6Стан проблеми психологічної готовності вчителя до педагогічної діяльності з дітьми з психофізичними порушеннями

Психолого-педагогічна діяльність як невід'ємна, органічна складова особистісного розвитку дитини покликана допомогти батькам та педагогам кваліфіковано працювати з проблемами дитини, що обумовлені її особливостями, пов'язаними з функціональним станом здоров'я, пізнавальною й особистісною сферами, з умовами виховання і таке інше. Аналіз досліджень (Л. В. Кузнєцова [144], В. О. Липа [116], Л. Нижник [139] та інші) засвідчує, що наявність комплексу специфічних якостей психофізичного стану дитини впливає на її досягнення у фізичному та пізнавальному розвитку і становлять діагностичну основу для розробки індивідуальної системи корекційної діяльності вчителя. Сутність діяльності фахівців, що працюють у системі психолого-педагогічної допомоги, полягає у наданні індивідуальної допомоги дитині в складній ситуації, причому таким чином, щоб вона самостійно навчилася вирішувати власні проблеми і справлятися з повсякденними труднощами.

Вихідний принцип гармонійної цілісності, принцип нового світогляду приймається зараз переважною більшістю людства. Останнім часом це збільшило інтерес до тих філософських ідей і відповідних їм педагогічних теорій, основна мета яких спрямована на досягнення вищої форми єдності між людьми у вирішенні їх найважливіших проблем. На цей філософський ідеал опирався засновник першої теорії педагогіки Я. А. Коменський. Він визнав розроблений ним варіант філософії - "провісником загальної мудрості" і вбачав завдання філософії у тому, щоб виводилась одна й та ж симетрія у всьому чуттєвому, розумовому, а також у божественному оздоровленні" [89,491]. Усі філософські системи, які ставлять собі за мету досягнення людством гармонійної єдності, відомий філософ Карл Поппер [153,28] назвав "холістською філософією". Її основна їдея, за К. Поппером, полягає у тому, щоб перебудувати суспільство в цілому "згідно з певним планом чи проектом". У сучасній літературі цей напрям називають принципом гармонійної єдності. Саме на основі філософських систем даного напряму в минулому відбувалося становлення більшості педагогічних теорій, вчень. Крім того, і серед цих (холістських) напрямів філософії освіти, звичайно, створювались такі окремі системи, кожна з яких розглядала себе як єдину істину. Представники такого напрямку зв'язували вирішення найважливіших проблем людства зі своєю перемогою над іншими типами світогляду, системами освіти. На сьогодні цей підхід можна розглядати як такий, що себе дискредитував. Так, лауреат Нобелівської премії Пятирим Сорокін, один із засновників сучасної соціології, писав: "Жодна система (тут йдеться про основні системи чи класи істинного знання) не містить у собі всієї істини, також як і жодна інша не вважається цілком помилковою" [178,474].

Необхідно акцентувати увагу на тому, що в становленні такої методології велику роль відіграло відкриття М. Кузанським принципу тотожності протилежностей у нескінченному. Суть цього принципу коротко можна викласти так: внаслідок певних операцій з двома поняттями про різні об'єкти можна виявити тенденцію у зміні цих понять, яка веде до зміни різниці між ними [100,67]. Д. Бруно, розвиваючи вчення М. Кузанського, показав, що протилежності стають тотожними як у нескінченно великому (максимумі), так і у нескінченно малому (мінімумі). Тим самим він дійшов до висновку: "Не тільки максимуми і мінімуми протилежностей зводяться до єдиного байдужого ...", - а також: "Хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, хай розглядає і спостерігає максимуми і мінімуми суперечностей і протилежностей" [28,288-291]. Саме цим, на наш погляд, важливим філософським принципом ми прагнули керуватись в роботі. Необхідно підкреслити, що розкриття закономірностей будь-яких інтуїтивних властивостей людського мислення у логічній формі завжди було пов'язане зі значним прогресивним розвитком цього мислення. Останнє належить і до тієї діалектико-логічної закономірності, яка дала назву принципу тотожності протилежностей у нескінченному, а також усім тим специфічним логічним закономірностям, які є її проявами. Саме шляхом розкриття симетрії основних предметів досягається, за Я. А. Коменським [89, 137], їх гармонійна єдність. У найбільш систематизованій формі закономірності цього руху були розкриті в діалектичному методі сходження від абстрактного до конкретного Г. Гегелем, К. Марксом і багатьма їх послідовниками в галузі освіти. Суть діалектичного методу полягає у тому, що вихідний принцип будь-якої теорії є законом вирішення головної суперечності її об'єкта. Правилом виведення будь-якого конкретного закону з попереднього, більш загального, є положення, в якому узагальнюється історія розвитку об'єкта чи історія його пізнання. Тим самим цей метод намагається досягти цілісного знання про об'єкт шляхом розкриття всієї системи суперечностей його розвитку і діалектичного виведення з принципу теорії наших знань про конкретно-чуттєвий об'єкт нашої діяльності. Таким чином, коли принцип тотожності протилежностей у нескінченному розкриває загальну діалектико-логічну закономірність руху пізнання від конкретного до абстрактного, то метод сходження від абстрактного до конкретного розкриває не тільки загальну закономірність зворотнього руху пізнання, але й ставить за мету довести пізнання об'єкту до з'ясування в теорії усіх його конкретних властивостей. Тому суть цього методологічного принципу сучасної освіти - вирішення основних суперечностей педагогічного процесу.

Зупиняючись на ідеї про те, що категорія діяльності повинна відігравати роль вихідного принципу побудови теорії психології, В. В. Давидов у своїй праці "Проблеми розвиваючого навчання" [50], виклав основні проблеми педагогічної діяльності саме за допомогою методу сходження від абстрактного до конкретного. Крім того, він зауважує, що засвоєнню знань, які носять загальний і абстрактний характер, передує ознайомлення з визначеними і конкретними знаннями [50,164], а також, що "навчання у школі всіх предметів" повинне вестись так, щоб "в стислій, скороченій формі відтворювався дійсний історичний процес народження і розвитку знань" [50,143].

Ґрунтуючись на практиці, можна зробити висновок, що і діалектичний метод сходження від абстрактного до конкретного також не вирішив найважливіших проблем сучасного світогляду, він не зміг стати і тією філософською засадою, яка б вивела сучасну освіту з кризового стану. У зв'язку з цим зупинимось ще на одному варіанті філософії гармонійної цілісності, який, на нашу думку, відіграє зараз важливу роль в якості сучасної філософії освіти, а саме на філософії всеєдності, яка вперше була розроблена В. Соловйовим і далі розвивалась багатьма його послідовниками. Свою філософію В. Соловйов заснував на принципі єдності між людиною і навколишнім світом, розуміючи складність поставленого завдання про досягнення гармонійної єдності. У зв'язку з цим він писав: "Завдання не в тому, щоб відносити традиційну теологію в її винятковому значенні, а навпаки, визволяти її від відверненого догматизму, ввести істину у форму вільно-розумового мислення і реалізувати її в даних дослідної науки, поставити теологію у внутрішній зв'язок з філософією і наукою, і таким чином організувати всю галузь істинного знання у повну систему вільної і наукової гармонії філософії і науки" [202, 350]. Цей підхід був спрямований на подолання антагонізму між матеріалістичним та ідеалістичним, науковим і релігійним монізмом, на вирішення проблеми зв'язку принципу єдності усього світу з різним і протилежним суттєвими проявами цієї єдності, з унікальністю кожної особистості.

Вищезгаданий холістській вихідний принцип класичної педагогіки піддається зараз критиці представниками другого напрямку філософії освіти, перш за все, за певну абсолютизацію значення вимог за принципом "треба", що призводить до переоцінки ролі індивідуально-особистісних інтересів учнів за типом "хочу", за те, що на основі даного принципу педагогічна діяльність стала переважно авторитарною. Авторитарна педагогіка забезпечує пріоритет над особистими інтересами, цінностями будь-якого учня.

Становлення педоцентричного напрямку в розвитку теорії і практики педагогічної діяльності починається з Ж.-Ж. Руссо. Його концепція засновується на повазі до особистості дитини, розглядає не вчителя, а учня в якості головного суб'єкта педагогічної діяльності.

Майже в той же час деякі педоцентричні ідеї розвивав український філософ Г. Сковорода. У своїй концепції "сродної праці" він розробив вчення про те, що найважливіше завдання педагога полягає в тому, щоб розкрити ті специфічні для кожного учня здібності, які надає йому природа. Він вважав, що тільки на цій основі можна досягти великих успіхів як у самому педагогічному процесі, так і в його результатах, тобто зробити щасливим учня і дати велику користь суспільству.

Таким чином, вирішення головної суперечності педагогічного процесу, а також інших його найважливіших проблем, повинне спиратись на ті сучасні філософські ідеї, які більш чи менш систематично розробляють нові закономірності діалектичної взаємодії загального і одиничного, цілого і його елементів, суспільних і індивідуальних цінностей тощо. Тобто, розробляють таку методологію взаємодії цих протилежних сторін, яка б поєднувала у собі основні досягнення як холістського, так і плюралістичного напрямків у філософії та педагогіці. Так Г. Г. Соловйова пише: "Домінуюча ідея нового філософського епосу (тобто того способу мислення, яке об'єднує, компонує усі його елементи) - спроектувати, апробувати такий тип філософського мислення, який зміг би уникнути двох крайніх позицій, однаково ворожих ідеї миру і співробітництва, уніформізму, підкорення всіх культур стереотипу і шаблону, і релятивізму, розпорошенню, розпаду культури на велику кількість острівців, що веде до втрати єдності і цілісності"