2. Засади територіального устрою України.

Кожна держава визначає свій внутрішній устрій: з яких частин вона складається, які права мають ці складові частини? Інакше це називають адміністративно – територіальним устроєм. Систему адміністративно - територіального устрою нашої країни складають Області (їх 24) та місто Київ.

Області в свою чергу поділяються на сільські райони, до складу областей входять також міста обласного підпорядкування. На території сільських районів розташовані міста, селища та села. На райони поділяються і великі міста. Все це: області, сільські райони, міста, райони в містах, селища та села – адміністративно – територіальні одиниці України. Місто Київ згідно з Конституцією України має спеціальний статус. Особливий статус Києва пояснюється тим, що він є столицею України. Столиця – це місто, в якому розташовані вищі органи влади країни, воно є політико – адміністративним, культурним, економічним центром держави, в ньому знаходяться дипломатичні представництва іноземних держав. Саме це місто виконує особливі, лише йому властиві функції, тому Києву надано спеціальний статус.

Нині цей статус закріплено спеціальним Законом України «Про столицю України – місто – герой Київ». Цим Законом визначено, що як столиця України Київ має створити належні умови для діяльності Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів, інших центральних органів державної влади України, офіційних представництв іноземних держав і міжнародних організацій. Передбачено прийняття Київською міською радою Статуту територіальної громади міста Києва.

3. Поняття і форми здійснення народного суверенітету

З поняттям державного та національного суверенітету тісно пов'язаний народний суверенітет.

Народний суверенітет – повновладдя народу в межах конкретної країни, його право визначати і змінювати відповідно до власних інтересів курс державного розвитку. Народний суверенітет є основним принципом демократичної організації та діяльності держави, її відповідальності перед суспільством.

Громадяни України можуть брати безпосередню участь у здійсненні державної влади. Тоді народ, як єдине джерело влади, має найбільший вплив на діяльність органів держави. Отже, він здійснює свою владу безпосередньо. Таку форму народного суверенітету називають прямою (безпосередньою) демократією. Історично саме вона була прямою. (В античних Афінах

вибори до народних зборів проводилися щороку (отже, ніхто не міг зміцнитися у владі), в них брали участь усі дорослі чоловіки – громадяни Афін. Процедура виборів була доволі простою – іноді переможця визначали залежно від гомону юрби, яка вітала того, хто вийшов на поміст).

Поступово, у ході історичного розвитку, життя держав дедалі ускладнювалося. Тому постійно залучати всіх громадян до вирішення державних справ стало просто неможливим. Тоді, поряд із прямою демократією, з'явилася ще одна ферма народного суверенітету – представницька демократія. Її сутність полягає в тому, що переважна більшість державних питань вирішується вже не всіма громадянами, а певними групами – повноваженими представниками всіх громадян держави. (Саме вони від імені і за дорученням усього народу приймають загальнообов’язкові для всіх рішення).

Найпоширенішою формою прямого народовладдя є вибори.

До інститутів прямої (безпосередньої) демократії, які забезпечують ухвалення державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять:

1. референдум;

2. обговорення проектів нормативних актів;

3. участь у виборах органів державної влади;

4. загальні збори (збір) громадян;

5. звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням.

Представницька демократія – це засіб реалізації волі народу через обраних ним представників в органи влади: насамперед, народних депутатів, Президента, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів органів місцевого самоврядування.

Референдум – це голосування населення всієї держави (загальнодержавний референдум) або певної частини її населення (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного та суспільного життя.