармонізації зовнішньоторговельних норм і правил з вимогами і стандартами Генеральної угоди з тарифів і торгівлі Світової організації торгівлі (ГАТТ/ COT) та ін. По-четверте, стимулювання інвестиційних процесів, створення критичної маси капіталовкладень шляхом залучення зарубіжних прямих і портфельних інвестицій та технологій.

Ядром неокласичної концепції є положення про необхідність нагромадження капіталу за рахунок створення відповідних умов для збільшення надходжень внутрішніх і зовнішніх заощаджень та інвестицій. На цій основі підвищується норма нагромадження, зростають показники капіталоозброєності праці та її продуктивності, а значить, і доходи широких верств населення.

Математичне, економетричне тлумачення неокласичної теорії здійснене в моделях економічного зростання Харрода-Домара та Солоу. В математичній інтерпретації, як відомо, вирішальна роль належить трьом головним факторам економічного зростання: інвестиціям, кількості та якості праці і новим технологіям. Порівняльні дослідження та історичний досвід свідчать, що закриті економіки, які до того ж мають відносно низьку норму нагромадження, характеризуються повільним зростанням або навіть тривалою стагнацією. У відкритій економіці за умови здійснення зваженої, збалансованої зовнішньоекономічної політики за рахунок активного обміну з оточуючим господарським середовищем підвищуються можливості економічного зростання.

Водночас, неокласична теорія найповніше проявляється та найефективніше діє в розвинутому ринковому середовищі. В умовах же зростання, формування, визрівання ринкових відносин, як це відбувається в переважній більшості країн, що розвиваються, і в постсоціалістичних державах, далеко не повною мірою спрацьовують класичні положення стосовно поведінки економічних суб'єктів, суспільного вибору в умовах обмеженості ресурсів.

Структура економіки, принципи її організації й управління, механізми розробки та здійснення економічної політики в менш розвинутих країнах докорінно відрізняються від класичних уявлень. Квазіринкові відносини, відсутність конкуренції, монополізм, клановість, зростаюча тінізація і бартеризація економіки, неплатоспроможність підприємств, а іноді й держави (приклад Росії другої половини 1998 p.), коли несплачена частина державного боргу досягла 40 млрд. доларів США, тривалі невиплати заробітної плати пенсій і стипендій тощо, мозаїчне господарське середовище симбіотичного типу із залишками архаїчних, традиційних структур (феодальних чи псевдосоціалістичних, індустріальних або неоіндустріальних та зачатків постіндустріальних, постекономічних, ноосферно-космічних господарських відносин, що стукають у двері XXI ст.). Усі ці та інші чинники виключають можливість повного застосування неокласичної моделі вільних ринків як базової для розробки економічної політики менш розвинутих країн. Більш реальним є використання окремих її положень у тих чи інших держава: залежно від особливостей її економіки та ступеня зрілості ринкової системи.

Модель економічного зростання Харрода-Домара

Після другої світової війни кейнсіанська теорія стала зазнавати критики з боку ряду економістів за те, що вона не приділяла належної уваги економічній динаміці, проблемі економічного зростання. Виникає потреба доповнити статичний аналіз Кейнса динамічним аналізом. Серед вчених, що працювали в цьому напрямі, виділяються Е. Домар і Р. Харрод – ведучі теоретики неокейнсіанства, які розвивали теорію Кейнса під точкою зору економічної динаміки.

Вони виходять з головної посилки кейнсіанства про втрату стихійного механізму автоматичного відновлення рівноваги і необхідності державного регулювання капіталістичної економіки.

Особливість неокейнсіанства в цьому відношенні полягає в тому, що воно відстоює необхідність систематичного, і притому певною мірою прямого, а не спорадичного і непрямого, як в теорії Кейнса, впливу держави на економіку.

Методологія їх характеризується макроекономічним підходом до проблем відтворювання, використанням агрегатних категорій, створенням абстрактних моделей економічного зростання, введенням в свій аналіз показників технічного прогресу. Увага концентрується на кількісному аналізі відтворювання і функціональних залежностях.

Р. Харрод ставить задачу «розглянути взаємовідносини, виникаючі в ході експансії трьох основних елементів: 1) робочої сили, 2) випуску продукції і 3) розміру наявного капіталу».

Важливу роль в концепції Харрода грає теорія зберігання. Процес накопичення капіталу він показує як результат актів індивідуального зберігання. Зберігання корпорацій є частиною особистих заощаджень («додаткові заощадження»). Однак в ринковій економіці діють могутні сили (у вигляді невигідності отримання відсотка за кредит), які істотно обмежують приватні заощадження. Звідси він робить висновок про необхідність державного контролю за заощадженнями.

Харрод зазначає, що Кейнс розглядав умови, для яких були типові нестачі капіталу і боязнь інвестицій через глибокі кризи. У результаті інвестиції були нижче за заощадження, повна зайнятість була відсутня. У післявоєнній економіці ситуація інша: при низькому рівні норми відсотка інвестиції випереджають заощадження. У результаті виникає інфляція. Для забезпечення динамічної рівноваги необхідне державне регулювання.

Модель Харрода показує, що шляхом встановлення на належному рівні норми накопичення («частки прибутку, що йде на заощадження») може бути досягнутий стійке економічне зростання на необмежене майбутнє. Рівняння безперервного поступального руху:

де G_w – гарантований темп зростання;

C_r – необхідний коефіцієнт капіталу;

S – доля доходу, що йде на заощадження.

Модель Харода включає в себя принцип акселерації, який заключається в тому, що збільшення інвестиційє прискореним по відношенню до росту національного доходу і споживацького попиту. Кожний приріст доходу породжує більший приріст нових інвестицій:

де а – акселератор;

I_t – нові інвестиції за даний період часу;

Y_t – доход за даний період;

Y_t-1 – доход за попередній період.

Таким чином, приріст інвестицій дорівнює добутку прироста доходу на акселератор:

I_t = a (Y_t – Y_t-1).

Модель Домара вельми схожа з моделлю Харрода. І у Домара норма врівноважуючого зростання залежить від певного співвідношення між зростанням прибутків і інвестиціями. Тому в літературі обидві моделі називаються моделями Харрода-Домара, оскільки вони доповнюють один одну.

Якщо модель Харрода базується на принципі акселерації, то модель Домара – на принципі мультиплікації, тому вона визначає норму зростання інвестицій, яка забезпечує необхідне зростання національного прибутку.

Динамічна збалансованість попиту і пропозиції, по Домару, визначається динамікою інвестицій, які утворять нові потужності і нові прибутки. Отже, задача зводиться до визначення обсягу і динаміки інвестицій. Домар склав систему з трьох рівнянь.

Рівняння пропозиції:

dX = I,

де Х – приріст виробництва;

I – обсяг інвестицій;

 – середня продуктивність інвестицій.

Рівняння попиту:

де а – середня схильність до заощаджень, обернена величина якої визначає величину мультипликатора.

Загальне рівняння макроекономичної рівноваги:

тобто рівність між приростом прибутків і приростом виробництва. Виходячи з нього отримують норму приросту інвестицій. Річний темп приросту інвестицій, забезпечуючий певний приріст пропозиції товарів, повинен дорівнювати тому обсягу інвестицій, який спроможний забезпечити приріст попиту для покриття даного приросту пропозиції. Отже, існує рівноважний темп зростання, при якому гарантоване повне використання існуючих в кожному періоді виробничих потужностей. Рівноважний темп зростання тим вище, ніж більше норма заощаджень і чим менше капіталоємність продукції.

Домар на відміну від Харрода прагне врахувати місткість ринку, що змінюється в ході розширеного відтворювання, він підкреслює, що динамічна рівновага нестійка, і тому необхідне державне регулювання економічного зростання.

Модель економічного зростання Р.Солоу

Модель Солоу враховує вплив трьох факторів:

• капіталоозброєнності (k=K/L);

• зростання населення (∆L);

• технологічного прогресу (Т.П.).

За моделлю Р.Солоу існує стійкий рівень капіталоозброєнності (k*), який визначає економічну динаміку s/σ=k*/f (k*)

s – норма заощаджень , σ- норма амортизації , k* - стійкий рівень капіталоозброєності , f(k*) – продуктивність праці за стійкогорівня капіталоозброєнності

Джерелами економічного зростання за Солоу є:

1. Зростання капіталоозброєності (k), яке залежить від зростання норми заощаджень (s).

Але зростання норми заощаджень не може бути постій­ним, оскільки заощадження (S) обмежують споживання (С).

Солоу сформулював «золоте правило» (при визначенні норми заощад­жень критерієм повинна бути максимізація добробуту сус­пільства, тобто якнайбільше споживання), яке вико­нується за умови, що граничний продукт капіталу (МРК) дорівнює його вибуттю (амортизації — σ): МРК=σ

б) Зростання населення ( t_L - темп зростання на­селення) впливає на економічне зростання через динаміку капіталоозброєності:

∆K=I/L - (σ + t_L)*k

де І/L - інвестиції на одного працюючого;

σ - норма амортизації;

t_L - темп зростання населення;

k - капіталоозбросність.

в) Технологічний прогрес є джерелом постійного зростання як продуктивності праці (у), так і загального продукту (Y).

Якщо ефективність виробництва (Е) під впливом техно­логічного прогресу змінюється з темпом (g), то продуктив­ність праці змінюється з тим же темпом, а загальний обсяг виробництва зростає з темпом t_L+g:

Y=(t_L+g)y₀L

y₀ — базова продуктивність праці.

Модель економічного зростання Р. Солоу зображена на графіку

k - капіталоозброєність одиниці праці з постійною ефек­тивністю;

k* - стійкий стан капіталоозбросності, за якого σk = І, тобто величина капіталу, що вибуває (σk), дорівнює капіталу, що інвестується (І = s f(k));

σ — норма амортизації;

t_L — темп зростання населення;

g — темп зростання ефективності виробництва під впливом технологічного прогресу.