51. Міжнародна Фінансова Корпорація: структура, функції.

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) створена в 1956 р. з метою стимулювання приватних інвестицій в економіку країн, що розвиваються, зміцнення приватного сектора. Учасницями МФК є 175 країн.

Функції МФК:

1. фінансування проектів у приватному секторі країн, що розвиваються;

2. надання допомоги приватним компаніям країн, що розвиваються, у мобілізації фінансування на міжнародних ринках капіталів;

3. надання консультацій та технічної допомоги приватним компаніям та урядам.

На відміну від МБРР МФК не вимагає урядових гарантій і бере на себе ризики. Тому відбір проектів відрізняється особливою ретельністю. Виділені МФК кредити звичайно не перевищують 25% вартості проекту. МФК фінансує лише приватний сектор.

МФК має в своєму розпорядженні більш широкий набір інструментів, ніж МБРР. Вона не тільки надає кредити, але і придбаває акції компаній. Але при цьому Корпорація не прагне до закріплення в якості одного з власника компанії. Її задача полягає в залученні своїми діями приватних інвесторів, особливо нерезидентів. Тому МФК регулярно оновлює структуру портфеля акцій.

МФК також здійснює масштабну діяльність по наданню технічної допомоги. У 90-х роках особливу популярність отримали її зусилля в сфері приватизації. Маючи в своєму розпорядженні порівняно обмежені фінансові ресурси, МФК виконує важливу функцію як каталізатор інвестиційних процесів. Ця роль Корпорації набула особливо великих масштабів в 90-х роках в зв'язку з формуванням фондових ринків в країнах з фінансовими ринками, що розвиваються. Тим самим вона прагне залучити інвесторів-нерезидентів на ці ринки, стимулює їх розвиток.

У структурному відношенні кредити і інвестиції МФК також відрізняються від позик МБРР. Якщо Банк мало кредитує промисловість, то для МФК цей один з основних напрямів діяльності. Кредити МФК надаються в середньому на термін в 7—8 років, максимально — на 15 років. Вкладення в акції не носять довгострокового характеру.

Керуючий орган – Рада керуючих, що включає представників усіх країн-учасниць. Кількість голосів кожної країни залежить від її частки у капіталі МФК. Основний виконавчий орган – Рада директорів, до якої входять представники країн-учасниць МФК у МБРР. Саме Рада директорів приймає остаточні рішення щодо фінансування. Президентом МФК є Президент Групи Світового банку, але поточною її діяльністю керує виконавчий віце-президент МФК. Штаб-квартира: Вашингтон

45. Міжнародна міграція робочої сили: етапи, головні ринки.

Міжнародна міграція робочої сили в другій половині XX століття стало важливою частиною процесу інтернаціоналізації міжнародного господарського життя. Трудовий потенціал, будучи найважливішим фактором виробництва, шукає свого найбільш ефективного використання не тільки в рамках національного господарства, але й у масштабах міжнародної економіки.

Міжнародний ринок робочої сили охоплює різнонаправлені потоки трудових ресурсів, що перетинають національні кордони. Міжнародний ринок праці поєднує національні і регіональні ринки робочої сили. Міжнародний ринок робочої сили існує у формі трудової міграції.

Причинами міграції робочої сили є фактори як економічного, так і неекономічного характеру. До причин неекономічного типу належать: політичні, національні, релігійні, расові, сімейні й ін. Причини економічного характеру криються в різному економічному рівні розвитку окремих країн. Робоча сила переміщається з країн з низьким рівнем життя в країни з більш високим рівнем. Об'єктивно можливість міграції з'являється внаслідок національних розходжень в умовах заробітної плати за ту чи іншу професійну діяльність.

Істотним економічним фактором, що визначає міграцію робочої сили, є наявність органічного безробіття в деяких країнах, насамперед слаборозвинених. Важливим фактором міжнародної трудової міграції є вивіз капіталу, функціонування міжнародних корпорацій. Транснаціональні корпорації сприяють з'єднанню робочої сили з капіталом, здійснюючи або рух робочої сили до капіталу, або переміщення свого капіталу в праценасичені регіони. Розвиток коштів транспортного зв'язку, у свою чергу, сприяє істотному розвитку міжнародної трудової міграції. Основу міграційних потоків складають робітники, у меншому ступені, службовці, фахівці і вчені. Міжнародна трудова міграція спочатку виникає як стихійне явище, але поступово держава охоплює її своїм регулюванням. Разом з тим до останнього часу в міжнародній трудовій міграції зберігається значний елемент ринкової стихії.

Основні хвилі міжнародної міграції робочої сили:

1. середина – кінець ХІХ століття (міграція з Ірландії, Італії, Східної Європи до США у зв'язку із динамічним економічним розвитком останніх, безробіттям і перенаселеністю аграрних районів зазначених країн);

2. міграція з Європи до США у 20-і роки ХХ століття (на додаток до наведених вище причин додалися такі причини, як кризові явища у повоєнній Європі);

3. міграція висококваліфікованих спеціалістів з Європи до США після ІІ світової війни, біженців з Угорщини, а також з В'єтнаму і Куби (після встановлення там соціалістичних режимів);

4. міграція з Мексики, країн Карибського басейну і Азії (у 90-х роках – понад 84% усіх іммігрантів у США);

5. міграція в межах Європи (особливо з 60-х років ХХ століття, передусім з Іспанії, Португалії, Греції, Югославії; зараз ця хвиля зведена до мінімуму через запровадження у ЄС більш жорсткого міграційного законодавства).

За часом здійснення виділяють такі форми міжнародної трудової міграції:

1. остаточна міграція (виїзд в іншу країну на ПМЖ);

2. тимчасова міграція (виїзд в іншу країну на певний період часу);

3. сезонна міграція (виїзд в іншу країну в певний період часу і на певний строк – наприклад під час проведення сільськогосподарських робіт);

4. маятникова міграція (передбачає, що працівники живуть в одній країні, а працюють постійно чи тимчасово в іншій; характерна для прикордонних районів).

Особливості міжнародної трудової міграції на сучасному етапі:

1. переважання трудової міграції у загальному обсязі міжнародних міграційних потоків;

2. зростання ролі демографічних факторів у розвитку міжнародної трудової міграції;

3. розширення географії міжнародної трудової міграції (збільшується кількість країн, залучених до цього процесу);

4. розширення масштабів міжнародної трудової міграції;

5. розширення структур міграційних потоків (емігрують як вчені і спеціалісти, так і звичайні працівники та інші групи мігрантів);

6. розширення форм міжнародної трудової міграції;

7. збільшення обсягів нелегальної міграції;

8. зростання частки робочої сили в міграційних потоках висококваліфікованих спеціалістів;

9. глобальний характер міжнародної трудової міграції (охоплює практично усі країни світового співтовариства);

10. інтенсивний характер міжнародної трудової міграції (збільшення кількості і швидкості міграції населення).

Напрямки міграційних потоків є порівняно стійкими, вони найчастіше перетинаються. Вирішальне значення при цьому мають економічні можливості приймаючої країни, її роль у сучасному світі, а іноді і її історичні, географічні, етнічні корені. Внаслідок відсутності достовірної статистики міжнародного переселення і широкого розвитку нелегальної міграції встановити точно ієрархічність основних напрямків міграції досить складно.

Можна виділити наступні країни і регіони, що притягують трудових мігрантів з інших країн:

• США, Канада й Австралія. Будучи найбільше економічно розвинутою країною сучасного світу, США є основним напрямком міграції як низькокваліфікованої, так і висококваліфікованої робочої сили. Щороку туди приїжджає більше іммігрантів, ніж в усі інші країни, разом узяті. Основні потоки низькокваліфікованої робочої сили направляються в США з прилеглих латиноамериканських країн — Мексики, країн Карибського басейну. Висококваліфіковані працівники іммігрують у США практично з усіх країн світу, включаючи Західну Європу, Латинську Америку, Росію, Індію і т.д. Приплив іммігрантів у США і Канаду до середини 90-х років оцінюється в 900 тис. чоловік у рік. У США легально іммігрують 740 тис. чоловік у рік і емігрують 160 тис. чоловік. Чиста імміграція (міграційне сальдо) складає близько 580 тис.

• Західна Європа. Найбільш розвиті західноєвропейські країни, і насамперед країни, що входять у Європейський союз, притягають робочу силу з менш розвинутих західноєвропейських країн (Португалії, Мальти, Іспанії), арабських країн Північної Африки і Близької Схід, країн Африки до півдня від Сахари, східноєвропейських країн і республік колишнього СРСР. Міграції працівників з африканських країн — колишніх колоній західноєвропейських держав сприяють спільність мови, історично сформовані традиційні торгові й інші зв'язки. Припливи іммігрантів у Західну Європу в середині 90-х років оцінювалися на рівні 180 тис. чоловік у рік. Більш того, у рамках західноєвропейської інтеграції створений і розвивається загальний ринок робочої сили, що припускає волю переміщення працівників між країнами Європейського союзу й уніфікацію трудового законодавства,

• Близький Схід. Нафтовидобувні країни цього регіону залучають дешеву іноземну робочу силу на важкі низькооплачувані роботи. Робітники приїжджають в основному із сусідніх арабських країн, а також з Індії, Пакистану, Бангладеш, Кореї, Філіппін. Більш половини робочої сили Саудівської Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратів, Катару, Бахрейну, Кувейту й Оману складають іноземні робітники.

• Інші країни, що розвиваються. Новий феномен 90-х років — інтенсифікація трудової міграції серед самих країн, що розвиваються. Звичайно потоки працівників направляються в ті країни, що швидше просуваються по шляху економічних реформ. Так, у Латинській Америці сезонні робітники і робітники на складальні підприємства направляються в Аргентину і Мексику. В Африці до півдня від Сахари на Берег Слонової Кістки, Нігерію і ПАР приходиться більш половини припливу всіх іммігрантів.

• Нові індустріальні країни. У зв'язку з бурхливим розвитком цих держав Південно-Східної Азії туди значно збільшився приплив іммігрантів, що наймаються на тимчасові роботи. Особливо це помітно у випадку Південної Кореї і Малайзії.

Практично всі країни, у які іммігрує більш 25 тис. чоловік у рік — високорозвинені держави з ВНП більш 6900 дол. на душу населення. Джерело еміграції — країни, що розвиваються, головні з яких — Мексика і країни Азії.