59. Концепції та моделі економічного розвитку.

Сучасна наука виділяє декілька основних моделей економічного розвитку:

• модель лінійних стадій розвитку (зростання);

• теорія структурних перетворень;

• теорія зовнішньої залежності;

• неокласична модель вільного ринку;

• теорія ендогенного зростання.

На початку 90-х рр. виникла ще одна універсальна модель економічного розвитку, яка дістала назву сталого (стійкого) розвитку.

Модель лінійних стадій

В 1950-х – на початку 1960-х рр. багато теоретиків розглядали процес розвитку як сукупність послідовних стадій економічного зростання, через які повинна пройти будь-яка країна. Ця модель була обґрунтована американським економістом та істориком У.Ростоу. Згідно концепції кожна країна, що включена в світову систему господарських зв’язків повинна пройти ряд стадій та етапів:

• традиційне суспільство

• визрівання умов для ривка

• ривок до самопідтримуючого зростання

• перехід до технологічної зрілості

• ера масового споживання

Ключовим елементом теорії Ростоу є накопичення критичної маси заощаджень для здійснення ривка до самопідтримуючго зростання і здійснення прискореного економічного зростання. Країна повинна заощаджувати певну частину ВВП, і чим більшими є норми заощаджень тим вищі темпи економічного зростання. Математично доведено (модель Харрода-Домара). що чим більшими є норми заощаджень та інвестицій, тим виші темпи економічного зростання.

Виходячи з положень даної теорії, країнам третього світу для того, щоб повторити історичну еволюцію більш розвинених країн, було потрібно лише добитися оптимальних рівнів і комбінації інвестицій, заощаджень і іноземної допомоги. Розвиток в цьому випадку розумівся як синонім високих загальних темпів економічного зростання. Обмеженість теорії лінійних стадій полягає у надто вузькому, спрощеному підході до проблеми економічного зростання і розвитку.

У 70-х рр. відбулося переосмислення підходів до проблем економічного розвитку. Енергетична, а потім і економічна кризи виявили слабкість і неспроможність суто кількісних підходів до господарського зростання. Таким чином, модель лінійних стадій зростання поступилася місцем двом конкуруючим напрямам економічної (і ідеологічної) думки.

Ядром першого напряму була теорія структурних перетворень (трансформацій), яка відбиває історичний процес переходу в глобальному масштабі від аграрної (неолітичної) до індустріальної моделі економічного розвитку. Зміст структурних перетворень найбільш повно викладено в моделі Льюїса. В ній на основі узагальнення історичного досвіду країн, що пройшли стадію індустріалізації, уся економіка поділяється на два головні сектори:

1. традиційний сектор з натуральним сільським господарством, прихованим та явним надлишком робочої сили і примітивними знаряддями праці. Шляхом впровадження нової техніки і технологій стає можливим перерозподіл робочої сили з аграрного сектора в індустріальний, що характеризується вищою продуктивністю та вищою оплатою праці;

2. сучасний промисловий сектор економіки, який поглинає робочу силу, що надходить з сільського господарства, і за рахунок цього здійснюється процес модернізації всієї економіки, зміцнюється її індустріальне ядро. Це в свою чергу вимагає додаткових інвестицій для створення основних факторів у промисловості та для залучення до цього сектора додаткової, більш кваліфікованої робочої сили. Самі ж інвестиції здійснюються за рахунок реінвестування в тому ж індустріальному секторі за умов економічного піднесення та ефективного господарювання, а також шляхом залучення закордонних інвестицій і міжнародної фінансової допомоги.

Головними стимулами переливання трудових ресурсів із села до міста є: більша заробітна плата (згідно з моделлю Льюїса не менше, ніж на 30 %) у промисловості порівняно з сільським господарством та значно кращі соціально-побутові умови життя. Процес структурної трансформації згідно з цією моделлю, самопідтримуюче зростання і збільшення зайнятості в інду­стріальній сфері триватимуть доти, доки вся надлишкова робоча сила аграрного сектора не знайде свого застосування в галузях промислового виробництва. На такій фазі встановлюється певна міжгалузева рівновага, в основному завершується структурна перебудова економіки, основний ресурс внутрішнього національного продукту створюється в промисловості, включаються інші джерела й чинники економічного зростання переважно якісного характеру, пов'язані з впровадженням науково-технологічних досягнень, сучасного менеджменту, маркетингу, комп'ютерно-інформаційних систем.

Таким чином модель Льюїса найбільш повно відбивала процес економічного розвитку молодих незалежних держав на перших, початкових етапах їхньої індустріалізації і згодом вичерпала свій потенціал. Дана теорія була значно розширена і доповнена гарвардським економістом Х. Ченері. По-перше, в ній суттєво розвинуто поняття структури шляхом розгляду принаймні трьох її основних іпостасей: загальноекономічної, індустріальної та інституціональної. По-друге, збільшення інвестицій і заощаджень розглядається як необхідна, але далеко не достатня умова економічного зростання і розвитку. По-третє, здійснена диференціація обмежень господарського зростання на основі їх поділу на внутрішні та зовнішні.

Другий напрям, який конкурував з теорією структурних змін, була теорія зовнішньої залежності. Даний напрям був більш радикальним і носив політичне забарвлення. Ця теорія розглядала феномен слаборозвинутості з точки зору відношення сили всередині країни і на міжнародній арені, структурних і інституційних диспропорцій в економіці, переважання дуальних господарств і дуальних товариств як в окремих країнах, так і в світі.

Теорія зовнішньої залежності має три основних форми:

1. неоколоніальна модель залежності – розглядає зростаючу взаємозалежність країн світу як односторонню колишніх колоній від метрополій та інших розвинутих країн. Панівне становище держав з найвищим доходом, що випливає з високого рівня їхнього економічного, політичного, технологічного і соціального розвитку, об'єктивно надає їм ряд додаткових порівняльних і конкурентних переваг порівняно з країнами з середнім і особливо з низьким доходом. Тим самим формуються відносини нееквівалентного обміну у взаємній торгівлі, розвинуті країни отримують економічну і технологічну ренту, транснаціональні компанії вилучають ефект масштабу виробництва, експлуатують природні та людські ресурси менш розвинутих країн тощо.

2. хибна парадигма розвитку – спроби представників розвинутих країн, носіїв і розробників різноманітних теорій, моделей, програм сприяння розвитку, імплементувати їх у господарсько-інтелектуальне середовище країн, що розвиваються, та держав з перехідною економікою зазнають невдач, тому що не враховується низка факторів. З одного боку, зарубіжні консультанти і радники мають власне уявлення про шляхи і механізми економічного розвитку, які часто не відповідають умовам конкретних країн. З другого боку - з наукової точки зору бездоганні, вивірені математично рекомендації і поради не сприяють виробленню ефективної економічної політики, що забезпечує господарське зростання і розвиток.

3. теорія дуального розвитку – ґрунтується на принципах системно-структурного аналізу, суть якого полягає в тому, що будь-яка органічна система, передусім економічна, є різнорівневою, ієрархічною, відповідним чином субординованою. Між елементами системи існують відносини залежності і взаємозалежності та певної підпорядкованості. Окрім того розрив між різними елементами системи не лише не скорочується, а й зростає, що поглиблює дуальність економічного розвитку. Одним з головних недоліків теорії дуального розвитку є її пасивно-споглядацький характер, вона радше фіксує існуюче становище, ніж пропонує шляхи і механізми вирішення складних проблем економічного зростання і розвитку.

У 80-х рр. переважав четвертий підхід – неокласична контрреволюція в економічній думці, в якій акцент робився на позитивну роль вільних ринків, відвертість економіки і приватизацію неефективних збиткових державних підприємств. На відміну від теорії залежності невдачі розвитку не пов'язувалися з експлуататорською суттю деяких зовнішніх або внутрішніх сил. Причиною невдач вважалося дуже велике державне втручання в економіку.

Активними провідниками цієї моделі є головні міжнародні валютно-фінансові інституції – МВФ та група Світового банку, ЮНКТАД та ін. Домінантою неокласичної моделі є твердження про нераціональне використання ресурсів у менш розвинутих країнах внаслідок викривлення цін державним втручанням в економічні процеси, що в кінцевому підсумку подає хибні сигнали як споживачам, так і виробникам, створює асиметрію в економічних відносинах, породжує величезні диспропорції в господарстві.

В кінці 1980-х - початку 1990-х рр. ряд економістів-неокласиків і конституціоналістів стали створювати так звану нову теорію зростання. Її автори постаралися модифікувати і розширити традиційну теорію зростання таким чином, щоб пояснити, чому ряд країн розвивається успішно, а інші знаходяться в стагнації, а також чому навіть в неокласичному світі вільних ринків держава може зіграти важливу роль в процесі розвитку. Ядром неокласичної концепції є положення про необхідність нагромадження капіталу за рахунок створення відповідних умов для збільшення надходжень внутрішніх і зовнішніх заощаджень і інвестицій. На цій основі підвищується норма нагромадження, зростають показники капіталоозброєності праці та її продуктивності, а значить, і доходи широких верств населення. Головна особливість моделі полягає в орієнтації насамперед на внутрішні чинники і механізми господарського розвитку, а також необхідності посилення регулюючої ролі держави в господарських процесах.

У 1992 році у Ріо-де-Жанейро на Всесвітній конференції з проблем розвитку і довкілля було сформульовано модель сталого розвитку. Суть стійкого розвитку полягає в забезпеченні такого господарського зростання, яке дає змогу гармонізувати відносини людина-природа (довкілля) та зберегти навколишнє природне середовище для нинішнього і майбутнього поколінь.