2. "Звірині" союзи молодих воїнів___________________________________________________179

чих будинків дівчат. Існування будинків, у яких мешкали дівчата до заміжжя, засвідчене етнографами в багатьох позаєвропейських народів, в тому числі так званих "народів природи" (Семенов, 1974, 184-185; История первобытного общества, 1986, 113-114). Сло­в'янський матеріал також свідчить про побутування будинків і спілок дівчат у минулому в наших предків. Зокрема, ремінісценцією їх є вечорпичиі хати і дівочі громади. Українські вечорниці й досвітки не просто збиралися в окремій хаті, але і ця хата, й саме спільне зібрання молоді знаходилося, так би мовити, в руках дівчат. Дівчата об'єднувалися в свою дівочу громаду, що, правда, була менш чітко оформлена, ніж парубоча. Часто така громада теж мала свою старшу - "березу", "отаманку", "матку" (а інші- дівчата - "рій"). Інколи такої старшої дівки не було (Дикарев, 1900, 20; Борисенко 1991, 31). Саме дівоча громада підшукувала, наймала й утримувала хату для вечорниць. При цьому парубки завжди складали прийшлий, непостійний елемент. Дівчата ж у цій хаті проводили фактично весь вільний від домашніх робіт час у осіппьо-зимовий сезон. Тут вони викопували різні дівочі роботи - плели, пряли, вишивали. Ці роботи мали ритуальне значення, будучи пов'яза­ними в ритуальпо-міфологічиій площині з статевим спілкуванням молоді (Becker, 1990, 36). Тут дівчата влаштовували спільні вечері і свята, тут же й ночували (Про звичаї вечорниць див.: ШФЕ, Ф. 1-2. Од. зб. 270. Арк. 8, 12; Зяблюк, 1982; Иванов, 1907, 185-210). Не випадково М. Грушевський, що бачив в об'єднаннях української молоді далекі пережитки молодіжних союзів давніх слов'ян, називав хату, де відбувалися вечорниці, "дівоцькою" (Грушевський, 1923, 219). Подібні будинки дівчат, котрі етнографи іменують "прядильними будинками", відомі і в південних слов'ян (Becker, 1990, 36-38, 84). Етнографи відзначають, що в багатьох народів, коли дівчата не мали свого осібного будинку, вони проживали в будинках самотніх, часто літніх, жінок (История первобытного общества, 1986, 114; Кова­левский, 1911, 125). Це узгоджується з українською традицією, де дівчата в більшості ви­падків наймали хату вдови, часто літньої. Така жінка звалась, як ми вже знаємо, "вечор-пичною (досвітчаною) матір'ю", "паніматкою".

Всі відносини між мешканцями будинку холостяків і будинку дівчат зводилися по суті до статевих (Семенов, 1974, 179; История первобытного общества, 1986, 114). Дівчата, як правило, приймали молодих чоловіків у своєму будинку. Молодь до вступу в шлюб користувалася повною статевою свободою. При цьому дівчата виступали свого роду "жри­цями кохання", їх роль мала значення ритуальне і пов'язувалася з фігурою жіночої богині. Такі вільні відносини молоді обох статей до шлюбу ми бачимо і в геродотівській легенді про походження савроматів, де описані іпіціаційпі союзи юнаків і дівчат, що живуть окремими таборами (Геродот, IV, 110-116). Відсутність чоловічого й жіночого будинків

180 ___________________________________________________розділ п

холостяків тут пояснюється умовами кочового побуту. Значні пережитки дошлюбної ста­тевої свободи, що зберігалися в українських молодіжних громадах, підтверджують факт її існування в минулому в наших предків. Звичай спільної ночівлі па "вячёрках" побутував і в білорусів. Інколи хлопець почував з дівчиною в неї вдома. Бувало, навіть, що до дівчини, щоб переночувати з нею, приходили два або три парубки по черзі або й усі разом (Зеленин, 1991, 364, 365). Спільна ночівля молоді зустрічалася, хоча й рідко, і в деяких місцевостях Росії, наприклад, у Можайському повіті Московської губернії (Елеонская, 1994, 198). Проте й там, де її не було, па російських посиділках панували "звичаї досить вільні" (Зеленин, 1991). Значні залишки дошлюбної статевої свободи молоді існували і в південних слов'ян. Не випадково етнографи називають прядильні будинки македонців і болгар "міс­цями проміскуїтету" (Becker, 1990, 36-38, 84). До речі, подібні дівочі будинки з вільним спілкуванням молоді, а також інші пережитки дошлюбної статевої свободи існували ще не­давно в Німеччині (Becker, 1990, 36, Апт. 12; Worterbuch der deutschen Volkskunde, 1974, 342).

Названі звичаї молоді, які ще не так давно побутували в слов'янських народів, учені оцінювали по різному. М. Сумцов бачив у них залишки пробного шлюбу, коли "вияв­лялась придатність жінки до дітонародження" (Сумцов, 1886, 12). М. Черпишов і Д. Зеле­ній кваліфікували їх як "пережиток епохи комунального шлюбу" (Чернышев, 1887, 505; Зеленин, 1991, 367). М. Грушевський вважав ці звичаї лише залишковими явищами до­шлюбної статевої свободи, а відносно висловлених вище думок інших вчених відзначав, що в них "змішуються до купи передшлюбпі відносини нежонатої молоді з організацією подружжя" (Грушевський, 1921, 314). Дані сучасної науки показують, що між точками зору М. Чериишова й Д. Зелепіпа, з одного боку, і М. Грушевського, з другого, немає великого протиріччя. Хоча при цьому про пробний шлюб не йдеться. Дошлюбна статева свобода молоді, що зафіксована етнографами в багатьох народів у історичні часи і прослідковується в слов'ян у минулому, є пережитком дислокальпого групового шлюбу. Таким був, за однією з гіпотез, дуально-родовий шлюб пізпьопалеолітичпої епохи (История первобытного общества, 1986, 114). Тоді всі чоловіки однієї родової групи знаходилися в етапі шлюбу з усіма жінками другої родової групи. Ці два, зв'язані шлюбними відносинами, роди про­живали окремими общинами й таборами, утворюючи разом плем'я. У цьому зв'язку ро­сійський індолог Я. Васильков зазначає, що у давніх іпдоаріїв молоді люди мали в своєму житті послідовно два шлюби. Один - вільний, у "великому домі", шлюб тимчасовий і груповий, другий т після повернення додому, шлюб постійний і регламентований, з якого створювалася сім'я (Васильков, 1938, 107). І саме ремінісценцією екзогамного дуально-родового групового шлюбу була дошлюбна статева свобода, що прослідковується у давніх

181