Меркосур

У 1980-х роках Аргентина і Бразилія підписали акт про інтеграцію, до якого пізніше приєдналися Парагвай і Уругвай. У березні 1991 року 4 країни підписали Асунсьйонський договір, який легалізував МЕРКОСУР. Населення 4-х країн - 200 млн. Сумарний ВВП - 1 млрд. дол. При цьому на Бразилію доводиться: 80% населення, 43% торгівлі, біля 60% експорту і 30% імпорту. Мета МЕРКОСУР: єдина митна політика щодо третіх країн; забезпечення координації макроекономічної політики, політики в області с/г, податковій і грошовій системах; провести координацію законодавства відносно економічної політики; різко збільшити конкурентноздатність країн-учасниць. МЕРКОСУР відрізняється великим динамизмом: 1991р - внутрішня торгівля становила 3 млрд. доларів, 1993р - вже 6 млрд. доларів Створені інституціональні структури, наднаціональні органи: Рада загального ринку - законодавчий і консультативний орган, Група загального ринку - виконавчий орган, Арбітражний суд. Мито знижене на 75% за період з 1991 по 1994р. Передбачалося, що в 1995 році буде введений загальний тариф на товари третіх країн. Недоліки МЕРКОСУР: різнорідна політична структура країн-учасниць, зміна політичних режимів.

33. Конкурентні переваги і конкурентоспроможність країн світу.

Питання міжнародної конкурентноздатності є одним із найбільш дискурсивних в теорії міжнародної торгівлі та світового господарства в цілому. Основне спірне питання полягає в тому, чи конкурують між собою власне держави чи тільки їх виробники товарів або послуг, тобто на якому структурному рівні треба розглядати сам феномен міжнародної конкурентноздатності. Синтетичним показником, що поєднує конкурентноздатність товару, товаровиробника, галузеву конкурентноздатність і характеризує положення країни на світовому ринку, є показник конкурентноздатності країн.

За визначенням ОЕСР, що намагалася поєднати різні підходи до цього питання, національна конкурентноздатність - це ступінь, до якої країна за вільних і справедливих умов ринку може виробляти товари та послуги, що відповідають вимогам міжнародних ринків, та одночасно може забезпечувати та підвищувати рівень реальних доходів свого народу в довгостроковій перспективі.

Класичне пояснення порівняльних переваг належить Давіду Рікардо. Він розвинув ідею Адама Сміта про абсолютну перевагу (відповідно до якої країна експортує товар, якщо витрати виробництва для даного товару в ній нижчі, ніж в інших країнах) і створив концепцію порівняльної переваги. Суть цієї концепції полягає в тому, що успіх країни в конкретних областях промисловості визначається максимально ефективним використанням факторів виробництва (робоча сила, земля, капітал і природні ресурси), причому ринкові сили самі направляють ресурси країни туди, де вони можуть бути застосовані з максимальною ефективністю. Відповідно, країна одержує порівняльну перевагу в тих галузях, де інтенсивно використовуються фактори, що маються в достатку. Продукція цих галузей експортується, а імпортуються ті товари і послуги, у виробництві яких країна відчуває порівняльний дефіцит факторів. На жаль, до переліку факторів виробництва класичної, а згодом і неокласичної, теорії міжнародної торгівлі не було включено технологію, вона розглядалася як екзогенний фактор, це не враховувалося і в неокласиків. Невідповідність такого теоретичного підходу реальному стану справ була також проілюстрована і парадоксом Леонтьєва.

В зв’язку з цим виникла потреба в нових теоріях. Портер показує, що, незважаючи на все зростаюче значення глобалізації в сучасному світі, національна конкурентноздатність визначається набором факторів, що залежать від конкретних, локальних умов. В своїй теорії Портер вводить поняття конкурентоспроможності країни. Саме національна конкурентоспроможність, на його думку, визначає успіх або невдачу в певних галузях виробництва і те місце, яке країна займає в системі світового господарства.

Національна конкурентоспроможність визначається здатністю промисловості постійно розвиватися та проводити інновації. Першочергово національні компанії досягають конкурентних переваг, змінюючи основу, на якій вони конкурують. Втримати ж ці їм переваги дозволяє постійне удосконалення товару, способу виробництва та інших факторів, причому так швидко, щоб конкуренти не змогли їх наздогнати. Конкуренція – це не рівновага, а постійні зміни. Тому в основі пояснення конкурентних переваг країни лежить стимулювання виробництва інновацій. Таким чином, процес створення та підтримки конкурентноздатності сильно локалізований. Портер показує, що, не дивлячись на зростаюче значення глобалізації, національна конкурентоспроможність визначається певним набором факторів, що залежать від конкретних локальних умов.

Конкурентні переваги країни на міжнародному ринку визначає деякій набір детермінантів, “національний ромб”. Він включає в себе чотири компоненти:

• Факторні умови

• Умови внутрішнього попиту

• Суміжні та обслуговуючі галузі

• Стратегія фірми, її структура та конкуренти

Рис.7. Конкурентний ромб Портера.

Факторні умови – фактори виробництва, які необхідні для успішної конкуренції в тій чи іншій галузі:

• людські ресурси

• фізичні чи природні ресурси

• науково-технічний потенціал

• капітал і інфраструктура

Фактори поділяються:

• основні – фактори, які держава отримала від природи

• розвинуті – фактори, отримані протягом технічного розвитку держави. Тільки розвинуті фактори (банківська система, науково-технічні досягнення тощо) надають конкурентні переваги, які дуже важко дублювати іншим країнам.

• загальні фактори – використовуються у всіх сферах діяльності

• спеціалізовані фактори – використовуються у конкретній сфері діяльності.

Для розвитку конкурентних переваг держави за Портером мають значення розвинуті і спеціалізовані фактори.

Умови внутрішнього попиту

Серед цих умов найбільше значення мають:

• структура попиту (сегментація ринку, природа купівельних потреб, об’єм ринку, наявність платоспроможного попиту, рівень освіти споживачів, концентрація населення, державні замовлення, національні стандарти якості)

• об’єм і характер зростання внутрішнього попиту

• механізми, за допомогою яких переваги на внутрішньому ринку передаються на закордонні ринки.

Приклади:

• національний ринок може бути відносно невеликим, а попит буде великим внаслідок високого рівня розвитку населення (Швейцарія)

• національний ринок великий, але попит малий внаслідок невеликої кількості платоспроможного населення (Росія, Китай)

• високі вимоги споживачів сприяє зростанню конкурентоспроможності продукції (Японія)

Суміжні та обслуговуючі галузі

Тут увага приділяється конкурентноздатності споріднених і підтримуючих галузей.

По Портеру конкурентноздатними стають не окремі галузі, а цілі кластери або пучки галузей, в яких компанії інтегровані по вертикалі або по горизонталі.

Структура та стратегія фірм, внутрішньогалузева конкуренція

Національні особливості країн зумовлюють різні способи управління, організації фірм.

Для Німеччини: конкурентними є великі компанії в галузях з великим рівнем технологій.

Італія: сімейний бізнес.

В основу конкурентоспроможності Портер ставить конкурентоспроможність окремих фірм. Склад інвесторів і зацікавлених осіб має значення в стратегії розробки.

Для моніторингу міжнародної конкурентноздатності, що здійснюються міжнародними економічними організаціями, зокрема Світовим економічним форумом, використовуються індекси - індекс зростаючої конкурентноздатності (заснований на трьох категоріях, що впливають на економічне зростання у середньостроковій і довгостроковій перспективах: технології, державні інститути і макроекономічний клімат), на основі якого був складений список 80 країн світу з найкращими перспективами росту, і індекс мікроекономічної конкурентноздатності, що визначає ступінь ефективності використання ресурсів тими ж країнами.