1.2. Аналіз нормативного забезпечення здійснення права спільності власності

У практичній діяльності, пов’язаній з використанням права спільної власності, слід враховувати нормативне забезпечення про багатоплановість розуміння змісту цієї категорії. Це дає змогу ефективніше здійснювати право спільної власності, головні засади якого встановлені законом (ст. 319 ЦКУкраїни [2]).

Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення їх прав.

Це правило доповнює положення ст. 13 Конституції України та ч. 2 ст. 318 ЦК України, які передбачають, що усі суб’єкти права власності є рівними перед законом [1]. За своєю суттю вказане правило є однією з юридичних гарантій рівності умов здійснення власниками їхніх прав.

Право спільної сумісної власності не передбачає визначення часток співвласників у праві спільної власності, а відтак цей режим спільної власності ще більшою мірою «зв’язує» його учасників, ніж право спільної часткової власності, учасник якої наділений правом вимагати виділення йому у натурі частини майна у володіння та користування (ч. 2 - 4 ст. 358 ЦК), а також самостійно розпоряджатися своєю часткою (ст. 361 ЦК). Навпаки, співвласники майна, що знаходиться у спільній сумісній власності, не тільки володіють та користуються, але й розпоряджаються таким майном за спільною згодою.

Слід уточнити, що у ч. 1 ст. 369 ЦК України йдеться про спільне володіння та користування спільним майном, тобто з загальним правилом усі учасники мають одержати реальну можливість володіти та користуватися спільним майном у натурі. Інше правило може бути встановлено за домовленістю між ними [2].

Отже, без існування такої домовленості, враховуючи те, що право спільної сумісної власності поширюється на усе майно, навіть без приблизного, ідеального визначення часток у праві на нього, кожен із співвласників може вимагати доступу до володіння та користування усім спільним майном. Безумовно, здійснення повноважень володіння та користування одним з учасників щодо усього спільного майна не може не порушувати аналогічних речових прав інших співвласників (ч. 2 ст. 13 ЦК України), тому встановлення домовленості щодо порядку володіння та користування спільним майном може бути вельми доцільним для співвласників.

Ні стаття 369 ЦК України, ні інші норми глави 26 ЦК України, що присвячені регулюванню режиму права спільної сумісної власності, не визначають правових наслідків одержання плодів та доходів за рахунок спільного майна, а також зобов’язань, що пов’язані із спільним майном. Вважаю, що в даному випадку доцільна аналогія з нормами ст. ст. 359, 360 ЦК України, що регулюють відповідні відносини між учасниками спільної часткової власності і побудовані на принципах спільності прав та обов’язків співвласників, якщо їх набуття ґрунтується на спільному майні [2]. Особливості регулювання конкретної ситуації можуть уточнюватись спеціальними правовими нормами (наприклад, ч. 6 ст. 57 Сімейного кодексуУкраїни [4]) або випливати із суті правовідносин.

Частини друга - четверта цієї статті визначають засади розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності. Як і інші речові права, право розпорядження здійснюється за згодою усіх співвласників. Однак, реалізація права розпорядження спільним майном одним із співвласників породжує правову презумпцію, що правочин, спрямований на розпорядження спільним майном, вчинений за згодою усіх інших співвласників. Інші співвласники при цьому зберігають право вимагати визнання відповідного правочину недійсним, як такого, що вчинений співвласником-укладачем без необхідних повноважень (ч. 1 ст. 215, ч. 1, 2 ст. 203 ЦКУкраїни [2]). Центральним моментом, що потребує з’ясування судом для вирішення питання дійсності або недійсності такого правочину, є не факт відсутності згоди інших співвласників на його вчинення (крім випадку, визначеного абзацом третім ч. 2 статті 369 ЦК України, коли згода має бути висловлена письмово та нотаріально посвідчена), а факт незгоди інших співвласників або співвласника на укладення правочину.

«Розпорядження майном» у розумінні статті 369 ЦК України має поширюватись як на правочини, що передбачають перехід права власності на спільне сумісне майно, так і на правочини, що спрямовані на передання майна у користування (найм (оренду), позичку). Інше вирішення цього питання істотно звузило б правовий статус інших співвласників, адже позбавило б їх прав володіти та користуватися спільним майном, а також права вимагати визнання недійним правочину, укладеного співвласником за відсутності необхідних повноважень за ч. 4 ст. 369 ЦК України.

Ч. 3 ст. 369 ЦК України наділяє співвласників правом уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. При цьому закон не розкриває форму такого «уповноваження». На моє переконання, співвласники не мають права видавати на ім’я одного з них довіреність на розпорядження спільним майном або укладати з ним договір доручення. Договір доручення та довіреність, видана на його підставі, є відображенням представницьких відносин. Згідно ч. 1 ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. За ч. 2 ст. 369 ЦК України не є представником особа, яка діє від власного імені. При укладенні правочинів одним із співвласників за згодою інших він діє не від імені інших співвласників, а від свого імені і лише він виступає стороною такого правочину. Згідно ж ч. 3 ст. 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах [25, с. 111].

Викладене, з урахуванням законодавства, що визначає порядок розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, дає підстави вважати, що формою уповноваження співвласниками одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном є укладення відповідного договору між усіма співвласниками або написання заяви кожним з них про наділення одного із співвласників такими повноваженнями. Водночас якщо правочин вимагає нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації, а у правовідносинах між подружжям - якщо він також стосується цінного майна, єдиним можливим способом підтвердження повноважень співвласника-розпорядника є подання заяви про згоду кожним із співвласників (Дод.А), підпис на якій має бути посвідчений нотаріально (абзац третій ч. 2 ст. 369 ЦК України [2], ч. 3 ст. 65 Сімейного кодексу України [4]).

Особливості розпорядження спільним майном подружжя визначені Сімейним кодексом України. Ст. 63 Сімейного кодексу України закріплено принцип рівності прав чоловіка та дружини на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними [5]. Навряд чи будь-яка угода, укладена між подружжям, може змінити основну засаду правовідносин між суб’єктами приватного права - принцип юридичної рівності сторін. Скоріше, словосполучення «якщо інше не встановлено домовленістю між ними» слід розуміти як надане подружжю право на засадах взаємної згоди визначати порядок володіння, користування та розпорядження спільним майном. Причому, якщо права подружжя щодо володіння та користування не одержали глибокого регулювання нормами Сімейного кодексу України, а відтак можуть бути предметом будь-яких домовленостей подружжя, які не суперечать закону, то зміст права подружжя на розпорядження спільним сумісним майном визначений імперативними нормами досить детально, а тому подружжя при розпорядженні майном в першу чергу мають керуватися положеннями закону.

Як і в загальних положеннях ст. 369 ЦК України щодо розпорядження майном, яке є об’єктом права спільної сумісної власності, Сімейний кодекс України закріплює принцип взаємної згоди дружини та чоловіка у відносинах розпорядження спільним майном, а також презумпцію згоди другого з подружжя при вчиненні іншим з подружжя правочину, спрямованого на розпорядження спільним майном. Проте, на відміну від норми ч. 4 ст. 369 ЦК України, яка дозволяє співвласникам пред’явити позов про визнання недійсним будь-якого правочину, укладеного співвласником без необхідних повноважень, ч. 2 ст. 65 Сімейного кодексу дає можливість другому з подружжя на цій підставі звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійним лише, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового.

При цьому варто звернути увагу на те, що ч. 2 ст. 65 Сімейного кодексу надає суду право визнати правочин недійсним за відсутності згоди другого з подружжя на його укладення. Це певним чином суперечить ч. 1 ст. 65 Сімейного кодексу України та положенням ст. 369 ЦК України, які не вимагають одержання згоди усіх інших співвласників на вчинення правочину. Винятки з цього правила передбачені спеціальними нормами (абзац третій ч. 2 ст. 369 ЦК України, ч. 3 ст. 65 Сімейного кодексу України, ч. 1 ст. 6 Закону України «Про заставу» [8], ч. 1 ст. 6 Закону України «Про іпотеку» [9]). Навпаки, закон виходить з презумпції згоди інших співвласників при вчиненні правочину одним з них. У пункті другому коментаря до цієї статті вже підкреслювалося, що рішення суду про визнання недійсним правочину має ґрунтуватись на незгоді учасників спільної сумісної власності з укладеним правочином, оскільки він суперечить їхнім інтересам, а не на відсутності формальної згоди на укладення правочину. З викладеного випливає, що надання одному з подружжя права оспорювати будь-які правочини, укладені другим з подружжя без його формальної згоди, якщо останні виходять за межі дрібних побутових, свідчить про наявність істотного ризику недійсності таких правочинів та завчасно робить норму ч. 2 ст. 65 Сімейного кодексу України запрограмованою на судовий спір.

Ч. 3 ст. 65 Сімейного кодексу України встановлює випадки, коли згода другого з подружжя має бути оформлена письмово та посвідчена нотаріально. Зміст положень ч. 3 ст. 65 Сімейного кодексу дають підставу для висновку про те, що згода другого з подружжя подається у простій письмовій формі, якщо правочин, який укладається одним з подружжя за рахунок спільного майна, стосується цінного майна і разом з тим не вимагає нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації. Якщо правочин вимагає нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації, незалежно від того, чи є майно цінним, згода на укладення будь-якого правочину має подаватись у письмовій формі та засвідчуватись нотаріально [27, с.214].

Вельми важливим практичним питанням, яке на сьогодні постає, є питання про те, чи має один з подружжя право надати другому з подружжя згоду на розпорядження усім спільним сумісним майном. Я вважаю, що відповісти на поставлене питання слід позитивно, оскільки прямих заборон у наданні подібної «універсальної» згоди закон не містить. Відмова нотаріуса посвідчити таку заяву може бути оскаржена на засадах законодавчої неможливості обмежити одного з подружжя в праві надання згоди другому з подружжя на розпорядження спільним майном. При цьому нотаріус має роз’яснити другому з подружжя наслідки такої згоди, а також закцентувати увагу заявника на її безвідкличному характері.Строк дії заяви другого з подружжя про згоду на відчуження майна законом не встановлений. Водночас не можна не відзначити, що на практиці нотаріуси приймають заяви від другого з подружжя, інших учасників спільної сумісної власності, якщо від дати видачі заяви до дати посвідчення правочину про розпорядження спільним майном пройшло не більше шести місяців.

Виникає питання з приводу правомірності застосування вищезазначених норм ЦК та Сімейного кодексу, і, зокрема, правила ч. 3 ст. 65 Сімейного кодексу України, за яким при відчуженні майна одним з подружжя потрібна письмова (письмова нотаріальна) згода другого, у тих випадках, коли укладається правочин, за яким майно не відчужується, а набувається.

Висновки до першого розділу

Право спільної власності – це право двох чи більше осіб на один об’єкт (на одну річь або сукупність речей). Право спільної власності характеризується множинністю її суб’єктів та єдністю об’єкта, адже данне право здійснюється кількома особами – співвласниками.

Порівнюючи старе цивільне законодавство і сучасне, можна зробити висновок, що протягом тривалого часу цивільне законодавство обмежувало можливість створення спільної власності. Зокрема обмежувало існування спільної власності між громадянами і «соціалістичними організаціями», а в разі виникнення в певних випадках права спільної власності держави й громадянина, організацій і громадян закон вимагав обов’язкового її припинення протягом одного року. Новий Цивільний кодекс України зняв ці та інші обмеження щодо виникнення права спільної власності то його функціонування.

Новий Цивільний кодекс України, як і Цивільний кодекс УРСР 1963 року, передбачає два різновиди права спільної власності. З правової точки зору, між двома різновидами права спільної власності існують певні відмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визначену наперед «ідеальну» частку у праві власності на спільне майно. У спільній сумісній власності її учасники не мають наперед визначених часток, але тут діє презумпція рівності часток співвласників.

Так, ЗУ «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 року (до цього діяв ЗУ «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.1991 року) передбачено, що майно, яке використовується для ведення фермерського господарства, закріплюється за ним на праві власності, а члени фермерського господарства можуть утворювати спільну власність щодо майна, не переданого до складеного капіталу господарства [10]. За Законом від 20.12.1991 року майно, необхідне для функціонування фермерського господарства, могло належати його членам на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено угодою між ними.

Відповідно до ЗУ «Про особисте селянське господарство» від 15.05.2003 року майно, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною власністю його членів (стаття 6) [11].

Частина 4 статті 355 Цивільного кодексу України встановлює презумпцію дії правового режиму спільної часткової власності, якщо інше не встановлено договором або законом. Інколи може діяти презумпція спільної сумісної власності, наприклад, між подружжям відповідно до положень Сімейного кодексу України, якщо інше не встановлено шлюбним договором.

Закон може встановлювати для співвласників належність, одного майна на праві спільної сумісної власності, а іншого – на праві спільної часткової власності. Так, відповідно до ст. 19 ЗУ «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» неподільне майно багатоквартирного будинку перебуває у спільній сумісній власності, а загальне – у спільній частковій власності співвласників такого будинку [12]. Згідно ст. 142 Конституції України, об’єкти спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах можуть перебувати в управлінні районних і обласних рад.

Здійснення права спільної власності безпосередньо регулюється ст. 369 Цивільного кодексу України [2], а також Сімейним кодексом України [4], «Про заставу» [8], «Про іпотеку» [9]тощо.

Вельми важливим практичним питанням, яке на сьогодні постає, є питання про те, чи має один з подружжя право надати другому з подружжя згоду на розпорядження усім спільним сумісним майном. Я вважаю, що відповісти на поставлене питання слід позитивно, оскільки прямих заборон у наданні подібної «універсальної» згоди закон не містить.

Отже, право спільної власності – це право двох чи більше осіб на один об’єкт (на одну річ або сукупність речей).