ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНО-НОРМАТИВНІ АСПЕКТИ ПРАВА СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ………………………………………………………5

1.1. Поняття, сутність та види права спільної власності………………..5

1.2. Аналіз нормативного забезпечення здійснення права спільності власності………………………………………………………………………….12

Висновки до першого розділу……………………………………………18

РОЗДІЛ 2. ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ, ЗДІЙСНЕННЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ПРАВА СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА СЬОГОДНІШНІЙ ДЕНЬ В УКРАЇНІ……………………………………….20

2.1. Умови виникнення, здійснення та припинення права спільної власності………………………………………………………………………….20

2.2. Документи, які супроводжують виникнення, здійснення, припинення права спільної власності…………………………………………..31

Висновки до другого розділу…………………………………………….36

РОЗДІЛ 3. ФОРМИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ………………………………………………………………………..38

3.1. Наукові дослідження законодавчого регулювання форм права власності………………………………………………………………………….38

3.2. Проблематика та шляхи вдосконалення права спільної власності в Україні…………………………………………………………………….……..44

Висновки до третього розділу……………………………………………50

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….51

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………53

ДОДАТКИ…………………………………………………………………….…57

ВСТУП

Актуальність теми курсової роботи. Спільна власність виникла тоді, коли право власності належить багатьом суб’єктам на один об’єкт. Існують випадки, коли одне і те саме майно належить на праві власності кільком особам. У такому разі виникає спільна власність.

Під час написання курсової роботи, мною було використано такі нормативно-правові акти: Цивільний кодекс України № 435-IV від 16.01.2003 року, із змінами внесеними 04.07.2013 року; Цивільний кодекс Української РСР № 1540-VI від 08.07.1963 р., із змінами внесеними 08.10.1999р.; Сімейний кодекс України № 2947-III від 10.01.2002 р., із змінами внесеними 04.07.2013 р. А також використана допоміжна література: науково-практичний коментар Цивільного кодексу України в 2 томах 2013 року; науково-практичний коментар Сімейного кодексу України 2008 року тощо. Існування інституту права спільної власності має велике значення. З його допомогою для громадян створюються кращі умови для задоволення матеріальних і соціально-культурних потреб, раціонального використання сімейного бюджету, зміцнення сімейно-трудових зв’язків і товариських взаємин, а також отримання трудових доходів. Право спільної власності відкриває кращі перспективи і для юридичних осіб, сприяючи підвищенню ефективності виробничо-господарської діяльності, заощадженню коштів і ресурсів.

Відносини спільної власності дістали у новому Цивільному кодексу України більш повне врегулювання, порівняно з Цивільним кодексом УРСР. При цьому в ньому вперше детально регламентовано крім спільної часткової власності, спільну сумісну власність (статті 368 – 372). Спільна власність подружжя врегульована також новим Сімейним кодексом України № 2947-III від 10.01.2002 року, зі змінами внесеними 04.07.2013 року.

Теоретико-методологічною основою роботи є праці таких дослідників, як Дзера О.В., Спасибо-Фатєєва І.В., Харитонов С.О., Шевченко Я.М., Червоний Ю.С., Рамовська З.В., Гапанчук В.С., Азімов Ч.Н., Приступа С.Н., Ігнатенка В.М., Боброва А.С., Кузнєцова Н.С., Шершеневич Г.Ф., Гегель Г.В., Трубецька Е.Н., Брагинський М.И., Ефимова Л.Г., Мисник Н.Н., Мананкова Р.П. та ряд інших.

Об’єктом дослідження курсової роботи є цивільне законодавство України, що регулює право спільної власності

Предметом є відносини які виникають між суб’єктами щодо застосування норм.

Метою курсової роботи є дослідження права спільної власності.

Мета роботи зумовлює виконання таких завдань:

а) визначити поняття, сутності та видів права спільної власності;

б) аналізувати нормативне забезпечення реалізації права спільної власності;

в) охарактеризувати умови виникнення, здійснення та припинення права спільної власності;

г) вивчити документи, які супроводжують виникнення, здійснення, припинення права спільної власності;

д) охарактеризувати наукові дослідження з приводу законодавчого регулювання форм права власності;

е) визначити проблеми і шляхи вдосконалення права спільної власності в Україні.

Основою для написання курсової роботи стало практичне вивчення цивільного законодавства.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, що поєднують 6 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (37 найменувань). Загальний обсяг роботи 63 сторінки.

Для написання роботі використані Закони України, наприклад «Про власність в СРСР», «Про власність», «Про приватизацію державного житлового фонду»

підзаконні акти, наукові роботи таких авторів як Домашенко М. В., Рубаник В. Є.

Розділ 1. Теоретично-нормативні аспекти права спільної власності

1.1. Поняття, сутність та види права спільної власності

Майно може належати на праві власності не лише одній, а й кільком особам (суб’єктам права власності) одночасно. Відповідно до ч. 1 ст. 355 Цивільного кодексу України майно, що є у власності двох або більше осіб(співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Такі загальні правові засади поняття права спільної власності [2]. У такому разі між цими суб’єктами і виникає спільна власність. Оскільки спільна власність за своєю юридичною природою є своєрідним способом реалізації суб’єктами права приватної, державної та комунальної власності, то тут не утворюється інша нова самостійна форма власності. Отже, право спільної власності — це право двох або більше осіб на один об’єкт.

Спільна власність виникає при надходженні у власність двох чи кількох осіб майна, яке не може бути поділене без зміни його призначення (неподільні речі) або ж не підлягає поділу за законом. Спільна власність на подільне майно виникає у випадках, передбачених законом чи договором.

Право спільної власності здійснюється кількома особами, яких прийнято називати співвласниками. Спільний об’єкт може скла­датися з однієї або сукупності речей. Вони можуть бути ділимими або неділимими, проте як об’єкт права власності вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного із співвласників поши­рюється на весь об’єкт у цілому, а не на його частину. Отже, право спільної власності характеризується множинністю її суб’єктів та єдністю обєкта.

Існує два основних різновиди спільної власності: спільна часткова власність та спільна сумісна власність.

З правової точки зору між двома цими різновидами спільної влас­ності існують певні відмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визначену наперед частку у праві власності на спільне майно (наприклад, одному співвласнику належить 1/2, двом іншим по 1/4 частки у праві власності на жилий будинок, автомашину). Деякі автори вважають, що кож­ному з учасників спільної часткової власності належить не част­ка у праві власності на річ, а право власності на конкретну част­ку спільного майна. На перший погляд, розбіжності несуттєві. Однак визнання за учасником такої власності права власності на реальну частину спільного майна фактично свідчило б про належність його лише одному суб’єкту, а тим самим і про мож­ливість самостійного розпорядження цією частиною майна. Між тим, як зазначається у законі, співвласники здійснюють свою правомочність за загальною згодою (ст.113 ЦКУкраїни) [2]. Частки можуть бути рівними або нерівними, що не впливає на обсяг повнова­жень співвласників. У випадку загибелі, пошкодження частини майна, якою користувався один із співвласників, останній не втрачає права спільної власності, оскільки відбувається відповід­не зменшення часток інших співвласників.

У спільній сумісній власностіучасники не мають наперед визначених часток. Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на все спільне майно. Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов і розпоряд­ження ним. Частки тут можуть бути визначені при виділі або поділі майна з додержанням принципу їхньої рівності, крім випадків, прямо передбачених законом.

Законодавство періоду існування СРСР чітко визначало коло осіб, між якими могла виникнути спільна сумісна власність: по­дружжя, члени колгоспного двору (сім’ї колгоспника), а також члени одноосібних селянських господарств (відповідно до змін, внесених Указом Президії Верховної Ради УРСР 20 травня 1985 р. у ст.127 ЦК УРСР — члени господарств громадян, що займалися індивідуальною трудовою діяльністю в сільському господарстві) [3]. Закон «Про власність в СРСР» передбачив також виникнення сумісної власності у селянських та усіх видах особистих підсобних господарств громадян. Крім того, це можливо було за зго­дою осіб, а також у випадках, передбачених законодавством со­юзних республік.

Нове законодавство України про власність дещо по-іншому врегулювало відносини спільної власності. Так, в ньому взагалі не передбачена така організаційно-правова форма сімейно-тру­дового об’єднання громадян, як колгоспний двір. Тому є підстави вважати, що з моменту введення в дію Закону України «Про власність» (з 15 квітня 1991 року) на правовідносини, які виникли між членами колишніх колгоспних дворів, правила про спільну сумісну власність колгоспного двору не повинні розповсюджу­ватися. Між тим, відповідні статті про таку власність (статті 120— 127) були виключені з Цивільного кодексу лише Законом від 16 грудня 1993 року. Водночас в Законі України «Про власність» в імперативній формі встановлюється режим спільної сумісної власності щодо майна, нажитого подружжям за час шлюбу (стаття 16), та в диспозитивній формі режим спільної власності (часткової або сумісної) щодо майна, створеного чи набутого іншими гро­мадянами внаслідок спільної праці (стаття 17—18). Крім того, спільною сумісною власністю може бути: 

а) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сімї (наприклад, особи, які ве­дуть індивідуальне підсобне господарство без набуття спеціаль­ного правового статусу), якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними; 

б) майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для спільної діяльності, якщо пись­мовою угодою передбачено розповсюдження на нього режиму сумісної власності; 

в) майно, створюване членами селянського (фермерського) господарства, якщо інше не передбачено пись­мовою угодою між ними; 

г) квартира чи будинок, передані з державного житлового фонду при приватизації за письмовою згодою членів сім’ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст.17—18 Закону України «Про власність», ст.8 Закону Ук­раїни «Про приватизацію державного житлового фонду» [7]).

Чин­не законодавство не виключає також можливості виникнення сумісної власності між громадянами і юридичними особами чи державою, між юридичними особами.

Отже, як спільна часткова власність, так і спільна сумісна власність можуть виникати або на підставі прямої вказівки зако­ну, який передбачає щодо спільно створюваного кількома осо­бами майна встановлення правового режиму першої чи другої, або на підставі угоди (за винятком подружжя, яке, як правило, не вправі угодою скасовувати режим спільної сумісної власності). Такий підхід до встановлення правових підстав виникнення двох різновидів права спільної власності (його закладено і в проекті нового Цивільного кодексу України) в цілому варто підтримати. Водночас є сумніви щодо встановленого Законом «Про власність» правила про виникнення спільної сумісної власності на майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї. Як відомо, до введення в дію Закону «Про власність» між такими особами могла виникнути лише спільна часткова власність, відповідно з чим кожному з членів сім’ї визначалася частка в спільному майні з врахуванням їх трудової чи іншої участі у його створенні. Тобто, за таких умов один член сім’ї (за винятком подружжя), який прийняв меншу участь у створенні спільного майна, може набу­ти на нього рівне право з тим членом сім’ї, який прийняв більшу участь у його створенні. Між тим, у разі спору між членами сім’ї щодо спільно створеного майна, суду так чи інакше необхідно встановлювати факт участі у створенні цього майна кожного з членів сім’ї. Більше того, судовій практиці вже відомі випадки, коли для встановлення за членом сім’ї права спільної сумісної власності суди вимагають від нього докази про конкретний розмір його участі в ній. Якщо така участь виявиться недостатньою, то позивачеві може бути відмовлено в задоволенні позову [24, с. 88].

Спільна часткова власність може виникнути між громадяна­ми, організаціями, а також між громадянами і організаціями. Юридичними підставами для цього можуть бути договори про сумісну, у тому числі і підприємницьку діяльність, придбання майна у спільну власність внаслідок спадкування тощо.

Спільна власність двох чи більше власників із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб’єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава або територіальна громада у будь-якому їх поєднанні. Спільною частковою власністю є майно, набуте в результаті спільної діяльності фізичних та (або) юридичних осіб, що об’єдналися для досягнення спільної мети.

У Цивільному кодексі України правовому регулюванню відно­син між учасниками права спільної часткової власності безпосе­редньо присвячено ст.112—119 [2]. При цьому дія розрахована переважно на спільну часткову власність громадян, у зв’язку з чим застосування цих норм до спільної власності організацій можливе лише у тій мірі, що не суперечить спеціальному зако­ну, статутній діяльності останніх. Окремо у Цивільному кодексі України врегульовано сумісну діяльність (статті 430—434), для здійснення якої учасники створюють спільну власність.

Грома­дянам дозволялось укладати договір про сумісну діяльність лише для задоволення своїх особистих побутових потреб.

Сьогодні норми про спільну часткову власність діють з урахуванням еко­номічних реформ, свободи господарської діяльності.

Правовий режим спільної часткової власності визначається з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користуван­ня і розпорядження частковою власністю здійснюється за зго­дою всіх учасників, а за відсутності згоди спір вирішується су­дом (ч.1 ст.113 Цивільного кодексу України [2]). При цьому вони мають рівне право голосу у здійсненні цих правомочностей не­залежно від розміру часток кожного. Співвласники вправі за­лежно від призначення майна встановити порядок володіння, користування ним або його частинами у натурі, визначити чер­говість та інші умови користування конкретною річчю.

Встановлення співвласниками порядку користування з виді­ленням частини майна у натурі не припиняє спільної власності, оскільки такі частини не перетворюються в об’єкт самостійної власності кожного з них. У практиці найчастіше укладаються угоди про розподіл користування реальними частинами спільного майна щодо неділимих об’єктів (автомашин, жилих будинків, інших споруд).

Спільна власність може приносити певні доходи або потребува­ти необхідних витрат на її утримання. Кожен співвласник відпо­відно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, відповідає перед третіми особами по зобов’язаннях, пов’язаних з цим майном, і повинен брати участь у сплаті відповідних по­датків і платежів, а також у витратах по утриманню і збереженню спільного майна. В принципі законодавець не забороняє співвлас­никам передбачити інший порядок розподілу вказаних обов’язків.

Учаснику спільної часткової власності надається право на оплатне чи безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні (шляхом укладення угод купівлі-продажу, да­рування, міни, заповіту). Набувачами такої частки можуть бути сторонні особи або інші співвласники. У цих випадках спільна власність не припиняється, оскільки відчужується не конкретна частина майна, а частка у праві спільної власності, тобто відбувається лише заміна суб’єкта цивільного правовідношення.

У законодавстві встановлено також деякі гарантії захисту прав співвласників, які не заінтересовані у відчужені частки у спільній власності стороннім особам. При продажу частки у спільній частковій власності сторонній особі інші учасники спільної часткової власності мають переважне право купівлі частки, що продається, за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.

Надання співвласникам права привілеєвої купівлі викликане рядом обставин. Насамперед вони можуть бути самі заінтересо­вані у придбанні відчужуваної частки для задоволення своїх ма­теріальних і культурних потреб. Крім того, їм далеко не байду­же, хто стане новим учасником права спільної часткової влас­ності, як виконуватиме обов’язки по утриманню спільного май­на, користуванню ним. Право привілеєвої купівлі не застосо­вується при відчуженні частки шляхом укладення договорів да­рування, довічного утримання, міни.

Законом встановлено також умови здійснення співвласниками права привілеєвої купівлі та наслідки їх недодержання. Продавець частки у спільній частковій власності зобов’язаний сповістити у письмовій формі інших учасників спільної часткової власності про намір продати свою частку сторонній особі із зазначенням ціни та інших умов, на яких він її продає. Якщо інші учасники спільної часткової власності відмовляться від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять це право стосовно нерухомого майна - протягом одного місяця, а стосовно рухомого майна - протягом десяти днів від дня отримання ними сповіщення, продавець має право продати свою частку будь-якій особі.

Може статися так, що кілька співвласників виявить бажання придбати частку у спільній власності. Тоді прода­вець має право вибору покупця з числа цих співвласників (ч.2 ст. 114 ЦК України [2]). Незгода співвласників із запропонованими продав­цем умовами повинна прирівнюватися до відмови реалізувати своє право привілеєвої купівлі. Співвласники можуть відмовитися від придбання відчужуваної частки і раніше вказаних строків. Відпо­відно співвласник-продавець вправі реалізувати свою частку у спільному майні стороннім особам з моменту такої відмови.

Отже, суд насамперед вирішує питання про можливість виді­лення частки у натурі, а грошова компенсація присуджується лише тоді, коли реальне виділення частки у майні є неможли­вим, зокрема у зв’язку з його неподільністю (наприклад, щодо автомашини, холодильника, телевізора). При цьому мається на увазі неподільність майна не у фізичному, а в юридичному ро­зумінні. Так, неподільними з юридичної точки зору є тематичні колекції картин, цілісні майнові виробничі комплекси, зібрання творів одного автора, сервіз, гарнітур меблів.