у фонетичній системі української мови функціонують 6 голосних і 32 приголосні фонеми. Кожна фонема становить собою єдність кількох диференційних артикуляційно-акустичних ознак. В основі сучасного поділу на голосні та приголосні покладено триєдиний критерій:

- функціональний (голосні звуки здатні виступати основою складу, є складотворчими, а приголосні в українській мові позбавлені такої функції)[1];

- артикуляційний (при вимові голосних артикуляційний канал відкритий, а під час вимови приголосних – спостерігається звуження ротової порожнини, що призводить до утворення шумів. Для приголосних характерна локалізована артикуляція, фокусоутворення. Голосні – рото відкривачі, а приголосні – ротозакривачі, оскільки десь має бути локалізація вимови);

- акустичний (виявляється в тому, що для голосних і приголосних характерне різне джерело звуку: голосове джерело, або музикальний тон, лежить в основі творення голосних; голосове і шумове або тільки шумове – в основі творення приголосних).

Голосні звуки – це звуки, в основі яких лежить музичний тон, утворюваний при відкритому мовному каналі внаслідок коливань голосових зв'язок і подальшої модифікації цих коливань у надгортанних порожнинах. утворюються музичним тоном, який виникає внаслідок коливань голосових зв'язок під впливом натиску струменя повітря, що видихається. Під час вимови таких звуків мовний канал максимально відкритий, рівномірно напружений, повітря не натрапляє на перешкоди у надгортанних порожнинах. Найвиразніше голосні звучать під наголосом, у наголошеній позиції голосна фонема виявляється в основних своїх ознаках, тому така позиція для голосних вважається сильною. Особливу роль у творенні якісних характеристик голосних виконують губи, язик, м'яке піднебіння. При творенні голосних звуків язик може змінювати своє положення в горизонтальному напрямку (просуватися вперед або відсуватися назад) і у вертикальному напрямку (наближатися або віддалятися від піднебіння внаслідок опускання або підняття нижньої щелепи). За рухом язика по горизонталі визначають ряд голосних. За рухом язика по вертикалі – підняття. Основні ознаки голосних фонем української мови /і/, /и/, /е/, /а/, /о/, /у/ можна показати в такій таблиці:

	РЯДИ
ПІДНЯТТЯ	передній	середній	задній
високе	і		у
високо-середнє	и
середнє	е		о
низьке			а

Запам’ятати класифікацію голосних допоможе вислів – «прізвище Субота».

Залежно від участі губ в артикуляції голосні фонеми поділяються на огублені, або лабіалізовані (від лат. labium – губа), і неогублені, або нелабіалізовані. До лабіалізованих належать /у/, /о/, до нелабіалізованих – /і/, /и/, /е/, /а/.

2.

Приголосні - це звуки, які творяться шумами з участю або без участі голосу. Шуми виникають у надгортанних порожнинах унаслідок того, що струмінь видихуваного повітря натрапляє на повну або часткову перепону, створювану мовними органами. У такому разі напруження мовних органів локалізується в місці їх зближення, що є фокусом творення звука.

В українській мові приголосні фонеми класифікуються за такими ознаками:

1) за співвідношенням голосу і шуму; 2) за участю голосу в їх творенні; 3) за місцем творення (або за активним мовним органом) шуму; 4) за способом творення шуму; 5) за акустичним враженням; 6) за наявністю або відсутністю пом'якшення (палаталізації).

1. За співвідношенням голосу й шуму приголосні поділяють на сонорні і шумні.

Сонорними (від лат. sonorus – звучний, голосний) називаються приголосні, які творяться за допомогою голосу й шуму з перевагою голосу. До сонорних в українській мові належать 9 приголосих: /j/, /л/, /л'/, /н/, /н'/, /р/, /р'/, /м/, /в/.

Шумними називаються приголосні, які творяться одним шумом або шумом за участю голосу. Цих приголосних 23.

2. За участю голосу в їхньому творенні шумні поділяються на дзвінкі й глухі. Глухі звуки творяться тільки за допомогою шуму (12 звуків), дзвінкі (11 звуків) – шумом за участю голосу. Дзвінкі й глухі приголосні утворюють кореляцію (корелятивних пар 11), тобто більшість дзвінких шумних мають співвідносні їм глухі фонеми, наприклад: /б/ – /п/, /д/ – /т/, /д'/ – /т'/, /з/ – /с/, /з'/ – /с'/ /, /дз/ - /ц/, /дз'/ - /ц'/, /ж/ - /ш/, /дж/ - /ч/, /ґ/ - /к/, /г/ - /х/. Непарною глухою в українській мові є фонема /ф/. Пара /г/ - /х/ виділена умовно, бо розрізняється двома артикуляційними ознаками: роботою голосових зв'язок та місцем творення: г – глоткова, х – задньоязикова.

3. За місцем творення(або за активним мовним органом) приголосні поділяються на групи з урахуванням того, який з мовних органів бере участь в їх творенні. Розрізняють активні та пасивні мовні органи, а всі приголосні поділяють на такі загальні групи:

а) губні:

- губно-губні: /б/, /п/, /в/, /м/;

- губно-зубна /ф/;

б) язикові:

- передньоязикові: /д/, /т/, /з/, /з'/, /с/, /с'/, /дз/, /дз'/, /ц/, /ц'/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ш/, /ч/, /дж/;

За пасивним мовним органом:

- піднебінно-зубні (під час їхньої вимови передня стінка язика і його кінчик змикаються з верхніми різцями): /з/, /з'/, /с/, /с'/, /дз/, /дз'/, /ц/, /ц'/ + /д/, /т/, /л/, /н/;

- альвеолярні (під час їхньої вимови передній край язика зближується з альвеолами верхніх зубів): /ж/, /ч/, /ш/, /дж/ + /р/, /р'/; -

- середньоязикові: /д'/, /т'/, /н'/, /л'/, /р'/, /j/; За Н.І. Тоцькою середньоязиковою є лише /j/;

- задньоязикові: /ґ/, /к/, /х/;

в) глоткова, або фарингальна: /г/.

4. За способом творення шуму приголосні фонеми української мови поділяються на

а) зімкнені, або проривні, вибухові (13): /б/, /п/, /д/, /д'/, /т/, /т'/, /м/, /н/, /н'/, /л/, /л'/, /ґ/, /к/;

б) щілинні (від лат. fricare – терти), або фрикативні (11): /в/, /ф/, /г/, /х/, /ж/, /ш/, /з/, /з'/, /с/, /с'/, /j/;

г) зімкнено-щілинні, або африкати (6): /дж/, /ч/, /дз/, /дз'/, /ц/, /ц'/;

ґ) дрижачі, або вібранти (2): /р/, /р'/.

При вимові проривних звуків органи мовлення утворюють тісне зімкнення, яке з силою проривається струменем видихуваного повітря. Коли вимовляються фрикативні звуки, струмінь повітря проходить крізь вузьку щілину (або декілька щілин), утворюючи характерний шум. Під час утворення зімкнених носових звуків [м], [н], [н'] в ротовій порожнині утворюється зімкнення артикуляційних органів, м'яке піднебіння опускається і частина повітря проходить через носову порожнину. При вимові бокового [л], [л'] у ротовій порожнині також утворюється зімкнення, а видихуване повітря проходить завдяки тому, що опускаються бокові краї язика. Коли вимовляється [р] або [р'], кінчик язика вібрує: то притискається до альвеол (ямок у щелепах, де містяться корені зубів), то відходить від них. Африкати утворюються поєднанням проривного й фрикативного приголосного одного і того самого місця творення. Зімкнена і щілинна вимова таких звуків органічно злита: спочатку повітряний струмінь починає проривати перепону мовних органів, а потім це зімкнення поступово переходить у коротку щілину.

5. Шум, який утворюється при вимові фрикативних приголосних та африкат, може нагадувати свист або шипіння. Відповідно за акустичним враженням розрізняють шиплячі /ж/, /ш/, /ч/, /дж/ і свистячі /з/, /с/, /ц/, /дз/ приголосні.

6. За наявністю палатальності (пом'якшення)(лат. palatum – тверде піднебіння). Палаталізація виникає внаслідок додаткового підняття середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння. Ця додаткова артикуляція наближається до артикуляції звука [і]. коли до основної артикуляції приголосного приєднується додаткова і-подібна артикуляція, то об’єм ротового резонатора помітно зменшується. Отже, власний тон приголосного підвищується. В укр. м. 22 фонеми тверді і 10 м’яких /д'/, /т'/, /н'/, /л'/, /з'/, /с'/, /ц'/, /дз'/, /р'/, [j]. Із 22 фонем 13 не мають м’яких пар. Це губні, шиплячі, задньоязикові, глотковий.

3.

ЧЕРГУВАННЯ /О/, /Е/ З /І/

Чергування /о/, /е/ з /і/ досить поширене у сучасній українській мові, оскільки властиве тільки їй (в інших слов'янських мовах воно відсутнє).

Голосні /о/, /е/ у відкритому складі чергуються з ІМ у закритому складі: ночі - ніч, столи - стіл, кореня - корінь, робота - робітник.

Це чергування відбувається в різних формах того самого слова та в різних словах спільного кореня або спільної основи, тобто охоплює сферу словотворення і словозміни: осені - осінь, воля - вільний.

Інколи послідовність чергування /о/, /е/ з ІМ порушується в сучасній українській літературній мові. Воно не відбувається:

1. У повноголосних формах -оро-, -оло-, -ере-, -еле- зі сталим наголосом: ворон, шелест, мороз, холод, очерет.

Винятки: поріг, сморід, просторінь.

2. У звукосполученнях -ор-, -ое-, -ер-: горб, шерсть, шовк;

3. Коли /о/, /е/ випадні: день - дня, лісок - ліска, липень - липня.

4. У суфіксах -очк-, -ечк-, -оньк-, -еньк-, -есеньк-: гілочка, доленька, дівчинонька, малесенький.

5. У словах книжкового походження і похідних від них: закон, прапор, верховний.

6. У словах іншомовного походження: диплом, атом, альбом, жетон, студент, диригент, але папір - паперу, дріт - дроту, табір - табору, колір - кольору, Антона - Антін.

7. У суфіксі -тель- і префіксі воз-: учитель, вихователь, возз 'єднання.

8. У деяких прізвищах: Котляревський, Садовський, Петовський, але Крижанівський, Голованівський.

9. У складних словах з морфемами -вод, -воз, -нос, -роб, -ход: водовоз, хлібороб, скороход, але перехід, газопровід, всюдихід, провід, виріб, захід.

10. У родовому відмінку множини іменників жіночого і середнього роду: основ, будов, меж, потреб, значень, звернень, імен, чудес.

11. В особових формах дієслів дійсного та наказового способів: пишеш, малюєш, винось, виходь

Внаслідок істор. процесів у фонет. системі давньорус. та староукр. діалектів виникли активні ще й нині чергування голосних, що відбуваються при слово- та формотворенні: а) о, е у відкритих складах — і в закритому складі, що виникло після занепаду зредукованих ъ, ь (стола — стіл, коня — кінь, росла — ріс, печі — піч, семи — сім); див. також Редуковані голосні;

4.

І. ч. приголосних, зумовлені істор. змінами в системі консонантизму, відбуваються при словозміні та словотворенні й виявляються у заміні однієї фонеми іншою у межах однієї морфеми. Найдавнішим чергуванням приголосних, властивим усім слов’ян, мовам, була зміна ще в праслов’ян. мові задньоязикових г, к, х на м’які шиплячі ж’, ч’, ш’ (перша перехідна палаталізаціязадньоязикових): дорогий — дорожити, могти — можу, вік — вічний, плакати — плачу, дух — душити. У праслов’ян. період відбулася також зміна г, к, х — з’, ц’, с’ перед закінченням і з колишнього Ђ (друга перехідна палаталізація задньоязикових приголосних): книга — книзі, свічка — свічці, муха — мусі. Закономірними для укр. мови стали чергування передньоязикових зубних з шиплячими: д — (д)ж, т — ч, з — ж, с — ш, а також к — ч, х — ш, г — ж, ст — шч(щ) в основах дієслів: радити — раджу, летіти — лечу, возити — вожу, косити — кошу, плакати — плачу, рухати — рушу, могти — можу, пустити — пущу; губні приголосні в такій же позиції зумовили сполуку з епентетичним л або зj: б — бл, п — пл, в — вл, м — мл, ф — фл: робити — роблю, ліпити — ліплю, ловити — ловлю, відломити — відломлю, графити — графлю; б — бj, п — пj, в — вj, м — мj, ф — фj, р — pj: бити — б’ю, пити — п’ю, вити — в’ю, любов — любов’ю, імені — ім’я, верф — верф’ю, матір — матір’ю; чергування т — с, д — с на місці dt, ttунаслідок дисиміляції перед наступним інфінітивним суфіксом -ti (псл. vedti > вести, metti > мести): плету — плести, мету — мести, бреду — брести, веду — вести. У сучасній укр. літ. мові І. ч. можуть належати до живих продуктивних елементів морфології, якщо вони — необхідний елемент словотворення і формотворення. Тоді вони закономірно охоплюють новоутв. слова і форми (графити — графлю, бомбити — бомблю), а в ін. випадках виступають у старих утвореннях як пережиткові морфол. чергування, не обов’язкові для творення форм. Вони можуть мати характер колишніх чергувань, що замінилися на прості співвідношення різних звуків у різних морфол. елементах.

Чергування звуків — закономірна заміна одного звука іншим у тому самому чи спорідненому слові. При зміні й творенні слів задньоротові приголосні г, к, х, ґ за певних умов (унаслідок теперішнього чи історичного по­м'якшення) переходять у свистячі та шиплячі, а саме: г — з — ж: нога — нозі — ніженька, друг — друзі — дружба, могти — можу, казати — кажу, к — ц — ч: рука — руці — рученька, рік — у році — річний, пекти — печений, вулиця — вуличний; х — с — ш: вухо — у вусі — вушенько, рух — у русі — руши­ти, ковалиха — ковалишин, колихати — колишу, писати — пишу, ґ — дз — дж: ґерлиґа — ґерлидзі — ґерлидженька, Ґриґа — Ґридзі — Ґриджин. Проте внаслідок дисиміляції (розподібнення) звуків замість закономірного ч вимовляється й пишеться ш у словах рушник, рушниця, дворушник (від рука), мірошник (від мірка), торішній (від торік), соняшник (від сонце), сердешний «бідолашний» (від серце, але: сердечний «серцевий, ширий і т. п.»). В інших по­дібних випадках незалежно від вимови пишеться буква ч: мо-у лочний, пшеничний, сонячний, ячний, яєчня. У дієсловах, крім того, відбувається перехід зубних приголосних д, т, з, с у шиплячі, а саме:   д — дж: садити — саджу — посаджений; водити — воджу — проводжати, загородити — загороджу, правда — справджу­ватися (винятки: завадити — заважати, привидітися — увижатися); зд — ждж: їздити — їжджу т — ч: платити — плачу — заплачений, хотіти — хочуть; ст — щ: захистити — захищу — захищений, розмістити — розміщу — розміщувати. В інших частинах мови чергується д — ж (а не д — дж, як у дієсловах): уродити — урожай, огородити — огорожа, погода — погожий, переходити — перехожий, правда — справжній. У звукосполученнях дт, тт перші звуки д і т чергуються з приголосним с: веду — вести, ненавидіти — ненависть, цвіт — цвісти, мету — мести.

5.

Специфічною для української мови є зміна етимологічних [е], [о] в [і] в новому закритому складі, а отже, й виникнення чергування [е] — [і], [о] — [і]: печі — піч (< печи — печь), вози — віз (< возы — возъ); прогресивна асиміляція пом’якшеним приголосним, після якого занепав [ь], наступного [j] (знання, життя < знаньjе, житьjе); зміна [л] на [ў] перед іншим приголосним після секундарного [о], що виник з редукованого [ъ] (вълкъ, тълстый > воўк, тоўстий, орфогр. вовк, товстий) тощо.

Поступово проходив процес занепаду зредукованих . Залежно від позиції ъ, ь або ж зникли зовсім у слабкій позиції, або перейшли в голосні о, е в сильній позиції. На письмі занепад зредукованих виявився в 3-х видах: 1. Зредуковані у слабкій позиції пропускалися (кто, много). Найбільш часто пропускалася літера, що йшла в середині слова. 2. Написання на місці зредукованих у сильній позиції літер о, е (конєць (коньць). 3. Плутання зредукованих між собою (ишъдъ). Процес занепаду зредукованих фіксують усі пам'ятки старослов'янської мови XI ст. Однією з найдавніших змін зредукованих була заміна ь на ъ у позиції після ж, ч, ш, жд, шт у зв'язку з поступовим ствердінням цих приголосних (пришъдьшє). Цю зміну не за зафіксовано у найдавніших слов'янських пам'ятках: Київських листках та Зо графському євангелії, проте у решті пам'яток її представлено досить широко. Занепад зредукованих привів до появи закритих складів. Занепад зредукованих – це явище, яке має свої наслідки в усіх слов'янських мова. Це останній фонетичний процес, який охопив усі слов'янські мови.

6.

7.

АСИМІЛЯЦІЯ (ВІД лат. assimilatio "уподібнення") — артикуляційне упо- дібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах сло- ва або словосполучення. Наприклад, у слові боротьба дзвінкий [б] впливає на попередній глухий [т'] і уподібнює його собі, тобто одзвін-чує його: [бород'ба].

Приголосні звуки можуть асимілюватися за дзвінкістю/глухістю (усі вищенаведені приклади), за місцем і способом творення (безжурний [бе и журниі], за м'якістю/твердістю (цвіт [ц'в'іт], спів [с'п'іу], слід [с'л'ід], гість [г'іс'т']. Тут зубні [з] і [с] асимілюються з піднебінними [ж] і [ш], а тверді [ц] і [с] уподібнюються з м'якими [в'], [п'], [л'], [т']. Асиміляція від акомодації відрізняється тим, що, по-перше, при асиміляції взаємодіють однорідні звуки (приголосний і приголосний або голосний і голосний), а, подруге, асимілюватися можуть не тільки сусідні звуки, але й звуки, які знаходяться на відстані один від одного. Розрізняють декілька різновидів асиміляції:  1) за результатами — повну і неповну (часткову);  2) за спрямуванням — прогресивну і регресивну;  3) за розташуванням звуків, які взаємодіють, — кон-  тактну (суміжну) і дистанційну (несуміжну). 

ПОВНА АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція, за якої звуки уподібнюються повністю, тобто стають абсолютно однаковими. Наприклад: знан]а -> [ з н а і ї ' а ] , сільу -> [ с і л ' у ] , безжалісний [бе и ж а л ' і с ш і і ]

НЕПОВНА (ЧАСТКОВА) АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція, за якої звуки наближаються за ознаками, але повністю не збігаються. Наприклад: просьба [проз'ба], боротьба [бород'ба]. Тут під упливом дзвінких [б] і [д] одзвінчуються [с'] і [т'], але не стають звуками [б] і [д]. 

ПРОГРЕСИВНА АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція, за якої попередній звук упливає на наступний (стрілка, яка вказує на вплив звуків, спрямована вперед). Прогресивної асиміляції в сучасній українській мові немає, хоч колись вона мала місце: знан]а —> знання, бьчела —> бджола, Ганця —> Гандзя.

РЕГРЕСИВНА АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція за якої наступний звук впливає на попередній: молотьба [молод'ба],

КОНТАКТНА (СУМІЖНА) АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція, за якої взаємодіють сусідні звуки (всі вищенаведені приклади).

ДИСТАНЦІЙНА (НЕСУМІЖНА) АСИМІЛЯЦІЯ — асиміляція звуків на відстані. Наприклад: сочевиця —> чечевиця, желізо —>залізо. 

ДИСИМІЛЯЦІЯ (ВІД лат. dissimilatio "розподібнення") — розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак.фонетичні процеси. Дисиміляція по суті зводиться до заміни в слові одного з двох однакових або подібних звуків менш подібним. Це протилежний асиміляції процес. Наприклад, український займенник хто виник із колишнього кто, де стояли поряд два проривних звуки [к] і [т]. Таке сполучення звуків є важким для вимови, внаслідок чого проривний [т] впливає на однорідний за цією ознакою [к] і розподібнює його, змінюючи його на фрикативний [х]. Сполучення фрикативного [х] із проривним [т] є зручним для вимови. Дисиміляція, як і асиміляція, може бути прогресивною (срібро —  > срібло; регресивною (рицар -Ї лицар, контактною (легкий [ле и хкйі], дистанційною(велблюд -^верблюд.) Значно поширеніше, ніж у літературній мові, явище дисиміляції в діалектному і просторічному мовленні: бонба, транвай, ланпа, тунба, дохтор, фрухти, секлетар тощо.  Наслідком дисиміляції є сучасні форми інфінітива, що закінчуються на -сти: вести <— ведти, мести <— метти. Звуки основи [д] і [т] зберігаються в особових формах дієслів: веду, мету. 

8.

Склад та складоподіл .Склад – звук або комплекс звуків, що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря, мінімальна одиниця мовленнєвого потоку, яка складається з максимально звучного звука і прилеглих до нього менш звучних звуків. Існує три теорії складу: еспіраторна, мускульна напруга та сонорна.

еспіраторна теорія (еспіраторне визначення складу). 3гідно з нею склад — це звук або комплекс звуків, що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря. Згідно з нею склад — частина такту, яка вимовляється з єдиною мускульною напругою. Його (склад) можна зобразити як дугу мускульної на­пруги (зусилля, вершина, ослаблення).

Сонорна теорія. Обґрунтована датським мовознавцем О. Єсперсеном, виходить із того, що за звучністю склад має вершину (ядро) і периферію. Вершина — момент найвищої звучності. Периферія складається з ініціалі й фіналі. Ініціаль — наростання звучності до вершини, а фіналь — затухання звучності після вершини. За цією теорією, склад — частина такту, яка складається з більш звучного і прилеглих до нього менш звучних звуків.

Склади мають різну структуру. Розрізняють відкриті, закриті, прикриті і неприкриті склади. Відкритий склад закінчується голосним (ма-ти), за­критий закінчується приголосним (кіт), прикритий по­чинається з приголосного (та, він), неприкритий — з го­лосного (от). В укра­їнській мові переважають відкриті (го-ло-ва, мо-ло-да, ста-ра-ти-ся, пе-ре-по-чи-ти) та прикриті (ві-сім, ву-ли-ця, віт­чизна, Європа [йеу-ро-па], яй-це [jai-це]; відкри­тий характер складів українська мова успадкувала від пра­слов'янської, де панував закон відкритого складу).

складотворчим звуком, як прави­ло, є голосний. Якщо складотворчим є один голосний, то його називають монофтонгом (від гр. monos "один" і phthóngos "звук"). Серед по­ліфтонгів найпоширенішими є дифтонги і трифтонги. Дифтонг (гр. díphthongos "двоголосний") — два голос­них, які утворюють один склад, чим і забезпечується їх фонетична цілісність. Наприклад: нім. [ае] (mein "мій", leid "жаль, шкода"), [ое] (heute "сьогодні"), англ. [аі] (ту "мій") [із] (here "тут"), [ез] (there "там"), [us] (poor "бідний"), [аи] (town "місто"), [ои] (home "дім, житло"), лат. [uo] (ruoka), білор. [ау] (дзяучьіна), чеськ. [ои] (soused "сусід", па shledanou "до побачення"). Дифтонги бувають висхідними і низхідними. Висхід­ними називають дифтонги, в яких складотворчим є дру­гий елемент. Наприклад: фр. [іе] (pied "нога"), [ui] (nuit "ніч"), ісп. [ие] (bueno "добрий", nuevo "новий", pueblo "народ", puerta "двері"), [ua](agua "вода", cuando "коли"), італ. [іе] (іеге "вчора"), [іо] (іо "я"), [іа] (piatto "тарілка"), [иа] (quatro "чотири"). У низхідних дифтонгах складо­творчим виступає перший елемент. Наприклад: нім. [ае] (schneiden "різати", scheinen "світити"), [ац] (rauchen "ку­рити, палити"), [ое] (Gebäude "будівля"), ісп. [аі] (aire "по­вітря"), [ец] (deuda "борг"), чеськ. [оц] (moucha "муха"). Дехто схильний вважати, що дифтонги є і в українсь­кій мові. Як приклад наводять слова типу мій, гай, дай. Однак для такого трактування звукосполук [іі], [аі] під­став немає, бо в інших формах цих слів [і] відходить до іншого (наступного) складу (моя [мо-já], гаю [rá-jy], а у слові дай, крім цього, [j] належить до іншої морфеми. Трифтонг (від гр. triphthóngos "триголосний") — три го­лосних, які творять один склад, чим забезпечують свою фонетичну цілісність. Трифтонги трапляються лише в тих мовах, де є дифтонги. Наприклад: англ. [aus] (our [аиз] "наш", flour [fІаиз] "квітка",power [раиз] "сила"), [аіз] (tyre [tais] "шина", firing [faisrin] "розпалювання, підпалюван­ня, паливо"). Слід зауважити, що останнім часом дифтонг і трифтонг стали трактувати не як поєднання двох чи трьох звуків, а як один голосний звук, який складається з двох чи трьох елементів, що утворюють один склад. Для української мови, як і для інших слов’янських мов, характерне загальне тяжіння до відкритих складів. Це виявляється в тому, що межа між окремими складами проходить найчастіше після голосного звука перед приголосним, наприклад: се-стра, мі-ста, за-здри. Проте при збігові кількох приголосних складова межа часто проходить всередині цієї групи, наприклад: книж-ка, гол-ка, дзвін-кий.

Коли голосний поєднується з одним приголосним, поділ слова на склади труднощів не викликає. При збігові кількох приголосних встановлювати складову межу буває важко.Існують такі основні правила складоподілу:

1. Один приголосний, що стоїть між голосними, завжди належить до наступного складу, наприклад: по-су-ха, за-го-ро-да, си-то.

2. Два шумні приголосні (обидва дзвінкі або обидва глухі) належать звичайно до наступного складу, наприклад: мі-сто, во-ско-вий, ді-жда-ти-ся, не-спо-кій, при-ї-зди-ти, не-ща-стя.

3.Три приголосні, коли два перші з них шумні (обидва дзвінкі або обидва глухі), а третій сонорний, належать до наступного складу, наприклад: го-стрий, по-стріл, за-здро-щі.

4. Сусідні приголосні, перший з яких більш гучний, ніж другий, належать до різних складів, наприклад: каз-ка, груд-ка, вез-ти.

5.Якщо між голосними є два або більше приголосних, то звуки [й], [в], [р], [л], [м], [н], що йдуть після голосного, належать до попереднього складу, а звуки, що стоять після них, – до наступного: гай-ка, май-стру-ва-ти, гав-кати, гір-ко, пал-ко, ям-ка, син-ку.

6.Коли другим приголосним є звук [й], [в], [р], [л], [м] або [н], то разом з попереднім він відходить до наступного складу: за-б/йу/, лю-блю, му-дрий, нудний, по-свист, Ку-зьма.

7. Два сусідні сонорні приголосні належать до різних складів: гар-ний, сур-ма, сум-ний, гор-ло.

8. Подовжені приголосні при складоподілі не розділяються , оскільки збіг двох приголосних вважається одним звукомо-бби-ти, жи-ття, пі-дда-шшя, зі-лля.

Принципи таких правил складоподілу стають зрозумілими на основі теорії сонорності.

За сонорністю, тобто гучністю, звуки поділяються на такі групи: голосні (найгучніші), далі – в порядку зменшення гучності – сонорні приголосні, дзвінкі й глухі. Голосні, як найгучніші, утворюють вершину складу. Коли між складами виявляється збіг приголосних, то межа між складами повинна пройти так, щоб гучність звуків попереднього складу поступово спадала, а наступного – зростала. Крім того, слід враховувати тенденцію слів до відкритих складів. Так, наприклад, у слові каз-ка за законом відкритого складу складова межа мала б пройти перед [з]. Але в цьому випадку другий склад починався б дзвінким [з], після якого йде глухий [к], а ще далі – голосний [а], тобто сонорність була б вища на початку складу, далі спадала б і потім знову наростала б. Це суперечить природі складу. Тому складова межа, всупереч тенденції до відкритого складу, проходить після [з].

У слові ж гострий, наприклад, складова межа проходить після [о] згідно із законом відкритого складу. У другому складі сонорність, як і слід, наростає.

Ці правила поки що є орієнтовними. В українському складоподілі спостерігається неусталеність, і він ще остаточно не досліджений.

Склад– це чисто вимовна одиниця, не зв’язана зі значенням. Тому поділ на склади не збігається із членуванням слова на найменші смислові одиниці – морфеми (корінь, префікс, суфікс, закінчення). Разом з тим в усній мові вплив морфологічної будови слів на складоподілі іноді позначається. Так, наприклад, у слові підживити можливі два поділи слів на склади: пі-джи-ви-ти і під-жи-ви-ти; у слові розбивати – ро-зби-ва-ти і роз-би-ва-ти й под.

Важливо також мати на увазі, що між фонетичним і орфографічним складоподілом також немає повного збігу. Хоча в основу правил переносу частин слів покладено складовий принцип, тобто слова переносяться по складах, проте великою мірою враховується й морфологічна будова слова – принцип збереження єдності морфеми.

9.

Орфоепія – система норм літературної вимови, що охоплює правила вимови звуків, звукосполучень у мовленнєвому потоці, наголошування слів, а також інтонування; розділ мовознавства, що вивчає норми літературної вимови.

Перелік загальних, властивих нормованій артикуляційній базі артикуляційних характеристик, які лежать в основі творення орфоепічних норм. 1. Повноголосся, непоширеність явища якісної й кількісної редукції голосних звуків у ненаголошеній позиції. 2. Помітна тенденція до підвищення і просунення вперед артикуляції більшості голосних звуків у ненаголошеній позиції. 3. Відкрита вимова звука [е]. 4. Передня й висока артикуляція звука [и] порівняно з російським звуком [ы] — середнього ряду. 5. Глибока, заднього ряду вимова звука [а] порівняно з російським [а] — середнього ряду. 6. Наявність губно-губної вимови звука [ў], глоткової вимови звуків [г], [г’]м'якої вимови звука [ц'], африкат [ ͡дз], [ ͡дз´], [͡дж], [͡дж’] на відміну від російської артикуляційної бази. 7. Поширеність асимілятивних процесів за м'якістю, способом і місцем творення, дзвінкістю в групах приголосних. 8. Відсутність явища асиміляції за глухістю в групах приголосних. Недопустимість оглушення приголосних у кінці слів. 9. Напівм'яка вимова губних, шиплячих та задньоязикових і глоткового звуків. 10. Наявність вільного рухомого наголосу в словах.

Суспільне значення норм літературної вимови.

Оволодіння нормами літературної вимови є невід’ємною частиною культури мовлення. Основна вимога культури мовлення полягає у відповідності мовлення правилам літературної вимови, зокрема нормам вимови й наголошування, словозміни, словотворення, уживання слів тощо.

Орфоепічні норми мають велике суспільне значення, оскільки саме завдяки правильній вимові мова стає зручним засобом спілкування. Володіння ними сприяє швидкому порозумінню людей. Дотримання норм літературної вимови є одним із показників загальної культури особистості, створює необхідні передумови для ефективного користування літературним мовленням у різних сферах суспільної практики – від побуту до закладів освіти, науки, культури, державного управління.

Наявність у мові загальноприйнятих вимовних норм свідчить про високий рівень її розвитку.

  10.

Орфографія - система загальноприйнятих правил, що визначають способи передачі усного мовлення на письмі.

Основним поняттям орфографії є орфограма.

Орфограма - написання, яке відповідає певному орфографічному правилу: орфограма апостроф, знак м'якшення тощо.

Орфографічне правило - це коротка рекомендація для певного способу написання, визначена і закріплена мовною нормою.

В основу української орфографії покладено два головні принципи - фонематичний і морфологічний. Крім того, певну роль відіграють також історичний (або традиційний) і смисловий (або семантико-диференціювальний) принципи.

За фонематичним принципом написання слів грунтується на якнайповнішому врахуванні їх літературно-нормативного звучання. Кожен звук (фонема) позначається на письмі літерою або сполученням літер, тобто встановлюється повна відповідність між літерами та їх звуковими значеннями. До конкретних випадків реалізації фонематичного принципу належать:

1) спрощені групи приголосних: проїзний, тижневий;

2) написання о, е після літер на позначення шиплячих приголосних: чотири - четвертий, жонатий ~ женити;

3) написання і в новоутворених закритих складах: стола - стіл, осені - осінь;

4) написання суфіксів, що сформувалися внаслідок фонетичних претворены козацький, товариство;

5) префікс с- перед к, п, т, ф, х: скочити, сфотографувати;

6) подовження приголосних: знання, вчення. Морфологічний принцип полягає в тому, що морфеми пишуться

однаково, незалежно від їх звучання в різних або споріднених словах. За морфологічним принципом пишуться:

1) е та и на позначення ненаголошених [е] та [и], а також о перед постійно наголошеним [у]: село, живемо, голубка, тому;

2) префікс з- перед глухими (крім к, п, т, ф, х): зшити, зсадити, зцілити;

3) префікси роз-, без- перед шиплячими: розчути, розжувати, безчестя;

4) літери, що позначають глухі приголосні перед дзвінкими, а також дзвінкий [г] перед глухими:боротьба, просьба, нігті;

5) дієслівні форми на -шся, -ться: збираєшся, вагаєшся, сміються;

6) подовження на межі різних морфем: віддати, осінній, іменник. Суть історичного (традиційного) принципу полягає в тому, що

деякі сучасні написання не пояснюються ні вимовою, ні фонемним складом морфем, тобто ці слова передаються на письмі за традицією. За традицією пишуться:

1) літери я, ю, є, ї, що позначають дві фонеми: ясен, їжак, в 'я ну ти;

2) літера щ на позначення двох звуків [шч]: щедрість, щастя;

3) ряд слів з ненаголошеними голосними [е], [и], [о], що не перевіряються наголосом: кишеня, левада, лопух, комин.

Смисловий принцип полягає в тому, що деякі слова звучать однаково, але пишуться по-різному з метою розрізнення їх значень: орел (птах) і Орел (місто).

Отже, смисловий принцип диференціює написання:

1) власних і загальних назв: Земля (планета) - земля (ґрунт);

2) складних слів разом, окремо й через дефіс: напам 'ять (вивчити) - на пам ять (подарувати), легкопоранений і легко поранений.

Морфеміка. Словотвір.

1.

Словотвір (дериватологія) - розділ мовознавства, який вивчає процес творення похідних слів, його механізм. Похідні слова творяться не довільно, а за певними правилами (законами, моделями). Отже, словотвір - це вчення про словотворення, яке служить збереженню і поповненню словникового складу мови, забезпечуючи процес номінації.

Морфологічні способи словотворення поділяються на афіксальні, безафіксальні (осново- і словоскладання, абревіація).

Залежно від того, які афікси використовуються для творення похідних слів, серед афіксального словотворення виокремлюють такі його різновиди: суфіксальний, префіксальний, суфіксально-префіксальний, постфіксальний, безафіксний.

Суфіксальним називається такий спосіб, за якого похідне слово утворюється з допомоги суфікса. Цей спосіб застосовується для творення всіх повнозначних частин мови, крім займенників: іменників -пасіч-ник, шахт-ар, молод-ець; прикметників - гірк-уват-ий, виріш-альн-ий, пари-зьк-ий; числівників - сем-ер-о; дієслів-заморож-ува-ти, кліп-ну-ти; прислівників - добр-е, пішк-и, три-чі.

Найпродуктивніше суфіксальний спосіб виявляється під час творення іменників, що зумовлено найбільшою кількістю іменникових суфіксів в українській мові, серед яких розрізняють:

1) суфікси, для творення назв осіб за різними ознаками: -ар (-яр) (косар, друкар, маляр); -ець (-івець,-овець,-анець,-инець) (фахівець, динамівець, республіканець, кубинець); -ник (керівник, будівник); -тель (вихователь, учитель); -ій (водій, палій, крутій); -ун (бігун, балакун); -к- (незнайко, забудько); -ер (котро-лер, тренер); -ак (співак, вояк); -ист (-іст) (таксист, пропагандист, шахіст, машиніст); -чук (бондарчук, шевчук) тощо;

2) суфікси із узагальненим та абстрактним значенням: -нн- (читання, малювання); -інн- (сидіння, ходіння); -к- (загадка, пам 'ятка); -от- (робота, скорбота); -б- (журба, ганьба); -т-(битва, гонитва); -ість (сміливість, гордість, мужність); -изн- (білизна, новизна); -от- (чеснота, доброта); -ощ- (хитрощі, любощі)',

3) суфікси для утворення збірних назв: -ств-(-цтв-) (студенство, козацтво, садівництво); -в- (мишева, мушва); -няк (вишняк, березняк); -инн- (квасолиння, гарбузиння); -ин- (озимина, садовина);

4) суфікси на означеня здрібнілості й позитивної оцінки: "ик- (котик, столик, братик); -ок- (дубок, жучок, синок); -оньк-, -еньк-(голівонька, рученька); -ачк- (здоров 'ячко);

5) суфікси для вираження негативної суб'єктивної оцінки:-ищ-(носище, домище, стовпище); -ук- (-юк-) (багнюка, пилюка); -ань- (здоровань, головань); -аг- (-яг-) (бродяга).

Прикметники, як і іменники, творяться суфіксальним способом. Серед суфіксів виділяють:

1) суфікси якісних прикметників: -н- (сонний, розумний, міцний, авторитетний); -ив-(лінивий, правдивий); -am- (зубатий, головатий, губатий); -ав-(-яв-) (кучерявий, дірявий); -ист- (-їст-) (гонористий, плечистий, вибоїстий); -уват-(-юват-) (сучкуватий, гіркуватий); -к- (ламкий, липкий); -альн- (-яльн-) (геніальний, вирішальний);

2) суфікси відносних прикметників: -н- (житній, рибний, народний); -ан- (-ян-) (гречаний, пшоняний, солом 'яний); -ов-, -ев-(-Є6-) (березовий, вишневий, життєвий); -ськ- (-зьк-,-цьк-) (учнівський, запорізький, кременчуцький); -ичн- (-ічн-) (педагогічний, історичний); -арн- (-ярн-) (гуманітарний, молекулярний); -ч-(споживчий, творчий); -шн-,-жн- (завтрашній, справжній);

3) суфікси присвійних прикметників: -ів-(-їв-) (братів, ковалів, Сергіїв); -ин- (-їн-) (сестрин, Надїїн, материн, солов "ший).

Від основ якісних прикметників суфіксальним способом утворюються прислівники за допомоги суфіксів -о, -е: близький - близько, жадібний - жадібно; ворожий - вороже, хороший - хороше.

Суфіксальним способом творяться і дієслова. До іменникових, прикметникових та прислівникових основ додаються безпосередньо такі дієслівні суфікси: -ува- (-юва-) (учителювати, гордувати, зимувати, жалкувати); -и-, -Ї-, (хвалити, мирити, клеїти, веселити, радіти, молодіти); -а- (-я-) (слухати, добрішати, ширшати, вечеряти); -аува-(-изува-) (екранізувати, вітамінізувати); -ну- (сліпнути, худнути).

Від основ вигуків, займенників і звуконаслідувальних слів дієслова творяться за допомоги суфіксів -ка-,-а: тикати, ойкати, кишкати, кукурікати, ех а ти.

Префіксальним називається такий спосіб, за якого похідне слово утворюється за допомоги префікса.

Префіксація найчастіше застосовується для творення дієслів, рідше іменників, прикметників, прислівників.

Похідні дієслова префіксальним способом утворюються тільки від дієслів. Вибір твірного префікса зумовлюється лексичним значенням дієслова. У префіксальному дієслівному словотворенні беруть участь власне українські префікси: в- (у-, уві-) (встояти, увійти, удавати); ви- (винести, викрутити); від-, од- (відламати, відзвучати, одрубати); до- (ді-) (долетіти, дійти); за- (засумувати, записати, засіяти); з- (зі-, із-, зо-, с-) (змести, зіскочити, сфотографувати, схилити); на- (наловити, накреслити); над- (надбудувати, надколоти); о- (об-, обі-) (описати, обкопати, обікрасти); пере- (перекреслити, перепитати); під- (піді-) (підфарбовувати, підкинути, підійти); перед- (передбачати, передчути); по- (покликати, посіяти); при- (притрусити, приклеїти, прибігти); роз- (розі-) (розказати, розрубати, розібратися).

Дієслова творяться й за допомоги запозичених префіксів: де- (дез-) (демобілізувати, дезінфікувати, дезорієнтувати); дис- (дискваліфікувати, дисасоціювати); ре- (реорганізувати, ретранслювати).

Префіксація у словотворенні іменників є способом малопродуктивним, оскільки обмежена кількість іменникових префіксів. Частина іменників утворюється за допомоги праслов'янських префіксів, що втратили свою семантичну виразність, і їх можна виділити тільки шляхом етимологічного аналізу: па- вживається із значенням "подібний" (пагорб, пакіл, паволока); пра- із значенням "первісний" (прамова, праісторія) та значенням "далека спорідненість" (прадід, правнук, прародич); су- зі значенням неповноти вияву чогось (супісок, сутінь) та зближення (сусід, сузір'я);у- (уз-) зі значенням крайньої частини чогось (узгір я, узлісся).

Збільшили продуктивність нові східнослов'янські префікси прийменникового походження: над- (надвартість, надвиробництво); без-(безкрай, безнадія); від- (відгомін, відзвук); до- (довиторг, досвіт); за- (закордон); при- (призвук, присвист, присмак); перед- (переддень, передісторія); під- (підтема, підрозділ, підгрупа); спів-(співпраця, співучасник, співвласник); не- (неволя, неправда, незгода).

У сучасному іменниковому словотворі продуктивними є префікси іншомовного походження: анти- (антивірус, антициклон, антитеза); архі- (архідиякон, архієпископ); де- (дез-) (денаціоналізація); віце- (віце-президент, віце-консул); дис- (дисгармонія, диспропорція); екс- (екс-журналіст, екс-чемпіон); екстра- (екстраклас, екстрамо-да); суб- (субінспектор, субконтинент); прото- (протодиякон, протопресвітер); ре- (ревакцинація, репреватизація); супер- (супертип, суперкультура); ультра- (ультраскло, ультрафільтр, ультрамода).

Арсенал запозичених префіксів постійно поповнюється префіксоїда-ми - початковими елементами, що перестали сприйматися як кореневі морфеми: пів-(південь); авіа- (авіабаза, авіамотор); аван- (авансцена); авто- (автозавод, автомашина); агро- (агрозахід, агротехнік); аеро-(аеросани); бі- (біквадрат); мега- (мегаполіс); біо- (біохімія, біомаса); Ьо- (ізоглоса); мікро- (мікроавтобус, мікрокалькулятор); нео- (неокласики); полі- (полівітаміни, поліграфія); псевдо- (псевдонаука).

Префіксальне словотворення прикметників репрезентується подібними префіксами, що вживалися для утворення іменників. Це власне українські префікси су- (сумирний, супротивний); пра- (прадавній, праслов янський); над- (надпотужний, надприродний); за- (завеликий, задовгий). До власне прикметникових належить префікс пре- зі значенням високого ступеня вияву ознаки (пребагатий, превеликий, прегарний, премудрий).

Спільними для іменникового і прикметникового словотворення є запозичені префікси: а- (аморальний, аритмічний, аполітичний); архі- (архігені-альний, архісерйозний, архіскладний); гіпер- (гіперзвуковий); ультра- (ультрамодний, ультрасучасний); супер- (суперсучасний, супереластичний).

Нині активізується словотворення прикметників за допомоги пре-фіксоїдів: все- (всезагальний, всенародний); загально- (загальновідомий); напів-(натвлегальний); макро- (макроекономічний); мікро- (мікропористий); псевдо- (псевдонародний); пост- (постпозиційний).

Прислівники в українській мові утворюються за допомоги префіксів прийменникового походження:за- (забагато, заблизько); від- (віднині, відколи, відтепер); до- (допоки, дотепер, донедавна); на- (надаремно, надалі, назавжди); поза- (позавчора, позаторік); перед- (передучора); після- (післязавтра); по- (повсякчас, повсякдень).

Префіксально-суфіксальним називається такий спосіб словотворення, коли до твірної основи одночасно приєднуються префікс і суфікс: без-+меж+н-ий, при-+руч+и-ти.

Префіксально-суфіксальне творення іменників має два різновиди:

1) власне префіксально-суфіксальні утворення;

2) префіксально-суфіксальні утворення на базі прийменниково-іменникових сполук.

Власне префіксально-суфіксальні іменники - це відіменні та віддієслівні утворення, оформленні за допомоги таких префіксально-суфіксальних пар:

ви-...-ок (вирок, вибалок, видолинок)',

о-...-ок (огризок, ошийок, одвірок);

пере- ... -ок (перешийок, перелісок, перетинок);

су-. . .-ок (суглинок);

спів-.,.-ник (співрозмовник, співробітник);

су-...-й-а (суцвіття).

Більшість префіксально-суфіксальних іменників утворюються від прийменниково-іменникових форм:

без-...-й-а (бездоріжжя*-без дороги, безлісся*-без лісу);

без-.. .-ств-о (бездумство*-без думки, безпам ятство*-без пам яті);

без-...-к-а (безрукавка*-без рукавів, беззубка*-без зубів);

за-...-й-а (загір 'я*-за горою, замор 'я*-за морем);

між-.. ,-й-а (міжгір я*-між горою, міжбрів 'я*-між бровами); .

на-...-ик (нарукавник*-на рукава, нагрудник*-на груди);

над-... -й -а, -ник,-ок (надбрів'я*-над бровами, надгортанник*-над гортанню, надколінок*-над коліном);

під-...-й -а, -ник,-ок (підґрунтя*-під грунтом, підшоломник*-під шоломом, підборідок*-під бородою);

по-...-й -а (побережжя*-по березі);

при-...-й -а, -ок (прибережжя*-при березі, прилісок*-при ЛІСІ).

Префіксально-суфіксальні прикметники здебільшого утворюються на базі прийменниково-іменникових сполучень. У словотворчому їх оформленні беруть участь такі префіксально-суфіксальні пари: без-...-н,-ов,-ев,-ан (безводний, безкласовий, безстатевий, безвітряний); від-...-н-,-ов-(віддієслівний, відприкметниковий); до-.-ев-, -ов-, -ськ-, -ичн- (дошкільний, докласовий, дореформений, дорадянський, доісторичний); за-.. ,-н-, -ов-, -ськ- (-зьк, -цьк-) (зарічний, заставковий, заокеанський, заволзький); між-.. .-/#-, -ов-, -ев-,-ськ, -ан-(міжгірний, міжкістковий, міжгалузевий, міжпарламентський, міжзоряний); навколо-...-н-,-ов-,-ев-(навколоземний, навколосерцевий); над-...-н,-ов-,-ськ,-ан- (надводний, надґрунтовий, наддунайський, надзоряний); перед-..,-н, -ов-,-ев-,-ськ-,-ан- (переджнивний, передгрозовий, передполудневий,, передтравневий, передвесняний); під-.. ,-н-, -ов-, -ев-, -ськ-, -ан- (підводний, піднирковий, підсерцевий, підгірський, підкроквяний); після-...-н-,-ов-,-ев-, -ськ-, -ан- (післяжнивний, післягрозовий, післяполудневий, післявесняний); по-...-н-,-ов,-ев-,-ськ- (пообідній, почасовий, полудневий, поволзький) поза-...-н-,-ов-,-ев-(позазаконний, позакласовий, позакореневий);

понад-.. -ов-, -ев-, -ськ- (понадхмарний, понадстеповий, понад-кореневий, понаддеснянський); при-..,-н-,-ов-,-ев-,-ськ- (прибережний, прирусловий, приамурський); не-...-н-,-анн-,-енн- (незламний, невпізнанний, незліченний); не-...-м- (невловимий).

Дієслова творяться префіксально-суфіксальним способом від іменних частин мови, тобто твірними основами служать іменникові, прикметникові, займенникові та числівникові основи. До цих основ можуть приєднуватися такі префіксально-суфіксальні пари: о-...-і-,-и-,-ува-(охижіти, осиротити, оподаткувати); у-..,-и-,-і- (узагальнити, усиновити, у двоїти); ви-...-и- (вивітрити, вивільнити, висловити); з-...-и-,-і- (зменшити, спорожнити, зволожніти); роз-...-и- (розрідити, розсекретити, розкуркулити); по-...-і-,-и-,-а- (покрасивіти, погіршити, побараніти, подужати); зне-...-и-,-і- (знеболити, знецінити, знесиліти); збез-...-і- (збезводніти, збезлюдніти); про-...-и-(продешевити, прояснити).

Віддієслівні префіксально-суфіксальні дієслова утворюються за допомоги таких пар: під-...-ува-,-ва- (підсвистувати, підтакувати, під' вивати); npu-...-ува, -овува- (приговорювати, притупцьовувати); ви-...-и-,-овува- (виховувати, вивойовувати); від-...-и- (відломити); пере-...-и- (перевісити, перечипити); про-...-и- (прокусити, проломити); з-...-и- (зіскочити);роз-...-ува- (розбалакувати).

За допомоги префіксально-суфіксального способу прислівники утворюються найчастіше від прикметників приєднанням таких префіксально-суфіксальних пар: по-...-ому,-и (по-доброму, по-чесному, по-братськи); по-...-у (поблизу, понизу, порівну); по-. ..-о (порожньо, посотенно); по-...-е (по-друге, по-четверте); в-...-у (вручну, всліпу); в-., .-о (вправо, вліво); до-.,, -а (дотемна, дочиста, допізна); за-...-о (заживо, замертво); з-/с-...-а (зрідка, скоса, здалека); на-...-о (намертво, наглухо); на-...-і (нарівні, наодинці); з-(зо-)...-у (здуру, зосліпу).

Прислівники можуть утворюватися також:

o від іменників: в-...-у (внизу, вверху); на-...-у (наполовину); до-...-у (донизу)

o від числвників: у-...-ох (вдвох, втрьох); в-...-о/є (вп 'ятеро, втроє); за-...-о (заодно);

o від прислівників: по-...-у (помалу); по-...-и (потрохи). Постфіксальним називається спосіб словотворення, суть якого

полягає в приєднанні постфікса до цілого слова. Постфікси, змінюючи лексичне значення похідного слова, не змінюють його частиномовної належності: дістати (дієслово) - дістатися (дієслово), куди (прислівник) - кудись (прислівник).

Постфіксальним способом творяться дієслова - постфікс -ся вживається з дієслівними основами:витирати - витиратися, ласувати -ласуватися, любити-любитися; займенники і прислівники - постфікси -сь,-небудь вживаються із займенниковими і прислівниковими основами: хтось, якийсь, чийсь, чомусь, колись, кудись, відкілясь, звідкілясь, який-небудь, хто-небудь, де-небудь, куди-небудь.Нерегулярні постфікси -будь і -то теж вживаються із займенниковими і прислівниковими основами: хто-будь, що-будь, коли-будь, якось-то, десь-то, хтось-то.

Осново- і словоскладання. Абревіація

Складання - це спосіб творення слів шляхом об'єднання в одне ціле кількох слів або основ: чорно-білий (від чорний і білий), чорнозем (від чорна земля).

Основним способом творення складних слів - іменників, прикметників, прислівників є основоскладання.

Основоскладання - це спосіб творення похідних слів шляхом поєднання кількох основ у цілісну лексичну одиницю. Поєднання основ може відбуватися за допомоги сполучних голосних (інтерфіксів) -о-, -е-(землемір, лісостеп, життєпис) або без них (стопкран, п 'ятирічний).

Перважна більшість складних слів постає з основ відповідних слів (чорнослив, сизокрилий) або з основ та цілих слів (яскраво-синій, двовірш). У багатьох випадках осноскладання супроводжується суфіксацією (чорні брови - чорнобривці - чорн+о+брив+ці).

Поєднання кількох слів в єдину лексичну одиницю називається словоскладанням. Словоскладанням утворюються такі групи слів:

1) синонімічні єдності (стежки-доріжки);

2) семантичні єдності (батько-мати, хліб-сіль, діди-прадіди);

3) прикладкові сполучення (місто-герой, дівчина-красуня);

4) повторення (великий-великий, давно-давно, ледве-ледве). Різновидом складних слів є складноскорочені слова, або абревіатури. Абревіація - це спосіб творення похідних слів шляхом об'єднання

скорочених основ (технічний редактор - техред), скорочених і повних основ (медичне училище - медучилище) або довільного скорочення твірної одиниці.

Серед абревіатур розрізняють часткові, ініціальні й комбіновані (змішані).

Часткові абревіатури утворюються:

1) поєднанням частини першого твірного слова і повного другого слова (санітарний інспектор - санінспектор, профспілка);

2) поєднанням частин усіх твірних слів (юний натураліст - юннат, універсальний магазин - універмаг).

Ініціальні абревіатури утворюються поєднанням перших звуків твірних основ (загс - запис актів громадянського стану) або назв букв, що позначають початкові звуки (МЕС України - читається емвеес).

Комбіновані абревіатури утворюються поєднанням частини першого твірного слова та ініціальної абревіатури від інших твірних слів (міськуно - міське управління народної освіти).

Морфологічні способи творення слів - основні.

До морфологічних способів належать такі типи творення:

• суфіксальний;

• префіксальний;

• префіксально - суфіксальний;

• безафіксний;

• складання основ і слів.

СУФІКСАЛЬНИЙ СПОСІБ

Суфіксальний спосіб - це спосіб творення слів за допомогою суфікса (гарячий®гаряченький, слухати® слухач, вітер® вітерець).

ПРЕФІКСАЛЬНИЙ СПОСІБ

Префіксальний спосіб - це спосіб творення слів за допомогою словотворчих префіксів (давати® надавати, хто® ніхто, в'язати® вив'язати).

ПРЕФІКСАЛЬНО-СУФІКСАЛЬНИЙ СПОСІБ

Префіксально- суфіксальний спосіб дозволяє створювати слова одночасним додаванням до твірної основи словотворчого префікса і суфікса (межа® безмежний, при дорозі® придорожній).

БЕЗАФІКСНИЙ СПОСІБ

Безафіксний спосіб (відкидання значущих частин) - це спосіб творення слів шляхом укорочення твірного слова (переходити® перехід, нічний® ніч).

ОСНОВОСКЛАДАННЯ

Основоскладання - це такий спосіб творення слів, при якому дві і більше основ поєднуються в одне слово (хмари чесати® хмарочос, синій + жовтий® синьо-жовтий).

СКЛАДАННЯ СКОРОЧЕНИХ СЛІВ

Складання скорочених слів - це спосіб творення слів скороченням основ кількох слів. Твірні основи при цьому можуть бути повними (залізобетонний) і скороченими(абревіатура різних типів - мінпраці, вуз, зарплата, КПІ - Київський політехнічний інсттитут).

Повні основи можуть поєднуватися за допомогою сполучних голосних о (після твердих приголосних), е (після м'яких приголосних) та є (якщо основа закінчується на й):паровоз, світогляд, краєвид, зорепад.

Прикметники, що утворюються на базі підрядної сполуки, пишуться разом(червоноармійський, однокімнатна), а прикметники, утворені за допомогою сурядної сполуки слів, пишуться через дефіс (зелено- білий, науково- технічний).

2.

Морфема (грец. цорсрг| — вигляд, форма) — це найменша неподільна значуща частина слова. Морфема є носієм певного лексичного чи граматичного значення і регулярно відтворюється у процесі мовлення відповідно до моделей слів, властивих певній мові. Наприклад, у слові братній виділяються три морфеми:брат-н-ій; перша з них наявна в споріднених словах брат, братів, брататися, братство; друга — властива прикметникам відіменникового творення на зразок муж-н-ій, друж-н-ій (від друг), а третя — функціонує в усіх прикметниках м’якої групи в називному відмінку. Вияв морфеми у слові і його словоформах позначається терміном «морф» («морфа»).

Морф (морфа)— конкретний вияв морфеми, найменша значуща частина, що виділяється у складі певної конкретної словоформи слова; те саме, що й варіант морфеми. Аломорф (аломорфа) — це морф певної морфеми, що зазнав фонетичної модифікації, зумовленої звуковим складом сусідніх морфів або формальною будовою слова. Наприклад, морфема з в українській мові може мати звукові варіанти з-,зі-, із-, с-: збити, зійти, ізняти, спитати.

Виявом однієї кореневої морфеми є аломорфи (Аломо́рф — лінгвістичний термін, на позначення варіантів морфеми, які можуть мати різні варіанти вимови та написання, без зміни їх значення.) род- і рід- у словах родити, родина, рід, рідня. Кореневі аломорфи слід відрізняти від суплетивних коренів. Суплетивними є корені двох слів, від яких творяться суплетивні форми одного слова. Наприклад: поганий — гірший, найгірший; брати — взяти; я — мене, мені; ми — нас, нам; він — його, йому.

Варіанти однієї морфеми — це морфи, які характеризуються фонемною близькістю, наділені тотожним значенням, здатні замінити один одного в складі того ж слова чи словоформи.

На відміну від аломорфів, для яких визначальним є відношення додаткової дистрибуції, варіанти морфеми перебувають у відношенні вільного варіювання.

У мові морфем, що мають варіанти, значно менше порівняно з тими, що реалізуються як сукупність аломорфів.

Прикладом варіантів морфем є:

• закінчення прикметників називного відмінка однини жіночого роду -а, -ая(червона, червоная), середнього -е та -еє (синє, синєє), місцевого відмінка однини чоловічого і середнього родів -ім, -ому (у синім, у синьому, в чистім, у чистому), називного множини -і та -її (високі, високії),

• дієслівні закінчення 1 особи множини наказового способу -імо та -ім /запишімо,запишім, розкажімо, розкажім, ходімо, ходім/;

• закінчення дієслів 1 особи множини дійсного способу -имо/-им, -емо/ -ем:свідчимо, свідчим, знаємо, знаєм;

• прикметникові суфікси -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-/живесенький, живісінький,любесенький, любісінький, дрібнесенький, дрібнісінький, дрібнюсінький/,

• суфікси інфінітива -ти та -ть: думати, думать, жити, жить;

• дієслівний постфікс -ся та -сь: вагатися, вагатись, скаржитися, скаржитись. Вибір варіантів морфеми часто залежить від стилістичних особливостей їхнього використання. У поетичних текстах, наприклад, повні форми прикметників співіснують з короткими. Так, у Т.Шевченка трапляються високії /могили/, козацькії /очі/, козацькая /воля/, ненька /старенькая/, синєє /море/, лютеє/ /горе/. Для розмовного стилю характерні -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-:гарнесенький, гарнісінький, гарнюсінький, худесенький, худісінький,худюсінький.

3.