“Затверджую”

Директор Інституту економіки та

міжнародних відносин

доц. Палінчак М.М.

“____” _______ 20 р.

Питання, що виносяться на комплексний державний іспит

для студентів V курсу денної, VI курсу заочної форм навчання

та II курсу Інституту післядипломної освіти та доуніверситетської підготовки

ГАЛУЗЬ ЗНАНЬ: 0302 – МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

СПЕЦІАЛЬНІСТЬ: 7.03020103, 8.03020103 - МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ

1. Головні напрями трансформації сучасної міжнародної валютно-фінансової системи.

2. Головні ознаки перехідних економічних систем.

3. Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР): загальна характеристика.

4. Міжнародний ринок позичкових капіталів: головні риси та особливості.

5. Проблеми ціноутворення в міжнародній торгівлі.

6. Проблеми соціально-економічної типологізації національних господарств.

7. Головні світові фінансові центри. Їх роль на сучасному етапі.

8. Головні типи всесвітніх цивілізацій.

9. Міжнародний ринок послуг: динаміка, структура регулювання.

10. Міжнародні валютні ринки: динаміка, структура.

11. Профіль експортної спеціалізації України.

12. Регулювання світових товарних ринків: ОПЕК.

13. Економічна та Соціальна рада ООН (ЕКОСОР): механізм регулювання систем світогосподарських зв’язків.

14. Економічна глобалізація: сутність, етапи.

15. Модель сталого економічного розвитку України.

16. Модель стійкого економічного розвитку.

17. Світовий ринок капіталів: динаміка розвитку, структура регулювання.

18. Світовий ринок послуг: динаміка розвитку, структура регулювання.

19. Економічне середовище міжнародного бізнесу (підприємства).

20. Економічні системи сучасності: загальна характеристика.

21. НАФТА: функції і перспективи розвитку.

22. “Неотехнологічні” моделі міжнародної торгівлі (загальна характеристика).

23. Світове фінансове середовище: загальна характеристика, тенденції та сутність.

24. Структура сучасної міжнародної валютної системи: загальна характеристика.

25. ЄБРР: структура і функції.

26. Зовнішньоекономічна стратегія США.

27. Нетарифні засоби регулювання міжнародної торгівлі.

28. Основні види тарифів у міжнародній торгівлі.

29. Сутність і способи вирівнювання сальдо платіжного балансу.

30. Сучасний етап розвитку економіки країн ЄС.

31. Інтеграційні об’єднання в Латинській Америці.

32. Конкурентні переваги і конкурентноспроможність країн світу.

33. Основні напрями діяльності Світової організації торгівлі (СОТ).

34. Основні результати Уругвайського раунду переговорів ГАТТ.

35. Сучасні засоби зовнішньоторгівельної політики промислово-розвинених країн.

36. Теорії впливу технічного прогресу на міжнародну торгівлю.

37. Конференція ООН з торгівлі та розвитку /UNSTAD/: характеристика.

38. Концептуальні основи формування зовнішньоекономічної стратегії держав в сучасних умовах.

39. Особливості процесу економічного розвитку на рубежі XX-XXI ст.

40. Фінансова криза в Азії, її наслідки.

41. Теорія економічного зростання і соціальний прогрес: неокласичні моделі.

42. Вплив ПІІ на економіку приймаючих країн.

43. Головні індикатори сталого розвитку.

44. Міжнародна міграція робочої сили: етапи, головні ринки.

45. Міжнародна торгівля: Модель Хекшера-Оліна.

46. Проблема природних ресурсів економічного розвитку.

47. Проблеми формування зовнішньоекономічної стратегії України.

48. Вплив митного тарифу на виробників, споживачів та на економіку в цілому.

49. Валютні обмеження в регулюванні МЕВ.

50. Міжнародна Фінансова Корпорація: структура, функції.

51. Механізм реалізації національної валютної політики: сутність, головні елементи.

52. Причини та можливі наслідки кризових проявів у світовій фінансовій системі.

53. Порівняльні конкурентні переваги економіки України в міжнародному піділі праці.

54. SDR-як форма світових грошей функціонування.

55. МВФ: структура і функції.

56. Передумови та наслідки впровадження єдиної європейської валюти ЄС.

57. Концепції міжнародної економічної інтеграції.

58. Концепція та моделі економічного розвитку.

59. Платіжний баланс та валютний курс: механізм взаємозв’язку і взаємодії.

60. Особливості світової торгівлі на сучасному етапі.

61. Центр міжнародної торгівлі ЮНКТАД.

62. Форми міжнародного бізнесу в системі світогосподарських зв’язків.

63. Особливості вивозу капіталу на сучасному етапі.

64. Об’єкт і предмет теорії міжнародних відносин.

65. Методологія дослідження міжнародних відносин.

66. Зовнішньополітична діяльність суб’єктів міжнародних відносин.

67. Система міжнародних відносин.

68. Міжнародні відносини як загальносуспільний феномен.

69. Процеси інтеграції та глобалізації в сучасних міжнародних відносинах.

70. Економічні аспекти глобальних проблем.

71. Вільна торгівля і протекціонізм. Міжнародна торгова політика.

72. Роль і особливості міжнародної торгівлі.

Перелік питань склали:

проф. Лендєл М.А.

доц. Палінчак М.М.

доц. Дяченко Б.І.

доц. Шинкар В.А.

2.  Головні ознаки перехідних економічних систем. Основні ознаки перехідної економіки зумовлені характером змін в цей період. Якщо для "кожної системи, або органічної епохи, по Сен-Симону, це передусім є зміни функціонування, то для перехідної економіки це переважно є зміни розвитку”. Звідси перша ознака - характерна нестійкість перехідної економіки. Справа в тому, що у всякій системі в процесі її функціонування постійно відбуваються різні зміни. Але вони виступають як своєрідний засіб реалізації мети, притаманній даній економіці, засіб приведення її саме в стійкий, рівноважний стан. Економічна теорія з перших своїх кроків органічно включає цей момент (стійкість системи) в свій предмет. На це спеціально звертає увагу Н. Кондратьєв (1892 - 1938). Характеризуючи вчення фізіократів, класичну школу, в тому числі школу Маркса, та інш. Він відносить їх до статичних теорій в тому значенні, що вони походять з концепції рівноваги системи, що розглядається ними.  Перехідна економіка характерна змінами іншого порядку. Вони не просто тимчасово порушують стійкість системи, з тим щоб через інші зміни система повернулася в рівноважний стійкий стан. Зміни розвитку в перехідній економіці, можна сказати, носять «безповоротний» характер. Вони покликані посилювати нестійкість існуючої системи, з тим щоб в результаті вона поступово поступилася своїм місцем іншій економічній системі. ^ Друга ознака, що витікає з першої - альтернативний характер розвитку перехідної економіки. Звичайно, альтернативність ця має певні кордони, але означає, що підсумки розвитку перехідної економіки можуть бути різні. Це витікає з природи перехідної економіки, в якій перемішані елементи старого і нового станів, а також з багатоманітності факторів, що впливають на процес розвитку в цей період.  ^ Третя ознака - поява функціонування особливих перехідних економічних форм. У цьому також виявляється «змішаність» старого і нового в цей період. Перехідна форма, маючи в собі «змішаний» зміст, вже виражає суперечність з традиційними системними формами, служить своєрідним сигналом про процес відмирання колишньої системи. Такою формою є, наприклад, грошова феодальна рента, яка і в якісному і в кількісному відношеннях не відповідає змісту феодальних відносин особистої залежності. Такою є також форма індикативного планування в умовах ринкової економіки, що не відповідає її класичному механізму. Роль перехідних форм не обмежується тим, що вони свідчать про існування перехідної економіки. Ці форми вказують також спрямованість цього переходу і є ознакою його безповоротності. ^ Четверта ознака - особливий характер протиріч в перехідній економіці. Це протиріччя не функціонування, а розвитку, тобто нового і старого, суперечності різних, стоячих за тими чи іншими суб'єктами відносин, шарів суспільства. Зміни, на які направлена перехідна епоха, в економічному аспекті завжди носять революційний характер: мова йде про зміну економічних систем. Але і в соціально-політичному плані перехідні епохи часто супроводжуються різким загостренням протиріч, що пов'язані з революціями і соціально-політичними. Перехідність епохи (її нестійкість, невизначеність), очевидне загострення соціальних протиріч отримують неоднозначне відображення в економічній науці. Не завжди в цю епоху вдавалося роздивитися дійсні перспективи розвитку. ^ П'ята ознака - історичність перехідної економіки. Ця історичність пов'язана з двома обставинами. По-перше, з історичним характером умов перехідної економіки. Одна справа, коли суспільство переходить від традиційної до індустріальної ринкової економіки, інша - сучасні перехідні процеси. У цих випадках різні і початкові стани, і кінцеві результати, і протиріччя в суспільстві, оскільки різні і його економічний лад, і соціальна структура, і т. д. По-друге, історичність перехідної економіки залежить від особливостей регіону, а також і від окремої країни. Наприклад, неоднаково перехідні процеси протікають в умовах східної або західної цивілізації, залежать вони від конкретного рівня розвитку кожної країни. Все це означає, що навіть відомі, загальні для перехідної економіки закономірності повинні отримувати різні форми вияву в різних умовах, що навіть спеціальний аналіз перехідної економіки не дає конкретних моделей, які можна було б застосувати при будь-яких обставинах.

8.  Головні світові фінансові центри. Їх роль на сучасному етапі. Світовими фінансовими центрами є: Лондон, Люксембург, Нью-Йорк, Париж, Токіо, Франкфурт-на-Майні, Цюріх. Міжнародні фінансові центри в країнах, що розвиваються (краї­нах нової індустріальної хвилі) - Гонконг, Сінгапур, Бахрейн та інші - виникли переважно в результаті швидкого господарсько­го розвитку цих країн або на базі пільгового податкового та ва­лютного режиму в так званих податкових гаванях і центрах «оф-шор» - на Антильських, Багамських островах, в Макао та ін. Найбільш впливовими центрами є Лондон, Нью-Йорк та Токіо. Нью-Йорк є фінансовим центром, на якому домінує іноземний капітал, який є основним першоджерелом євродоларів. З усіх скла­дових Нью-Йоркського фінансового центру основне місце посідає ринок банківських кредитів. Ринок золота у Нью-Йорку не відіграє значної ролі, до 1975 року взагалі не міг вважатися ринком. Хоча валютний ринок розвинений слабо, його вважають най­більшим у світі центром по торгівлі валютою як з точки зору обороту, так і з точки зору кількості валют, що обертаються. Торгівля валютою на міжнародному ринку в Нью-Йорку здійснюється з допомогою посередництва незалежних приватних валютних торговців. Інші фінансові центри США знаходяться в Бостоні, Чикаго, Сан-Франциско і Новому Орлеані. Нью-Йорк є головним розрахунковим центром країни, голов­ним фрахтовим і товарним ринком. В Нью-Йорку проводиться сплата значної частини податків, тут переважно реалізовуються державні позики. Другим важливим моментом, який визначає роль і місце Нью-Йорку в якості фінансового центру, є розвиток операцій Нью-Йоркської фондової біржі.  Лондон як фінансовий центр очолює другу групу фінансових центрів. В якості світового фінансового центру його виділяють головним чином чотири ринки: ринок золота, ринок валют, ринок коротко і середньострокового кредитування, ринок страху­вання. Основою Лондонського фінансового центру є банки, біржі та біллерброкери (вексельні маклери). Валютний ринок у Лондоні є найбільшим у світі. Через Лон­донську валютну біржу проходить тре­тина усіх контрактів з валютою. Обсяг валютних угод складає близько 1000 млрд. дол. на день. Максимальна свобода валютних операцій стала однією із найважливіших причин пере­творення Лондона у провідний світовий валютний ринок. Основою фінансової могутності Лондона є не національний, а міжнародний валютний ринок і ринок позичкового капіталу.  Внутрішній ринок капі­талу Лондона відставав від Нью-Йорка і Токіо. Фондова біржа Лондона відіграє у міжнародній сфері голов­ним чином роль котирувального центру. Лондонська фондова біржа має декілька ринків: - ринок урядових цінних паперів; - ринок акцій і облігацій місцевих фірм і компаній; - ринок іноземних паперів; - ринок південноафриканських золотопромислових компаній та ін. Лондонська - одна з трьох найбільших світо­вих фондових бірж (дві інші - у Нью-Йорку та Гонконгу).  Замикає трійку найвпливовіших світових фінансових центрів Токіо. Токійський фінансовий центр дещо відстав від інших. Це по­яснюється великою нестачею капіталу на внутрішньому ринку, яка не зменшилася з часів Другої світової війни. Специфіка діяльності японських закордонних банківських ус­танов полягає у тому, що вони є ефективним інструментом з рециклювання інозем­них капіталів. Токіо посідає другу позицію після Нью-Йорка. Токіо вважа­ють фінансовим центром Азіатсько-тихоокеанського регіону.  Токійський фінансових центр виконує два завдання: балансує внутрішній ринок капіталу і згладжує неврівноваженість зовнішніх платіжних відносин краї­ни. На ньому оперують уповноважені японські банки, (їх інколи називають валютними) та іноземні банки. Останнім часом спостерігається тенденція падіння прибутку провідних банків. Головною причиною є неповернення боргів. Особливість японської боргової економіки полягає в тому, що де­фіцит приватних фінансових установ покривається тільки внутрішнім державним боргом, без зовнішніх запозичень.  Світові фінансові центри є важливим елементом світового гос­подарства. Для міжнародних фінансових центрів характерна висока кон­центрація банків та інших кредитно-фінансових інститутів. Світові фінансові центри є потужними генераторами розподі­лу та переливу капіталу як національних так і міжнародної еко­номіки.  Значення національних ринків як міжнародних фінансових центрів визначалося за:

• ступенем розвитку внутрішньої і зовнішньої мережі націо­нальної банківської системи; 

• наявністю фондової біржі і рівня її операцій;

• місцем наці анальної валюти у міжнародних розрахунках і платежах.

Характеристика світових фінансових центрів, їх роль і значен­ня тепер залежить головним чином від того, наскільки значною є концентрація міжнародного капіталу у тому чи іншому фінансо­вому центрі і наскільки великою є свобода проведення у них фінан­сових операцій та здатності структуровано спрямовува­ти іноземний капітал.

9. Головні типи всесвітніх цивілізацій. Є різноманітні підходи до класифікації цивілізацій, залежно від визна­чальних критеріїв, що взяті за їх основу.  ^ За просторовою ознакою розрізняють два головних типи цивілізацій: 

• всесвітня, що характеризується планетарними масштабами, 

• локальні цивілізації, що обмежуються територіями окремих регіонів. 

Виходячи з рівня розвитку цивілізаційних утворень і циклічного характеру поступу, виділяють сім видів всесвітніх цивілі­зацій, що послідовно змінювали одна одну впродовж дев'яти останніх тися­чоліть:

• неолітична (УІІ-ІУ тис. до н.е.); 

• східно-рабовласницька (III - перша пол. І тис. до н.е.); 

• антична (VI ст. до н.е. -VI ст. н.е.); 

• ранньофеодальна (ІІ-ХІП ст.); 

• доіндустріальна (XIV-XVIII ст.); 

• індустріальна (60-90-ті роки XVIII ст. - 60-70-ті роки XX ст.); 

• постіндустріальна (80-ті роки XX ст. - кінець XXI ст. - початок XXII ст.) 

Даний підхід наголошує на єдності людської цивілізації при всій її різноманітності та гетерогенності.  ^ В агрегованному, масштабнішому варіанті - лише дві світові цивілі­зації Вони різняться між собою насамперед економічною базою.:  - традиційна - В економіці традиційної цивілізації переважали первісно­общинні зв'язки, так званий азіатський спосіб виробництва, рабовласницькі чи феодальні відносини. Відмітною рисою традиційної цивілізації є відсутність, у переважної більшості населення, усвідомлення приналежності до цивілізації, 

• сучасна - В сучасній цивілізації домінують капіталістичні, рин­кові відносини, з відповідними економічними, політичними, інституціональ­ними і правовими структурами. Характерним є усвідомлення переважною більшістю індивідів своєї приналежності до цієї цивілізації. Інституціональна єдність світової цивілізації закріплена у створенні спочатку Ліги Націй, а потім Організації Об'єднаних Націй як всесвітнього форуму з розгалуженою мережею організацій та уста­нов економічного, політичного, гуманітарного спрямування.

Значного поширення набула класифікація всесвітніх цивілізацій за домінуючими економічними ознаками, такими як вид виробництва, характер праці, провідний тип власності.

Тип всесвітньої цивілізації	Домінуючий вид виробництва	Праця та її характер	Провідний тип власності
Аграрна	Сільськогосподарське	Ручна	Земельна
Індустріальна	Промислове	Машинна	Промислова
Постіндустріальна	Інформаційне	Інтелектуальна  (духовна)	Інтелектуальна

^ Аграрна цивілізація за своєю тривалістю охоплює найбільший період, початок якому поклала неолітична (аграрна) революція (ІV-ПІ тис. до н.е.), що ознаменувала перехід від привласнюючого до виробляючого (відтворюючого) господарства. Теоретичне, дискурсивне відображення вона мала у вченні фізіократів та меркантилістів. У цей час аграрна економіка становила ядро цивілізації. Останні п'ятсот років промислова структура стала визначати закономірності й тенденції всесвітньо-історичного процесу. Індустріальна цивілізація продемонструвала небачені темпи економічного зростання та залучення до виробництва величезної маси ресурсів. Проте, подаль­ше нарощування виробництва такими темпами має природні та економічні обмеження. Індустріальна модель розвитку - в стадії глибокої і всеосяжної кризи, що виявляється, по-перше, у безмежній, безсистемній і безконтрольній утилізації речовини природи, максимізації економічного зрос­тання, а не його оптимізації; по-друге, у підпорядкуванні сучасної праці минулій, тобто у повній залежності людини від мережі машин, у домінуванні технократичних підходів у соціально-економічному розвитку; по-третє, у накладенні, взаємопереплетенні цивілізаційних суперечностей різного рівня, в умовах яких державні, регіональні суперечності не в змозі перебороти вплив глобальних політичних і економічних відносин без радикальної перебудови глобальної системи. Внаслідок цього нині, на межі тисячоліть, дедалі виразніше проявляються обрисипостіндустріальної, ноосферно-космічної цивілі­зації, її головними ознаками є передусім широка інтелектуалізація вироб­ництва, пріоритетний розвиток науки, складної розумової праці. Якісні особ­ливості економіки періоду зародження і становлення ноосферно-космічної цивілізації полягають, з одного боку, у вирішальній ролі людського розуму, у формуванні та відтворенні засадничих умов життя суспільства, з другого - у поступовому освоєнні космічного простору. Розкріпачення інтелектуального потенціалу суспільства, прийдешня психологічна революція визначатимуть інтенсивні шляхи становлення нової цивілізації. Однією з визначальних особ­ливостей постіндустріальної цивілізації є поступовий перехід від енергетич­них до інформаційних джерел життєдіяльності людини. Інформаційно-техно­логічний спосіб виробництва супроводжується широкою його інформати­зацією, переважанням високих технологій та науково-технічних розробок у системі виробничих чинників. Електронізація виробництва і побуту, їх широ­ка комп'ютеризація, роботизація, з одного боку, вивільняють людину безпосе­редньо з виробничого процесу, ставлять її поруч з ним, з другого - на цій основі підвищуються вимоги до освітньо-кваліфікаційного рівня зайнятих, зростає інтелектомісткість виробництва, праці й продукту. Системоутворюючими чинниками локальних цивілізацій є насамперед економічні, ідеологічні (релігійні), культурні та національні. Важливе значення мають також географічне і навколишнє природне середовище, структура держав­но-політичних інституцій. Часто-густо за основу локальних цивілізацій береться культурна спадщина. За оцінками А. Тойнбі, в історії людства існувала 21 цивілізація, 8 з яких - є зараз. Найчастіше згадуються такі сучасні локальні цивілізації: західна, конфуціанська (китайська), ісламська, індуїстська, латино­американська, африканська, православно-слов'янська та японська.  Кожна цивілізація має два плани реальності, дві іпостасі. З одного боку, це актуальна цивілізація - існуючі суспільства та сукупності з домінуючим центром, з другого - меморіальна цивілізація, що символізує зв'язок з минулим або з колишнім домінуючим центром  Ще один різновид світових цивілізацій розглядається в контексті аналізу "тип розвитку", що формується на основі таких чотирьох головних ознаках, як: • спільність засад ментальності; • спільність і взаємозалежність історично-політичної долі та економічного розвитку; • взаємозв'язок культур; • наявність сфери спільних інтересів і завдань з точки зору перспектив розвитку Вищенаведені ознаки є основою тлумачення природної, східної і західної цивілізацій. ^ До природних спільностей цивілізацій належить та частина людства, яка перебуває в межах природного річного циклу в єдності та гармонії з приро­дою. Це аборигени Австралії, американські індіанці, багато африканських племен, малі народи Сибіру та Півночі Європи. Природні цивілізації, що беруть свій початок в епоху привласнюючого господарства, передбачають невід'ємність людини від природи, підпорядкування людської поведінки її законам, а отже, відрізняються практично відсутністю розвитку, статичністю суспільства.  ^ Східні цивілізації виникли в глибоку давнину. Класичні їх варіанти -Стародавній Єгипет, індуїстський, буддійський та конфуціанський Схід, що мали циклічний характер розвитку. Цей цивілізаційний різновид відзначався харизматичним характером суспільної свідомості, зосередженням на духовно­му, колективізмом, корпоративними (егалітарними) принципами суспільних відносин, патерналістською роллю держави як домінуючого власника, абсо­лютним переважанням вертикальних зв'язків над горизонтальними. ^ Західна цивілізація асоціюється з постіндустріальним розвитком, за якого на певних етапах виникають самопідтримуюча економіка, правова держава, демократичний суспільний устрій, громадянське суспільство, розви­нуті системи життєзабезпечення. Генетичне вони ведуть свій початок з антич­них цивілізацій Стародавньої Греції і Стародавнього Риму, доколумбової Америки (ацтеки, майя) та сягають сучасних індустріальних держав. Іноді цивілізації диференціюються за домінуючими в суспільстві в даний період ресурсними джерелами. У зв'язку з цим, зокрема виділяють копалинну та високоенергетичну цивілізації. В остаточному підсумку головним мотивом кожної цивілізації є пошук джерел модернізації та розвитку, функціонування в режимі, що задається глобальними трансформаційними процесами, світосистемними закономірнос­тями і викликами.

55. Сдр як форма світових кредитних грошей: проблеми функціонування.

СДР - Special Drawing Rights або СПЗ (спеціальні права запозичення) - періодично випускаються з 1969р. і розподіляються між учасниками операцій у системі СДР пропорційно до їх квоти у статутному капіталі МВФ. СДР фактично виконує роль умовної міжнародної валюти, що використовується замість золота як еталон вартості і платіжний засіб у розрахунках між членами МВФ. СДР є порівняно стабільною валютою, що зменшує ризики від "плаваючих" валютних курсів. МВФ щоденно публікує курси валют відносно СДР.

План створення СДР був прийнятий у вересні 1967р. на спеціальній сесії МВФ у Ріо-де-Жанейро. На початку свого існування одиниця СДР прирівнювалася за вартістю до 0,888671 г чистого золота (або 1 унція золота = 35 СДР), тобто одиниця СДР була прирівняна до 1$. Однак дві девальвації долара, демонетизація золота призвели до створення у 1974р. нової системи визначення курсу СДР на базі кошика валют 16 індустріальних держав, чия частка у світовому експорті за 1968-1972рр. перевищувала 1%. У 1978р. були змінені складові кошика СДР у зв'язку із зменшенням або збільшенням частки окремих країн у світовому експорті за 1972-76рр., крім того були переглянуті квоти окремих валют.

З 1 січня 1984р. МВФ спростив принципи підрахунку вартості одиниці СДР. У кошику було залишено лише 5 валют, що мають найбільш питому вагу у міжнародних розрахунках. Сьогодні існує 21,4 млрд. СДР (приблизно 29 млрд. $).

На 5 квітня 1999 р.:

1 СДР=1,35329 $ ; 1 $=0,738938 СДР. Вартість СДР визначається на базі п'яти головних валют:

долар США - 39%,

німецька марка -21%,

японська єна - 18%,

фунт стерлінгів-11%,

французький франк - 11%.

Кошик валют СДР переглядається кожні 5 років, останнього разу - 1 січня 2001 р. і був встановлений таким чином:

Долар США – 45%

Євро – 29%

Єна – 15%

Фунт – 11%.

Процентна ставка СДР, яка змінюється щотижня, є середньозваженим прибутком на короткострокові фінансові інструменти на національних валютних ринках п'яти країн, чиї валюти входять до кошику СДР. Фінансові інститути, за основі яких здійснюється розрахунок, були переглянуті у 1995 році і тепер лишаються незмінними. Вони включають:

- ринковий дохід на 3-місячні казначейські векселя США ,

- 3-місячна міжбанківська ставка по депозитах в Німеччині,

- 3-місячна ставка на депозитні сертифікати в Японії,

- 3-місячна ставка на казначейські векселя у Франції,

- ринковий дохід на 3-міс. казначейські векселя Великобританії.

Члени МВФ можуть використовувати СДР за бажанням у різноманітних операціях. Це включає угоди "за домовленістю" (обмін СДР на інші грошові активи на умовах "спот"), а також взаємні операції між ними та з іншими утримувачами СДР. Також, СДР використовується у діяльності відділення МВФ, пов’язаного з розширеним фінансуванням структурних змін.

Однією з основних цілей МВФ є розширення та збалансування розвитку міжнародної торгівлі, що потребує відповідних резервів. Якщо МВФ відчує глобальну потребу у резервах, він може доповнити існуючі резерви шляхом розміщення СДР. Час та розмір такого розміщення визначаються Радою Керуючих. МВФ може створювати безумовну ліквідність через розміщення СДР у всіх країнах-членах відповідно до розміру їх квот. Останнє розміщення відбулося 1 січня 1981р., коли 4,1 млрд. СДР було розподілено між 141 країнами. На сьогодні більше 1/5 країн-членів МВФ не отримували розміщення СДР, тому що вони приєднались до МВФ після останнього розміщення СДР. Також існують країни, що брали участь не в кожному розміщенні СДР. У вересні 1997 року Виконавча Рада прийняла резолюцію, яка пропонувала IV Поправку до Статей Угоди МВФ, яка дозволить майбутнім учасникам отримати спеціальне одноразове рівноправне розміщення СДР, яке подвоїть поточний рівень сукупного розміщення СДР та збільшить вдвічі частку кожної країни у розміщенні СДР до 29,32%.

Зараз розглядається кілька шляхів розширення функцій СДР як міжнародного ліквідного засобу:

1) оптимістична модель розвитку СДР (позиція МВФ та його виконавчого директора):

- пропонується використовувати СДР не лише офіційними власниками, а й приватними особами, що сприятиме розвиткові приватного ринку та відповідного визначення їх вартості на цьому ринку. Це могло б сприяти закріпленню за СДР такої важливої функції як "якоря" валютної системи та її міжнародного резервного активу, що і передбачалося ІІ Поправкою до Статей Угоди МВФ 1978р.;

- здійснення регулярних помірних емісій СДР з метою сприяння задоволенню зростаючого глобального попиту на резерви та її використання ширшим колом економічних суб'єктів.

2) песимістичний варіант розвитку СДР (позиція представників Каліфорнійського університету Дж.Френкля та Б.Ейхенгріна):

- у найближчому майбутньому передбачається ймовірність посилення гнучкості валютних курсів та мобільності капіталу, роль СДР згодом послабиться;

- у середньостроковому майбутньому попит на СДР у Європі буде невеликим;

- на більш далеку перспективу (50 років) поява світових валютних блоків або єдиної глобальної валюти теж не викличе нового попиту на СДР.

Одним із варіантів підвищення ролі і значення СДР є внесення поправок до Статей Угоди МВФ для того, щоб:

1) надати можливість комерційним банкам визнати СДР та застосовувати їх у своїх операціях;

2) Світовому Банку затвердити СДР як облікову одиницю у своїх операціях з позичками;

3) для урядів (країн) - учасників МВФ здійснити емісію СДР-деномінованих облігацій, застосувавши механізми, аналогічні тим, що здійснювалися при подібних операціях з ЕКЮ.