2. "Звірині" союзи молодих воїнів_____________________________________________________161

розум, їх обличчя спотворюються, і вони починають їсти криваве м'ясо (Одиссея, XX, 345). У .цій поведінці женихів, товариство яких є ремінісценцією іпіціаційного союзу, дослідники вбачають прямий аналог до поведінки давньогерманських берсеркерів (Андреев, 1976, 87, прим. 64 на с. 134). Військові й розбійницькі заняття членів чоловічих ііііціаційпих союзів зображені в билині про Волха Всеславовича:

— Гой есп вы, дружина хоробрая! Ходите по царству Индейскому, Рубите старова, малова, Не оставьте в царстве на семена,

А и ходят ево дружина по царству Индейському, А її рубят старова, малова.

— Гой ecu ви, дружина хоробрая! Ходіте по царству Індійському, Рубайте старого, малого, Не залиште у царстві на насіння,

Та й ходять його дружина по царству Індійському, Та й рубають старого, малого.

(Былины, 1986, 60-61).

Характерним є те, що завойовуючи царство Індійське, Волх Всеславович і його дружи­на використовують свою здатність до оборотпицтва. Цікаво, що в сербському фольклорі -в юнацьких піснях, в голосіннях хижак вовк (вук) виступає синонімом, або й власним іменем героя (Микитенко, 1992, 103; Сербские народные песни и сказки, 1987, 179-181). Уявлення про зв'зок вовкулацтва з військовими заняттями збереглися в українських по­вір'ях про те, що запорозькі козаки вміли перетворюватися на вовків (Савур-Могила, 1990, 62, див. також: 116). "Іпіціаційні" казки також свідчать про розбійницьку поведінку "лісових братів", інколи ці казкові брати взагалі є розбійниками (Пропп, 1986, Becker, 1990, 97; Народные русские скажи А. Н. Афанасьева, № 342, 343, 344). Збереглися і свідчення історичних джерел, які хоч і скупо, але все ж певною мірою підтверджують розбійницькі й військові заняття "вовчих" союзів давніх слов'ян. Зокрема, Тацит, описуючи давніх гер-

162 _______________розділ її

манців, у тому числі їх шщіаціиш звичаї, відзначав, що слов япи-венеди по всьому простору лісів і гір, скільки їх є між Певкииами і Феппами, ...бродять і грабують" (Тацит, 251). При цьому він, виходячи з способу життя і звичаїв венедів, зараховує їх до гер­манців і не бачить між ними суттєвої різниці. Дані ці стосуються середини І ст. її. е. А з "Стратегії" візантійського історика VI ст. її. е. Маврикія, в якій дається опис способів ведення слов'янами війн, можна зробити висновок, що їх юнаки вели військові дії окремо, будучи організованими в особливі загони, які здійснювали раптові напади па ворога та засідки (Історія України в документах і матеріалах, 1939, 32).

У міфологічних легендах про вовкулаків також одним з головних моментів є розбій людей-вовків. У східнослов'янських, і особливо в українських, легендах вони нападають па домашню худобу, причому не лише в полі, але й у селі, часто залазячи в кошари, хліви й повітки. Розповідається в легендах, хоча й рідше, і про напади вовкулаків па людей. Вони їдять людське м'ясо і п'ють людську кров (Новицкий, 1907, 27; Народні оповідання й казки, 69, 70; Гнатюк, 1981а, 237; Про вовкулакив, 1894, 544; Богданович, 1895, 145; Звичаї в селі Забрідді, 1920, 61; Kolberg, 1963, 107-108). Песиголовці з українських легенд завжди є людоїдами. Вони не тільки пожирають подорожніх, які потрапили до них, але й самі, їздячи верхи па конях, ловлять людей, відгодовують їх і потім поїдають (Легенди та перекази, 1985, 206; Гринченко, 2, 1897, 2; Бельский, 1910, 78; Новицкий, 1912, 16-17; Васильев, 1890, 92). Міфологічні легенди західних і південних слов'ян також розповідають про розбійницьку поведінку людей-вовків. У поляків вовкулаки нападають па худобу й па людей (Bruckner, 1980, 287; Moszyiiski, 1967, 546; Slownik folkloru polskiego, 1965, 439). У сло­вацьких легендах вопи теж ріжуть худобу і займаються людоїдством (Dobsinsky, 1973, 232, 241; Melichercik, 1959, /95). У південних слов'ян - сербів, хорватів, болгар образ вовкулаки взагалі майже злився з образом упиря (Schneeweis, 1961, 8-9). А у східних слов'ян побуту­вало повір'я що чаклуІІ-вовкулака після смерті перетворюється па упиря (Ито, 1993, 125). Ясно виступає "вовча", розбійницька поведінка і в наведених вище текстах замовлянь, що пропагувалися при перетворенні людини па вовка. У цьому зв'язку звертає на себе увагу фоііетичпо-семаптичпий асоціативний ряд у російській мові: волк — вор — ворог (вовк -злодій - ворог). У поволзькому діалекті "вовком" називається "спійманий па гарячому злодій" (вор), якого водять з ганьбою селом, одягнувши па нього шкуру вкраденої ним тварини (Ито, 1993, 132). У районі міста Калуги "вовком" називали селянина, що неза­конно вирубував ліс: "Волк охоч в лесу красть: сосонку, дубок так и "сбриить" (вовк охочий в лісі красти: сосонку, дубок так і "збриє") (Словарь русских народных говоров, V, 1970, 40). А на Чернігівщині в районі Ніжина в кіпці XIX століття до складу весільної