Збудники вірусних гепатитів. Лабораторна діагностика вірусних гепатитів. Ретровіруси. Віл. Лабораторна діагностика сніДу. Онкогенні віруси. Повільні вірусні інфекції.

Вчення про вірусні гепатити займає особливе місце в інфекційній патології людини в звязку з надзвичайною актуальністю цієї проблеми.

Понад століття пройшло з того часу, як С.П. Боткін (1888) сформулював концепцію інфекційної природи захворювання, яке пізніше було названо його імям (1898). Пройшли десятки років поки зясувалась етіологічна неоднорідність хвороби, зявились клініко-епідеміологічні докази наявності під єдиною назвою різних нозологічних форм, на сьогодні розшифрованих вірусологами, які позначаються як гепатити А, В, С, D, E (ГА, ГВ, ГС, ГD, ГЕ). Проте, як стверджується деякими дослідниками, мова може йти про існування семи нозологічних форм гепатитів: A, B, C, D, E, F, G.

Про існування жовтяниць було відомо з давен. Перші відомості про них є в працях Гіпократа (V ст. до нашої ери). Ще тоді знали про їх заразність, рекомендували ізолювати хворих (папа Захарій, 75 р. н. е.). Ібн-Сіна розробив класифікацію жовтяниць, намагався пояснити їх патогенез.

В.М. Жданов узагальнив відомості про 531 епідемію вірусного гепатиту.

Віруси гепатиту А (ВГА, HAV - англ. hepatitis A virus) було відкрито досить пізно. Досліди на волонтерах, проведені в 40-х роках, дозволили виявити клінічні, епідеміологічні та етіологічні відмінності вірусних гепатитів. Перші успіхи етіологічних досліджень гепатиту належать до 60-70-х років (S. Feinstone та ін., 1973), коли було вияснено, що до цього збудника чутливі мавпи мармозети і шимпанзе, а у фекаліях хворих знайдено віріони діаметром 27 нм. На підставі своїх властивостей вони були віднесені до ентеровірусів і дістали назву “Ентеровірус типу 72”. Пізніше було доказано існування двох серотипів цього вірусу.

Сироватковий (парентеральний гепатит), або гепатит В, було виділено в самостійну нозологічну одиницю порівняно недавно, хоча відомості про нього були ще в минулому столітті. A. Lrman (1895) описав масову появу жовтяниці у робітників після щеплення віспи людською лімфою в гліцерині (гуманізованою вакциною). З 1289 чоловік через 3-4 місяці захворіло 191. В американській армії в 1942 р. вакциною проти жовтої гарячки було щеплено 2,5 млн. чоловік, а захворіло на жовтяницю 51337 чоловік. Особливістю цієї епідемії була відсутність вторинних захворювань серед осіб, які мали контакт із хворими.

В середині 60-х років B. Blamberg (1965, 1969) опублікував дані про новий антиген, знайдений в сироватці хворих на лейкоз, і який часто виявлявся у австралійських аборигенів, у звзку з чим його тривалий час позначали як “австралійський антиген”. Пізніше було вияснено, що він є маркером сироваткового гепатиту. У 1970 р. D. Dane описав вірусоподібні частки, які пізніше були ідентифіковані як віріони гепатиту В (ВГВ, HBV - англ. hepatitis В virus).

Таким чином, обидві нозологічні одиниці знайшли своїх збудників, і стало можливим розробити надійні методи їх діагностики з майбутнім виходом на специфічну профілактику.