1. Головні напрями трансформації сучасної міжнародної валютно-фінансової системи.

В сьогоднішніх умовах міжнародна валютно-фінансова система стала все більш непередбаченою, цей факт може стати суттєвим гальмом розвитку світової економіки. У центрі проблеми лежать висока мінливість обмінних курсів і валютні кризи.

Передбачувана зміна валютного курсу в майбутньому є вкрай невизначеною, що створює труднощі в плануванні і ціноутворенні учасників ринку і перешкоджає розвитку міжнародної торгівлі та інвестицій. У деяких випадках невизначеність зміни валютного курсу можна застрахувати або захеджувати завдяки спеціальним фінансовим інструментам, але це значно збільшує операційні витрати.

Іншою стороною проблеми міжнародної фінансової стабільності є валютні кризи. У середньому у світі відбувається сім валютних криз на рік. З моменту переходу на плаваючі курси велика частка криз припала на період 1975-1986 р.. Набагато менша кількість криз спостерігалася в 1987-1999 р. Але масштаби криз з погляду темпів чи девальвації знецінення національної валюти неймовірно зросли. На відміну від ранніх криз сучасні набули складної і непередбаченої природи, у результаті чого захист від них і прогнозування стають усе менш і менш реалістичними.

Остання світова фінансова криза 1997-1998 рр., що охопила значну кількість країн Європи, Азії і Латинської Америки і, за оцінкою Міжнародного Валютного Фонду, виявилася найглибшою за останні 50 років, викликала серйозну стурбованість у світовому банківсько-фінансовому співтоваристві.

Реформування світової валютної системи почалося наприкінці 1990-х років і включає прийняття і впровадження погоджених на міжнародному рівні кодексів і стандартів, а також реформування кредитної діяльності МВФ і СБ, які повинні забезпечувати дотримання країнами цих кодексів і стандартів в сфері валютно-фінансової політики країн. У 1998 році Тимчасовий комітет МВФ прийняв "Кодекс належної практики по забезпеченню прозорості в бюджетно-податковій сфері", "Кодекс належної практики із забезпечення прозорості в грошово-кредитній і фінансовій політиці: декларація принципів", у 1999 році - "Кодекс належної практики фіскальної прозорості: декларація принципів", а в рамках ОЕСР був розроблений кодекс корпоративного управління. У вересні 1998 року був створений спільний орган МВФ і МБРР - Комітет зі зв'язків фінансових секторів (The Fіnancіal Sector Lіason Commіttee), що повинний стати ключовим елементом зміцнення фінансових систем країн

Декілька відомих економістів, таких, як Мільтон Фрідмен, і насамперед, фінансових чиновників провідних країн світу, як Гордон Браун, міністр фінансів Великобританії, Пол О’Ніл, екс-міністр фінансів США, Хорст Келлер та Енн Крюгер, керівники МВФ, та ін. запропонували формально закріпити статус МВФ як світового кредитора останньої інстанції, що дозволило б забезпечити ліквідністю міжнародну банківську систему і тим самим підтримати фінансову стабільність в міжнародному масштабі. Однак подібна реформа валютної системи зіштовхується з рядом труднощів. Насамперед , яка повинна бути політика і відповідно статус світового кредитора останньої інстанції? Він може діяти двома шляхами. По-перше, виступати в ролі емітента і проводити своєрідну світову грошово-кредитну політику. По-друге, відігравати роль наглядового агентства і здійснювати політику банківського регулювання.

Крім варіантів розширення діяльності МВФ існують також проекти по радикальному скороченню функцій Фонду, а деякі експерти висловлюються навіть за його ліквідацію. У березні 2000 р. був опублікований звіт Консультативної комісії Конгресу США з міжнародних фінансових організацій. Комісію очолив Аллан Мельцер, професор економіки Університету Карнегі-Меллона. Серед відомих економістів до неї також входив Джеффрі Сакс, директор Центру міжнародного розвитку Гарвардського університету. На думку членів Комісії, допомога МВФ породжує очікування нових кредитів і провокує спекулятивну гру на ринках. Щоб уникнути цього, Комісія пропонує зробити основною функцією МВФ короткострокове кредитування в кризових ситуаціях. Країни, що розвиваються, перш ніж звертатися до Фонду, повинні забезпечити необхідну капіталізацію банківської системи, лібералізувати фінансові ринки, усунути корупцію і збалансувати податково-бюджетну політику. У випадку надання кредитів процентна ставка по них повинна бути не ринковою, а навіть вищою, щоб до МВФ зверталися лише в крайньому випадку. Світовий банк передбачається реформувати таким чином, щоб знизити обсяги кредитів, спрямувати позики для базових структурних реформ і ліквідувати групу фінансових організацій, що діють разом з Банком.

Природно, різноманітних і навіть полярних пропозицій щодо реформування інституційної основи світової фінансової архітектури існує багато. Але всі сходяться на тому, що МВФ та СБ в наявному вигляді вже не здатні повністю та ефективно виконувати свої основні функції з підтримки міжнародної фінансової стабільності, сприяння економічному зростанню, боротьби з бідністю.

Отже світова валютно-фінансова система на сучасному етапі потребує реформування, що визнають більшість країн світу як розвинутих, такі тих, що розвиваються. Починаючи з 1998 року після азіатської фінансової кризи розпочалися активні спроби по її реформуванню, ініційовані насамперед країнами „G7” і такими впливовими міжнародними фінансовими інституціями, як МВФ і СБ. Але слід зазначити, що розпочата реформа й досі не набула визначеного вектору, перш за все, через наявність суперечливої системи інтересів і точок зору серед представників розвинутих країн, а також через слабке залучення країн, що розвиваються, ринки яких є основним дестабілізуючим фактором у побудові нової валютно-фінансової архітектури. Міжнародний валютний фонд та Світовий банк, без сумніву, є осьовими елементами світової архітектури як існуючої, так і тієї, що формується.

Глобальна фінансова криза 1997-1998 років викликала гарячі дискусії щодо реформування міжнародної фінансової системи. Група незалежних експертів, у складі якої працювали 29 відо­мих науковців, представників бізнесу і громадських організацій, дійшла висновку: більша відповідальність за запобігання кризам та за їх подолання має лежати на країнах, що розвиваються, і при­ватних кредиторах. Експерти пропонують такі рекомендації щодо змін міжнародних фінансових відносин:

1. МВФ має надавати кредити на кращих умовах тим краї­нам, які зробили реальні кроки, аби зменшити вразливість до криз, і давати оцінку цих кроків.

2. В країнах зі слабкими фінансовими системами належить запровадити прозорі та не дискримінаційні податки на корот­кострокові припливи капіталу й одночасно стимулювати при­плив прямих інвестицій.

3. Щоб сприяти кращій організації реструктуризації боргів приватним кредиторам, під час випуску суверенних облігацій потрібно чітко визначати «умови колективної дії», наприклад, мінімальну частку кредиторів для прийняття рішення про рес­труктуризацію. В особливих випадках МВФ, виділяючи кошти, має висувати умову про переговори з приватними кредиторами щодо реструктуризації. В країнах належить впроваджувати системи страхування депозитів, за якими найбільші втрати від кризи нестимуть власники банків, а найменші - - дрібні вклад­ники.

4. МВФ та G-7 не мусять підтримувати фіксовані обмінні курси в «нових>> економіках і виділяти кошти на їх підтримку.

5. Щоб зменшити моральний ризик на випадок кризи, МВФ не має надавати у кризовій ситуації додаткове фінансування. Спеціальні кредитні лінії варто відкривати лише в тому разі, якщо країна є невинною жертвою кризи в іншій країні.

6. МВФ потрібно спрямувати зусилля на фіскальну, моне­тарну політику і нагляд за фінансовим сектором, утримуючись від рекомендацій щодо структурних реформ. Світовому банку доцільно фокусуватися на структурній та соціальній політиці і не братися до кризового менеджменту.

7. Аби дійти згоди щодо спільних дій і пріоритетів у рефор­муванні світової фінансової системи, варто організувати світо­ву конференцію міністрів фінансів.

В умовах зростаючої фінансової глобалізації та розвитку нової економіки необхідна новітня логістика функціональної діяльності усіх складових даного процесу з урахуванням не лише позитив­них, а здебільшого відштовхуючись та орієнтуючись на теоретичні прогнози негативних (поглиблення розшарування суспільства, збільшення відриву між високо- та слаборозвинутими країнами, загострення проблем бідності) сторін глобалізації.