2.2. Документи, які супроводжують виникнення, здійснення, припинення права спільної власності

 Право власності як і будь-яке інше суб’єктивне право виникає при наявності певних юридичних фактів, конкретних життєвих обставин, з якими закон пов’язує виникнення права власності на конкретне майно у певних осіб. Ці обставини нерідко іменуються «способи набуття права власності». Підстави виникнення права власності поділяються на первісні та похідні.

Право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не буде встановлено в судовому порядку, або незаконність права власності не випливатиме із закону. Таким чином, власник не зобов’язаний у кожному випадку доводити іншим особам правомірність набуття права власності на належне йому майно. Водночас окремими нормативно-правовими актами передбачаються різноманітні правовстановлюючі чи інші документи, якими має підтверджуватися право власності. Перелік правовстановлювальних документів на об’єкти нерухомого майна наведено в додатку N 1 до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, яке затверджене наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 року, а нині у ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» (Дод. Б). Право власності на інші об’єкти, наприклад, зброю, транспортні засоби тощо, може підтверджуватися реєстраційними документами [14]. Правовстановлююче значення мають також документи зобов’язального характеру, які засвідчують право особи на грошові суми, внесені в банківські установи, на майно, належне за іменними цінними паперами.

Визначення конкретного моменту виникнення права власності в набувача майна за договором має велике практичне й теоретичне значення, оскільки саме з цього моменту на набувача переходить тягар утримання власності, ризик випадкової загибелі майна, а також власник набуває право на захист набутої власності передбаченими законом способами [31, с. 250]. Стаття 334 ЦК України, встановлюючи загальне правило, пов’язує виникнення права власності у набувача за договором саме із передачею речі, а не з іншим моментом, наприклад, сплатою вартості товару. Дане положення знаходить своє підтвердження в судовій практиці Верховного Суду України.

Так, гр-н Ш. пред’явив позов до Р. та інших про визнання недійсними договорів купівлі-продажу автомобіля і визнання права власності на нього. Рішенням Київського міського суду в позові Ш. відмовлено. Судовою колегією в цивільних справах Верховного Суду України рішення суду було залишено без змін. По суті справи встановлено, що договір купівлі-продажу був оформлений документально, а машина і ключі від неї передані позивачем покупцеві. Таким чином, Р. і юридично, і фактично стала власником спірного автомобіля, оскільки відповідно до ст. 128 ЦК УРСР право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі. Несплата покупцем грошей за придбане майно не може бути підставою для задоволення позову[32, с. 20].

Проте в спеціальному законі чи укладеному між сторонами договорі може бути визначений інший порядок переходу права власності на майно від відчужувача до набувача (наприклад, отримання свідоцтва про право на спадщину, реєстрація договору). Стаття 334 ЦК визначає об’єктом передачі майно. Сам термін «майно» застосовується в цивільному праві неоднозначно. За змістом даної статті під майном слід розуміти річ чи конкретну сукупність речей.

Право власності на майно виникає, відповідно, з моменту нотаріального посвідчення договору, або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним (ст. 209 ЦК України), або з моменту державної реєстрації договору (ст. 210 ЦК України). Дані норми є імперативними, тому сторони договору не мають права відступити від них. Законодавство містить широке коло випадків обов’язкового нотаріального посвідчення правочинів з наступною їх реєстрацією у державних органах. Так, відповідно до ст. 23 ЗУ «Проприватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» право володіння, користування і розпорядження об’єктом приватизації переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу [15]. Договір купівлі-продажу підлягає реєстрації відповідною місцевою радою. Подібна норма міститься і в статті 27 ЗУ «Про приватизацію державного майна» [16], яка встановлює, що право власності на приватизований об’єкт переходить з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу. Земелньий кодекс України передбачає, що при набутті громадянами та юридичними особами за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельної ділянки на безоплатних засадах право власності на неї виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності, та його державної реєстрації (ст. ст. 116, 125) [5]. Угоди про перехід права власності на земельні ділянки вважаються укладеними з дня їх нотаріального посвідчення (ст. 132).

При цьому слід розрізняти державну реєстрацію договору і реєстрацію самого майна (наприклад, реєстрацію будинків, квартир у складі державного земельного кадастру, реєстрацію зброї в органах внутрішніх справ, реєстрацію автомобілів). Так, відповідно до ст. 34 ЗУ «Про дорожній рух» державній реєстрації та обліку підлягають призначені для експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування автомобілі, автобуси, самохідні машини, сконструйовані на шасі автомобілів, мотоцикли всіх типів, марок і моделей, причепи, напівпричепи та мотоколяски [17]. Власники таких транспортних засобів зобов’язані зареєструвати їх протягом десяти діб після придбання, одержання або виникнення підстав, що потребують внесення змін у реєстраційні документи, в органах державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України. Реєстрація майна, на відміну від реєстрації договору, не має правовстановлюючого значення. З такою реєстрацією законодавець не пов’язує виникнення у особи права власності. Слід також окремо розрізняти реєстрацію прав на об’єкти нерухомості, яка пропонується ЦК (ст. 182 ЦК України).

 Підстави припинення права власності, що визначаються у ст. 346 ЦК України, можна поділити на дві групи. Першу групу становлять підстави, що залежать від волі власника: 1) відчуження власником свого майна. У цьому випадку йдеться про різноманітні правочини, що спрямовані на відчуження власником свого майна (купівля-продаж та всі її різновиди, дарування, міна тощо); 2) відмова власника від права власності (ст. 347 ЦК України).

Другу групу становлять підстави, що не залежить від волі власника: 1) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі (ст. 348 ЦК України); 2) викупу пам’яток історії та культури (ст. 352 ЦК України); 3) викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК України); 4) викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене (ст. 351 ЦК України); 5) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; 6) реквізиція (ст. 353 ЦК України); 7) конфіскація (ст. 354 ЦК України); припинення юридичної особи чи смерть власника. Проте є такі, які не можна беззастережно віднести ні до першої, ні до другої групи підстав припинення права власності (наприклад, знищення майна - ст. 349 ЦК України).

Виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності, не є правом, що самостійно реалізується особою, яка бажає виділу, а має здійснюватись на підставі укладеного між усіма співвласниками договору. Такий висновок випливає з норми ч. 1 ст. 358 ЦК України, яка чітко встановлює засади здійснення права спільної часткової власності за згодою співвласників. І лише у разі виникнення між співвласниками спору справа про виділ вирішується судом.

На практиці відносини за участю двох співвласників, один з яких бажає отримати свою частку у натурі, в багатьох випадках оформляються укладенням договору про виділ частки із спільного майна, а не про поділ майна, що є у спільній частковій власності. Вважаємо за доцільне використовувати в таких ситуаціях саме договірну конструкцію поділу з наступних міркувань. Центральний зміст договору про виділ є вказівка на майно, яке є об’єктом виділу. Відтак, залишається без уваги і не є предметом цього договору майно, яке внаслідок виділу першого співвласника залишається у власності другого колишнього співвласника, що зумовлює для останнього подальші ускладнення при здійсненні речових прав. Договір поділу, навпаки, має своєю основною метою чітко визначити у натурі те майно, яке стане особистою власністю кожного з колишніх співвласників. Укладення договору поділу, а не виділу, є доцільним і в тих випадках, коли учасник, що виділяється, не отримує у натурі майна взагалі, а замість цього одержує грошову або іншу матеріальну компенсацію. В такому разі виділ хоча і не впливає жодним чином на склад майна, яке продовжує перебувати у власності особи - другого колишнього співвласника, проте це майно вже не є об’єктом права спільної часткової власності, а стає індивідуальною власністю [33, с. 159]. Таким чином, саме договір поділу є найбільш оптимальною конструкцією припинення права спільної часткової власності щодо двох учасників на основі їхньої згоди, адже виступає правовстановлювальним документом, що посвідчує факт закріплення конкретного майна на праві власності за кожним з колишніх співвласників, а не тільки за одним з них, як це відбувається при виділі частки (Дод. В).

 Юридичним наслідком поділу майна завжди є припинення права спільної часткової власності між колишніми учасниками. Оскільки ЦК України не містить детальної регламентації порядку поділу спільного майна у натурі, слід використовувати норми, що визначають процедуру виділу майна ст. 364 ЦК України. Застосування норм ст. ст. 365, 366 ЦК України, що регулюють виділ частки майна в судовому порядку за позовом співвласників та звернення стягнення на частку за вимогою кредитора, у відношенні поділу уявляється недоцільним, оскільки вони присвячені регулюванню специфічних питань, пов’язаних з виділом частки і не спрямовані на припинення відносин спільної часткової власності.

Висновки до другого розділу

Учаснику спільної власності надається право володіння, користування і розпорядження належною йому часткою за згодою всіх співвласників, згідно з договором про спільну часткову власність на земельну ділянку, котрий має обов’язкову нотаріальну форму. Цей договір не свідчить про перехід права власності, а має від нього похідний характер. Зокрема договором учасники спільної часткової власності регулюють між собою питання щодо володіння, користування та розпорядження належною їм земельною ділянкою. Такий договір не є правовстановлюючим документом, а тому він не може змінювати розміру часток співвласників. При посвідченні правочину для встановлення повноважень по розпорядженню співвласником земельної ділянки належною йому часткою, у випадку, якщо із поданих документів вбачається, що земельна ділянка перебуває у спільній частковій власності, нотаріус зобов’язаний вимагати подання йому договору про спільну часткову власність.

При продажу співвласником своєї частки стороннім особам, інші учасники мають перевалене право її купівлі згідно із ст. 362 ЦК України. Проте існує думка, що відчуження частини земельної ділянки «можливе лише за умови поділу земельної ділянки на 2 самостійні земельні ділянки шляхом розробки проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та виготовлення 2 державних актів на право власності на земельні ділянки». Така думка не цілком базується на вимогах законодавства і, крім того, спростовується висновком науково-правової експертизи, проведеної фахівцями Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України (від 31. 10. 2008 р. № 126/171-с) щодо відповідності чинному законодавству України продажу частини земельної ділянки. Зазначений висновок базується, в першу чергу, на основному принципі правового регулювання земельних відносин, котрий стосується здійснення власниками земельних ділянок правомочностей щодо розпорядження ними, а саме: «дозволено все, що не заборонено законом», що означає право власника здійснювати будь-які дії по розпорядженню своєю власністю, крім тих, що прямо заборонені законом. По-друге, із аналізу ст. 120 Земельного кодексу України випливає безспірний висновок про те, що приватний власник земельної ділянки, на якій розташована будівля або споруда, що відчужується ним іншій особі, має право відчужити цій особі не всю, а лише частину земельної ділянки, про що має бути зазначено у договорі відчуження будівлі чи споруди [5, с 19].

Проте, на мій погляд, розробка проекту землеустрою із визначенням земельних ділянок в натурі, площі земельних ділянок, що утворяться в результаті поділу, цільового призначення, правового режиму, тощо, необхідна саме для вчинення договору поділу земельної ділянки між співвласниками.

Документи, які супроводжують виникнення, здійснення, припинення права спільної власності є різноманітними та передбачені законодавством України. Такими документами можуть бути: державні акти, договори, заповіт та ряд інших.

На завершення необхідно зазначити, що правочини щодо поділу спільного майна та виділу частки із спільного майна, особливо стосовно земельних ділянок, на сьогоднішній день не є досить частими в нотаріальній практиці. Однак дедалі більше громадян — співвласників житлових будинків, звертаються за посвідченням договорів з метою одержання окремих документів як на земельні ділянки, так і на будинки, що на них розташовані. Це дає впевненість в тому, що подальше дослідження викладеного питання сприятиме більш повному і обгрунтованому вирішенню проблем, котрі виникають при посвідченні зазначеної категорії правочинів.