15. Економічна глобалізація: сутність, форми прояву, етапи.

В кінці XX століття світова економіка як сукупність національних господарств і їх економічних і політичних взаємовідносин знаходить нову якість: найважливішою формою і одночасно новим етапом інтернаціоналізації господарського життя стає глобалізація. Експерти МВФ визначають цей феномен як «зростаючу економічну взаємозалежність країн всього світу внаслідок зростаючого об'єму і різноманітності міжнародних операцій з товарами, послугами і світових потоків капіталу, а також завдяки все більш швидкій і широкій дифузії технологій».

В результаті глобалізації економіка значної кількості числа країн і регіонів стає органічною частиною світового ринкового господарства, включається в світогосподарські зв'язки. Руйнуються інституційні, юридичні і технологічні бар'єри, що розділяють національні господарства. Сили зчеплення беруть верх над силами відштовхування. Економічно світ знаходить риси цілісності в планетарному масштабі. У всесвітньому господарстві розширяється сфера дії загальних економічних законів (інтернаціональної вартості, глобальної конкуренції і інш.) і функціональних взаємозв'язків (подальший розвиток міжнародної спеціалізації і кооперування і інш.).

Міжнародна сфера економіки розвивається швидше внутрішнього виробництва. Істотно збільшилася відкритість національних економік — їх втягнутість в систему міжнародного розподілу праці. Зростає частина національного виробництва (ВВП), що йде на експорт, а також внутрішнього споживання, що покривається за рахунок імпорту. Збільшується значення зовнішніх (екзогенних) чинників розвитку національних господарств. Їх долі все більш визначаються зовнішньоекономічним середовищем.

Зростає значення міжнародних регулюючих інститутів в світовій економіці, таких, як СОТ, МВФ, Всесвітній банк, ЄБРР, ОЕСР, Міжнародна організація праці і т.д., щорічні зустрічі керівників і міністрів фінансів провідних країн. Все ширше застосовуються єдині для всіх країн стандарти на технології, охорону навколишнього середовища, діяльність фінансових інститутів (пруденційний нагляд), бухгалтерську звітність, національну статистику (систему національних рахунків) і т.д. Ці стандарти розповсюджуються на освіту і культуру. Через міжнародні організації впроваджуються однакові критерії макроекономічної політики, відбувається уніфікація вимог у валютно-кредитній, податковій, зовнішньоекономічній політиці, політиці в області зайнятості, розробляються міжнародні правила конкуренції і т.д. Однак світова економіка ще не стала дійсно глобальної і знаходиться на початку цього шляху. Приблизно половина населення країн, що розвиваються живе в замкненій економіці, мало позначеною збільшенням міжнародного економічного обміну і рухом капіталу. Державам з перехідною економікою необхідно чимало часу, щоб повністю інтегруватися в світове ринкове господарство. Останнє не є єдиною системою і з соціально-економічної точки зору. На всесвітньому ринку взаємодіють виробники, що знаходяться на різних ступенях суспільного розвитку.

Провідним в напрямі вільної конкуренції виявився ринок товарів. Мова йде про нові нетарифні засоби захисту ринку — трудових і екологічних стандартах, антидемпінгові заходи і інш. Відповідно до політичних критеріїв організовані ринки військової продукції і товарів подвійного призначення. Найбільш очевидні обмеження світової конкуренції на ринку факторів виробництва, особливо робочої сили. Жорстко контролюються ринки технологій.

Поряд з глобалізацією активно розвивається інша форма інтернаціоналізації —регіоналізаиія — організація виробництва і ринку в певному географічному просторі.

Одночасно посилюється процес транснаціоналізації світової економіки. Їх носіями є транснаціональні корпорації і банки. ТНК об'єднують національні господарства не стільки по географічному критерію, скільки на основі глибокої спеціалізації і кооперації виробництва. ТНК і ТНБ грають ведучу роль в організації світогосподарських зв'язків. Транснаціоналізація, здійснювана передусім шляхом прямих інвестицій ТНК в економіку різних країн, допомагає поширенню нових методів менеджменту, маркетингу, передачі нової технології і тим самим сприяє глобалізації світової економіки.

В результаті зростаючої глобалізації, регіоналізації, інтеграції і транснаціоналізації економіки старий, міждержавний механізм регулювання зазнав змін. Економічні відносини між країнами вийдуть за рамки двосторонніх; центр тягаря зміщається у бік багатостороннього економічного співробітництва. І що важливіше — цей механізм перестав бути всеосяжним. Розширилося коло суб'єктів світової економіки і світогосподарських зв'язків. Нарівні з національними державами все більш активну роль в міжнародних економічних відносинах (МЭО) грають господарські суб'єкти, що діють на території багатьох країн (регіональні угрупування і інтеграційні об'єднання, ТНК, ТНБ, «глобальні компанії»). Впливовими суб'єктами світової економіки стали міжнародні економічні і фінансові організації, що регулюють різні сфери світогосподарської діяльності. Величезні зміни відбуваються в функціях цих організацій. Вони зумовлені пристосуванням регулюючої діяльності до умов збільшеної взаємозалежності держав сучасного світу, тісного переплетення різних сфер національної і світової економіки.

У зв'язку з цим встає питання про ролі національної держави в системі світового господарства і міжнародних економічних, в тому числі валютно-кредитних і фінансових, відносин. Посилення тенденції до глобалізації і регіоналізації сприяє виходу ринкових сил з-під контролю держави, підриву його господарських функцій, звуженню можливості регулювання економіки і забезпечення добробуту своїх громадян. Такі ж наслідки діяльності ТНК: переважна частина світової торгівлі, прямих інвестицій, торгівлі ліцензіями контролюються ними безпосередньо; розширяється їх міжнародне виробництво як взаємопов'язане виробництво їм належних підприємств; міжнародна спеціалізація і конкурентноздатність національних господарств в значній мірі визначаються ТНК; міжнародний розподіл праці все більше приймає вигляд розділення всередині і між ТНК. Транснаціоналізація робить економічні кордони все більш прозорими. Розподіл на внутрішнє і зовнішнє економічне середовище в багатьох випадках стає умовним. У таких умовах все більше відбувається «розмивання» національно-державних комплексів. Все частіше господарські рішення диктуються не національними або державними міркуваннями, а інтересами транснаціональних корпорацій, як вітчизняних, так і іноземних, а також міжнародних економічних і фінансових організацій.

4 глобальні особливості:

1. Зміни у відносинах між групою сировинних країн (КЩР) та промислово-розвинених країн. Початок 70-х (перша економічна криза 72-73 років), КЩР піднімають ціни у 4 рази на нафту, що призводить до поштовху для КЩР, що мають на території якісь корисні копалини, створити по типу країн ОПЕК таку ж саму організацію. Спроби були успішними, ціни більше ніж 100%. 80-ті роки: ціни на рівні 50%, ніяких змін не відбувалося, не дивлячись на новостворені організації.

2. Перехід ПРК (80-90 рр.) з працемісткого виробництва на наукоємне.

3. Підвищення значення міжнародного руху капіталу. 1997 рік: 85-90 трлн. дол. становив приплив капіталу, світова торгівля приблизно 5,5 – 6 трлн дол. Інвестиції приблизно 6 трлн. дол., дохід від інвестицій 18-20%. 15-20 трлн. – забезпечення угод МТ, інвестицій, доходів від інвестицій. 70-75 трлн. – непідконтрольний державним органам рух капіталу.

4. Зростання ступеню диверсифікації діяльності ТНК. Ще 25 років тому вважалося, що 30% світової торгівлі приходиться на ТНК. В 90-ті роки 30% так і залишилася, особливо для американських та японських компаній (“процесс застыл”). Спостерігаються зміни організаційного характеру після Маастрихтських та Амстердамських угод в межах ЄС. Не всі можуть створити ТНК, але це помітно визначається на рівні ТНК, що робить залежними деякі країни.

В Росії спостерігається процес відновлення ланцюгів на мікрорівні, що була за часів СРСР: сировина - кінцева продукція. Газпром раніше був єдиною такою компанією, зараз нафтохімічні промислові компанії почали вести таку політику. “Лукойл” та інші, що були куплені в Польщі та Угорщині. З одного боку, існує небезпека через відсутність власних ТНК, протекціонізм. З іншого боку, розрив технічних ланцюгів вимагає включення кудись, в тому числі і в ТНК.

Серед найголовніших ознак глобалізації МЕВ слід назвати зростаючу взаємозалежність економік різних країн, все більшу цілісність і єдність світового господарства, в основі яких – посилення відкритості національних ринків, поглиблення міжнародного поділу і кооперації праці.

Розгортання процесу глобалізації відбувається у певних формах. Вони знаходять своє матеріальне втілення у:

• збільшенні обсягів та диверсифікації структур міжнародної торгівлі(так, середній обсяг світового експорту товарів і послуг у десятиріччі 1980-89 рр. складав 2.683 млрд. доларів США, а в наступному вже 5.736 млрд. доларів США, тобто зріс у 2.1 рази.);

• міжнародних прямих інвестиціях, що все ширше використовуються в системі заходів національного економічного розвитку (Однією з найяскравіших форм прояву процесу глобалізації є вибухоподібне зростання в останній період світового фінансового ринку, фінансових трансакцій, що здійснюються між різними суб’єктами світогосподарських зв’язків. Якщо у 1978р. щоденний обсяг операцій з купівлі-продажу іноземних валют складав 15 млрд. доларів США, у 1992 р.- 880 млрд. доларів, то у 1995 р. цей показник збільшився до 1.3 трлн. американських доларів. Головними суб’єктами міжнародного фінансового ринку виступають пенсійні та спільні фонди, страхові компанії і трасти, транснаціональні банки. Поштовхом для такого бурхливого розвитку міжнародних фінансових потоків стала лібералізація валютних потоків, валютного регулювання);

• підвищенні ролі ТНК У світогосподарських процесах. (однією з форм глобалізації є формування і розвиток багатонаціонального підприємництва на основі значного розширення та диверсифікації діяльності транснаціональних фірм і корпорацій. Вони, зокрема, контролюють половину світової торгівлі готовими виробами, велику частину торгівлі послугами, 80% посівних площ, що спеціалізуються на експорті сільськогосподарьської сировини.1 У 1997 р. загальний обсяг продаж ТНК та їх з зарубіжних філій сягнув 9 трлн. доларів, що значно перевищує загально світовий експорт. На них припадає близько 7% міжнародного технологічного обміну, ноу-хау, патентів, ліцензій);

• в переміщеннях робочої сили по всьому полю світового господарства (персоніфікованим фактором і показником глобалізації виступає один з визначальних компонентів виробництва – робоча сила нині за даними Міжнародної Організації Праці більш 80 млн. чоловік працюють за межами своїх країн);

• у зростаючому використанні знань технологій, менеджменту, маркетингу, що продукуються в більш розвинутих країнах, в економічних системах, які поступово конвертуються у світогосподарські процеси ;

• загостренні глобальної конкуренції.

Окремі нації та держави поступово передають свої функції суб‘єктів міжнародних відносин і міжнародного права зовнішньому контролю наднаціональних органів. Формування так званого “світового села” (“global village”) здавалось би мало б сприяти більшій прозорості господарських трансакцій, але поки що відбуваються зворотні процеси за ефектом “чорного ящика.” Особливо відчутно це проявилось під час розгортання світової фінансової кризи у 1997-1998 рр.

Зростають світові комунікативні мережі за рахунок впровадження новітніх інформаційних технологій, систем електронного зв’язку, що знову ж таки спонукає до здійснення багатьох з них поза державним контролем.

В даний час виділяють вісім нових головних суб’єктів, що справляють вирішальний вплив на світогосподарські процеси. Сюди відносяться міжнародні організації (МВФ, Світовий банк, ЮНКТАД, ФАО, МОП, СОТ); країни великої сімки; регіональні організації, яких налічується близько 60; багатонаціональні корпорації (майже 50 тис.); інституціональні інвестори (пенсійні та інвестиційні фонди, страхові компанії); неурядові організації; великі міста; окремі видатні особистості (науковці – нобелівські лауреати, університетські професори, відомі фінансисти, підприємці та ін.).

З одного боку глобалізація небачено розширює можливості окремих країн стосовно використання та оптимальної комбінації різноманітних ресурсів, їхньої більш глибокої і всебічної участі в системі міжнародного поділу праці, з іншого - глобальні процеси значно загострюють конкурентну боротьбу, спричиняють маніпулювання величезними фінансовими і інвестиційними ресурсами, що становить реальну загрозу для країн з низькими і середніми доходами.

Про явище “глобалізації” та “глобальної інтеграції” широко заговорили в 90-ті роки. Однак ряд науковців відносять початок цього процесу до значно радніших етапів розвитку, наприклад, до епохи золотого стандарту (70-ті роки ХІХ століття) і навіть до періоду передіндустріальної цивілізації (ХV – XVIII століть). Етапи глобалізації:

Перший глобальний інтеграційний цикл продовжувався з 1846 року по 1914. Його умовно називають Pax Britannica або Світовий економічний бум. Економічна єдність світу виросла з промислової революції, в результаті якої була створена перша в історії британська фабрично-заводська індустрія. Перетворення Англії на “майстерню світу” корінним чином змінило її зовнішньоторговельну політику. Індустріалізація настільки укріпила національну економіку, що Англія більше не потребувала захисту від іноземної конкуренції. Фіскальна потреба в митних тарифах також відпала. Обмеження на вивіз промислового устаткування з Англії були скасовані в 1843 році. Із скасуванням “хлібних законів” в 1846 році Англія відмовилась від політики протекціонізму і розпочала епоху “вільної торгівлі”.

З середини ХІХ століття і до початку Першої світової війни в сфері міжнародних економічних відносин переважав ліберальний світовий порядок, заснований на золотому стандарті. Міжнародний поділ праці повсюдно втручався в старий господарський уклад, витісняв та реформував його.

На 40-60-ті роки ХІХ століття припадають найвищі темпи світової торгівлі протягом усього ХІХ століття та першої половини ХХ. Світова торгівля стійко зростала з 1870 по 1914 рік в середньому на 3,4% щорічно, в той час як світове виробництво – на 2,1%. З 1850 року по 1914 населення Земної кулі збільшилось в 1,5 рази, а оборот міжнародної торгівлі – в десять разів. Не дивлячись на посилення протекціонізму після 1880 року, атмосфера свободи в світовій торгівлі зберігалась до 1913 року. Залежність економіки розвинутих країн від зовнішньої торгівлі за 1850 – 1913 роки зросла в 2,3 рази. Промислова революція створила міцний поштовх світовій торгівлі, поставила всі країни в залежність від географічного поділу праці. Тим самим набула цілісності світу, яка раніше перебувала в латентному стані.

З середини 70-х років ХІХ століття наряду з товарним експортом, важливого значення набув вивіз капіталу. Переливання капіталу з країни в країну стали одним головних факторів світового економічного розвитку. В останній чверті ХІХ століття обороти міжнародної торгівлі збільшились в 2,1 рази, а іноземні капіталовкладення – в 2,3. В 1900 – 1913 роках світове виробництво виросло більш ніж на 40%, фізичні обороти світової торгівлі – на 62%, а обсяг іноземних капіталовкладень подвоївся.

Відчуття єдності, цілісності світу оселилось у світосприйнятті людей в кінці ХІХ – на початку ХХ століття, як це вже мало місце в епоху Ренесансу. В 1902 році Вільгельм ІІ³ заснував в портовому містечку Кіль Інститут світової економіки для того, щоб спробувати осягнути універсальні закони розвитку. З 1896 році проводяться Всесвітні олімпійські ігри. В 1899 році в Гаазі пройшла перша міжнародна мирна конференція. З 1901 року надаються міжнародні Нобелівські премії. “Всесвітня” епоха потребувала нової мови, яку і створив у 1887 році Л. Заменгоф і назвав есперанто. Перший телеграфний кабель був прокладений по дну Атлантики в 1858 році, і до 1990 потоки інформації миттєво розповсюджувались по всім основним економічним регіонам Землі.

Глобальна дезинтеграція або найдовша депресія – наступний цикл глобальної хвилі, який триває з 1914 року по 1945. Розвал системи вільної торгівлі почався в роки Першої світової війни з введенням обмежень, що притаманні економіці військового часу, і посиленням автаркічних процесів. З точки зору економічної історії ХІХ століття закінчилось в 1914 році.

Відновлення зовнішньої торгівлі в післявоєнні роки утруднювалося посиленим протекціонізмом та нестабільністю світової валютної системи. Протягом 20-х років митні тарифи росли, з 1914 року золотий стандарт став предметом постійної ностальгії. Створені за роки війни у багатьох країнах для забезпечення потреб населення нові галузі вимагали захисту від зовнішньої конкуренції. За другу половину 20-х років продукція світової обробної промисловості збільшилась майже на 40%, а зовнішня торгівля промисловими товарами – менш ніж на 15%.

Британія перестала бути “менеджером” глобальної економічної системи, а Сполучені Штати ще не були готові взяти на себе глобальне лідерство. Коли система почала розпадатися на початку 20-х років, ніхто не відчував себе відповідальним і нічого не було зроблено для того, щоб попередити невдачі кінця 20-х і 30-х років.

З 1946 року розпочинається наступний цикл глобальної інтеграції – найбільший бум, який триває до 1973 року. Після закінчення Другої світової війни багато чого в світовій економіці довелось розпочинати з чистого аркушу. Німеччина, Італія та Японія позбавились практично всіх своїх інвестицій, Голландія – половини, Англія – 40%, Франція – 2/3. Французькі капіталовкладення за кордоном у порівнянні з 1913 роком скоротились в 10 разів. Практично всі уряди ввели контроль над потоками капіталів в свою країну та з неї. Система світової торгівлі перебувала в стані колапсу. Падіння зовнішньої торгівлі свідчило про відчуття “експортного песимізму”.

Гальмом глобалізації були США з їх самодостатньою економікою, яка мало залежить від зовнішньої торгівлі. В 1950 році ця країна давала 40% світового виробництва товарів та послуг. Підвищення ролі Сполучених Штатів в світовому господарстві в міжвоєнні роки породило посилення автаркії та дезінтеграції. В 1960 році імпорт США складав 4% ВВП (вдвічі менше ніж в 1880 році). По мірі зниження ролі США в світовому виробництві (до 25% до кінця 80-х років) їх автаркічний вплив на світове господарство слабшав.

Міжнародний поділ праці та питома вага зовнішньої торгівлі в світовій економіці були відновлені лише в 70-х роках. Промислово розвинуті країни повернулись до рівня 1890 року за долею товарного експорту у ВВП в самому початку 70-х років, а до рівня 1913 року – в 1974 році, коли зростання цін на нафту збільшило вартість міжнародної торгівлі. Зокрема, країни Західної Європи відновили рівень 1913 року за вказаним показником у 1972 році. Енергетична криза стала каталізатором світогосподарських процесів. Рівень міжнародного поділу праці, який експерти ООН під керівництвом В. Леонтьєва прогнозували на 2000 рік, був досягнутий ще до кінця 70-х років.

В цей же період склались основні передумова для утворення регіональних господарських просторів. Це, по-перше, зміна політичних відносин в світі, створення ООН та поступовий розвиток її міжнародних та регіональних організацій. Основна їх частина була зорієнтована саме на вирішення економічних завдань (МВФ, МБРР, ГАТТ, ЮНКТАД, ФАО, а також регіональні комісії для Європи, Азії, Латинської Америки, Африки). По-друге, формування континентальних та трансконтинентальних військових блоків, які в певній мірі об'єднали стратегічні резерви та військово-промислові блоки учасників (НАТО, СЕАТО, СЕНТО, АНЗЮС). Хоча військово-політичні об'єднання й оборонні союзи за своєю природою не можуть утворювати стійких зв'язків між державами, оскільки створюються вони лише при певних зовнішніх обставинах й розпадаються при зникненні останніх, а відповідно і не стали основою швидкого розвитку інтеграційних процесів. Першими це зрозумілі країни Західної Європи після невдалої спроби створення Європейського Оборонного Союзу в першій половині 50-х років. Звертаючись до аксіоматичного твердження про те, що економіка – це базис, а політика – надбудова, можна сказати, що для першої характерна стійкість, тим часом як друга дуже мінлива. Відповідно, політична інтеграція може відбуватися тільки в результаті виникнення тісних економічних зв'язків між країнам та зближення їх систем ведення господарства. По-третє, розпочаті в рамках ГАТТ багатосторонні переговори з врегулювання ринків деяких товарів. Всі ці процеси прямо чи опосередковано сприяли формуванню глобального рівня економічних відносин, які задають загальну спрямованість в розвитку міжнародного співробітництва.

З початку “найбільшого буму” акценти в інтеграційних процесах стали швидко зміщатись з військово-політичної галузі в сферу господарської інтеграції. При цьому процес все більше переходив з глобального рівня на регіональний та субрегіональний. В інтегративному циклі 40-70-х років були випробувані різноманітні схеми багатостороннього економічного співробітництва. Були утворені зони вільної торгівлі, регіональні банки, валютні та клірингові союзи. Активно йшла інституціоналізація великих та дрібних інтеграційних угруповань. З'явились конкретні проекти колективного користування акваторій річок (Дунай, Меконг, Нігер, Ла-Плата, Сенегал, Гамбія і т.д.), озер (Чад), великих лісових масивів (Амазонія). Почали формуватися континентальні союзи країн-експортерів (ОПЕК, СІПЕК тощо), але пік їх утворень припав вже на кінець періоду, коли виникла велика кількість міжрегіональних та регіональних об'єднань такого роду. Нарешті, з'явились великі організації, які здійснювали переважно координуючі функції (ОЕСР, ЛАЕС).

В результаті створюється багаторівнева система інтеграційних союзів від міжконтинентальних або великих регіональних мегаблоків до малих та дрібних об'єднань. По суті, найбільшим угрупованням стала НАФТА, яка у повному складі входить в ОЕСР, АТЕС та всеамериканську зону вільної торгівлі, що формується. По мірі розвитку інтеграційного процесу в двох останніх саме вони будуть претендувати на роль планетарних лідерів. Подальше зростання ЄС можливе лише за рахунок включення нових членів. Але для нього основною проблемою лишається швидке старіння населення, що веде до інтенсивного скорочення долі його “людського капіталу” в світі.

Є два головних підходи стосовно етапів розвитку економічної глобалізації. Згідно з першим вона розпочалась ще до періоду великих географічних відкриттів як в'ялоплинна глобалізація, коли економічні зв'язки між державами мали спорадичний, дискретний характер, залишаючись на окремих локальних ареалах і територіях. Від епохи великих географічних відкриттів до середини XIX ст. вона переходить у стадію повільно прогресуючої глобалізації, під час якої формується світовий ринок, розвивається міжнародний поділ пращ, вимальовується профіль спеціалізації окремих країн і регіонів. Наступний етап (середина XIX - 80-ті роки XX ст.) отримав назву структурної глобалізації, що пов'язана з економічним переділом світу, розпадом світового господарства на протилежні системи та їх єдиноборством. Нарешті, послідовна форма глобалізації розвивається в умовах єдиного ринкового світового господарства як об'єктивний процес і важлива ознака постіндустріальної цивілізації.

Другий підхід наголошує на характеристиці глобалізації, яка притаманна економічному розвиткові кінця XX ст., тобто пов'язує її генезис з останньою чвертю XX ст. На нинішньому етапі вона стає визначальним чинником як національного, так і міжнародного розвитку, перетворюється на домінуючу тенденцію світогосподарських Тпроцесів на рубежі другого і третього тисячоліть.

Розгортання процесу глобалізації відбувається суперечливо за характером впливу на національні економіки та на весь хід сучасного світового господарського розвитку. З одного боку, глобалізація небачене розширює можливості окремих країн стосовно використання та оптимальної комбінації різноманітних ресурсів, їхньої більш глибокої і всебічної участі в системі міжнародного поділу праці, з другого - глобальні процеси значно загострюють конкурентну боротьбу, спричиняють маніпулю­вання величезними фінансовими і інвестиційними ресурсами, що становить реальну загрозу для країн з низькими і середніми.

Сутністю економічної глобалізації є перетворення людства в єдину ієрархічну економічну систему, організовану за принципом нееквівалентного обміну, а основною суперечністю — усенаростаючий розрив між групою найбільш розвинутих країн й рештою людства, що посилено експлуатується світовими лідерами й усе більше відстає від них. Це відставання в багатьох випадках набуває незворотного характеру.

При цьому міць нової (інформаційної, інтелектуальної) технологічної епохи служить могутнім інструментом світового панування, як до того таким інструментом була індустріальна могутність, застосована проти неіндустріальних країн

Глобалізація, це загальнопланетарний процес інтернаціоналізації національних та регіональних систем у суперечливій та конфліктній формі транснаціоналізації, тобто взаємопроникнення, взаємопереплетіння та діалектичного заперечення розвинутими країнами слаборозвинутих внаслідок різноспрямованості впливу глобалізації. Глобалізація в умовах відкритості національних економічних систем сприяє посиленню могутності найрозвиненіших країн світу, передусім транснаціональних корпорацій, з одного боку, та відносному послабленні економічного потенціалу слаборозвинутих країн, поступовій втраті економічного суверенітету цих країн, з іншого боку. Діалектичне заперечення означає підпорядкування економіки слаборозвинутих країн інтересам наймогутніших держав та міжнародних фінансово-кредитних організацій.

Світовий рівень глобалізації визначається зростаючою економічною взаємозалежністю країн і регіонів, переплетенням їхніх господарських комплексів та економічних систем.

Глобалізація на рівні окремої країни має своїми вимірами такі показники, як відкритість економіки, частка зовнішньоторговель­ного обороту чи експорту у валовому внутрішньому продукті, обсяг зарубіжних інвестиційних потоків, міжнародних платежів та ін.

Галузевий зріз глобалізації виразно ілюструється співвідношенням обсягів зустрічної внутрішньогалузевої торгівлі до світового виробництва галузі, відповідним показником у сфері інвестицій, а також коефіцієнтом спеціалізації галузі, розрахованим за співвідношенням національних та міжнародних експортних квот галузі.

Нарешті, глобалізація на рівні компаній залежить від того, наскільки вона диверсифікувала свої надходження та розмістила свої активи в різних країнах з метою збільшення експорту товарів і послуг і використання місцевих переваг, пов'язаних з ширшим доступом до природних ресурсів та відносно дешевої робочої сили. Міра глобалізації компанії не в останню чергу залежить від таких показників, як міжнародне розміщення надходжень від продаж та головних активів, внутрішньофірмова торгівля та відповідні технологічні трансферти.

Процес глобалізації охоплює все більше країн і все помітніше змінює структуру світового господарства. В результаті цих змін окремо виділяються найбільш впливові суб’ єкти світогосподарських зв’ язків, які і є осноіними суб’єктами глобалізації.Їх можна виокремити наступним чином:

• міжнародні організації – МВФ, Світовий банк, ЮНКТАД, ФАО, МОП, СОТ);

• країни “великої сімки”;

• регіональні організації, яких налічується близько 60. Це відображує паралельний глобалізації процес регіоналізації;

• багатонаціональні корпорації (майже 50 тис);

• інституціональні інвестори (пенсійні та страхові фонди, страхові компанії);

• неурядові організації;

• великі міста. Наприклад, в одному лише Токіо виробляється вдвої більше товарів, ніжу всій Бразилії;

• окремі видатні особистості (науковці-нобелевські лауреати, університетські професори, відомі фінансисти, підприємці тощо)