53. Причини та можливі наслідки кризових проявів у світовій фінансовій системі.

У сучасних умовах світова економіка входить у нове русло гло­бальної інтеграції та інтернаціоналізації, де усе чіткіше прояв­ляється нова якість взаємозалежності, яка не дуже була помітна при старих правилах функціонування. А зараз, навіть невеликий збій – фінансова криза у Південно-Східній Азії у 1997 році впли­нула на всі частини і системи єдиного організму, зачепивши і Бразилію, і Росію, іншими словами, розповсюдилася на всю глобалізовану фінансову систему. Світова економіка стає настільки взає­мозв'язаною, що інтереси всіх її активних учасників вимагають збереження стабільності не лише в економічному, але і в політич­ному, і у військовому планах.

Питанням міжнародної економічної стабільності/рівноваги в цілому, і фінансової зокрема, завжди приділялася досить значна увага. Однак слід враховувати і певні об'єктивні нюанси у дослід­женнях. Так процеси в реальному секторі економіки – зрушення в галузевій структурі і динаміці виробництва та зайнятості, змінах у технічному апараті промисловості, сільського господарства, транс­порту, торгівлі досить ґрунтовно, аргументовано, з різних точок зору розглядають історики народного господарства. Однак вельми часто саме ця сфера має вирішальний вплив на реальний сектор, на рівень і якість життя людей. Так, наприклад, американський біржовий крах у кінцевому результаті призвів до падіння ВВП у 1929-1932 рр. майже вдвічі, колосального безробіття і соціально-політичних ускладнень. Три століття ринкової економіки показу­ють, що фінансові потрясіння є її органічним єством. Ці потрясін­ня пов'язані з циклічними економічними кризами (вищезгада­ний біржовий крах 1929 року і Велика депресія 1930-х років), світо­вими війнами і їх наслідками (німецька гіперінфляція 1920-х років), революціями і громадянськими війнами (Франція в кінці XVIII ст., Росія після перевороту 1917 р.).

Кризи XIX і перших десятиріч XX століття відбувалися в умовах золотого стандарту, що надавало їм особливих рис, водно­час загострюючи і обмежуючи деструктивні процеси. В резуль­таті Першої світової війни і особливо після Великої депресії 1930-х років гроші втратили зв'язок із золотом, що в свою чергу змінило форми криз і, разом з тим, створило можливості для не­бачених раніше фінансових потрясінь. Стрижнем проблеми є ви­сокі коливання (висока волатильність) обмінних курсів і валютні кризи. Інфляція різними темпами і в різних формах розвиваєть­ся у багатьох країнах, що залишається однією із головних причин валютних криз, які можна вважати особливим різновидом і скла­довою частиною криз фінансових.

Термін “фінансова криза” використовується зараз як найбільш загальне і широке поняття. За традицією колись часто говорили про «грошові кризи», особливо коли мова йшла про явища, що супроводжували чи передували циклічним економічним кризам. Кризи, центр яких – зовнішньо фінансова сфера, нерідко називають “валютними”. Елементом фінансової, як правило, є “бан­ківська криза”.

В середньому в світі відбувається сім валютних криз на рік. З моменту (періоду переходу) на плаваючі курси велика частина криз припадала на період 1975 — 1986 років

Для оцінки частоти фінансових криз МВФ досліджував макроекономічну результативність групи з 53 країн з 1975 по 1997 рік (22 країни були високорозвинені, а 31 – слаборозвинені). За цей період відбулося 158 валютних криз, в тому числі 55 епізодів, у яких валюта країни знецінювалися більш як на 25 відсотків. Відбулося й 54 банківські кризи. З даних МВФ випливає, що слаборозвинені країни у порівнянні з високо розвиненими більше ніж у двічі частіше переживають валютні й банківські кризи. Недивно, що основна частина позико­вих операцій МВФ із середини 1970-х років була спрямована на країни, що розвиваються. Значно менша кількість криз спостері­галась у період з 1987 по 1999 роки.

Слід зазначити, що частота валютних криз збільшувалась вдвічі: в середині 1970-х років під впливом зовнішніх нафтових шоків, а потів в середині 1980-х під час боргової кризи країн, що розвива­ються. Характерним є те, що у період з 1975 по 1986 роки під шквал криз потрапляли в основному промислове розвинені краї­ни, а у 1987-1999 рр. країни, що розвиваються. Однак тенденція криз на затухання/зменшення аж ніяк не означає вирішення проблеми міжнародної фінансової стабільності, оскільки масшта­би криз з точки зору темпів девальвації чи знецінення національ­ної валюти неймовірно зросли. На відміну від ранніх криз су­часні набули складної і не передбачуваної природи, в результаті чого захист від них і прогнозування стають все менше і менше реалістичними та ефективними. Для вирішення проблеми світо­вої фінансової стабільності з моменту розпаду Бреттон-Вудської системи було запропоновано велику кількість проектів щодо ре­формування світової валютної системи.

Величезне зростання кредиту, акціонерної справи, банків і ринків цінних паперів, міжнародного руху капіталів за останні півтора століття і є необхідними умовами сучасних фінансових криз, її «технічним» підґрунтям. Страхітливі скачки акцій на американсь­ких біржах, де грошові величини вимірюються трильйонами до­ларів, попереджають, що кризовий потенціал високорозвиненої фінансової інфраструктури аж ніяк не зник, і доля світової еконо­міки багато в дечому залежить від цієї, лише у деякій мірі, регу­льованої сфери.

Світова фінансова криза має єдину основу — це реакція на непомірне розбухання фіктивного капіталу у порівнянні із розвитком реального сектора економіки. В умовах прогресу інформаційної техніки, централізації капіталу, відкритості еконо­міки більшості країн, зокрема в результаті дій міжнародних фінан­сових інституцій, і можливості транскордонних переміщень гігант­ських мас капіталу за короткий період часу, різко посилилась враз­ливість фінансових систем багатьох країн. Якщо це твердження справедливе, то слід очікувати нових гострих фінансових криз від яких не застрахована жодна країна.

Враховуючи вищезазначене, можна визначити фундаментальні протиріччя, що лежать в основі фінансової кризи. До них, зокрема можна віднести, протиріччя між повільною трансформацією еко­номічних структур країн, що розвиваються і вимогами глобальної економіки; а також між можливостями, які відкриває процес гло­балізації, і хронічним порушенням макроекономічної стабілізації в цій групі країн. Обидва цих протиріччя в кінцевому рахунку пов'язані з великою нерівномірністю суспільно-економічного роз­витку у планетарному масштабі.

Наслідки політичних і економічних змін у дев'яності роки призвели до того, що стала лунати критика на адресу міжнарод­них фінансових ринків і системи ринкової економіки в цілому. На перший погляд неконтрольовані міжнародні потоки капіталу спричиняють кризи. Всесвітня хвиля злиттів у найважливіших галузях народного господарства породжує страх, що концентрація ринкової сили у кінцевому рахунку, ляже важким тягарем на споживачів.

Незаперечний той факт, що фінансові ринки стали більше підпа­дати під коливання. Зміна в очікуваннях спричиняє різку корек­цію валютних курсів, курсів акцій і доходів по облігаціях. Привід для таких корекцій найчастіше не має адекватного порівняння зі зміною курсів. Причини цього можуть бути найрізноманітніши­ми. Емпіричний досвід показує, що досить часто коректуванням курсів передувало їх підвищення, що не відповідає фундаменталь­ним взаємозв'язкам. Так було, наприклад, перед біржовим кра­хом у 1987 році. В інших випадках учасники ринку, стурбовані наслідками якої-небудь політичної події, реагують на це надзви­чайно різко, як сталося при стрімкому зниженні біржових курсів на початку війни в Перській затоці. В обох зазначених випадках курси акцій через кілька кварталів стали підвищуватися і знову повернулися до довгострокової тенденції зростання. Правда, ніхто не знає заздалегідь, чи продовжується ще ця довгострокова тен­денція, чи в ній уже відбулися зміни. У 1990-х роках вибухнули дві великі фінансові кризи: у 1995 році — у Мексиці, і в 1997 році — в Азії. Економічна ситуація в Азії порівнювалась з подія­ми в Латинській Америці, і в якості прикладу розглядалася Мек­сика. В 1995 р. на кількох міжнародних нарадах звучало питан­ня: «Чи може криза мексиканського типу повторитися в Азії?» Відповідь була: «Може, однак це малоймовірно». Щоправда, мек­сиканська криза, яка розпочалася в грудні 1994 року не пошири­лася на інші країни Латинської Америки. Деякий спад відчула Аргентина, і ринки цінних паперів відобразили потрясіння мек­сиканського ринку, але цей «ефект текіли» виявився короткост­роковим (лише декілька тижнів) і обмежений за обсягами.

Азіатський крах вплинув на Латинську Америку, спричинив­ши в першу чергу спад у реальній економіці та на фондовому ринку Мексики, а в 1998 р. став майже світовою проблемою. Це поки що не світова рецесія, але, безумовно, сповіль­нення зростання.

Незважаючи на те, що в цих регіонів різне економічне минуле, картини криз були схожі. Так, курси валют були завищені через їх попередню прив'язку до долара. У зв'язку з більш високим, ніж у доларовій зоні, підвищенням цін, їхні товари ставали усе менш конкурентоздатними, сильно збільшувався дефіцит балан­су по поточних операціях. Банки й інвестори в усьому світі були готові фінансувати цей дефіцит під усе більш і більш високі відсот­ки. Відсутність можливості для збуту продукції за рубежем, тя­гар імпорту і зростаючі процентні ставки по кредитах ставали з часом нестерпними. Оскільки уряди постійно запевняли, що вони не хочуть девальвувати національні валюти, вони підштовхували тим самим до спекуляції, інвестори вкладали гроші тільки на короткий термін, намагалися використовувати високі процентні ставки і зростаючі курси акцій, сподіваючись на те, що їм вдасть­ся уникнути фінансових втрат у результаті девальвації мекси­канської чи азіатської валют. Однак ці сподівання не збулися. Охоплені кризою країни припинили підтримувати курси націо­нальних валют. Загроза втратити вкладені гроші, непевність у майбутньому країн, у які інвестувалися капітали, звели нанівець готовність до їх фінансування. У той час, як міжнародні банки й інвестори протягом цілого ряду років фінансували дефіцити ба­лансу по поточних операціях у розмірі до 8% від валового націо­нального продукту, кризові країни з кварталу в квартал повинні були обходитися без фінансування ззовні, що викликало найжор-стокішу адаптацію.

Необхідно знати, що в країнах Азії мала місце фінансова кри­за. Основні макроекономічні показники в цих країнах були спри­ятливими. Вони мали високі темпи реального зростання, низьку інфляцію, помірні процентні ставки і випускали продукцію світо­вого класу в багатьох, якщо не у всіх галузях. У сфері макроеконо-міки була лиш одна темна пляма: великий і зростаючий дефіцит по поточних зовнішніх операціях. Темпи збільшення їх експорту почали знижуватися в 1996 і 1997 роках. Однак це можна було виправити не допускаючи до фінансової кризи і серй­озного спаду, так як подальшими наслідками стали банківські кризи, оскільки банки:

• забезпечували рефінансування за рахунок закордонних кредитів в іноземній валюті;

• повинні були якось справлятися з великим неповерненням кредитів через економічний спад;

• страждали від недостатньої капіталізації, а нагляд за бан­ками був відсутній чи здійснювався дуже погано.

Фінансові ринки у цьому випадку відіграли роль, яка значно відрізняється від традиційно описаної економічною теорією. Фінан­сові ринки мають розгойдуватися, неначе маятник: вони можуть почати шалено коливатися у відповідь на потрясіння ззовні, але зрештою повинні заспокоїтись у точці рівноваги, і вважається, що ця точка завжди та сама, незалежно від сили проміжних коли­вань. Натомість, як зазначав Джефрі Сакс, Конгресові США, фінан­сові ринки вели себе скоріше як руйнівне ядро, що перестрибува­ло від країни до країни і збивало слабкіших з ніг.

Східно-азіатська криза поставила на перше місце питання пра­вильної послідовності заходів лібералізації. Окрім цього слід дати відповіді ще на кілька запитань, а саме, яку роль може відіграти контроль над капітальними рахунками у змен­шенні вразливості перед різкими змінами на ринку портфельних інвестицій (настроями портфельних інвесторів)? Чи бажані і чи взагалі можливі заходи контролю над відпливом капіталу? На­скільки легко можна уникнути такого контролю з урахуванням зростання кількості міжнародних трансакцій з товарами та по­слугами?

Як і попередні кризи, Східно-азіатська криза підвищила при­вабливість довгострокових капіталовкладень, але з однією відмінністю. Донедавна уряди надавали перевагу боргу, а не фінан­суванню через участь в акціонерному капіталі і прямим інозем­ним інвестиціям, оскільки не хотіли, щоб іноземні групи контро­лювали великі сегменти економіки, так як національні власники потужних корпорацій боялися втратити контроль. Така практика почала змінюватися з моменту визнання країнами того, що прямі іноземні інвестиції несуть не лише капітал, але і техніку, техно­логії, доступ до ринків, організаційні та управлінські навики.

Однак необхідно пам'ятати, що якщо в економіці приймаючої країни суттєво порушено рівновагу існують «перекоси» (наприк­лад, надмірний рівень протекціонізму), то вплив прямих інозем­них інвестицій може бути не настільки позитивним (зокрема з позицій розвитку експорту), але при належних умовах ПІІ без сумніву, є значно кращим інструментом фінансування розвитку у порівнянні з припливом короткострокового капіталу чи над­мірними іноземними позиками.

У 1980-ті роки країни Латинської Америки мали надзвичай­но високий рівень заборгованості і негативні темпи зростання (окрім Колумбії), однак на основі взаємовигідних відносин між багатонаціональними і транснаціональними та приймаючими країнами, провівши структурні реформи, країни Латинської Аме­рики залучили ПІІ, які у 1997 році склали 51,2 млрд. дол. США, перевищивши в десять разів рівень 1980-х років.

Вивчаючи деякі аспекти та моменти фінансових негараздів, аналітики сконцентрували свою увагу на нестійкості деяких по­токів приватного фінансування і на тому, як ця нестійкість деста­білізує ситуацію і взагалі завдає шкоди розвитку економіки. Аналіз даних за 1992-1997 рр. показує, що прямі іноземні інвестиції відрізнялися меншим ступенем мінливості /змінності (за коефіцієнтом варіації), від позики комерційних банків і по­токів портфельних інвестицій з-за кордону.

У 1997 р. на країни, що розвиваються припадало 30% прямих іноземних інвестицій, або 1,04 трильйона доларів. 90% цих інвес­тицій надходило від промислове розвинених країн.

П'ять країн — Аргентина, Бразилія, Китай, Мексика та Польща — отримали половину усіх ПІІ, які припадали на країни, що роз­виваються. Значна частина інвестицій надходить від багатонаціо­нальних корпорацій. Такі інвестиції стримують зростання за ра­хунок розвитку орієнтованих на експорт галузей у країнах, які перебувають у вигідному становищі через позитивний ефект пе­редислокації такими компаніями виробництва частини своєї про­дукції за кордон, і в результаті розподілу їх виробничих потужно­стей. Криза у Південно-Східній Азії також загострила питання щодо можливості її відвернення (запобігання) за допомогою ско­ординованих макроекономічних і регуляторних дій, чи принаймні її пом'якшення і подальшого непоширення.

Більш тісна координація політики серед найбільш економічно потужних країн Азіатсько-тихоокеанського регіону, можливо могла б втримати коливання курсів валют і зв'язаних з ними процент­них ставок у розумних межах, і привести до організованих дій по стримуванню кризи на більш ранньому етапі. Координацію і дещо одноманітність можна було б забезпечити і у секторі фінансового регулювання. Регіональні і, можливо, міжнародні організації мог­ли б проаналізувати національну банківську практику і визначи­ти, наскільки банки виконують елементарні пруденціальні норми для банків, встановлені Базельськими угодами. В принципі, краї­ни можуть приймати односторонні чи регіональні стандарти, більш жорсткіші, ніж стандарти, котрі містяться у Базельських угодах, включаючи і зміни в цих угодах, запропоновані у 1999 році.

Світова фінансова криза 1997-1998 років та дефолт, оголоше­ний Аргентиною наприкінці 2001 року викрили критичний стан глобальної фінансової системи у тій формі, яка існує з 1940-х років, а також основну проблему МВФ — міжнародної інституції, покликаною запобігати кризам — неспроможність за таких принципів виконувати функції застереження, відвернення чи пом'якшення. (Луцишин З.О.)