Тема 5. Шляхи розвитку психологічного пізнання. Метапсихологія

Взаємозв’язок науки з філософією, іншими формами суспільної свідомості — мистецтвом, правом, політикою, релігією.

Роль метапсихології як розділу психологічної науки, що вивчає підвалини, закономірності формування психологічного пізнання, розкриває взаємозв’язок людини і світу, душі та тіла, спадкового і набутого, свідомого та несвідомого.

В системі психологічних знань є елементи, що виходять за межі психології як конкретної експериментальної науки та стосуються світоглядних питань. Специфіка їх вирішення зумовлює своєрідність бачення сутності психічного, особливості побудови психологічного дослідження та інтерпретації отриманих результатів

Зв'язок психології з іншими науками обопільний: в одних випадках психологія використовує досягнення інших наук для розв'язання своїх проблем, в інших - різні науки використовують психологічні знання для пояснення або розв'язання своїх питань. Від того, яке місце відводиться психології в системі наук, багато в чому залежить і розуміння можливостей використання психологічних знань в інших галузях суспільного виробництва: духовного і матеріального. І навпаки, розуміння того, якою мірою психологія може використовувати здобутки інших наук, сприяє проведенню психологічних досліджень.

1. Діалектика - розум, виступає як мистецтво міркування.

2. Фізика - почуттєве пізнання, сприймання.

3. Етика - воля і прагнення.

У системі наук, розробленій Гегелем, психологія посідає місце на одній із сходинок саморозвитку духу;

- суб'активний дух - набуває форми індивідуальної свідомості;

- антропологія - вияви природно-душевного;

- феноменологія - свідомість, що виявляється в зовнішній дії;

- психологія - духовна субстанція - мисляча, така, що втілює зміст.

У класифікаціях 19 століття в системі О. Канта - для психології взагалі не було місця.

Психологія посідала місце між біологічними і соціальними науками. І вже наприкінці 19 століття психологія потрапила до складу наук. Підставою для такого рішення була очевидна істина: психологія є одним із двох аспектів будь-якого знання:

по - перше, завдяки своєму об'єктивному змісту - відображенню властивостей і відношень предметів, які досліджує наука;

по - друге - завдяки своїй внутрішній будові, тобто відповідно до психологічних моментів наукового аналізу ідей; концепцій і теорій, що пов'язані із законами і процесами пізнавальної діяльності людини.

Справді, ні тематика, ні фізика ніяк не залежить від психології у своїх методах або теоретичних структурах, але опановування цих структур можливе лише через здатність людини впливати на предмети і явища. І лише психологія здатна вивчити ці впливи і діяльність людини в розвиткові знань.

У класифікації наук, створеній Б. Кедровим, психологія посідає належне місце. Схема має вигляд трикутника, вершини якого означають науки:

1) природничі;

2) соціальні;

3) філософські.

Вони пов'язані за принципами: по-перше - субординації розвитку від нижчого до вищого рівня; по-друге - об'єктивності, оскільки науки повинні розташовуватися так само, як пов'язані між собою предмети їх дослідження; по-третє - за принципом розвитку науки і знань, які вони створюють.

Отже, психологія розташовується всередині трикутника і тісно взаємопов'язується з трьома групами наук. Таке розташовування психології обумовлене реальною близькістю предмета і методів кожної з цих наук до предмета і методів психології, зорієнтованих залежно від завдань у бік однієї з вершин трикутника.

Б. Кедров, уточнюючи положення психології на схемі, підкреслює: психологія розташовується всередині трикутника не симетрично до вершин, а ближче до філософських наук, бо, наприклад, мислення є предметом вивчення не лише психології, а й діалектики і логіки.

Психологія має тісний генетичний зв'язок передусім із філософією. У нашій метафорі «дерева» філософія виступає тим « грунтом», який тримає в собі «коріння» психології. Філософія (й передусім філософська антропологія - для загальної психології, та соціальна філософія - для соціальної психології) становить наукову методологію психологічної науки, тобто систему найбільш загальних засад, до якої психологи повинні звертатися, щоб їх дослідницькі дії не втрачали наукової вартості. Сучасна філософія багатоманітна, тож психолог може вирішувати, якої саме філософської методології він буде дотримуватись у конкретному дослідженні: екзистенціалізму, позитивізму, герменевтики, феноменології чи, може, марксизму.

Кожна психологічна теорія або психологічний експеримент завжди грунтуються на певній філософській концепції людини, суспільно-політичній ідеології або етичній системі, які у психологічних побудовах знаходять свою конкретизацію та збагачення. Наприклад, звична для практикуючого психолога проективна методика може здаватися йому валідною лише в тому випадку, коли він приймає анти інтелектуалізаторську концепцію людини, визнає наявність несвідомого шару психічного, його внутрішню суперечність, конфліктність, а головне — неусвідомлене вираження людиною своєї сутності у специфічній діяльності. Іншими словами, психолог визнає проективні методики, якщо він сприйняв цілком або окремі елементи психоаналітичного (в широкому розумінні цього поняття) трактування сутності людини.

Звичайно, становлення психологічної теорії чи напряму дослідження зумовлює комплекс внутрішніх і зовнішніх чинників, але визначальними серед них є світоглядні позиції дослідника. Так, розвиток інтелектуалізаторських течій у психології визначався європейським сцієнтизмом як необмеженою вірою у всесилля науки й техніки. У XX ст. значного поширення набуває біхевіористична та гуманістична психологія. Одним із чинників появи та розвитку біхевіоризму як специфічного бачення людини була соціальна потреба у маніпулюванні (вихованні, навчанні, керуванні, коригуванні тощо) її свідомістю. Навпаки, акцентування уваги дослідниками на само-цінності та унікальності особистості, намагання бачити в ній суб'єкта діяльності зумовила формування гуманістичної психології.

Подібним чином можна виявити філософські концепції людини за іншими психологічними теоріями та емпіричними дослідженнями. Отже, можемо констатувати, що в системі психологічних знань є елементи, які виходять за межі психології як конкретної експериментальної науки та стосуються світоглядних питань. Специфіка вирішення останніх зумовлює своєрідність бачення сутності психічного, особливості побудови психологічного дослідження та інтерпретації отриманих результатів. Цей взаємозв'язок науки з філософією, іншими формами суспільної свідомості (мистецтвом, правом тощо), соціально-політичного обстановкою, культурою народу й природою взагалі та породжений ним спосіб розуміння психічного становлять об'єкт метапсихології.

Метапсихологія — розділ психологічної науки, що вивчає підвалини, закономірності формування та розвитку психологічного пізнання. Це також певний рівень теоретизації, на якому здійснюється переосмислення системи понять і положень психологічної науки. Метапсихологія досліджує структуру психологічного знання, Відні уковує способи більш раціональної їх побудови, встановлює межі запровадження психологічних теорій, концепцій, підходів, відповідає на запитання щодо їх несуперечливості, повноти, самодостатності.

Метапсихологія охоплює чималу кількість проблем, вона, зокрема, розкриває взаємозв'язок людини й світу, душі й тіла, свободи й детермінованості психічних процесів, спадкового й набутого, свідомого й несвідомого у психіці тощо. Метапсихологія описує суперечливі процеси та явища, адже суперечливою є вже природа психічного. Справді, психічне — мислення, емоції, воля та інші процеси, стани й властивості особистості — є суб'єктивними утвореннями, належать конкретній людині та становлять її внутрішній світ. Водночас вони є відображенням об'єкта, що існує незалежно від свідомості й волі суб'єкта.

Психічне явище диференціюється від інших, набуває власної модальності та змісту і переживається суб'єктом завдяки тому, що воно відображає об'єкт. Отже, внутрішня природа психічного виявляється лише через відображення зовнішнього, не психічного. Таким чином, психічне явище є і реальністю, і відображенням реальності, є не "або одне, або інше", а "одне й інше водночас" (СЛ.Рубінштейн). До таких, здавалося б, парадоксальних висновків будемо доходити у процесі аналізу багатьох інших об'єктів метапсихології.

Багато психологічних знань здобуто не раціональним та емпіричним шляхом. Це зокрема, знання, "відкриті" у мистецтві й перенесені у психологію, у народній психології. Останні у свою чергу є наслідком інтуїції та почуттів людей. У психології спостерігаємо певне роздвоєння пізнавальної активності: "співпраця" розуму та емпіричних методів із "серцем і його інтуїцією" (В.В.Зеньківський). Позараціональне знання та шляхи його здобуття також є об'єктом метапсихології.

Крім роздвоєння процесу пізнання у психології на раціональне та позараціональне, значний інтерес для метапсихології має анти-номічність психологічних знань.

Антиномії розуму — це суперечливі судження, які виключають одне одного, але водночас обоє є істинними. Так, психічні явища є самодостатніми і визначеними зовнішніми чинниками, мають усвідомлені й неусвідомлені моменти, зумовлюються тілесною організацією і водночас є духовними феноменами, що не зводяться до тілесності тощо.

Зауважимо, що поєднання антагоністичних якостей у природі єдиної сутності не є прерогативою лише психологічних об'єктів, а характерне й для інших наук. Зокрема, у фізиці природа світла описується через поняття, які взаємно виключають одне одного: світло має і хвильову, й корпускулярну природу, що заперечують одна одну.

Зазначені та подібні їм питання і вивчає метапсихологія.