2. „Звіринні” союзи молодих воїнів

Пройшовши ритуал перерод­ження на вовка (пса, рідше - ведмедя), юнаки ста­вали членами чоловічого "звіриного" союзу. Такі союзи широко побутували в первісну епоху в народів, у яких існувала чітко оформлена статево-вікова організація (вікові класи, ві­кові групи). Існування чоловічих союзів у давніх слов'ян свідчить про наявність і в них оформленої статево-вікової орга­нізації і дає деяке уявлення про її конкретні прояви. Думається, що перебування юнаків у складі такого союзу можна вважати другим етапом іні­ціації, зважаючи на їх особливий стан, статус, поведінку й заняття. Проведення іні­ціації в кілька етапів характерне для багатьох народів (История первобытного общества, 1986, 392-393). Про це свідчить не лише двоетапність давніх ініціацій у споріднених зі слов'янами індоєвропейських народів (в осетинів у давнину ініціація проходила навіть у три етапи. Див.: Иванчик, 1988, 40-41), але й пізніший етнографічний матеріал. Зокрема, ми це бачили, розглядаючи ініціації давньоруських дружинників, запорожців, парубків, цехових ремісників в Україні. Там же наведений і матеріал, що стосується споріднених слов'янських, а також інших індоєвропейських народів.

Ставши воїнами-"вовками" ("псами", "ведмедями"), юнаки повинні були деякий час жити вдалині від поселень свого племені "звіриним" життям, тобто воюючи і грабуючи. Це була ніби друга лімінальна фаза, що наставала після ритуального переродження юнака на вовка і посвячення його в члени союзу. Оборотництво, як відзначають дослідники, в народних уявленнях взагалі пов'язувалося з лімінальною фазою ініціації і відбивало непізнаваність лімінальної істоти (Еремина, 1991, 137). Такі союзи молодих воїнів і їх "звірині" заняття достатньо добре вивчені для германської, індо-іранської, скіфської, балтської та інших індоєвропейських традицій (Ridley, 1976; Кардини, 1987, 104-138; Иванчик, 1988; Дьяконов, 1990, 124, а також прим. 10 на с. 215). Ремінісценцією ініціаційного союзу молодих воїнів є товариство женихів Пенелопи з "Одісеї", що спустошували домогосподарство Одісея в його відсутність (Андреев, 1976, 86-87).

До висновку про існування у слов'ян у віддаленому минулому об'єднань молодих воїнів прийшли українські дослідники кінця XIX - початку XX століття. Так, М. Зібер ще у 80-х роках XIX століття на основі численних архаїзмів у структурі українських парубочих громад та парубочих звичаїв зробив висновок про їх типологічну схожість із союзами молодих воїнів первісних народів і про походження названих громад від останніх (Зибер, 1899, 352, 376). М. Грушевський за етнографічними даними, що стосувалися парубочих громад, а також за матеріалами фольклору (обрядова поезія) прийшов до думки про існування в давнину у слов'ян союзів молодих воїнів. Він вбачав також типологічну схожість між такими чоловічими союзами молодих воїнів і середньовічною Запорозькою Січчю (Грушевський, 1921, 315, 316; Грушевський 1923, 218-256). Аналогічні висновки зробили тоді ж Є. Смолинська і Ф. Савченко, хоча й не конкретизували їх (Смолинська, 8; Савченко, 1926, 86-89). Пізніше, досліджуючи східнослов'янські казки, В. Пропп відкрив, що в них відображені таємні чоловічі союзи, членами яких ставали юнаки, що проходили ініціацію (Пропп, 1986. Перше видання книги з'явилося 1946 року). Останнім часом аме­риканський учений Р. Радлі і японець І. Іто, досліджуючи слов'янські легенди про вов­кулаків, прийшли до висновку про відображення в них прадавніх слов'янських "вовчих" ініціаційних союзів (Ridley, 1976; Ито, 1993). На це ж вказує у своїх публікаціях, що носять популярний характер, і український археолог Л. Залізняк (Залізняк, 1991; Залізняк, 1992). На жаль, автор в основному виходить з досліджень, що стосуються інших індоєвропейських народів, проводячи паралелі між ними й слов'янами, і набагато менше з слов'янського фольклорпо-етіюграфічного матеріалу, який притягується ним все ж недо­статньо. Спробу реконструкції деяких рис таких об'єднань зробив свого часу автор даної праці (Балушок, 1993а, 60-62; Балушок, 19946).

Спробуємо ж реконструювати, наскільки це дозволяє матеріал на сьогодні, характерні риси прадавніх слов'янських "звіриних" союзів, побут та заняття їх членів. Мешкали, очевид­но, юнаки-"вовки" в особливому будинку холостяків. Існування таких будинків засвідчено етнографами в багатьох народів, які знаходяться па стадії докласового суспільства. В них юнаки жили до того, як вступали в шлюб і заводили сімейні житла (История первобытного общества, 1986, 113-115; Ковалевский, 1911, 124-125). Часто будинки холостяків були одно­часно й чоловічими клубами. В чоловічих будинках збиралися всі чоловіки селища, що пройшли ініціацію, зупинялися на ночівлю подорожні. Пережитком такого архаїчного чоло­вічого клубу в українців, мабуть, можна вважати корчму (шинок), па що вже звертали увагу дослідники (Грушевський, 1921, прим, на с. 315; Савченко, 1926, 86-87). Підтвердженням зв'язку корчми з будинками холостяків прадавньої епохи може служити її роль як місця обрядової урочистості при посвяченні в члени парубочих і косарських громад.

На базі чоловічих будинків у певних конкретно-історичних умовах виникали різного роду чоловічі союзи (История первобытного общества, 1986, 115; Семенов, 1993, 474-477). Відносно таких умов у слов'ян М. Грушевський відзначав, що їх давні молодіжні союзи були утворен­ням воєнізованого побуту епохи експансії й розселення. "Свої характеристичні риси воєнної організації вони виробили найбільше, мабуть, у бурхливу добу розселення і пізнійших кольонізаційних нертрубацій" (Грушевський, 1923, 218; Грушевський, 1921, 315). Найновіші досліджен­ня показують, що, дійсно, давні слов'яни були войовничим народом і їх розселення проходило в формі експансії (Баран, Козак, Терпиловський, 1991, 10, 14, ЗО, 77-79; Арутюнов, 1989, 75).

Місцем перебування "звіриного" союзу у стародавніх слов'ян був ліс. На це вказують легенди про вовкулаків, у яких люди-вовки, як правило, живуть у лісі (Мифологические рассказы.., 1987, 259; Кулиш, 1857, 35; Новицкий, 1907, 27; Легенди та перекази, 1985, 60; Материалы по свадьбе и семейно-родовому строю, 1929, 130). Це підтверджується й мате­ріалами інших індоєвропейських народів, у яких члени чоловічих ініціаційних союзів жили в лісі (Васильков, 1974, 144; Гамкрелидзе, Иванов, II, 1984, 494). Таке знаходження чолові­чого союзу в лісі не є випадковим, адже юнаки-"вовки" й "ведмеді", будучи "звірами", тоб­то песоціальними істотами, і повинні були перебувати за межею соціального світу. Билин­ний богатир-вовкулака Волх Всеславович зі своєю дружиною теж "Бігав-скакав по темних лісах і по раменню" ("раменье" - густий ліс - В. Б.) (Былины, 1986, 58). Собакоголові люди - песиголовці так само живуть у лісі, в "байраці глибокому", інколи в полі (еквіва­лент лісу - див. вище). В деяких легендах песиголовці проживають під землею, або ж "в такій землі, де й людей немає" (Гринченко, 2, 1897, 23; Новицкий, 1912, 16-17; Васильєв, 1890, 96), тобто за межею соціального світу. Образ вовка в слов'янському фольклорі теж завжди пов'язаний з чужим для людей, певпорядкованим світом, найчастіше вовки живуть у лісі. В сербських поховальних плачах образ вовка пов'язується із потойбічним світом. Українська дослідниця О. Микитенко зазначає, що в голосіннях сербів "семантичне поле "померлий" представлено тричленною структурою амбівалентних елементів ворон - вовк -змія (гавран - вук - змуа (гуіа), які відповідають тричленному поділу сфери простору смерті та її іпостасям" {Микитенко, 1992, 102). У текстах голосінь образ вовка, поряд із вороном, слугує маркером для позначення сфери простору смерті. Померлий потрапляє в країну, куди ніхто не доходить, окрім вовків і незчисленних воронів:

Туда пико не долази, Осим вуци и бауци И несретни гавранови...

(Микитенко, 1992, 91).

У фольклорі і міфології індоєвропейських народів вовк, як хижак, що втілює смерто­носне начало, взагалі належить до потойбічного світу, до царства мертвих (див.: Раевский, 1985, 111, 122). Образ ведмедя у слов'ян також виявляє в цьому відношенні багато схожого з вовком. А в опозиції свій — чужий, ведмідь є настільки стійким втіленням другого члена, що з ним співвідносяться другі члени ряду інших протиставлень, зокрема смерть (Иванов, Топоров, 1965, 164).

В. Пропп за матеріалами східнослов'янських казок визначає такі риси лісового будинку "вовчого" союзу: "1) будинок знаходиться в схованці лісу; 2) він відзначається величиною; 3) будинок обнесений огорожею, інколи з черепами; 4) він стоїть на стовпах; 5) вхід - по приставній драбині або по стовпі; 6) вхід і інші отвори завішуються і закриваються; 7) в ньому кілька приміщень" (Пропп, 1986, 113-116). Обнесення будинку чоловічого таємного союзу огорожею з черепами підтверджується і фольклорними матеріалами південних сло­в'ян. Так, у сербських казках герой, який проходить ініціаційне випробування, потрапляє до Старої (аналог Яги), двір якої огороджений кілками з людськими головами (Сербские народные песни и сказки, 1987, 381). В. Пропп, виходячи з етнографічних паралелей, вважав, що це були черепи предків. Але, можливо, на кілки огорожі насаджували й голови ворогів, враховуючи воєнізований, розбійницький побут "звіриних" союзів. Разом з тим, у легендах такий будинок часто є землянкою, і в ньому є піч (Новицкий, 1912, 17; Гринченко, 2, 1897, 2). Тут могли відбитися реалії, пов'язані з конкретною формою такого житла в залежності від природно-кліматичних умов. Хоча таке підземне місце розташування житла могло відбивати й уявлення про знаходження його мешканців у потойбічному світі як песоціальпих істот. Вхід у дім у казках дуже часто охороняється тваринами, в більшості левами й зміями (Пропп, 1986, 116; Becker, 1990, 76). Це ж має місце і в легендах про песиголовців (Новицкий, 1912, 17). Можливо, тут ми маємо справу не лише з казковими образами, а й з далеким відгомоном тої обставини, що в таборі вовчого" союзу жили приручені чи спіймані дикі звірі?

Про сам "звіриний" союз, заняття і взаємовідносини його членів дають інформацію не тільки казки і міфологічні легенди, але й російські билини і українські колядки (Про ві­дображення в колядках архаїчних явищ, що стосуються давньослов'янської давнини див.: Гру-шевський, 1923; Азбелев, 1982, 227 і наст.; Нечуй-Левицький, 1992, 6 і наст.). Так, з ко­лядок ми дізнаємося, що лісовий союз складають "сімсот молодців" (Гришевський, 1923, 222). У казках розповідається про братів, які живуть у лісовому домі. Число їх коли­вається від двох до двадцяти п'яти і тридцяти (Пропп, 1986, 118). У билинній дружині Волха Всеславовича "сім тисячів" членів (Былины, 1986, 58). Живуть вони, за словами В. Проппа, "комуною". Це ж випливає і з колядок:

А в лісі, в лісі, в зеленім гаю росте дубочок тонкий, високий, Під тим дубочком ясна світлонька,

А В ТІЙ СВІТЛОНЬЦІ ТИСОВІ СТОЛИ,

За тим столиком сімсот молодців, Радоньку радять, судоньку судять.

(Грушевський, 1923, 222).

Ми бачимо, що проживають "молодці" в лісі, "під дубочком" (аналог світового дерева), відносини між ними будуються, як і між казковими "братами", на основі рівності. Етно­графи відзначають, що юнаки, які проходять ініціацію разом, звичайно, утворюють згурто­вану групу. Вони вважаються особливо тісно пов'язаними один з одним, майже як рідні, тобто брати (Raum, 1969/1970, 14). Така рівність є характерною ознакою лімінальиого стану ініціантів (Тэрнер, 1983, 170). Про братські стосунки і особистіспий зв'язок між членами чоловічих ініціаційних союзів у давніх слов'ян свідчать також билини. Згадаймо ритуал братання богатирів і їх взаємовідносини як братів. Про це ж свідчать і братські відносини між членами парубочих громад, ритуали братання в давньоруських дружинників. Показовою є в цьому відношенні і етимологія слова "дружина", про що писалося вище. Члени міських ремісничих цехів і запорозькі козаки також називали один одного словом "брат", хоча в них воно набуло вже значення середньовічної корпоративності. У "вовчих" і "ведмежих" загонах стародавніх германців теж панував дух братерства, між їх членами існував особливий зв'язок, аналогічний кровній спорідненості (Кардини, 1987, 106-122). Разом з тим, очевидно, не всі хто мешкав у лісовому будинку "звіриного" союзу були "братами". Етнографічний матеріал свідчить, що чоловічі союзи в багатьох народів поді­лялися на кілька рангів, кожен з яких мав своє відділення в чоловічому будинку (Семенов, 1993, 474 і наст.). Згадаймо у цьому зв'язку, що лісовий будинок у казках має кілька приміщень. Очевидно, "братство" складали лише ті, хто проходив посвячення разом. Про­живати ж у лісовому таборі могло кілька таких груп.

З міфологічних легенд про вовкулаків можна зробити висновок, що членів "звіриних" союзів теж піддавали ритуальним фізичним випробуванням. У таких легендах розпо­відається, що вовки примушують "служити" собі вовкулаків, які потрапляють до них (Про вовкулакив, 1894, 544). Колишній вовкулака розповідає, що його "вовки їли", тобто гризли і кусали (Легенди та перекази, 1985, 58). А в одній польській легенді про вовкулаку з XVI століття оповідається про те, що на ньому були численні рани і шрами, одержані від зубів справжніх вовків та собак (Slownik folkloru polskiego, 1965, 439; Moszynski, 1967, 546). В іншій легенді говориться, що "коли вовкулаків збереться більше, то вони жеруться між со­бою" (Гнатюк, 1981а, 237). А ще один колишній вовкулака-поліщук згадував, як він і його товариші, будучи вовкулаками, "все бегали з вавками, а як де которий адстане, то ще вавки і боки нащипають". ,^\ інший колишній вовкулака про вовче полювання, в якому він ніби-то брав участь, розповідав: "Один (вовк - В. Б.) засідає, а другі гонють, а як той не впіймає, то кусають його, як не вдержить" (Народні оповідання й казки, 70, 71). П. Шейи повідомляє, що серед білорусів існувало повір'я, відповідно до якого "ваукалакі" зна­ходяться в підлеглості у справжніх природних вовків і виконують їх доручення по доставці здобичі. А якщо б вони надумали не послухатися, або ж самі розпорядитися здобиччю, то справжні вовки "їх загризуть" (Шейн, 1902, 255). Є легенди, в яких розповідається, що вовкулаки бігають часто голодними: "Ходять тепер по світу голодними, тому що їм забо­ронено їсти" (Ревякин, 1861, 136). Випробування па фізичну витривалість, у тому числі го­лодом, належать до загальїюиоширеііих у ході ініціацій. Таким випробуванням піддавали,