Тема 1. З історії науки про психічне

1. Вчення про душу в античні часи. Геракліт з Ефеса, Демокріт, Епікур, Лукрецій Кар, Арістотель.

Гераклит. Идея развития как закон (Логос). Душа («психея») как особое состояние огненного начала

Представители милетской школы, указывая на материальную природу психического, не дали относительно развернутой картины душевной жизни человека. Первый шаг в этом направлении принадлежит крупнейшему древнегреческому философу из Эфеса Гераклиту (530–470 гг. до н. э.). С представителями милетской школы Гераклита связывает идея первоначала, но только за первооснову он принимал не воду, не апейрон и не воздух, а огонь в его вечном движении и изменении, вызываемом борьбой противоположностей.

Развитие огня происходит по необходимости, или по Логосу, создающему все сущее из противоположного движения. Этот термин «логос», введенный Гераклитом, но применяемый поныне, приобрел великое множество смыслов. Но для него самого он означал закон, по которому «все течет» и явления переходят друг в друга. Малый мир (микрокосм) отдельной души идентичен макрокосму всего миропорядка. Поэтому постигать себя (свою «психею») – значит углубляться в закон (Логос), который придает вселенскому ходу вещей сотканную из противоречий и катаклизмов динамическую гармонию.

Все возникает и исчезает через борьбу. «Война, – указывал Гераклит, – отец всего». Превращения огня происходят по двум направлениям: «путь вверх» и «путь вниз». «Путь вверх» как способ преобразования огня есть переход его от земли к воде, от воды – к воздуху, от воздуха – к огню. «Путь вниз» – это обратный переход от огня к воздуху – воде – земле. Эти два противоположно направленных перехода огня из одного состояния в другое могут протекать одновременно, обусловливая вечное движение и развитие мира во всем его многообразии. Как товар обменивается на золото и золото – на товар, так и огонь, по мнению Гераклита, преобразуется во все, и все переходит в огонь.

Душа – это особое переходное состояние огненного начала в организме, которому Гераклитом дано название «психея». Введенное Гераклитом название для обозначения психической реальности было первым психологическим термином. «Психеи» как особые состояния огня возникают из воды и в нее же переходят. Наилучшее состояние «психеи» – это ее сухость. «Психеям смерть – стать водою». Деятельность души Гераклит ставил в зависимость как от внешнего мира, так и от тела. Он полагал, что огненная стихия проникает в организм из внешней среды и всякое нарушение связи души с внешним миром может привести к огрублению «психеи».

Гераклитом было замечено, что люди часто не помнят своих снов. Эта потеря памяти происходит потому, что во сне ослабляется связь с внешним миром. Полный же разрыв с внешней средой ведет к смерти организма подобно тому, как гаснут вдали от костра угли. В таком же тесном контакте душа находится с телом. В вопросе о внешней телесной детерминации психики в том, что позднее будет названо психофизической и психофизиологической проблемой, Гераклит выступил как последовательный материалист.

Он также попытался выделить и охарактеризовать отдельные стороны души. Большое внимание философ отводил познавательным актам. Важное значение он придавал чувствам, а среди них особенно зрению и слуху.

Ведущим у человека признавался разум, поскольку органы чувств позволяют установить лишь внешнюю гармонию природы, тогда как разум, опираясь на чувства, открывает ее внутренние законы. «Психеям» и мыслям присущ самовозрастающий Логос. Мысль человека саморазвивается, переходя от одной истины к другой. Основная цель познания заключается в том, чтобы, открывая истины, прислушиваться к голосу природы и поступать сообразно ее законам.

Довольно подробно рассматриваются Гераклитом побудительные силы, влечения, потребности. Затрагивая эту сторону душевной жизни, Гераклит высказывает ряд важных положений, раскрывающих соотношение побудительных сил и разума, влияние предшествующих состояний на последующие, относительный характер побуждений и потребностей у различных живых существ. Указывая на зависимость переживаемых состояний организма от предшествующих, философ подчеркивает, что связанные с потребностями чувства удовольствия и неудовольствия узнаются через свою противоположность.

Голод приятным делает насыщение, усталость – отдых, болезнь – здоровье. Раскрывая связь побудительных сил и разума, Гераклит отмечал, что всякое желание покупается ценою «психеи», т. е. злоупотребление вожделениями и низшими потребностями ослабляет «психею». Но, с другой стороны, умеренность в удовлетворении потребностей способствует развитию и совершенствованию интеллектуальных способностей человека.

Счастье человека состоит не в увлечении телесными удовольствиями, а в том, чтобы исходить из голоса разума, позволяющего человеку проявлять природосообразное поведение, связанное с пониманием законов необходимости (Логоса). Главным в человеке является характер, понимаемый Гераклитом как рок, как главенствующий психологический фактор, определяющий судьбу человека в течение всей его жизни.

Взгляды Гераклита оказали большое влияние на развитие философско-психологических систем последующих древних мыслителей, у которых идеи, выдвинутые Гераклитом, получат дальнейшую конкретизацию. Среди наиболее важных положений учения Гераклита необходимо выделить:

1) идею о материальной (огненной) природе души и зависимости психического от общих законов природы (Логоса);

2) положение о внешней и телесной детерминации психического;

3) сохранение жизнедеятельности (сон, бодрствование) и психики (познавательные и побудительные силы);

4) внутреннюю зависимость и соотношение познавательных и побудительных сил, относительный характер последних;

5) изменчивость психических состояний, переход их из одного в другое;

6) процессуальный характер психического и его развитие (самовозрастание);

7) введение первого психологического термина «психея» для обозначения психических явлений.

Атомистическая философско-психологическая концепция Демокрита.

Среди современников Анаксагора и Гиппократа из наиболее крупных философов античной эпохи особо выделяетсяДемокрит (460–370 гг. до н. э.). Подлинным основателем атомистического направления принято считать Демокрита, поскольку именно он дал систематическое изложение атомарной картины мира. Исходным положением в философской системе Демокрита является то, что за первооснову мира им принимаются не стихии, ибо они сами уже есть сложные по своему составу образования, а атомы.

Природа атомов трактовалась Демокритом иначе, чем описывал Анаксагор свойства гомеомерии. В отличие от гомеомерии, атомы меньше по величине, более легки, неделимы и не тождественны видимым предметам.

Демокрит полагал, что первооснова должна быть принципиально отличной от своих конкретных проявлений. Существует бесконечное разнообразие атомов, столкновение и разделение которых порождают разные их сочетания, образующие в итоге различные тела и вещи. Главным и необходимым условием движения атомов, их соединения и разъединения является пустота. Без нее мир был бы неподвижным, он принял бы статически мертвый характер.

В результате механических процессов соединения атомов возникает все, что окружает человека, включая и его самого. Жизнь не является продуктом божественного акта, она порождается сцеплением влажных и теплых атомов, животные возникли из воды и ила. От животных произошел человек. Все живые существа непрерывно изменялись.

Душа животных и человека есть то, что заставляет их двигаться. Она телесной природы и состоит из атомов особого рода, отличающихся своей формой и чрезвычайной подвижностью. Атомы души – круглые, гладкие и родственны атомам огня. Огненные атомы проникают в организм при вдыхании. С помощью дыхания происходит их восполнение в теле.

Проникая в организм, душевные атомы рассеиваются по всему телу, но вместе с тем в отдельных частях его происходит их скопление. Этими зонами скопления являются область головы, сердца и печени. В области головы задерживаются огненные и наиболее подвижные атомы, движение которых обусловливает течение познавательных процессов – ощущений, восприятий и мышления. В области сердца сосредоточиваются атомы круглой формы, но менее подвижные. Этот род атомов связан с эмоциональными и аффективными состояниями. Атомы, скопившиеся в области печени, определяют сферу влечений, стремлений и потребностей. Таким образом, Демокрит в отношении локализации души не принимает ни мозгоцентрическую точку зрения Алкмеона, ни сердцецентрическую позицию Эмпедокла. Намечая разные уровни душевной деятельности, он пытается соотнести их с различными частями тела.

Разграничив отдельные стороны души, Демокрит пытается более полно раскрыть природу, условия и механизмы возникновения познавательных и побудительных сил человека, определить их место в общей картине его душевной жизни.

В познавательную сферу души включались ощущения, восприятия и мышление. Первоначальной формой познавательной деятельности Демокрит считал ощущения и восприятия. На них опирается мышление. Без ощущений и восприятий мысли не возникают. Рассматривая ощущения и восприятия в качестве начального звена познавательного процесса, он ясно представлял себе, что чувства не могут отразить сущность вещей. Ощущения и восприятия скользят по поверхности и схватывают лишь внешнее. Только мышление, выполняющее функцию, подобную микроскопу, позволяет видеть то, что остается за пределами органов чувств.

Отправными положениями в объяснении возникновения ощущений и восприятий являются принцип подобия и механизм истечений. Демокрит заметил, что в телах имеются лишь атомы, а такие качества, как вкус, цвет, запах, тепло и т. п. самим атомам и телам, состоящим из них, не свойственны. Они возникают только при взаимодействии атомов с органами чувств, порождающем в нашем мнении ощущения соленого, сладкого, красного, желтого, теплого, холодного и т. д. Перечисленные качества являются как бы вторичными, производными, не зависящими целиком от физической природы атомов. Те краски и ощущения, которые человек испытывает, представляют собой субъективные переживания, объективным основанием которых являются внешний мир, составленный лишь из атомов и пустоты. Таким образом, в учении Демокрита об ощущениях впервые обращается внимание на объективную и субъективную стороны чувствительности. Механизм восприятия целостных объектов описывался философом с позиций теории истечений. Истечения, названные Демокритом идолами, представляют собой сочетание тонких атомов, воспроизводящее форму воспринимаемого предмета.

Эмоции и аффекты определяются различными свойствами атомов, проникающих в тело. Кроме физических свойств атомов, эмоциональные состояния зависят от потребностей. Положительные эмоции вызываются ровным течением круглых, шарообразных атомов при условии удовлетворения потребностей. Отрицательные эмоции возникают в результате действия неравномерно движущихся угловатых и крючковатых атомов в случае нереализованных потребностей.

Потребностям человека Демокрит придавал большое значение. Они рассматривались им как основные движущие силы, которые приводят в действие не только эмоциональные переживания. Вне потребностей человек не смог бы никогда выйти из дикого состояния.

Многое из того, чему научился человек, происходило, по мнению ученого, в результате подражания. Подражая звукам животных, человек начинает обозначать их этими звуками. После этого люди договариваются об общем употреблении звуков и их сочетаний.

Особый интерес представляет этика Демокрита, которая обращена к отдельному человеку и носит психологический характер. Тонкие наблюдения за людьми и их поступками и поведением нашли свое отражение в ряде поучений и наставлений.

Учение Демокрита положило начало причинному объяснению психических процессов: ощущений, восприятий и побудительных сил. Указание Демокрита о связи мышления как высшего уровня познавательной деятельности с ощущениями и восприятиями и вырастании его из них явилось важной догадкой.

Учение Гераклита о том, что от закона (а не от произвола богов – властителей неба и земли) зависит ход вещей, перешло к Демокриту. Сами боги в его изображении не что иное, как сферические скопления огненных атомов. Человек также создан из различного сорта атомов, самые подвижные из них – атомы огня. Они образуют душу. Единым и для души, и для космоса он признал не сам по себе закон, а закон, согласно которому нет беспричинных явлений, но все они – неотвратимый результат соударения атомов. Случайными кажутся события, причину которых мы не знаем. Впоследствии принцип причинности назвали детерминизмом. Благодаря нему добывалось по крупицам научное знание о психике.

Учение Аристотеля о душе

Сложившиеся трудности и противоречия в понимании природы психического, которые вытекали, с одной стороны, из представлений о душе Демокрита, с другой – из учения о душе Платона, требовали своего разрешения. Попытку снять противоположность двух полярных точек зрения осуществил ближайший ученик Платона, Аристотель (384–324 гг. до н. э.) – один из крупнейших философов древности. По Аристотелю, идейное богатство мира скрыто в чувственно воспринимаемых земных вещах и раскрывается в их опирающемся на опыт исследовании.

Решительный итог размышлений Аристотеля: «Душу от тела отделить нельзя», – делал бессмысленными все вопросы, стоявшие в центре учения Платона о прошлом и будущем души. Его взгляды представляют собой обобщение, итог и вершину всей древнегреческой науки.

Придание психологическим знаниям того огромного значения, которое они имеют для изучения природы в целом, явилось для Аристотеля основанием для выделения знаний о душе в самостоятельный раздел философии. Аристотель был первым, кто написал специальный трактат «О душе». Поскольку в этом произведении собственные взгляды Аристотеля предваряются обзором представлений о душе его предшественников, то упомянутое сочинение философа можно рассматривать также и как первое историографическое исследование в области философии и психологии.

Психологическая концепция Аристотеля была тесно связана и вытекала из его общефилософского учения о материи и форме. Мир и его развитие понимались Аристотелем как результат постоянного взаимопроникновения двух начал – пассивного (материи) и активного начала, названного Аристотелем формой. Материя – это все то, что окружает человека, и сам человек. Все конкретные материальные вещи возникают благодаря форме, придающей им вследствие своей организующей функции качественную определенность. Материя и форма представляют собой начала взаимнопредполагаемые и не отделимые друг от друга. Душа как форма есть сущность всего живого. Учение Аристотеля о материи и форме и о душе как форме живого имело ряд важнейших следствий.

Душа, по его мнению, не может рассматриваться ни как одно из состояний первоматерии, ни как оторванная от тела самостоятельная сущность. Душа есть активное, деятельное начало в материальном теле, его форме, но не само вещество или тело.

Выполняя организующую, деятельную функцию по отношению к телу, душа не может существовать без последнего, так же как существование самого организма невозможно без формы или души.

Душа и тело неразрывно связаны, и «души от тела отделить нельзя».

Мышление, по Аристотелю, невозможно без чувственного опыта. Оно всегда обращено к нему и возникает на его основе. «Душа, – утверждал философ, – никогда не мыслит без образов». В то же самое время мышление проникает в недоступную органам чувств сущность вещей. Эта сущность вещей дана в чувствах лишь в виде возможностей. Мышление – это форма чувственных форм или просто форма форм, в которой исчезает все чувственное и наглядное и остается обобщенное и общезначимое. Вырастая из чувственных форм, мышление не может протекать в отрыве от тела. А что же является причиной, зажигающей индивидуальный разум и актуализирующей заключенные в чувственных образах в виде потенции обобщенные формы в понятия?

Этой причиной Аристотель считает надиндивидуальное, родовое мышление, или верховный разум, который надстраивается у человека над уже известными ему познавательными формами души и завершает их иерархию. Именно под влиянием верховного разума происходит образование или реализация идеальных обобщенных форм, заданных в чувственных формах в виде возможностей.

Нераздельными с познавательными способностями души являются другие ее специфические свойства – стремления и аффективные переживания. Возникновение эмоций и стремлений вызывается естественными причинами: потребности организма и внешние предметы, которые ведут к их удовлетворению. Любое волевое движение, всякое эмоциональное состояние как ведущие движущие силы души, определяющие активность организма, имеют под собой природные основания.

Общую двигательную активность человека Аристотель связывал с кровью, в которой он видел основной источник жизнедеятельности организма. Кровь рассматривалась Аристотелем как материальный носитель всех душевных функций от низших до высших. Растекаясь по всему телу, она дает жизнь его органам чувств и мышцам. Через нее они связываются с сердцем, которое и выступало в качестве центрального органа души.

Что касается головного мозга, то он рассматривался Аристотелем как резервуар для охлаждения крови.

Важнейший раздел в общей системе представлений Аристотеля о душе составляет его учение о способностях души. В нем выражен новый взгляд на строение души и соотношение основных ее свойств.

Новизна во взглядах Аристотеля на строение души заключается в двух существенных моментах.

Во-первых, в них нашел выражение целостный подход, при котором душа мыслилась как нечто единое и неделимое на части.

Во-вторых, аристотелевская схема строения души проникнута идеей развития, которая была реализована философом, как в филогенетическом, так и в онтогенетическом аспектах. С одной стороны, отдельные способности души выступают как последовательные этапы ее эволюции, а с другой – развитие индивидуальной человеческой души как повторение этих стадий эволюции. Развитие души в онтогенезе представляет собой постепенный переход и преобразование низших способностей в высшие. Из учения о трех основных способностях души вытекали и педагогические задачи, которые сводились Аристотелем к развитию этих трех способностей. Развитие растительных способностей формирует у человека ловкость тела, силу мышц, нормальную деятельность различных органов, общее физическое здоровье.

Благодаря развитию чувствующих способностей у человека формируются наблюдательность, эмоциональность, мужество, воля и т. д.

Развитие разумных способностей ведет к формированию у человека системы знаний, ума и интеллекта в целом.

Эпикур и Лукреций Кар о душе

После Аристотеля и стоиков в античной психологии намечаются заметные изменения в понимании сущности души. Новая точка зрения наиболее ярко нашла свое выражение во взглядах Эпикура (341–271 гг. до н. э.) и Лукреция Кара(99–45 гг. до н. э.).

Эпикур предполагал, что живое тело, как и душа, состоит из движущихся в пустоте атомов. Со смертью они рассеиваются по общим законам все того же вечного Космоса. «Смерть не имеет к нам никакого отношения; когда мы есть, то смерти еще нет, когда же смерть наступает, то нас уже нет».

Представленная в учении Эпикура картина природы и места человека в ней служила тому, чтобы достичь безмятежности духа, свободы от страхов и прежде всего перед смертью и богами (которые, обитая между мирами, не вмешиваются в дела людей, ибо это нарушило бы их безмятежное существование).

Эпикурейцы размышляли о путях независимости личности от всего внешнего. Лучший путь они усматривали в самоустранении от всех общественных дел. Именно такое поведение позволит избежать огорчений, тревог, отрицательных эмоций и тем самым испытать наслаждение, ибо оно не что иное, как отсутствие страдания.

Материальный мир, по Лукрецию, от человека не зависим, он существовал до него, существует при нем, будет существовать после него.

Единой субстанцией всех вещей являются атомы, которые существуют независимо от того, видим мы их или не видим. Атомы находятся в постоянном движении, они вечны, неделимы и неразрушимы. Вещи возникают путем столкновения атомов, движущихся в пустоте в самых различных направлениях. Развитие мира происходит по законам, присущим самой природе, по законам необходимости и причины.

Все живое возникает из неживой материи. Сложные организмы происходят из простейших. Люди возникли из животных. Вначале они вели животный образ жизни, затем нужда заставила их использовать орудия труда.

С материалистических позиций подходил философ и к области психических явлений. Одушевленность присуща только высокоорганизованной материи. Душа не существует ни до рождения человека, ни после смерти. Душа возникает вместе с рождением телесного организма, развивается и усложняется вместе с его ростом и погибает вместе с его смертью. Душа не отделима от тела и ограничена пределами жизни организма. Душа имеет телесную природу. Ее материальным носителем являются воздухо-огненные атомы. Сами по себе атомы не образуют души, если они не связаны с телом. Лишь соединяясь между собой и сцепляясь с телом, эти атомы образуют чувствительность, или душу. Соотношение в душе огненных и воздушных атомов определяет общую ее активность.

Душа человека в своем основании неоднородна. Одну из ее сторон образует anima, т. е. такая ее часть, которая рассеяна по всему телу, отвечает за растительные функции организма и управляется более совершенной частью души, названной Лукрецием animus – «духом». Дух представляет собой самые тонкие атомы, сосредоточенные в области груди и выступающие материальной основой психических функций – чувствительности и разума.

Сфера побуждения чувств и аффектов рассматривалась им в качестве ведущих движущих сил души. Идеал счастливой жизни он видел в устранении причин, вызывающих страдания, тревоги и страхи. Страх перед стихиями природы и перед смертью заставил людей «создать для себя богов». Только через преодоление страхов и суеверия человек может обеспечить себе покой и душевный комфорт.

Лукреций свое учение считал наставлением по искусству жить в водовороте бедствий, с тем, чтобы люди навсегда избавились от страхов перед загробным наказанием и потусторонними силами, ибо в мире нет ничего, кроме атомов и пустоты.

Принцип наслаждения, воинствующий атеизм, с которыми выступили Эпикур, а за ним и Лукреций, стали предметом ожесточенной критики и общего негодования со стороны духовенства. Лукреций был объявлен богословами сумасшедшим, а книги Эпикура подвержены почти полному истреблению.

2. Середньовіччя. Аврелій Августин. Фома Аквінський.

Эпоха Средневековья, длившаяся почти десять веков, не имеет в истории достаточно четкой периодизации. Началом этой эпохи считают падение Римской империи, т.е. V век. В то же время все ученые отмечают, что элементы средневековой идеологии, так же как и средневековой науки, появились значительно раньше, уже в III в. Это естественно, так как появление таких значительных изменений в культуре, в мироощущении людей не может возникнуть внезапно, при появлении какого-то внешнего критерия. В то же время и в истории, и в науковедении такой критерий необходим, и выбор века обусловливается еще и тем, что в этот период новая мировая христианская религия окончательно утвердилась в Европе. Окончание средневекового периода связывают, как правило, с XV веком, со временем возрождения искусства, светской науки, открытием Америки. В то же время первые признаки новой идеологии появились уже к концу XIV в., а говорить об окончательном уходе средневекового мировоззрения можно только к концу XVI - началу XVII в., после Реформации. Однако даже в Новое время ученым приходилось доказывать возможность и необходимость отделения науки, особенно науки о душе - психологии, от богословия. Постепенное развитие и угасание характерных особенностей средневекового мировоззрения в психологии наглядно отражаются в концепциях Августина Аврелия и Фрэнсиса Бэкона, которые несколько условно обрамляют этот период.

Психологические идеи у философов средневековья Аврелия Августина и Фомы Аквинского

Аврелий Августин (354-430) был крупнейшим христианским мыслителем эпохи Средневековья. Его философия представляла собой симбиоз христианских и древних доктрин, главной из которых была идеалистическая философия Платона. Предметом познания является Бог, и в то же время он выступает и в качестве причины познания, помогая находить людям правду. Душа определяется как самостоятельная субстанция, которая не является ни телесным свойством, ни видом тела. Содержанием души не является что-то материальное, и она никак не связана с биологическими функциями организма, а вмещает в себя лишь мышление, волю и память, а также близка к Богу и бессмертна. Человеческую сущность характеризует не разум, но действие, так как первый имеет всего лишь пассивный характер, а второе тесно связано с активностью и волей. Познание истины о Боге может осуществляться только с помощью веры, но не разума, т.е. утверждалось преобладание веры над разумом и иррационально-волевых факторов над рационально-логическими в процессе познания.

Фома Аквинский (1225/26-1274) основал свою философскую концепцию понимания души на аристотелевском понимании пассивной материи и активной формы. Душа бессмертна, так как является субстанцией, чистой и независимой от всякой материи вообще и телесной оболочки в частности. Душа - это формирующий принцип, дающий основу всей человеческой жизни. Различаются три типа души (по аналогии с аристотелевской): вегетативная душа, отвечающая за физиологические функции и присущая растениям; сенситивная душа, присущая животным и ведающая чувственным восприятием, произвольными движениями; разумная душа, присущая только человеку, имеет в себе разум, т.е. интеллектуальную способность, и вмещает две предыдущие низшие души. Источником познания считаются не божественные идеи, но опыт и чувственное восприятие индивида. Весь материал познания появляется из чувств, а интеллект, разум обрабатывает этот материал дальше.

3. Епоха Відродження. Бекон, Гоббс, Декарт, Спіноза, Кониський, Сковорода, Кант, Гегель.

Фрэнсис Бэкон (1561-1626) - английский философ, основоположник современного английского эмпиризма, утверждал, что необходимо отказаться от изучения общих вопросов, касающихся природы души, исключить органи-ческие функции из ее состава и перейти к эмпирическому описанию ее процессов.

Концепция души. Выделяются два типа души и свойственные им способности.

1. Рациональная, божественная душа (или дух) обладает памятью, разумом, рассудком, воображением, желанием (влечением), волей.

2. Чувствующая, нерациональная душа обладает способностью к ощущению и способностью выбора, т. е. стремлением к благоприятным и от неблагоприятных обстоятельств и возможностью совершать произвольные движения.

Теория познания. Чувства выделяются как первичный элемент познания, однако они не дают всей полноты и объективности картины мира. Объективное познание заключается в применении рационального метода к чувственным данным. Эмпирическое познание имеет ограничения, заблуждения (идолы), обманывающие человека. Выделяется 4 типа ограничений-идолов:

1) идолы рода, которые заложены в самой природе человека;

2) идолы пещеры - индивидуальные заблуждения отдельного человека;

3) идолы площади - заблуждения, возникающие в силу взаимной связанности и сообщества людей;

4) идолы театра, вселившиеся в души людей из разных догматов философии.

В целом этап развития психологии в эпоху Возрождения можно охарактеризовать, с одной стороны, как возвращение к традициям и ценностям античной философии и психологии с их антропоцентризмом и определением души как главного предмета изучения, но с другой -и возникновением принципиально новых, неизвестных античным философам и мыслителям особенностей понимания человеческой природы, как, например, примат творчества и творца над всеми остальными элементами мироздания. ная душа, отвечающая за физиологические функции и присущая растениям; сенситивная душа, присущая животным и ведающая чувственным восприятием, произвольными движениями; разумная душа, присущая только человеку, имеет в себе разум, т. е. интеллектуальную способность, и вмещает две предыдущие низшие души. Источником познания считаются не божественные идеи, но опыт и чувственное восприятие индивида. Весь материал познания появляется из чувств, а интеллект, разум обрабатывает этот материал дальше. Значение психологических идей Бэкона

1. Завершил этап развития психологии, где предметом изучения являлась душа, и дал начало развитию нового этапа, где главным предметом изучения становится сознание.

2. Предложил конкретные способы практического изучения предмета: опыт, эксперимент.

3.Предлагал единую науку о человеке, частью которой является психология: философия рассматривает челове- ? ка как такового, гражданская философия изучает его во взаимодействии с другими людьми, заложил принцип междисциплинарное™ наук.

4. Способствовал разделению наук о человеке на учение о личности и учение о связи души и тела, разделение их предметов и задач, что повлекло за собой разделение предмета психологии в соответствии с конкретными задачами. ял из нескольких ступеней и заключался, как и в сенсуализме, в восхождении от частного к общему при переходе от восприятия к логическому мышлению, но понятие, которое формировалось таким образом, не является окончательным и объективным. Поэтому выделялся второй этап познания - интуитивное мышление, которое черпает знания из разума, мгновенно актуализируя в нем понятия, осознавая всеобщие законы и свойства предметов.

Решение проблемы эмоций и свободы человека основывалось на позиции ученых античности, которые считали, что эмоции отражают внешнюю ситуацию (а часто и вызываются ею), поэтому свобода связывалась с возможностью преодоления аффекта и разумной регуляцией деятельности.

Психологические взгляды Рене Декарта (1596-1650) изложены в следующих трудах: «Страсти души» (1649), «Человек» (1642), «Начало философии» (1642), «Рассуждения о методе» (1637).

Метод Р. Декарта называют реалистическим. Его рационализм основывается на таких методах познания:

• математическом методе (попытке всеобщей математизации научного знания);

• дедукции (действии ума от предпосылок к следствию, от общего к частному);

• интеллектуальной интуиции (представлении в уме фундаментальных истин, не вызывающих сомнений).

В свою очередь, основой картезианской(декартовой) психологии являются два суждения:

1. все сущее разделено на телесную и духовную субстанции;

2. сознание противоположно телу.

Учение о душе и теле основывается на сомнениях о достоверности чувственного мира. Р. Декарт отказывается от объективного описания «Я» и обращается к рассмотрению только своих мыслей – субъективных состояний. «Под словом «мышление» (cogitatio), – пишет Р. Декарт, – я разумею все, что происходит в нас таким образом, что мы воспринимаем его непосредственно сами собой, и поэтому не только понимать, желать, воображать, но также чувствовать означает здесь то же самое, что мыслить». Таким образом, именно в работах Р. Декарта в качестве предмета психологии стало выступатьсознание.

Отдавая должное ощущениям, Р. Декарт признавал три вида идей познавательных процессов: врожденные, привходящие из чувственного опыта и «изобретенные» (произведенная мыслительная деятельность человека).

Выдающийся английский философ Томас Гоббс (1588-1679), отрицая провозглашеннуюР. Декартом независимую от телесного органа духовную субстанцию, утверждал, что мыслит только материя. По его мнению, психика - это тень реальных материальных процессов, подчиненных законам природы. Всю психику он сводил к образам. Начало всем представлениям дает ощущение; память - представление, отошедшее в прошлое;мышление - течение образов в соответствии с правилом ассоциаций. Именно Т. Гоббс первым придал ассоциации силу универсального закона психологии.

В теории познания он утверждал генетический подход, согласно которому познание начинается с определения и исключения многозначностей. Так, в четвертой главе «Левиафана» – «О речи» – он рассматривает речь как результат общения и процесса освоения исторического опыта человечества. «Дети… вовсе не одарены способностью к рассуждению до тех пор, пока они не получили способности речи. Тем не менее они называются разумными созданиями в силу очевидной возможности обладать способностью к рассуждению в будущем».

Дальнейшим этапом в становлении психологии сознания являются работы нидерландского философа-материалиста Бенедикта Спинозы (1632-1677). В основе его учения – пантеизм, представление о слиянии Бога и природы, которые вечны и существуют в соответствии с объективными закономерностями. Человек - это целостное телесно-духовное существо, для которого характерна неразрывность сенсорного восприятия, эмоций и мышлений. Теория познания Б. Спинозы представлена в работах по этике, в частности для решения ее центрального вопроса о соотношении свободы и необходимости.

Основоположником эмпирической психологии принято считать английского философа-просветителя и политического деятеля Джона Локка (1632-1704). Он признавал наличие внешнего и внутреннего опыта, которые служат основой, соответственно, для чувственного познания и рефлексивного знания. Продуктом рефлексии являются простые или сложные идеи как элементы внутреннего опыта: «простые идеи рефлексии – действия ума в отношении других идей» образуются двумя путями (через ощущение и рефлексию) и содержат только представление или восприятие. Сложные идеи образуются умом произвольно из простых идей благодаря действию следующих механизмов:

• соединения,

• суммирования,

• сопоставления,

• сравнения,

• обобщения,

• обособления,

• предшествующей абстракции.

Цілком відповідно до духу гуманізму епохи Відродження Кониський висуває ідею активно думаючої людини. Сама людина у нього є активним началом і творчим началом в процесі пізнання світу. Кониський не розділяє принципово людину і світ, а мислить з позиції їх єдності: людина — частина природи. Вона як вінець творіння стоїть вище від усіх створених речей і відображає в собі весь світ. У людині — найвищому своєму ступені — природа досягла певної досконалості. Природа наділила людину талантом і розумом, тому вона здатна пізнавати й підкоряти природу. Основою пізнання світу у Кониського виступає досвід, практика. Відчуття, чуттєве сприйняття — основа для вироблення істинних понять, суджень та наукових теорій. Діяльність інтелекту неможлива без чуттєвого сприйняття.

Заключний етап чуттєвого сприйняття — діяльність оцінки. Вона притаманна, перш за все, тваринам, дає їм можливість правильно орієнтуватися, вибирати, чого потрібно уникати, а за чим слідкувати. Цю здатність тварин Кониський називає інстинктом і вважає, що інстинкт замінює тваринам інтелект.

Сковороду називають "українським Сократом". Пішки обходячи рідне лівобережжя та Слобожанщину, зустрічаючись з різними людьми, він з усіма вступав у диспути, у всіх випитував їх погляди на життя. Свої бесіди філософ заводив на ярмарку і в йолі, в дорозі і на відпочинку. Більш його займало питання про людське щастя. За Сковородою, ключ до щастя — у самопізнанні і слідуванні тому шляху, до якого кожний по єству своєму покликаний.

Г. С. Сковорода вважав, що пізнання має велике практичне та естетичне значення. Прагнення пізнати природу і самого себе вважав однією з рис характеру, особливістю і "призначенням роду людського".

Думки українського мудреця про характер, засоби і цілі пізнання суперечливі. Головна суперечність теорії пізнання Г. Сковороди була в тому, що своє твердження про об'єктивний характер знань він поєднував з ученням про самопізнання, а також визнавав певне пізнавальне значення Біблії.

Зовнішньо парадоксальні твердження українського мислителя про без граничність сфери діяльності людини можуть бути пояснені з урахуванням пантеїстичної суті його світо-сприйняття. Речей і явищ, які не можуть бути пізнані, на думку Г. Сковороди, не існує: і речі, і живі істоти, і думки — все це підлягає пізнанню. Непізнані речі не можна вважати абсолютно схованими від почуттів і розуму людини. Сковорода наближується до висновку про те, що пізнання йде від явищ і суті. Він вважав, що за явищем прихована суть, пізнання якої складає головну мету науки.

Виголошення безграничності пізнання — одна з найважливіших рис гносеології філософа. Саме ця риса світогляду Сковороди ставить його окремо від тих європейських, українських та російських філософів, які уXVIII ст. висловлювалися на захист скептицизму взагалі і гностицизму зокрема. Виголошення ідеї загальної пізнаваності світу стало протиставленням істин науки і філософії вірі, зокрема ортодоксальному православ'ю, догмати і шляхи якого вимагали пізнання "непізнаваності діянь і шляхів Господніх" (23 с.104).

Головним у пізнанні людини, вчив Сковорода, є безпосереднє спілкування з сьогоденням, наслідування самій натурі.

Другим наставником людини є наука, просвітництво. Відкриваючи істину, наука озброює людину знанням справи, виступає як керівник практичних інтересів людини. Наука і просвітництво, вважав філософ, повинні стояти на службі людині, примножувати реальні блага, допомагати визволенню від пут забобонів та шкідливих пристрастей. Знання залежить від людини, важкі зусилля якої приносять багаті врожаї.

Пропагуючи ідею про земний, природний характер людських знань, український мислитель підкреслював, що наука, а отже і віра, відкрили людству широкі простори земних і небесних явищ. Коперник і Гарвей, Декарт і Ньютон, вважав він, стали великими шукачами істини, і їм зобов'язане людство величезними відкриттями таємниць Землі і Всесвіту.

Однак, не зважаючи на свою непослідовність в області гносеології, Сковорода продовжив традиції деїстів — раціоналістів: Ф. Прокоповича, О. Кантемира та інших. Через розум, а не віру, людина завойовує собі блага. В творчих шуканнях розуму він бачить справжній прояв життя людини, її призначення і високе соціальне покликання.

Частіше всього схиляючись до споглядального матеріалізму з незмінними сильними елементами раціоналізму, Сковорода надавав великого значення ідеї самопізнання як обов'язковій умові вірного шляху пізнання.

Шукати в собі істину, згідно з концепцією пізнання Сковороди, значить шукати ті сили і засоби, які допомагають людині пізнавати світ реальних речей, світ ідей і навіть символіку Біблії.

Людський розум, доводив Сковорода, завжди стоїть перед вибором: добро чи зло, брехня чи істина. Цей вибір пропонує йому сам предмет пізнання: їжа, звичайно, існує не тільки для тіла, але й для душі, пісня — для вух і для розуму.

Діалектика втручається в психологію Сковороди, підносячи його висновки до рівня геніальних знахідок Д. Дідро з його ідеями про роздвоєння єдиного в природі і свідомості. Дещо містична форма викладу окремих думок, що відносяться до теорії пізнання, сприяла захисту українським філософом тези про протиріччя шляху досягнення людським розумом "істини божественної".

Г. С. Сковорода впритул підходив до глибокої психологічної здогадки про пізнання як складний історичний процес. Межі науки і суспільної практики того часу обмежували можливості на шляху до дійсно наукових і всебічно глибоких висновків.

На відміну від раціоналіста Декарта, Сковорода в ролі вихідної підвалини своєї теорії висував принцип: натура — мати пізнання.

Незважаючи на свою консервативну форму, психологія мислителя — це передове вчення свого часу. Головні висновки теорії пізнання Сковороди не тільки в умовах XVIII ст., але й пізніше, відігравали велику роль у розвитку природознавства, філософії і психології на Україні та в інших країнах.

Сильний крен німецької психології в бік емпіризму був здійснений І. Кантом (1724-1804). Психологічні погляди Канта випливали з його загальної теорії пізнання. Він допускав, що поза нами існують реальні предмети - «речі в собі». Однак про них нічого не можна сказати, тому що «речі в собі» непізнавані. Нам дано лише явища свідомості, які виробляються «речами в собі», але не виражають їх сутності. Те, що нам представлено у свідомості, є світ явищ, зовсім не схожий на світ речей. Сам по собі чуттєвий досвід не несе ніяких знань про предмети. Розумове категорії не виводяться з чуттєвих даних, вони дані від початку.Оскільки сутність речей незбагненна, а людині світ може бути дано тільки в явищах («речі для нас»), то всі науки мають справу лише з явищами, а тому можуть бути тільки науками емпіричними. Виняток становлять математика і механіка.

Згідно з цим положенням для психології, об'єктом вивчення якої є внутрішній світ людини, сутність душі недоступна. Предмет психології можуть складати лише явища свідомості, які виявляються за допомогою внутрішнього почуття. Таким чином, психологія є наука про явища свідомості, до яких він відносив пізнавальні, емоційні і вольові акти. Кант замінив дихотомічний принцип поділу душі на тричленну класифікацію психічних явищ. Основний метод, за допомогою якого виявляються названі види явищ, - внутрішнє спостереження. Згідно Канту, явища, одержувані від внутрішнього почуття, протікають в одному вимірі - часовій послідовності. Просторове вимір явищ свідомості не властиво. Тому психологія позбавлена ​​можливості застосовувати математику, використання якої вимагає мінімум два виміри. До мислячій суб'єкту абсолютно незастосовні експериментальні прийоми. Звідси робиться висновок, що психології ніколи не судилося стати «експериментальним навчанням».

Тим часом, вважають, що своїм критичним ставленням до психології І. Кант стимулював пошук нових підходів і засобів у галузі психології на наступних етапах її розвитку (Ярошевський, Боринг, Мерфі та ін.)

Серед інших положень Канта, що зробили вплив на психологію, слід вказати його вчення про трансцендентальної апперцепції як особливої ​​здатності розуму узагальнювати, синтезувати й інтегрувати чуттєві споглядання.

Загальна доктрина Канта про апріорні умовах, або формах чуттєвого досвіду, буде покладена в основу теорії специфічної енергії почуттів Мюллера, що зробила значний вплив в зарубіжній психофізіології.

В идеалистической системе Георга Вильгельма Фридриха Гегеля (1770—1831) психология составляет один из разделов учения о субъективном духе (индивидуальном сознании). Индивидуальное сознание проходит в своем развитии три ступени. На первой ступени дух выступает в непосредственном сплетении с телом (дух как душа); составляет предмет антропологии. Здесь рассматриваются разнообразные формы психического склада людей в связи с их расовыми, возрастными и физиологическими особенностями, анализируются природные задатки, возрастные и половые различия, понятия характера и темперамента, а также ощущения. На второй ступени — рефлексии — дух представляет сознание. Явления сознания составляют предмет феноменологии духа. Здесь рассматриваются вопросы развития сознания. Оно проходит путь от сознания вообще к самосознанию и от него — к разуму. На третьей ступени рассматривается дух, как он обнаруживает себя в качестве ума (теоретический дух, т. е. познание), воли (практический дух) и нравственности (свободный дух). Эта ступень развития духа составляет предмет собственно психологии. Раскрываемые в системе Гегеля проблемы отчуждения духа и его опредмечивания — в морали, праве, государстве, религии и т. д.— приближают к новому пониманию человеческого сознания: оно обнаруживается не только в слове, но в самых разнообразных проявлениях творческой активности человека, в практике. В то же время источники мышления, его бесконечной творческой мощи остаются здесь необъясненными.  Особого внимания заслуживают представления Гегеля о личности. Гегель различал в человеке следующие аспекты: индивидность (органическое природное начало в человеке), индивидуальность (формируется социальной средой), личность (личностью человек должен стать сам). Духовное ядро личности составляет самосознание. Личность формируется и проявляется в поступках и деяниях человека. Истинная личность никогда не бывает завершена и только стремится к этому в неустанной деятельности.  Так от Канта к Гегелю разрабатывается идея деятельности — творческого отношения человека к миру, которое и составляет сущность человека. 

4. Бурхливе ХІХ ст. Маркс Вундт Фрейд Юнг

Необходимо понимать две составляющие части «идеи» Маркса. Первая часть — это определение источника существующего психического раздражения, в этой части Маркс выступает скорее как психолог, чем экономист. Вторая часть — предложение им способа устранения раздражителя, в этой части он выступает как практикующий психоаналитик, хотя психоанализа в то время еще не было.

Маркс, определив существование раздражителя у «пролетария», источником которого оказался тип его труда, предложил и форму компенсации этого раздражителя: уничтожение труда, низвержение государства, обеспечивающего возможность существования этого труда. Подобные радикальные методы компенсации психологических раздражителей вполне эквивалентны варианту, когда у «пролетария» по какой-либо причине болит голова, а Маркс, будучи экономистом, как «доктор» предлагает способ устранения боли — отрубить голову соседу. Хотя головная боль не психологический, а физиологический раздражитель, это не имеет значения, поскольку и в том и в другом случае существует соизмерение проблемы «пролетария» с ценой последствий по ее устранению. И в том и в другом случае предложенный Марксом способ может оказаться ошибочным и не достичь желаемого эффекта. Но, судя по работам Маркса, цена ошибки и ответственность за нее его совершенно не интересуют. Для него главное, чтобы «пролетарий» попробовал самоутвердиться как личность, даже если желаемый результат не будет достигнут.

Маркс определил, что переход труда из разряда свободного в разряд навязанного извне приводит к формированию у субъекта психологического раздражителя. Маркс был экономистом, поэтому причины психического состояния пролетария искал в экономике, и как мы знаем, он их нашел. Но еще раз подчеркнем, что нашел в экономике и только потому, что был экономистом. Если бы он был, например, сексологом, то нашел бы причины в другой сфере. Безусловно, труд, непривлекательный для субъекта, — обязательная деятельность, от которой ему хотелось бы избавиться. Но разве только один труд относится к обязательной деятельности субъекта? Любая обязательная деятельность субъекта, от которой он не может отказаться, приводит к формированию психологического раздражителя. Для стороннего наблюдателя точка зрения всегда зависит от его профессии, для экономиста Маркса — это труд, для сексолога — это секс (в браке), для повара — это еда. Только один субъект может реально чувствовать, что и труд, и секс, и еда для него могут стать психологическими раздражителями и не приносить удовлетворения. Если для устранения раздражителя, которым является труд, Маркс предлагает уничтожить сам труд и людей, существование которых привело к возможности появления такого раздражителя, то, по аналогии, выбор секса и еды как раздражителей приводит к подобным же мерам по их устранению? По теории Маркса — да. Маркс так и не понял, что в его теории содержится более глубокий принцип:

1-я часть. Определение принципа Маркса для устранения психологического или физиологического раздражителя, существующего у субъекта, необходимо устранить причины, его вызывающие. 

Эта часть принципа совершенно верна с точки зрения любой школы психологии, но его реализация предусматривает множество вариантов. Маркс выбрал только один из них, и этот выбор определяется установками его личности и составляет вторую часть его принципа.

2-я часть. Определение принципа Маркса

Не задумываясь о цене, которую придется за это заплатить, даже если ценой является жизнь другого человека.

Предложить не только убийство другого человека, являвшегося для пролетария источником раздражения, но и уничтожение основ существования государства, которое допускало саму возможность одновременного существования как личности «раздражителя», так и личности пролетария. Только вдумайтесь в эту формулировку: Маркс отказал любому живому объекту, раздражителю пролетария, в праве на существование и защите его со стороны государства. И все это только для того, чтобы дать возможность пролетарию утвердиться как личности, получить таким образом возможность «личностного роста».

Определение Марксом психологического явления «пролетарий» гениально и абсолютно. Это не мужчина или женщина, рабочий или менеджер, это определенное состояние личности субъекта. Поэтому это явление может существовать для любой сферы проявления межличностного взаимодействия. Например, как сказано выше, в институте брака. Женщина тоже может стать пролетарием, если ей будет противен секс со своим мужем, она будет считать его (секс) навязанным извне и ей начнет казаться, что она полностью зависит от своего мужа. Если бы Маркс был сексологом, пришлось бы вместо «труда» уничтожать «секс», вместо буржуазии уничтожать мужей пролетариев, с которыми они прожили в браке более 10 лет и уже успели надоесть друг другу. Единственное, что осталось бы неизменным, так это уничтожение государства, поскольку функцией государства является защита «труда» в равной степени с защитой «института брака». Подобные рассуждения приводятся для того, чтобы читатель увидел всю абсурдность способа устранения раздражителя, предложенного Марксом, но, к сожалению, имеющего полное право на существование.

Маркс, в рассматриваемых им экономических условиях, является только сторонним наблюдателем, и проблемы пролетариев его не касались ни напрямую, ни косвенно. Он экспериментатор, который на пролетариях проверяет положения своей теории о компенсации психологических раздражителей. Подчеркнем, что исследования Марксом движения капиталов и появления прибавочной стоимости, в действительности, не имеют никакого отношения к экспериментам по устранению психологических раздражителей. Из любых экономических теорий могут следовать выводы, но опять же, только теоретические, раскрывающие более подробно те или иные экономические явления, но никак не практические советы, которые позволил себе Маркс и которые «успешно» были воплощены в жизнь его последователями. Если Маркс считал себя экономистом, а свою теорию — экономической, он должен был остановиться в своих изысканиях тогда, когда определил экономические причины бедственного положения пролетариата во второй половине 19-го века. Но вторгаться в сферу психологии, определять типы психических раздражителей, возникших у пролетариата в результате изменения окружающей экономической среды, тем более способы их устранения, Маркс не имел никакого морального права. Последствия общеизвестны.

Учитывая вышеизложенное, можно считать Маркса предшественником Фрейда, изучавшим очень узкое направление психологии и предложившим весьма необычную теорию самоутверждения личности, относящейся к такой социальной общности, как «пролетариат». Эта теория включает и конкретные практические советы по проведению экспериментов над «пролетариями» с целью проверки своих положений. Можно только представить, к чему привела бы попытка Фрейда искать методы компенсации психологических раздражителей своих пациентов в уничтожении других, здоровых, людей и в разрушении государства.

Необходимо еще раз подчеркнуть, что термин «пролетарий» применяется Марксом к субъекту, имеющему определенные отличия структуры своей личности от окружающих его людей, который считает свой труд навязанным ему извне жизненным условием. Это не политический, не экономический, а исключительно психологический термин. В варианте «пролетарии всех стран — соединяйтесь» он звучит достаточно странно.

Общая характеристика психологии Вильгельма Вундта

В своих работах Вундт предложил программу построения психологии как отдельной, самостоятельной науки, опирающейся на эксперимент и в 1879 в Лейпциге основал первую в мире лабораторию экспериментальной психологии. Почти все психологи начала 20 в. были его прямыми или косвенными учениками. Вундт считал, что Психология - наука о непосредственном опыте, т. е. о постижении феноменов сознания с Помощью интроспекции. В целом, он придерживался Идей ассоцианизма, задачей психологии считал изучение элементов сознания и выявление тех законов, по которым образуются связи между элементами. Иначе говоря, его интересовала Структура сознания, в связи с чем это направление называется Структурализм, а теория Вундта - Теорией элементов сознания.

Как было сказано выше, Вундт первоначально сосредоточился на изучении сознания субъекта, определив психологию как науку о “непосредственном опыте”^[10]. Он назвал ее Физиологической психологией. Вундт использовал также достижения двух других новых разделов знания - психофизики и направления, определяющего опытным путем время реакции субъекта на предъявляемые стимулы. Использовал он и достижения Гальтона. Оказалось, что на одно и то же слово человек, которому его предъявляют, отвечает различными реакциями, для подсчета и классификации которых Гальтон применял количественные методы.

Вундт показал, что на основе экспериментов, объектом которых служит человек, можно изучать психические процессы, до этого времени недоступные для опытного исследования. Т. о., в лаборатории Вундта впервые были экспериментально изучены пороги ощущений, время реакции на разные раздражители, в том числе и на речь. Полученные результаты были им изложены в главном труде “Основы физиологической психологии”. Рассматривая психологию как естественнонаучную дисциплину, Вундт в то же время считал, что экспериментальные методы пригодны лишь для изучения простейших психических процессов, тогда как доступ к высшим формам психической жизни обеспечивается лишь через изучение мифов, верований, обрядов, языка. Психология при этом выступает как наука о духе, причем о духе народа.

В традициях ассоциативной психологии Вундт рассматривал ее как науку, которая помогает понять внутреннюю жизнь человека и, исходя из этого знания, управлять ею. Задачи же, стоящие перед психологией, он видел в том, чтобы:

-выделить путем анализа исходные элементы;

-установить характер связи между ними и

-найти законы этой связи.^[4]

Он считал, что Сознание (которое он отождествлял с психикой, отрицая наличие бессознательных психических процессов) Состоит из отдельных элементов, которые, соединяясь между собой по законам ассоциации, образуют представления, отражающие объективную действительность. Ощущениям (т. е. элементам сознания) присущи такие качества, как Модальность( например, зрительные ощущения отличаются от слуховых) и Интенсивность. К основным элементам сознания относятся также Чувства (эмоциональные состояния). Согласно гипотезе Вундта, каждое чувство имеет Три измерения: удовольствия - неудовольствия, напряженности - расслабленности, возбужденности - успокоения. Простые чувства как психические элементы варьируют по своему качеству и интенсивности, но любое из них может быть охарактеризовано во всех трех аспектах.^[6]

Идея Вундта о том, что Чувства являются такими же исходными элементами сознания, как и ощущения, стала отправной точкой для многих исследователей, которые, как и он, считали, что чрезмерное внимание, уделяемое исследованию познавательных процессов, “интеллектуализировали” характер психологии, что стало ее серьезным недостатком. С точки зрения Вундта, чувства, особенно воля, которая руководит деятельностью человека, имеют не меньшее значение, чем познание, тем более что и воля, и внимание направляют течение процессов познания. Перенесение исследовательского внимания с процесса познания на изучение других аспектов психики, на волевое поведение сделало Вундта создателем нового направления в ассоциативной психологии, которое получило название Волюнтаризм.

Главной частью теории Вундта стало его Учение о связях между элементами. Связи - это и есть те универсальные механизмы, которые соединяют отдельные элементы в комплексы - представлений, идей и т. д. До Вундта такими универсальными механизмами считались ассоциации. Он же ввел еще одну связь - Апперцептивную. Понятие апперцепции он заимствовал у Вольфа и Канта, которые определяли ее как Спонтанную активность души. Оно было использовано Вундтом для объяснения высших психических процессов, которые с его точки зрения нельзя связывать только с законами ассоциаций. Важным моментом является связь восприятия, памяти и других элементарных психических функций с внешней ситуацией. Именно Внешний мир, изменение его предметов, стимулирует и определяет их деятельность.

В то же время мышление невозможно объяснить, по мнению Вундта, только законами ассоциаций. Он пришел к мнению, что именно Спонтанная, внутренняя активность регулирует течение мыслей, отбирая нужные ассоциации и выстраивая их в определенную связь, исходя из заданной цели. В его концепции апперцепция фактически отождествлялась с вниманием и волей, улучшающими и регулирующими деятельность человека. Вундт говорил о том, что Воля является первичной, абсолютной силой человеческого бытия, помогая ассоциациям связывать отдельные элементы в целостную картину на высших этапах развития психики.

Важная часть теоретической концепции Вундта была связана с Изучением законов, по которым строится психическая жизнь. Вундт доказывал, что у нее имеются собственные законы, а ее явления подчинены особой “Психической причинности”. К важнейшим законам он относил: Закон творческого синтеза, закон психических отношений, закон контраста и закон гетерогенности целей.

По мнению Вундта, предметом психологии должны выступать только те процессы и явления, которые доступны одновременно и внешнему, и внутреннему наблюдению, имеют как физиологическую, так и психологическую составляющую и которые, в силу этого, не могут быть объяснены только с позиций физиологии или чистой психологии (т.е. классической психологии сознания). К таким явлениям ученый относил сначала ощущения и представления, а затем добавил к ним и простейшие чувствования^[7]. Вундт критически переоценил прежние понимания предмета психологии (как науки о душе и как науки о внутреннем опыте) и предложил рассматривать в качестве такого предмета непосредственный опыт субъекта (т.е. непосредственно данные субъекту явления сознания), постигаемый путем самонаблюдения и интроспекции. При этом объект и субъект выступают в неразрывном единстве, а сам объект всегда выступает как представляемый объект, как продукт переработки реального объекта непосредственным опытом субъекта восприятия. Здесь необходимо пояснить несколько моментов, важных для понимания сути идей Вундта.

Во-первых, он рассматривает два вида опыта. Первый, опосредованный, направленный на выявление связей между объективными явлениями (т.е. взятый в отвлечении от познающего субъекта и изучаемый естественными науками) и второй - непосредственный, направленный на анализ взаимосвязей между представлениями об этих объективных явлениях в сознании субъекта (т.е. непосредственно соотнесенный с познающим субъектом и изучаемый эмпирической психологией). Таким образом, объектом изучения физиологической психологии остается сознание человека и представленный в нем непосредственный опыт отношения субъекта к представляемым объектам: "Человек сам - не как он появляется извне, но как он дан непосредственно себе самому" - вот основная проблема психологии. Тем самым в конечном итоге признается первичность сознания человека по отношению к объективному миру.

Во-вторых, понимая бесперспективность традиционного интроспекционизма для познания психических явлений, он совершенствует метод интроспекции (субъективный, бесконтрольный и неупорядоченный по своей сути) путем введения в него экспериментальных процедур, наработанных в физиологии. По его мнению, единый опыт должен рассматриваться с двух точек зрения, которые "подсказываются нам тем, что каждый опыт расчленяется непосредственно на два фактора: на содержание, данное нам, и на способ нашего восприятия этого содержания" (Вундт В., 1912. С. 4). Как считал ученый, именно экспериментальные процедуры и методы (объективные и упорядоченные по форме использования) позволяли поставить изучение явлений непосредственного опыта (психических явлений) на объективную почву. Как поясняет М.Г. Ярошевский идею Вундта: "Опыт физиологический - объективный позволяет… расчленить опыт непосредственный - субъективный и тем самым реконструировать в научных понятиях архитектонику сознания индивида" (Ярошевский М.Г., 1985. С. 223). Таким образом, эксперимент не отменяет самонаблюдения, а лишь позволяет сделать его более точным и соответственно более объективным. Тем самым предпринималась попытка объединить в методическом плане достижения интроспекционизма и физиологии органов чувств, но с приоритетом все таки за методом интроспекции как единственным прямым методом в познании внутреннего мира человека. В-третьих, к изучению психического как оно представлено в сознании человека Вундт подходит с позиций его динамических характеристик. Для него психическое - это непрерывная череда сменяющих друг друга явлений, возникающих на основе ассоциативных или апперцептивных связей между ними. Он специально подчеркивает, что психическое - это "непрестанная смена явлений, постоянное возникновение и созидание… Нигде эти факты действительной душевной жизни не нуждаются в другом субстрате для своего истолкования, кроме того, который дан в нас самих" (Вундт В. Очерки психологии, 1912. С. 8). Психика есть лишь совокупность психических актов, протекающих или при пассивном сознании (ассоциативные связи), или при его активной роли (апперцептивные связи). При этом результатом ассоциативных связей между отдельными элементами является новое качество (в силу действия так называемого "закона творческого синтеза"), которое не может быть сведено к сумме свойств исходных элементов (в этом отличие Вундта от представителей классического ассоцианизма). Апперцептивные же связи - проявляющиеся как активность субъекта в концентрации сознания на каком-то отдельном содержании воспринимаемого объекта - выступают в форме внимания. Из совокупности одновременно находящихся в сознании человека содержаний воспринимаемого объекта (перцептируемых), выделяется какой-то объект (апперцептируется), восприятие которого становится более четким и точным.

Соответственно продуктом апперецепции выступают апперцептивные сочетания представлений, которые и лежат в основе воображения и мышления. Таким образом, Вундт в целом придерживается ассоцианистских взглядов на психические явления, хотя и вносит определенные уточнения и конструктивные дополнения в этот подход. В то же время природа апперцепции, которая выполняет объяснительные функции по отношению к сложным психическим явлениям, сама оказывается необъясненной, поскольку ее источник лежит в сознании человека.

Тем самым в психике не оказывается более или менее стабильных элементов, поэтому в теории Вундта нет места для личности человека. В-четвертых, Вундт существенно ограничивает возможности эксперимента как метода познания психических явлений. По его мнению, этому методу доступны лишь первичные, относительно элементарные психические факты (ощущения, представления, время реакции, простейшие ассоциации и чувствования), но не высшие психические функции. Это было обусловлено тем, что в своих исследованиях Вундт и его ученики, использовали по своей сути психофизический и психофизиологический эксперимент, ориентированный на планомерное измерение и контроль материального раздражителя и объективную регистрацию соответствующих эффектов. Речь о собственно психологическом эксперименте еще не идет. Поэтому для изучения высших психических функций и феноменов психического развития человека Вундт предлагает использовать другой метод - анализ продуктов человеческого духа, к которым относятся коллективные результаты взаимодействия и общения людей (язык, мифы, обычаи и традиции, социальные устои, правовые законы, мораль и т.д.). Эта часть психологии получила в работах Вундта название "психология народов", которая противопоставлялась им индивидуальной экспериментальной психологии. В последние годы своего научного творчества В. Вундт практически полностью сосредоточился на исследованиях в области "психологии народов". В период с 1900 по 1920 гг. им было издано десять томов "Психологии народов". С введением Вундтом в рамках обосновываемой им новой психологии двух ее ветвей (экспериментальной и социальной), отличающихся по своему содержанию и методам, различно ориентированных - на естествознание и науки о духе соответственно, складываются предпосылки для раскола психологии как единой науки и формируются условия для состояния открытого кризиса в психологии, разразившегося в психологии в начале второго десятилетия XX в.^[9]

Среди психологов XX века доктору Зигмунду Фрейду принадлежит особое место. Его главный труд "Толкование сновидений" увидел свет в 1899 г. С тех пор в психологии восходили, сменяя друг друга, различные научные авторитеты. Но ни один из них не вызывает поныне такой неугасающий интерес, как Фрейд и его учение. Объясняется это тем, что его работы, изменившие облик психологии в XX столетии, осветили коренные вопросы устройства внутреннего мира личности, ее побуждений и переживаний, конфликтов между ее вожделениями и чувством долга, причин душевных надломов, иллюзорных представлений человека о самом себе и окружающих.

Известно, что главным регулятором человеческого поведения служит сознание. Фрейд открыл, что за покровом сознания скрыт глубинный "пласт" не осознаваемых личностью могущественных стремлений, влечений, желаний. Будучи лечащим врачом, он столкнулся с тем, что эти неосознаваемые переживания и мотивы могут серьезно отягощать жизнь и даже становиться причиной нервно-психических заболеваний. Это направило его на поиски средств избавления своих пациентов от конфликтов между тем, что говорит их сознание, и потаенными, слепыми, бессознательными побуждениями. Так родился фрейдовский метод исцеления души, названный психоанализом. Фрейдовская теория во многих странах прочно вошла в учебники по психологии, психотерапии, психиатрии. Она оказала воздействие на другие науки о человеке - социологию, педагогику, антропологию, этнографию, философию, а также на искусство и литературу”, а фрейдовская методология познания общественных явлений, требующая раскрытия лежащих в их основе бессознательных механизмов, подавленных желаний, широко использовалась последователями Фрейда и выросла в своеобразную философию. Таким образом, сейчас психоанализ не только метод психотерапии, но и философское течение. Анализ философских истоков идей Фрейда рассматривается ниже, а сейчас рассмотрим психологическую основу учения.

Основные идеи психоанализа Деление психики человека на сознательное и бессознательное

Деление психики на сознательное и бессознательное является основной предпосылкой психоанализа, и только оно дает ему возможность понять и приобщить науке часто наблюдающиеся и очень важные патологические процессы в душевной жизни. Психоанализ не может перенести сущность психического в сознание, но должен рассматривать сознание как качество психического, которое может присоединяться или не присоединяться к другим его качествам. Быть сознательным — прежде всего чисто описательный термин, который опирается на самое непосредственное и надежное восприятие. Опыт показывает, что психический элемент, например представление, обыкновенно не бывает длительно сознательным. Характерным является то, что состояние сознательности быстро проходит; представление в данный момент сознательное, в следующее мгновение перестает быть таковым, однако может вновь стать сознательным при известных, легко достижимых условиях. Каким оно было в промежуточный момент известно; можно сказать, что оно было скрытым, подразумевая под этим то, что оно в любой момент способно было стать сознательным. Если сказать, что оно было бессознательным, то это также будет правильное описание. Это бессознательное, в таком случае, совпадает со скрыто или потенциально сознательным. Из этого исходит психоаналитическая теория, которая утверждает, что такие представления не становятся сознательными потому, что им противодействует неизвестная сила, что без этого они могли бы стать сознательными, и тогда можно было бы увидеть, как мало они отличаются от остальных общепризнанных психических элементов. Эта теория оказывается неопровержимой благодаря тому, что в психоаналитической технике нашлись средства, с помощью которых можно устранить противодействующую силу и довести соответствующие представления до сознания. Состояние, в котором они (представления) находились до сознания, называется вытеснением, а сила, приведшая к вытеснению поддерживавшая его, ощущается во время психоаналитической работы как сопротивление. Обращаясь к осмыслению психической реальности, Фрейд пытается переосмыслить представления о тождестве человеческой психики с сознанием. Он принимает гипотезу о существовании бессознательного пласта человеческой психики, в недрах которого происходит особая жизнь, еще недостаточно изученная и осмысленная, но тем не менее, реально значимая и заметно отличающаяся от сферы сознания. Причем, если в философических системах прошлого признание самостоятельного статуса бессознательно ограничивалось в лучшем случае попытками рассмотрения взаимоотношений между сознательными и бессознательными процессами, то Фрейд идет дальше. Он не только рассматривает взаимоотношения между двумя сферами человеческой психики, то есть сознанием и бессознательным, но и стремится раскрыть содержательные характеристики самого бессознательного психического, выявить те глубинные процессы, которые протекают по ту сторону сознания. Для Фрейда быть сознательным - значит иметь непосредственное и надежное восприятие. Говоря же о восприятии в сфере бессознательного, он сравнивает восприятие сознанием бессознательных процессов с восприятием органами чувств внешнего мира. Рассматривая вопрос об отношениях между сознанием и бессознательным, Фрейд исходит из того, что всякий душевный процесс существует сначала в бессознательном и только потом может оказаться в сфере сознания. Причем переход в сознание - это отнюдь не обязательный процесс, ибо, по мнению Фрейда, далеко не все психические акты становятся сознательными. По мысли Фрейда психически реальное существует в различных процессах точно так же, как бессознательное психическое может проявляться в разнообразных выражениях. Независимо от того, с чем имеет дело человек, с внешней ли действительностью или с какими-либо мысленными продуктами деятельности, будь то фантазия, грезы или иллюзии, все это может восприниматься им в качестве психической реальности. Более того, для Фрейда фантазия оказывается такой формой человеческого существования, в которой индивид освобождается от каких либо притязаний со стороны внешней реальности не обретает былую свободу, ранее утраченную им в силу необходимости считаться с окружающим его реальным миром.

Основные понятия психоанализа

Что же такое психоанализ с точки зрения психологии? Психоанализ (от греч. psyche-душа и analysis-решение) - часть психотерапии, врачебный метод исследования, развитый З. Фрейдом для диагностики и излечения истерии. Затем он был переработан Фрейдом в психологическую доктрину, направленную на изучение скрытых связей и основ человеческой душевной жизни. Эта доктрина строится на предположении, что известный комплекс патологических представлений, в особенности сексуальных, "вытесняется" из сферы сознания и действует уже из сферы бессознательного (которое мыслится как область господства сексуальных стремлений) и под всякими масками и облачениями проникает в сознание и угрожает духовному единству Я, включенного в окружающий его мир. В действии таких вытесненных "комплексов" видели причину забывания, оговорок, грез, ложных поступков, неврозов (истерий), и лечение их пытались проводить таким образом, чтобы при беседе ("анализе") можно было свободно вызывать эти комплексы из глубины бессознательного и устранять их (путем беседы или соответствующих действий). Сторонники психоанализа приписывают сексуальному ("либидо") центральную роль, рассматривая человеческую душевную жизнь в целом как сферу господства бессознательных сексуальных стремлений к удовольствию или к неудовольствию. Исходя из вышеизложенного, сущность психоанализа мы можем рассматривать на трех уровнях:

1.    психоанализ - как метод психотерапии;

2.    2. психоанализ - как метод изучения психологии личности;

3.    психоанализ - как система научных знаний о мировоззрении, психологии, философии.

Рассмотрев основной психологический смысл психоанализа, в дальнейшем мы будем обращаться к нему как мировоззренческой системе.

В результате творческой эволюции З. Фрейд рассматривает организацию психической жизни в виде модели, имеющей своими компонентами различные психические инстанции, обозначенные терминами: Оно (Ид), Я (Эго) и Сверх-Я (Супер-Эго). Это называют структурой личности по модели З. Фрейда. Под Оно (Ид) понималась наиболее примитивная инстанция, которая охватывает все прирожденное, генетически первичное, подчиненное принципу удовольствия и ничего не знающее ни о реальности, ни об обществе. Она изначально иррациональна и аморальна. Ее требованиям должна удовлетворять инстанция Я (Эго). Эго - следует принципу реальности, вырабатывая ряд механизмов, позволяющих адаптироваться к среде, справляться с ее требованиями. Эго посредник между стимулами, идущими как из окружающего мира, так и из глубин организма, с одной стороны, и ответными двигательными реакциями с другой. К функциям эго относится самосохранение организма, запечатление опыта внешних воздействий в памяти, избежание угрожающих влияний, контроль над требованиями инстинктов (исходящих от Ид). Особое значение придавалось Сверх-Я (Супер-Эго), которое служит источником моральных и религиозных чувств, контролирующим и наказующим агентом. Если Ид предопределен генетически, а Я - продукт индивидуального опыта, то Супер-Эго - продукт влияний, исходящих от других людей. Оно возникает в раннем детстве (связано, согласно Фрейму, с комплексом Эдипа) и остается практически неизменным в последующие годы. Сверх-Я образуется благодаря механизму идентификации ребенка с отцом, который служит для него моделью. Если Я (Эго) примет решение или совершит действие в угоду Оно (Ид), но в противовес сверх-Я (Супер-Эго), то оно испытывает наказание в виде укоров совести, чувства вины. Поскольку Сверх-Я черпает энергию от Ид, постольку Сверх-Я часто действует жестоко. От напряжений, испытываемых под давлением различных сил, Я (Эго) спасается с помощью специальных "защитных механизмов'' - вытеснения, рационализации, регрессии, сублимации и др. Вытеснение означает непроизвольное устранение из сознания чувств, мыслей и стремлений к действию. Перемещаясь в область бессознательного, они продолжают мотивировать поведение, оказывают на него давление, переживаются в виде чувства тревожности. Регрессия - соскальзывание не более примитивный уровень поведения или мышления. Сублимация - один из механизмов, посредством которого запретная сексуальная энергия, перемещаясь на несексуальные объекты, разряжается в виде деятельности, приемлемой для индивида и общества. Разновидностью сублимации является творчество. Учение Фрейда прославилось прежде всего тем, что проникло в тайники бессознательного, или, как иногда говорил сам автор, "преисподнюю" психики. Однако, если ограничиться этой оценкой, то можно упустить из виду другой важный аспект: открытие Фрейдом сложных, конфликтных отношений между сознанием и неосознаваемыми психическими процессами, бурлящими за поверхностью сознания, по которой скользит при самонаблюдении взор субъекта. Сам человек, полагал Фрейд, не имеет перед собой прозрачной, ясной картины сложного устройства собственного внутреннего мира со всеми его течениями, бурями, взрывами. И здесь на помощь призван прийти психоанализ с его методом "свободных ассоциаций". Следуя биологическому стилю мышления, Фрейд выделял два инстинкта, движущие поведением инстинкт самосохранения и сексуальный инстинкт, обеспечивающий сохранение не индивида, а всего вида. Этот второй инстинкт был возведен Фрейдом в разряд психологической догмы и назван - либидо. Бессознательное трактовалось как сфера, насыщенная энергией либидо, слепого инстинкта, не знающего ничего, кроме принципа удовольствия, которое человек испытывает, когда эта энергия разряжается. Подавленное, вытесненное сексуальное влечение расшифровывалось Фрейдом по свободным от контроля сознания ассоциациям его пациентов. Такую расшифровку Фрейд назвал психоанализом.

Исследуя свои собственны сновидения Фрейд, пришел к выводу, что "сценарий" сновидений при его кажущейся нелепости не что иное, как код потаенных желаний, которое удовлетворяется в образах - символах этой формы ночной жизни. Схема психосоциального развития личности от младенческого возраста до стадии, на которой возникает естественное влечение к лицу противоположного пола рассматривается Фрейдом в "Трех очерках по теории сексуальности". Одной из ведущих версий Фрейда является Эдипов комплекс, как извечная формула отношения мальчика к родителям: мальчик испытывает влечение к матери, воспринимая отца как соперника, который вызывает и ненависть и страх. В период первой мировой войны Фрейд вносит коррективы в свою схему инстинктов. Наряду с сексуальным в психике человека присутствует инстинкт стремления к смерти (Тонатос как антипод Эросу), по Фрейду, этот инстинкт включает в себя и инстинкт самосохранения. Под именем Тонатос имелось в виду не только особое тяготение к смерти, но и к уничтожению других, стремление к агрессии, которая возводилась в ранг известного, заложенного в самой природе человека биологического побуждения. Фрейд находит первоисток всех проявлений человеческой души во влечениях, залегающих в бессознательном, в глубинах психики — отсюда название “глубинная психология”, закрепившееся за психоанализом. Аналитик повсюду ищет и находит следы влечений, той психической энергии, либидо, которая, в общем то, создаёт произведения искусства или религиозные верования. Человек у Фрейда — “человек желающий”, у которого влечения и страсти предшествуют сознательному поведению и мышлению. Он подчинен неумолимым влечениям, сокрытым за множеством конвенциональных масок, но сознательный мир не столько рационален, сколько полон “рационализаций”, то есть подобранных для оправдания своих поступков идеальных мотивов, которые не совпадают с подлинными мотивами поведения. “Разумность” человека весьма ограниченна, за ясными и отчетливыми идеями и образами сознания скрываются темные и спутанные представления сновидений и галлюцинаций, психические отображения инстинктивных влечений и неосознаваемых запретов.

Предметом психоанализа является в первую очередь разного рода психопатологии, в которых этот внутренний мир берет верх над сознательной жизнью. Для обозначения самого глубокого уровня психической жизни Фрейд использовал термин “Trieb”, переводимый либо как “инстинкт”, либо как “влечение”. Хотя Фрейд постоянно подчеркивал связь психической жизни с биологической организацией (поэтому речь идет об инстинктах), эта биохимическая реальность, по его собственному признанию, нам неизвестна, и лишь в каком-то отдаленном будущем наука сумеет полностью объяснить поведение и мышление человека на языке химии и физиологии. Психоанализ имеет дело с психическими заместителями или представителями инстинктов. Мы сталкиваемся с особой психической реальностью: влечения изначально осмыслены, поэтому они могут входить в сознание в состоянии сновидения или невроза, в виде ошибок (по Фрейду, неслучайных), могут воздействовать на сознание. Влечение уже наделено смыслом — это как бы пограничье между биологическим и психическим, тут совершается переход ненаправленной энергии на конкретный объект. Фрейд создал учение, которое было использовано не только для объяснения поведения и мышления невротиков, но и для истолкования эмпирических данных чуть ли не всех социальных и гуманитарных наук. Фрейд подчеркивал наличие конфликтов в психике человека, стал рассматривать душевную жизнь индивида в ее истории и в связи с действием некоторых социальных факторов. Его заслугой является разработка вопросов о динамическом соотношении бессознательных и сознательных мотивов действий людей, о наличии в психике различных уровней. Фрейду удалось показать и некоторые негативные стороны современного ему общества, поскольку те внутрипсихические конфликты, которые он описывал, являлись отражением условий существования людей в мире. Фрейд считал, что биология и психология должны быть теми “точными” науками, которые заложат фундамент для всей совокупности социальных и гуманитарных наук. Он сосредоточил все внимание на том, что по его мнению, присуще природе человека, то есть на некоторых биопсихических характеристиках, которые в отличие от различных привнесений культуры, присущи всем людям. Моделью его философской антропологии был не просто человек с его исключительно психологическими задатками. Человеческая природа была понята им по образу и подобию тех больных невротиков, с которыми он как врач имел дело. Неврозы, по его мнению, не имеют какого-либо им только свойственного содержания, которого мы не могли бы найти у здорового. Невротики заболевают теми же комплексами, с которыми ведем борьбу и мы, здоровые люди. В конечном счете и здоровая, и отклонившаяся от нормы психика истолковываются Фрейдом как результат совершающейся в раннем детстве эволюции либидо (сексуального инстинкта). В зависимости от того, успешно ли был преодолен“ эдипов и электров комплексы” или нет, произошла ли фиксация, задержка на одной из ранних ступеней развития либидо, протекает, в соответствии с его учением, вся взрослая жизнь человека. По определению Фрейда, психоаналитиком является тот, кто признает существование первичных бессознательных процессов в психике, учение о вытеснении и сопротивлении, а так же считает, что фундаментом психоанализа является теория детской сексуальности и “эдипова комплекса”. Фрейд подчеркивал, что бессознательное, во-первых, выступает как проявление инстинктов, во-вторых, что именно энергия инстинктивных влечений определяет динамику психической жизни человека, в-третьих, что структура психики, характер индивида и все социально-культурные явления должны объясняться этой психодинамикой, и, наконец, что события и впечатления раннего детства определяют основные черты психики индивида. Однако, в психоанализе важны и события недавнего прошлого или настоящего, которые подавляются пациентом на бессознательном уровне (как правило, моральном - Супер-Эго). На этих предположениях и основан метод психоанализа.

Методы расшифровки бессознательного

Идея о том, что на наше повседневное поведение влияют неосознаваемые мотивы, рассмотрена Фрейдом в книге ("Психопатология обыденной жизни"). Различные ошибочные действия, забывание имен, оговорки, описки обычно принято считать случайными, объяснять их слабостью памяти. По Фрейду же в них прорываются скрытые мотивы, потому что ничего случайного в психических реакциях человека нет. В лекциях по введению в психоанализ, прочитанных им для желающих в начале нашего века, З. Фрейд приводит много примеров таких ошибок и их интерпретацию. В другой работе ("Остроумие и его отношение к бессознательному") шутки или каламбуры интерпретируются Фрейдом, как разрядка напряжения, созданного теми ограничениями, которые накладывают на сознание индивида различные социальные нормы (и мне кажется, после некоторых наблюдений, что это действительно так).

Другим методом психоанализа является метод дешифровки сновидений. Интерпретация преодолевает и невротическое сопротивление, и “работу сна” — вообще то искажение, которое привносится в видимую нами картину мира запретами и нормами. Фрейд обнаруживает все механизмы взаимодействий сознательного и бессознательного. Наше “Я” совсем не так просто, как полагали философы. Это лишь одна из инстанций психики, формирующаяся в процессе индивидуального развития. Длительная зависимость ребенка от родителей, медленное в сравнении с другими животными взросление — вот первопричина существования другой инстанции “Сверх-Я”. В ней как бы конденсируются требования и запреты родителей, семьи, воспитателей, социальной среды, народной традиции, всего филогенеза. Чтобы понять смысл нынешних психических затруднений индивида, нужно вернуться к его раннему детству; в социологии, эстетике, философии культуры регрессия к ранним этапам человеческой истории помогает установить смысл сегодняшних событий, творений, социальных институтов, религиозных верований и моральных запретов. Поэтому истолкование сновидений представляет собой основу психоанализа, а само сновидение может быть парадигмой всех шифров, уловок влечений, так как в сновидении происходит регрессия психического аппарата к архаичному, изначальному — мы возвращаемся к нашим детским влечениям, а они суть наследия первобытности. Символика сновидений универсальна, мы имеем дело с одними и теми же символами, замещающими влечения. Строго говоря, это не символы, а знаки с установленными от века значениями. Метод Фрейда — сведение сложного к простому, примитивному и архаичному. Фрейд ставит вопрос об отношениях между влечением и смыслом, языком и той силой, которая стремится найти выражение в языке. И сновидения, и невротические симптомы являются носителями скрытого смысла: существует тайный язык глубинных психических процессов, доступный переводу на язык сознания. Это лежит в основе всей психотерапии Фрейда, который утверждал: “Там где было Оно, должно стать Я”. Иначе говоря вместе с выходом бессознательных представлений на свет сознания, они теряют ту психическую энергию, которая не находила ранее иного пути, кроме создания невротических симптомов. Самым интересным в психоанализе является понятие перенаправления (сублимация) влечения, отклонение влечения от своей цели, когда эротическое стремление становится произведением искусства. Художник, скульптор З. Фрейду напоминают ребенка, беспрепятственно реализующего свои фантазии, но в замещенной форме. Созерцание произведения искусства доставляет нам наслаждение. Как и невротик, художник бежит от реальности, ибо не находит удовлетворения своим постоянным влечениям, но творец обладает даром возвращаться из мира фантазии, воплощая их в произведения искусства. Сам этот дар остается в психоанализе необъяснимым: с неизвестно, почему тот или иной “комплекс” не вызывает невроза, но реализуется именно в таком, конкретном произведении искусства. Единственное, что проясняет психоанализ, это производность прекрасного от эротики. Естественно, что такие идеи не всегда были поняты современниками, что многие яростно спорили с Фрейдом. Поэтому объективная оценка трудов Фрейда создаётся только после знаменитых "социальных революций" 1960-х годов, после которых о тайном и сокровенном стали говорить более открыто. Некоторые считают, что неофрейдизм стал одним из духовных инициаторов раскрепощения.

Проблемы психоанализа

Выяснение истинных причин разных проблем, тайных желаний человека рождает новую проблему - как доказать тому, кто не верит в существование у себя таких влечений и стремлений их наличие. Даже если человек и знает, что у него внутри, но не хочет это по каким-либо причинам признать, то ему не предъявишь неопровержимых доказательств. Один только метод анализа сновидений для противника психоанализа является архаичным. Метод этот, по их мнению, возвращает человечество на уровень колдовства, знахарства, гадания и других парапсихологических чудес. И, совершенно естественно, человек не признаёт результатов. Другой метод - анализа ошибок, также не снимает всех проблем. Действительно, всё можно (и иногда вполне обоснованно) объяснить усталостью, невнимательностью или просто природной рассеянностью. Человек не хочет признаваться в том, что его охарактеризует не с самой хорошей стороны и отказывается от того, что ему говорит психоаналитик. Подобные примеры приводит З. Фрейд и я наблюдал уже четыре таких случая в семье. Часто ссылаются не только на невнимательность, но и начинают критиковать теорию Фрейда за некоторые действительно спорные моменты. Всё это - также, наверное, одна из причин того, что психоанализ и учение о бессознательном стали предметом яростных споров. Даже если психоаналитик обнаружит что-либо опасное в замыслах или прошлом человека, он не сможет доказать это другим. Куда бы он ни обратился, везде его слова либо воспримут с недоверием, либо уже его обвинят в попытках оклеветать кого-то. Действительно, психика и мысль пока что остаются неподконтрольны, что с точки зрения психоанализа иногда плохо, а с точки зрения прав человека хорошо. На этом я закончу вопрос о рассмотрении психоаналитической теории и перейду к рассмотрению философских истоков учения З. Фрейда и того, что оно само дало философии.

Философия психоанализа

Психоанализ — не толь вид психотерапевтической и клинической практики. Одновременно он является философским учением о человеке, социальной философией. Общая теория послужила фундаментом для применения психоанализа в различных областях знания: в этнографии, религиоведении, социальной психологии и социологии. Уже в ранних работах Фрейда содержатся его основные философские идеи, осуществляется выход за пределы специальных проблем психотерапии и медицинской психологии, тогда как поздние произведения по-прежнему опираются на опыт общения с пациентами и ориентированы на более глубокое осмысление этого опыта. Многие исследователи утверждают, что психоаналитическое учение Фрейда основывается на фактах клинического наблюдения за истерическими больными и рассмотрении основателем психоанализа собственных сновидений. Истоки психоанализа лежат, по их убеждению, в психиатрических, физиологических концепциях конца XIX века. Что касается философских идей, то они не оказали никакого влияния на Фрейда, ибо он не только с предубеждением относился к абстрактным размышлениям философов, но и фактически никогда не обращался к философским трактатам. Другие исследователи считают, что некоторые философские идеи вполне могли оказать воздействие на становление различных психоаналитических концепций.

Среди философов, размышления которых о человеке дали толчок к формированию учения Фрейда, называются имена Аристотеля, Платона, Шопенгауэра, Ницше и других. Разумеется, выдвижение Фрейдом психоаналитических идей сопровождалось переосмыслением распространенных в конце XIX века методов лечения истерических больных. Однако, было бы неверным соотносить истоки возникновения психоаналитического учения Фрейда с его врачебной практикой, с теми идеями и теориями, которые были им почерпнуты из неврологии, физиологии и иных естественнонаучных дисциплин. Несомненно, этот источник та основа, на которую прежде всего обращают внимание, однако он не определяет и не ограничивает ценности работ. Теоретики психоаналитической ориентации долгое время рассматривали Фрейда как ученого, впервые открывшего сферу бессознательного и, тем самым, совершившего переворота науке. Не уменьшая роли Фрейда, можно сказать, что для некоторых учений, возникших в рамках древнеиндийской философии, было характерным признание существование "неразумной души", "неразумной жизни", протекающей таким образом, что человеку становятся "неподвластны чувства". В философии XVII-ХVIII столетий на передний план осмысления выдвинулись вопросы, связанные с пониманием природы психики, определением роли и места сознания в человеческой жизни. Одним из основных был вопрос о том, следует ли рассматривать человеческую психику как наделенную исключительно сознанием, можно ли допустить наличие в ней чего-то такого, что не обладает свойствами сознательности, или же часть процессов, происходящих автоматически, бессознательно и спонтанно, следует вынести за пределы психической жизни человека. У Р. Декарта этот вопрос решался однозначно: он провозгласил тождество сознательного и психического, считая, что в психике человека нет и не может быть ничего, кроме сознательно протекающих процессов. Однако, в одной из работ он не только осуществляет классификацию страстей, но и пишет о борьбе, происходящей между "низшей" частью души, названной им "чувствующей", и "высшей" ее частью - "разумной", хотя и считает, что части души не имеют принципиальных различий и, поэтому, душа фактически одна. При этом между двумя частями души нет никакой борьбы, поскольку разум является предопределяющим.

Против абсолютизации власти разумного начала в человеке выступил Б. Спиноза, выдвинувший положение, согласно которому влечение или желание есть сама сущность человека. Эти представления о соотношении разума и страстей, сознания и влечений человека нашли свое отражение в работах ряда философов, высказывавших сомнение по поводу тех или иных положений картезианской философии. Одним из таких философов был К. Юм, который выступил против принятых представлений, что любое разумное существо сообразует свои помыслы с разумом. В рассуждениях Спинозы и Юма много сходного с тем, что позднее было выражено в психоаналитическом учении Фрейда. Это, прежде всего, положение о том, что в жизнедеятельности человека предопределяющую роль играют его бессознательные желания или влечения, нежели сознание, разум. Кроме того, спинозовская трактовка желаний и влечений человека в качестве его самой сокровенной, основополагающей сути целиком и полностью разделяются основателем психоанализа. Важное место в философии XVII-XVIII веков занимал вопрос о взаимосвязях между сознательными и бессознательными восприятиями, идеями и суждениями, который относится к философскому пониманию природы человеческого познания. Декарт признавал наличие у человека "неясных" и "темных" восприятий, возникающих в силу двойственного происхождения восприятий как таковых. В свою очередь Спиноза различал "ясные" и "смутные" идеи. Фрейд исходит из того, что допущение бессознательного необходимо в силу существования таких актов сознания, для объяснения которых требуется признание наличия других актов, не являющихся сознательными, ибо у данных сознания имеется множество пробелов. Только в этом случае, считает он, не нарушается психическая непрерывность и становится понятным существо познавательного процесса с его сознательными актами. Некоторые идеи Фрейда перекликаются с идеями, выдвинутыми Фихте, например, идеи, утверждающие бессознательное в качестве первоосновы человеческого бытия, исходного материала, из которого происходит сознание или теоретическое положение, согласно которому переход от бессознательного к сознанию сопровождается у человека ограничением свободы, связанным с наложением различного рода запретов во имя сохранения и поддержания жизни. Для Фрейда бессознательное уходит своими корнями в природную данность человеческого существа, но не имеет, по сути дела, никакого отношения к конструированию объективной реальности.

Размышления о проблеме бессознательного заняли важное место во многих философских работах XIX века. Одним из философов, отстаивающих иррационалистическую линию в философской мысли, был Шопенгауэр. Аналогичных взглядов придерживается и Ницше. Философия Шопенгауэра и Ницше оказала большое влияние на формирование психоанализа. Многие идеи этих философов в значительной степени предопределили различные психоаналитические концепции. Конечно, между психоанализом Фрейда и философией Шопенгауэра и Ницше нет абсолютного тождества. Для Фрейда бессознательное - это прежде всего и главным образом нечто психологическое, подлежащее осмыслению лишь в связи с человеком. Однако, рассуждения Шопенгауэра и Ницше о приоритете бессознательного над сознанием и рассмотрении бессознательного в качестве важного, определяющего элемента человеческой жизни были близки Фрейду, который поставил всю эту проблему в центр своего психоаналитического учения. Следует упомянуть о немецком философе и о психологе Т. Липсе, который заявил, что бессознательные процессы представляют собой особую сферу психического, требующую изучения. В период, предшествующий зарождению психоанализа, Фрейд неоднократно обращался к работам Липсе и, несмотря на то, что он пытался доказать, что использованное им понятие бессознательного не совпадает с той его трактовкой, какая имела место у Липсе, ибо последний акцентировал внимание на описательном аспекте данной проблематики, в то время как в психоанализе исследуются динамические стороны бессознательного, идеи этого немецкого философа оказали заметное влияние на Фрейда. Таким образом, еще до Фрейда многие философы обращались к проблеме бессознательного и их идеи, несомненно, оказали влияние на становление психоаналитического учения Фрейда. Если мы рассматриваем психоанализ как систему научных знаний о мировоззрении, психологии и философии, то фрейдизм это общее название различных школ и направлений, стремящихся применить психологическое учение З. Фрейда для объяснения явлений, относящихся к человеку, обществу и культуре.

Среди последователей З. Фрейда можно назвать А. Адлера и К. Юнга. В конце 30-х годов возник неофрейдизм соединивший психоанализ Фрейда с социологическими теориями. Подвергнув критике ряд положений классического психоанализа в толковании внутрипсихических процессов, но оставив важнейшие его концепции (иррациональные мотивы человеческой деятельности, изначально присущие каждому индивиду), представители неофрейдизма перенесли центр тяжести на исследование межличностных отношений. Это сделано в стремлении ответить на вопросы о человеческом существовании, о том, как человек должен жить и что должен делать. Причиной неврозов у человека они считают тревогу, зарождающуюся еще у ребенка при столкновении с исходно враждебным ему миром и усиливающуюся при недостатке любви и внимания. Позже такой причиной становится невозможность для индивида достичь гармонии с социальной структурой современного общества, которое формирует у человека чувство одиночества, оторванности от окружающих, отчуждение. Именно общество рассматривается как источник всеобщего отчуждения и признается враждебным коренным тенденциям развития личности и трансформации ее жизненных ценностей и идеалов. Через исцеление индивида может и должно произойти исцеление всего общества. К числу наиболее известных представителей неофрейдизма относятся К. Хорни, Э. Фром, В. Райх, Г. Маркузе. Идеи неофрейдизма, несмотря на свои психологические концепции, имели огромное влияние на общественную жизнь, этику, культуру. Фрейд не рассматривает психические процессы как нечто произвольное, ничем не детерминированное. Хотя он не отвергает случайности как таковую, полагая, что бытие человека в мире нередко зависит от случая, при том, что в самом мире действуют довольно строгие и устойчивые закономерности, он и не абсолютизирует роль случайности в развитии мира. Фрейд признает закономерности, действующие в реальном мире и стоящие за каждой случайностью. Другое дело сфера психической реальности, внутренний мир человека. Здесь по убеждению Фрейда, нет места для случайности, связанной с желаниями отдельного человеческого существа. В психоаналитической философии, следовательно, отстаивается точка зрения, согласно которой человеческая деятельность подчиняется определенным закономерностям, а психические процессы имеют свою детерминацию, выявление и понимание сути которой должно стать объектом пристального внимания исследователей.

Юнгианский анализ 

Анализ был и остается основным методом практики аналитической психологии. Понятно, что исходной методологической моделью для юнгианского анализа послужил психоанализ 3. Фрейда. Однако в аналитической психологии этот метод получил несколько иное теоретическое обоснование и практическое выражение. Суммарно все эти отличия выходят далеко за рамки простого смещения акцента, так что можно говорить о юнгианском анализе как о совершенно другом типе работы.

Очевидно, что большинство людей, обращающихся за психологической помощью, ищут в анализе прежде всего облегчения своих страданий. Если люди предпочитают анализ другим методам психотерапии, то они, как правило, уже знакомы хотя бы в общих чертах с идеями Фрейда или Юнга. Должно быть, они понимают, что если им не удается справиться со своими проблемами волевыми сознательными усилиями, то существуют глубинные бессознательные факторы, препятствующие этому. Обычно они также осознают, что если их проблема существует уже несколько лет и имеет долгую историю формирования, то не так-то легко решить ее за несколько сеансов и требуется долгая кропотливая работа с опытным специалистом. Можно предположить, что типичный «аналитический клиент» с самого начала имеет установку на долгосрочное сотрудничество. У него есть достаточно самоуважения и самостоятельности, чтобы не полагаться на чудо или магическую силу извне, но верить, что с помощью аналитика ему удастся самому постепенно разобраться в своих проблемах и рано или поздно изменить свою жизнь.

Очень часто клиенты юнгианских аналитиков — это люди, имеющие за плечами неудачный опыт психотерапии. Такие люди уже умеют относиться к себе психологически,  владеют психологическим языком и способны к рефлексии. Многих привлекает в анализе возможность свободно выражать себя. В отличие от краткосрочной терапии клиенту, проходящему анализ, нет необходимости выполнять директивные указания терапевта и перенимать прямо или косвенно его систему верований. Элемент насильственного, принудительного и болезненного, столь характерный для любых наших фантазий об обращении за медицинской помощью, здесь существенно меньше. Анализ начинается как обычные человеческие отношения и больше напоминает теплую дружескую беседу. В сущности, клиенту не нужно как-то специально «подстраиваться» под аналитика, в значительной степени он сам дирижирует процессом. Аналитик — это не тот человек, который научит жить, спасет или вылечит. Прежде всего это близкий друг, с которым у клиента есть личные отношения, в участии, внимании и доброте которого он стопроцентно уверен. Клиент знает: «Аналитик всегда рядом, он думает обо мне, старается мне помочь, он всегда на моей стороне». В то же время условия соглашения с аналитиком позволяют клиенту в этих отношениях не зависеть от него так, чтобы это могло принести какой-либо вред или причинить неудобство.

Власть и инициатива в руках клиента. Таким образом, анализ становится опытом нетравматических и целительных близких взаимоотношений. Можно предположить, что аналитическую терапию ищут люди, испытывающие в жизни дефицит таких отношений. Анализ есть сознательное и добровольное вовлечение в символическую игру. Его задачей является создание нового интерсубъективного пространства — своего рода виртуальной реальности — в результате смешения субъективностей участников. Оно возникает на границе между «я» и «ты», внешним и внутренним, и служит ареной экспериментирования по синтезированию сознания и бессознательного, воображаемого и реального да и всех мыслимых полярностей. По существу, это пространство является пространством творческой жизни. Любое творчество основано на умении временно расставаться с рациональными, рассудочными, структурированными элементами себя, допускать хаос, путаницу и смешение, чтобы спустя некоторое время возник, оформился новый порядок. Анализ помогает жить творчески не только в отношении какого-то конкретного увлечения, но и по отношению к любым своим переживаниям, особенно к человеческим отношениям. В конце концов, творчество и свобода определяют меру нашего счастья в жизни.

Поэтому в анализе клиент делегирует аналитику те части своей личности, которые отвечают за сравнение, оценивание, контроль, организацию. Но он должен делать это временно, не утрачивая, не теряя эти важнейшие функции, чтобы при необходимости уметь взять их обратно. Для этого ему нужно довольно четко осознавать границы и понимать условность всей ситуации в целом. Например, клиент может относиться к аналитику как хорошему специалисту в психологии, возможно, как к тому самому человеку, который единственно ему нужен, понимая в то же время, что он не Бог и не гуру, а простой человек, такой же, как все, со своими недостатками и проблемами. Но он приходит к нему на сеансы как к специалисту, а не как к случайному человеку с улицы. Только тогда анализ будет работать.

Таким образом, успех анализа определяется тем, насколько пациент умеет быть пациентом. Только тогда он позволит и аналитику быть аналитиком. В этом состоит важнейшее условие анализа. Аналитик использует правила и устанавливает рамки, чтобы создать наиболее благоприятную ситуацию для лечения. Но последнее слово все-таки за самим клиентом, за его доброй волей и желанием сотрудничать. Поэтому очевидно, что анализ как метод психотерапии предназначен не для всех. Требуется определенная готовность со стороны пациента и сохранность функций его Эго. Можно добавить, что необходима также подходящая конфигурация бессознательного, так как аналитик и клиент должны соответствовать друг другу, как ключ замку. Задача аналитической психологии — раскрыть творческий потенциал любого переживания, помочь клиенту ассимилировать его полезным для себя образом, индивидуировать его. Для этого нужно уметь рефлексировать другим способом, более похожим на древние практики медитации — углубленного созерцания-размышления, оставляющего объект изучения таким, какой он есть, позволяя ему играть всеми гранями, всеми оттенками значений. Конечно, для современного человека это очень не легко сделать. Мы привыкли относиться потребительски ко всему, в том числе и к своему внутреннему миру. Нам хочется быстро извлечь какой-нибудь простой утилитарный смысл: «Ага, это мой эдипов комплекс, теперь все ясно!». Но именно этот отрыв от собственной внутренней жизни, игнорирование внутреннего мира и является, с точки зрения Юнга, причиной дисгармоничности современного человека, его неврозов и многих других проблем. Та рефлексия, которая действительно нужна как хлеб, должна возвращать человека в дом его души, давать ощущение контакта с внутренней сакральной вселенной психической жизни. Именно такой практикой и является юнгианский анализ, С одной стороны, он является продолжением многих древних медитативных практик, веками поддерживавших психический баланс, а с другой стороны, он по форме прост и доступен современному человеку, склонному к размышлениям, анализу и использованию понятий.

Если вернуться к более простым примерам, давайте представим, что на прием к психологу приходит человек, испытывающий трудности в семейной жизни. Очевидно, дело не в том, чтобы принять решение «мириться» или «разводиться». Он ищет другой психологической перспективы в своей жизни и надеется измениться. Его решимость сознательно или бессознательно связана с нежеланием воспринимать свои проблемы буквально и, по крайней мере, с потенциальной готовностью мыслить символически. Отталкиваясь от своей проблемы, он с помощью аналитика входит в новое метафорическое пространство, вступает в игру смыслов, в процессе которой рождается нечто новое и значимое для него лично. Таким образом, анализ трансформирует низшее в высшее, материальное в духовное, коллективное в индивидуальное, бессознательное в сознательное. Конечно, для готовности к анализу нужен определенный уровень культурного развития и интеллигентности, но еще более важна эта способность воспринимать события символически, «как если бы». Однако ошибочно считать анализ некой чисто интеллектуальной процедурой вроде философских дискуссий. Объектом трансформации в анализе является наша психическая жизнь — эмоции, чувства и аффекты. Возможно, начиная анализ, многие клиенты ищут стабильности и определенности в своей жизни. Но этот соблазн никогда не оправдывается. На деле им предстоит встреча с целым океаном переживаний, насыщенным волнами радости и боли, счастья и страданий. Психическая реальность есть иллюзорная реальность, в ней нет ничего конкретного, плотного, раз и навсегда данного, На практическом уровне главными характерными чертами анализа являются рамки, отношения переноса и контрпереноса и сама техника аналитической интерпретации. Именно эти три элемента, необходимые для реального исцеления бессознательных конфликтов, отличают анализ от любой краткосрочной терапии.

5. розвиток психології в xx столітті

Характерною рисою розвитку зарубіжної психології XX століття є критичний перегляд колишніх позицій (відкрита глибока криза 10-х-30-х років), інтенсивний, дуже активний пошук нових шляхів, напрямків в розвитку (повернення до таких трохи забутих понять, як "душа"), природного "зро­щення" психології з іншими науками і з магією.

МАНН Т. (1875-1955 pp.). Народився в Любеку, помер у Цюриху. Німецький філософ, письменник і соціолог. Шлях

Томаса Манна як мислителя! що почався наприкінці 90 років XIX ст. під сильним впливом Шопенгауера, Ніцше, Р.Вагнера і загальної культурної ситуації німецького "кінця століття11, стоїть під знаком руху до більш раціоналістичного і гума­ністичного світогляду. Художній метод Т.Манна характе­ризується підвищено свідомим відношенням до творчого процесу: 1) в його твори вводяться прямі міркування про сутність творчості; 2) змістом творів стає проблематика мистецтва і творчості, що виконує роль універсального символу. Буття і психологія художника, що утворює своє життя як твір мистецтва, виступають у Манна як аналог усіляких соціальних явищ. Мислитель інтенсивно працює над проблемою взаємин між раціональною й інтуїтивно-анало­гійною сферами людської психіки, виступаючи проти ірраціоналістичної оцінки інтелекту як руйнівника творчої потенції "душі".

ШВЕЙЦЕР А. (1875-1965 pp.). Народився в Кайзерсберзі (Ельзас) помер у Ламбарені (Габон). Німецько-французький мислитель, філософ, теолог, лікар, музикознавець і психолог. Вихідний принцип світогляду Швейцара - факт життя (протиставлюваний факту як вихідному, заперечуючи Декарту: "Я мислю, отже, існую" (26 с. 34). Швейцер пропонував формулу: "Я - життя, що хоче жити серед життя" (26 с. 35). Звідси учений виводив свій етичний принцип "благоговіння перед життям", що вимагає збереження й удосконалення життя. Відстоюючи ідею вільного і морального індивіда, Швейцер виступав проти панування "загального" над "кон­кретно-особистим". В екзистенціальному дусі він протистав­ляв два життєвих принципи: волю, як вираження вільної і моральної суті людині, - знанню (розумінню), як такому відношенню до життя, в основі якого лежить прагнення до підпорядкування зовнішньої необхідності. На думку Швейцера, "розуміюче" відношення до світу приводить до скеп­тицизму, що виражає "духовне банкрутство цивілізації".

ЙЕРКС Р. (1876-1955 pp.). Народився і помер у Пенсіль­ванії. Американський психолог і натураліст (зоопсихологія, порівняльна психологія). Великий фахівець в області пове­дінки тварин, зокрема приматів.

ТЕРМЕН Л. М. (1877-1955 pp.). Народився в Джонсон-Кантрі (Індіана), помер у Стенфорді. Американський психолог, фахівець з проблем виміру інтелекту із його розвитку. Пройшов навчання в університеті шт. Індіана (бакалавр мистецтв 1902 p., магістр - 1093 р.) і університеті Кларка, під керівництвом С.Холла - психологія -1904 p.; доктор філософії - 1905 р. З 1903 до 1910 року працював професором психології і педагогіки в державній середній школі Лос-Анжелоса. З 1910 р. працював асистентом професора на факультеті виховання Стенфордського університету. З 1912 р. по 1916 рік він - асоціативний професор, з 1915 по 1920 рік - професор освіти, а з 1922 р. до своєї смерті - професор психології і виконавчий декан факультету психології Стенфордського університету.

Вчений опублікував більше 200 робіт.

У 1913 р, у зв'язку з підготовкою Америки до вступу у Першу світову війну і необхідністю відбору солдатів військова влада звернулася до P.M. Йорку з замовленням розробити відповідні тести, і той доручив це Термену. Працюючи на базі Стенфордського університету, Термен переробив шкалу Біне-Симона, фактично створивши новий тест, що одержав назву "шкали Стенфорд-Біне". Після одержання численних даних застосування цієї шкали, насамперед при профдоборі ново­бранців службами збройних сил СІЛА, тест був перероблений. Разом з К.Майлсом учений проводив вивчення особливостей знаменитих та геніальних людей. Зокрема проробив близько 300 біографій відомих історичних особистостей і на основі їхніх творів, листів, висловлювань і реальних дій приписав їм імовірний рівень інтелекту, розташувавши їх один за одним) наприклад, Гете одержав 210 балів, Декарт-180, Наполеон -145 т. ін.). Надалі ним була досліджена вікова динаміка творчих здібностей, для чого було відібрано близько тисячі високообдарованих дітей, розвиток яких, до дорослого віку (до 45 років) спостерігався в лонгітюдному дослідженні. У підсумку був зроблений висновок, що в повсякденному житті такі індивіди більш активні та ефективні і що ці властивості зберігаються протягом усього життя. У цілому ж Термен розумів, що основним, вирішальним фактором обдарованості є спадковість. У ході своїх досліджень учений прийшов до обґрунтування своєї теорії первинних розумових здібностей. До яких він відносив словесне розуміння, швидкість мови, числові обчислення, просторові відносини, асоціативну пам'ять, швидкість сприйняття, логічне (індуктивне) ми­слення. Для завдань докладного лонгітюдного вивчення обдарованих дітей ним був створений тест володіння понят­тями, що містив у собі завдання на аналогії, синоніми і антоніми.

Крім усього він займався дослідженнями вираження властивості маскулінності-фемінності в залежності від статі, віку, приналежності до певних професійних груп, а також передумов переживання сімейного щастя. І нарешті - до­слідник розвивав математичний метод факторного аналізу.

БІРНБАУМ К. (1878-1950 pp.). Народився у Швейдніці (Німеччина), помер у Філадельфії (США). Німецький психіатр і психолог, учень К. Мелі. Освіту одержав з 1897 по 1905 роки в університетах Берліна, Фрейбурга, Вюрцбурга, Мюнхена. Доктор медицини, доктор філософії, доктор права. Після цього взявся до вивчення проблеми аномального розвитку осо­бистості; паралельно працював лікарем і викладачем пси­хології в коледжі. З 1922 р. він працює як приват-доцента Берлінського університету, і з 1927 р. він - екстраординарний професор з кримінальної психології і психопатології, а також - головний лікар міської психіатричної клініки ім. Герцберга. З 1930 по 1933 роки він - директор психіатричної лікарні в районі Берлін-Бух. З приходом нацистів до влади він був звільнений нібито у запас і в 1934 р. змушений був емігрувати в США. У роботі "Побудова психозу" (1919 р.) вчений зробив спробу вирішити завдання побудови архітектоніки осо­бистості, поставивши на місце традиційного клініко-описового методу, прийнятого в психіатрії, свій структурний аналіз, що поєднує передриспозиційні і провокуючі фактори патогенезу психозів. Він написав "Історію психіатричної науки" (1928 р.) і перший "Словник медичної психології" (1930 p.). Вчений працював над багатьма проблемами кримінальної психології, зокрема "тюремні психози", індуційованість у різних психопатологічних типологіях.

БРЕТТ Д. С. (1879-1944 pp.). Народився в Брайтоні Феррі. Південний Уельс (США), помер у Торонто (Канада). Канад­ський психолог, педагог і історик психології. Освіту одержав у підготовчій школі м. Бат, потім з 1898 по 1902 рік - у церковному коледжі Христа (Оксфорд), тут у 1908 р став бакалавром мистецтв, а в 1909 році - магістром. Працював два роки викладачем в Англійській школі (1902-1904 роки) і чотири роки (1904-1908 роки) - як професор філософії в коледжі управління в Лахорі (Індія). З 1909 р. був викладачем класики і бібліотекарем у Риніті-коледжі у Торонто. Протягом 36 років (до самої смерті) - викладач і адміністратор в університеті м.Торонто; з 1926 р. - декан тільки що утвореного там факультету філософії і психології; з 1932 р. - начальник відділу аспірантури. Член Арістотелевого товариства, член Американської філософської асоціації, член Товариства історії науки. Він займався проблемами історії психології, пропо­нуючи широкі узагальнення ходу розвитку світової психоло­гічної думки, від античної і східної психології нового часу.

ВІІТЕЛЬС Ф. (1880-1951 pp.). Австрійський психоаналітик. Здійснював психоаналітичне дослідження комплексу сексуальних проблем. Написав книгу "Сексуальний го-лод"(1909 p.).

ТОМСОН Г. X. (1881-1955 pp.). Народився і помер у Карлайті. Англійський педагог і психолог. Одержав освіту з 1900 по 1904 рік в університеті Дарема (бакалавр соціології -1904; магістр - 1904; доктор - 1913 роки); в університеті Страсбурга (доктор філософії - 1908 p.). З 1906 по 1909 роки він - асистент у коледжі Армстронга м. Ньюкаслапон-Тайп. З 1909 по 1920 рік - викладач університету Дарема. З 1920 по 1925 рік - професор педагогіки і психології, декан факультету. У 1923-24 роках читав гостьові лекції в педагогічному коледжі Колумбійського університету. З 1925 по 1951 рік - Томсон професор педагогіки в університеті Единбурга і директор педагогічного коледжу Морі в Единбурзі. З 1927 по 1935 рік він - співавтор декількох наукових журналів.

Томсон - член Британського психологічного товариства і Британської асоціації сприяння науці. Був керівником проекту створення тесту для діагностики розумового розвитку і творчої обдарованості дітей. Учений відомий своїми фак­торно-діалектичними дослідженнями, у яких він виходив з розуміння фактора як описової категорії: поведінкові елементи можуть потрапляти в той самий фактор у силу умови їхнього розвитку, тому факторний аналіз, як одна з можливих класифікаційних схем, дозволяє лише формулювати гіпотези про цей розвиток. У його роботах була закладена інша, ніж у Спірмена і Терсттоуна, модель інтелекту. За його уявленнями, когнітивні досягнення обумовлені функціонуванням великого числа досить незалежних елементарних факторів, а за коефіцієнтами кореляції можна судити про ступінь участі цих елементарних факторів у цілісній діяльності. У рамках факторного аналізу дослідник займався вивченням виконання конкретних завдань (готування їжі, водіння автомобіля, читання книг і т.д.) і здібностями, які для цього потрібні.

БИСТВАНГЕР Л. (1881-1966 pp.). Швейцарський психо­лог, психіатр і філософ. Народився у сім'ї лікаря (його дядько лікував Ніцше).

Освіту одержав в Лозанні, Гейдельберзі, Цюриху. Пра­цював у клініці і був одним з перших психоаналітиків-­клініцистів. Засновник екзистенціального аналізу. Дійсний і почесний член десяти медичних академій. Друг і однодумець Е.Блейгеля, З.Фрейда, К.Юнга. Автор книг: "Вступ до про­блеми загальної психології" (1922 p.); "Основні форми і пізнання людського існування" (1942 p.); "Згадка про З.Фрей­да" (1956 p.). В 1907 році познайомився і подружився з З.Фрейдом. В 1910 році став президентом Швейцарської психоаналітичної спілки. В 1932 році познайомився з Гуссерлем, чиї ідеї мали вплив на розвиток його світогляду. Трохи пізніше познайомився та багато разів зустрічався з Хайдеггером та відчув на собі вплив його філософських ідей, здійснюється переосмислення психоаналітичних ідей Фрейда.

З 1930 р. почав створювати власну версію психоаналізу - екзистенціальний аналіз, назву і філософські обґрунтування якого запозичив з екзистенціальної аналітики Хайдеггера. Зосередив увагу на "бутті - в світі" як принциповому феномені і дослідив різні форми на модус "буття - один з одним", в якому "Ти" і "Я" неподільні і не злиті. Симптоматика нервово-психічних розладів виникає, на його думку, як результат обмеженості горизонту людського бачення.

В останній період життя (1956-1965 pp.) у наукової творчості приділяв особливу увагу проблема любові. Вважав, що бути людиною - значить любити. Вбачав у любові таємницю людини і вважав, що справжнє людське буття є "буття - в - любові". Підтримував активне листування не тільки з З.Фрейдом, Франком, але й з багатьма психологами, філософами і психіатрами. В 1956 р. був нагороджений найвищою нагородою - медаллю Е.Крепеліна.

МШІОТТ А. Е., БАРОН ВАН ДЕН БЕРК (1881-1965 pp.). Народився і помер у Брюсселі. Бельгійський психолог. Після завершення своєї філософської освіти в Католицькому університеті м. Левена (доктор філософії, 1900 р.) приступив до викладацької діяльності, спочатку в Інституті вищої філософії (1905 p.), потім в університеті м. Левена як куратор курсу, доцент. З 1908 по 1912 рік він - ординарний професор і керівник психологічної лабораторії. У 1906 р. Мішотт проходив наукове стажування в науковій лабораторії Лей­пцигу, а в 1907-1908 роках - у Вюрцбурзі у О.Кюльпе, з яким познайомився під час конгресу експериментальної психології, що проходив у Вюрцбурзі і який дуже вплинув на нього, зокрема тим, що вказав на праці Ф.Брентано, Е.Маха, А.Мей-нонга, Е.Гуссерля, Х.Еренфельса і К.Штаумпфа. У 1923 р. Мішотт заснував у Левенському університеті коледж педа­гогіки і психології, що 1944 р. одержав статус інституту. Мішотт був учителем П.Фресса, він - президент 15 Міжнародного психологічного конгресу (1957 р.) і президент Міжнародного союзу наукової психології (до 1960 p.), редактор і співредактор наукових журналів (1912 - 1933 роки). У перший період наукової праці вчений займався аналізом дослідницьких методик, насамперед тих, що розвиваються в рамках Вюрцбурзької школи, таких як систематична інтроспекція, спря­мованих на вивчення вищих психічних процесів (мислення, воля, детермінуюча тенденція, логічна пам'ять, утворення понять та ін.). Потім він відмовився від цього підходу, що супроводжується критикою методу систематичної інтро­спекції, і переорієнтувався на біхевіористські методологічні настанови. У цей період він ставить ряд нових питань про сприйняття і здійснює новаторські експериментальні до­слідження візуального, у тому числі стробоскопічного, тактильного, кінестетичного сприйняття, психологічного ритму, моторного научіння. Особливу популярність йому принесли експерименти, що проводилися в 1945-1965 роках, по вивченню сприйняття причинності і збереження об'єкта ("ефект тунелю"). У своїх дослідженнях Мішотт встановив, що враження, начебто об'єкт А обумовлює рух об'єкта Б, виникає тільки за певних умов: коли є наступність у часі, напрямі, швидкості. Вченим написано кілька великих робіт, у тому числі: "Сприйняття причинності", "Хрестоматія з відчуття і сприйняття" та ін. Дослідження збереження об'єктів до­зволили виявити, що умовою такого збереження є, наприклад, поступовість зникнення того чи іншого об'єкту, але самий головний висновок, що було зроблено Мішоттом за резуль­татами цих експериментів, полягав в тім, що сприйняття причинності і збереження є таким же сенсорним фактом, як і сприйняття квітів чи звуків, чи простору, часу. Він підкрес­лював важливість для психічного розвитку також і тактильно-кінестичного сприйняття причинності. Хоча експеримен­тальних досліджень цього процесу він не проводив.

ШПРАГЕР Е. (1882-1963р.). Народився в Берліні, помер у Тюбенгені. Німецький філософ і педагог. Одержав філо­софську, історичну і лінгвістичну освіту в Берлінському університеті. З 1909 р. він - викладач Берлінського універ­ситету, з 1911 по 1920 роки - професор Лейпцизького університету, з 1920 по 1944 рік - професор Берлінського університету. Читав гостьові лекції 1936-39 p.p. у Японії. У1944 р. Шпрангер був арештований і ув'язнений у Моабітську в'язницю. У 1945 р. був призначений ректором Берлінського університету. З 1946 р. до своєї відставки, в 1953 p., працював як професор університету Тюбенгена. Вчений був прихиль­ником методу В.Дільтея "наук про дух", заснованому на інтуїтивному досягненні духовної цілісності. Він намагався інтегрувати у свою систему навчання Г.Реккерта про цінності. Ґрунтуючись на методологічній установці трактувати пси­хологічні процеси тільки з психологічних же процесів, Шпрангер увів поняття "розуміючої психології". Вихідний принцип психології, на думку вченого, - розуміння як спосіб безпосереднього досягнення смислового змісту явищ об'єк­тивного духу. Переживання зв'язку внутрішнього душевного життя і цінностей суспільного духовного життя здійснюється в актах діяльності "Я", у яких реалізується певна ціннісна система. Шпрангером написано ряд праць: "Форми життя", "Два види психології", "Психологія особистості", "Хрестоматія з історії психології" і багато інших. Він рішуче відкинув психологію елементів, що розчленовує психічний процес на складові частини та обґрунтував істинність підходу з позиції розгляду душевного процесу як якоїсь цілісності в її смислових зв'язках у відповідності з тим чи іншим змістом культури. Основним завданням духовно-наукової психології як однієї з наук про дух є дослідження відносин індивідуальної, духовної структури людини до структури "об'єктивного духу" і, відповідно, виявлення основних типів спрямованості аб­страктної людини, що одержали в Шпангера визначення "форм життя".

Основних ідеальних типів індивідуальності, обумовлених орієнтацією на ті чи інші об'єктивні цінності, ним було виділено шість: теоретична (область науки, проблема істинності); економічна (прагнення до матеріальних благ, корисності); естетична (прагнення до оформлення, самовираження); соціальна (суспільна діяльність, спрямованість до чужого життя); політична (влада, як цінність); релігійна (сенс життя). В кожній людині можуть бути представлені орієнтації на всі ці типи цінностей, але в різній пропорції, якась з них при цьому буде домінувати. На основі даної типології особистостей Г.Олпортом, П.Верноном, МЛіндзеєм був розроблений тест вивчення цінностей, а також створений тест інтересів Дж.Хол-ланда. У своїх психолйго-культурологічних роботах Шпрангер розглядав античність, християнство, німецький ідеалізм як основні сили, що обумовили зміст сучасної культури. З типологічних уявлень про індивідуальну душу Шпрангер зробив педагогічні висновки: при вихованні дітей вчитель повинен інтуїтивно зрозуміти той тип орієнтації, що може стати ведучим у даної дитини і забезпечити його відповідним операціональним складом. Методологічні настанови розу­міючої психології були реалізовані вченим у його дослідженні психології юності ("Педагогіка юності"), де, зокрема, були порушені питання еротики і сексуальності в юнацькому віці.

БОНАПАРТ М. (1882-1960 pp.). Французький психоаналітик. Грецька принцеса. В 1907 році вийшла заміж за грецького принца Георга. З 1925 року - пацієнтка, послідов­ниця, кореспондент і друг Фрейда. Займалась проблемами некрофілії, садизму і ригідності. В Паризькому інституті психоаналізу читала лекції з теорії інстинктів. В 1953 році опублікувала роботу "Жіноча сексуальність", в якій дослідила комплекси жіночності та чоловічності.

ВАРТ С. Л. (1883-1971 pp.). Народився і помер у Лондоні. Англійський психолог. Фахівець в області інтелекту. У тридця­тих роках одним з перших у психології став проводити факторні дослідження інтелекту, займався багатьма проблемами, в тому числі і проблемами злочинців та ненормальних дітей.

РОРШАХ Г. (1884-1922 pp.). Швейцарський психіатр і психолог. Придумав (винайшов), названий його ім'ям тест, що став одним з головних засобів психодіагностичного вивчення особистості, її структури і неусвідомлюваної мотивації. Тест полягає в інтерпретації (тлумаченні, пояс­ненні) людиною, що тестується, набору чорнильних плям різної конфігурації і кольору, що мають певний зміст для діагностики прихованих настанов, спонукань, властивостей характеру і т. ін.). Діагностичний тест, заснований на сприйнятті. Роботи Роршаха дали імпульс розробці одного з головних напрямків у сучасній психодіагностиці, оскільки дозволили підійти до розгляду особистості як цілісності, а не просто як до сукупності окремих здібностей. Роршах - доктор медицини (психіатрія). Помер від апендициту.

БОШЛЯР Г. (1884-1962 pp.). Французький вчений, засновник неораціоналізму. Професор Дижинського універ­ситету (1930 p.). З 1940 р. - професор Сорбонни. Сприйняла та зрозуміла дійсність є не що інше, як "хвилеподібне коливання і ритм" "створюваної форми". Ритм пов'язує психічні явища, життя і фізичний світ, природу; закон ритму править скрізь. Симетроритмія лежить в основі узгодження всього, що існує. Розум не всемогутній в сучасній культурі. Він відповідальний, передусім, за "функцію" зупинки, заборони і погодження наукового знання як предмету епістемології та наукової рефлексії". Трансцендентальна уява проявляється шляхом встановлення нових змістів "елементів світу". Вчений широковідомий як автор терміну та ідеї діалектичної сублімації як форми (механізму) перетворення енергії прагнень, заміни несвідомого пригнічення усвідомленим пригніченням та перетворенням.

СЕПІР Е. (1884-1939 pp.). Народився в Лауенбурзі (Померанія). Помер у Нью Хевені. Американський лінгвіст, антрополог і психолінгвіст. Народився в Німеччині, з якої ро­дина емігрувала в США в 1889 р. Освіту одержав у Колумбій­ському (бакалавр гуманітарних наук, 1904 p.; магістр -1905 р.) і Пенсільванському університетах (1909 р. - доктор). Пра­цював у 1907-1908 роках науковим асистентом антропології в каліфорнійському університеті Берклі; у 1909-1910 роках викладав антропологію в Пенсільванському університеті. З 1910 по 1925 pp. керував відділом антропології Канадської геологічної інспекції при Національному музеї в Оттаві. 31925 по 1931 рік він - викладач університету Чикаго (соціологія й антропологія). З 1927 р. - професор цього ж університету. З 1931 р. - професор університету Джейл, тут же працював в Інституті людських стосунків (м.Нью-Хевен). З 1931 р. Сепір - редактор наукового журналу і президент Лінгвістичного товариства Америки, а з 1938 р. - президент Антропологічного товариства Америки.

Величезний вплив на вченого зробив Ф.Боас - засновник американської культурної антропології, що розробив метод детального вивчення звичаїв і мови традиційних суспільств і розвиваюче вчення про відносність модально-оцінкових критеріїв, використовуваних у різних культурах. Працюючи в Каліфорнійському університеті Берклі над дослідженням індійських діалектів і виходячи з постулату про можливість їх вивчення тільки в загальному контексті культури, прийшов до висновку, що відмінності в мові пов'язані (через побудову особливої картини світу) з якісними відмінностями в інди­відуальному мисленні носіїв цієї мови. Зокрема Сепір показав, що позначення кольорів, пов'язані з практичною діяльністю представників різних народностей, впливають на організацію найпростіших форм перцептивної діяльності: культурно-специфічний набір слів, що позначає кольори, обумовлює саме сприйняття кольорів, уміння їх розрізняти і класифікувати. Тим самим було дане загальне формулювання "теорія лінгві­стичної відносності", яку конкретизував і додав їй закінченого вираження і категоричності (картина сприйманого світу залежить від національної мови) його учень і послідовник Б.Уорф (1897-1941 pp.). Надалі ця теорія, насамперед в інтерпретації Б.Уорфа, була піддана критиці, у якій було показано і доведено, що відмінності між мовами існують не на глибинному рівні, а на поверхневому, і, крім того, - відносини між мовою і сприйняттям є досить складними і багаторазово опосередкованими (Е.Леннеберг). У 20-х роках Сепір вивчав явища фанатичного символізму за допомогою штучних слів.

РАНК О. (1884:1939 pp.). Австрійський та американський психоаналітик, психолог, філософ. Докторський ступінь (1912 р.).

Основні твори: "Художник" (1907 p.); "Значення психо­аналізу в науках про дух". (1913 p.); "Психологія душі" (1931 p.); "Мистецтво і митець" (1932 p.); "Вольова терапія" (1936 p.); "За межами психології" (1940 p.).

Один з перших послідовників, учнів та колег Фрейда. Спочатку використовував ідеї психоаналізу при дослідженнях зв'язку мистецтва та статевого потягу, тлумачення творів літератури і мистецтва, процесу художньої творчості. Здійснив дослідження інцесту та інцестуозних мотивів. Підтримував, уточнював психоаналітичну концепцію трансфера та ідею про природу релігії. В 1923 р. в книзі "розвиток психоаналізу" (сумісно з Веренці) піддав ревізії класичну техніку психо­аналізу та запропонував віддати пріоритет емоційному досвіду ( а не інтелектуальним процесам та реконструкціям) і назначити в останній стадії психоаналізу дату закінчення лікування.

В 1924 р. опублікував основну книгу: "Травма наро­дження", в якій стверджував, що основним фактором розвитку тривоги та неврозу є травма народження (та визваний нею страх), яку одержує кожна людина у момент появи на світ та відокремлення від матері. Вчений стверджував, що ця травма є головною травмою в житті людей і подолання її повинно бути головним завданням психоаналізу. Він розробив психо­терапію, спрямовану на подолання прагматичного досвіду народження. Вважав, що страх народження є прообразом всіх наступних ситуацій небезпеки. У відповідності концепції Ранка, внутрішній психічний конфлікт виникає через блоку­вання спогадів про " жах народження" та неусвідомленого прагнення людини до повернення в ситуацію, яка передувала акту народження. Вважав, що сексуальний потяг чоловіка ініціюється наявністю неусвідомленого прагнення людини до повернення у материнське лоно і що прагнення людини до повернення і внутрішньоутробний стан визначає її поведінку, яка у поступовому розвитку набуває все більш сублімованої форми.

Вчений вважав, що процес розвитку індивідуальності породжує почуття одинокості та покинутості, яка є основою травматичного досвіду свободи. Як засіб протидії небажаному травматичному розвитку особистості та психіки Ранк розглядав волю, яку трактував як автономну творчу силу. Здійснив великий вплив на розвиток глибинної психології і особливо - неофрейдизму.

ФОЛЬКЕЛЬТ X. (1886-1964 pp.). Народився в Базелі (Швейцарія), помер у Лозанні (Швейцарія). Німецький вчений, один з провідних представників школи "цілісної психології", заснованої Ф. Крюгером. Після одержання освіти в уні­верситетах Відня, Лейпцига, Тюбенгена і Мюнхена (з 1904 по 1912 pp.). Фолькельт стає доктором філософії і доктором педагогіки, займається викладацькою діяльністю: з 1921 по 1926 pp. він - приват-доцент Лейпцизького університету; з 1922 р. - асистент Психологічного інституту; з 1926 р. - професор Лейпцизького університету. З 1933 по 1936 pp. він - директор Педагогічного інституту в Лейпцизі. У 1936-1939 pp. він читає виїзні лекції в Японії та Італії. З 1939 по 1945 pp. він стає директором Психолого-педагогічного інституту в Лейпцизі. З 1934 по 1938 pp. - Голова німецької асоціації Фребеля.

З 1946 р. вчений займається приватною науковою діяль­ністю, також є науковим консультантом багатьох університетів і НДІ і не тільки в Німеччині. Крім цього протягом десяти років він є редактором і співредактором наукових журналів. Останні 4 роки за станом здоров'я Фолькельт відійшов від справ.

Вчений ілюстрував принцип цілісності в досвіді, коли павук перестає реагувати на муху, витягнену з павутиння і покладену до нього в гніздо. Тривалі спостереження за дітьми дозволили йому зробити висновок, що структурність спри­йняття первинна, а не формується в процесі научіння, причому емоційність є обов'язковим компонентом цієї структури. У багаторазових експериментальних дослідженнях він показав, що діти малюють безглузді зображення принципово інакше, чим осмислені, котрі грунтуються на схематизації і словесному контролі.

РУБІН Е. Д. (1886-1951 pp.). Народився в Копенгагені, помер у Холті. Датський психолог. Освіту одержав у коледжі Соломанна, потім вивчав філософію в університетах Копен­гагена (1904-1915 pp.). Тут же, після успішного проходження . конкурсу, зайнявся дослідженням симультанного світлового контрасту під керівництвом А.Леммана, І. Геттінгена (1911-1914 pp.) Там же працював у лабораторії Г.Мюллера разом з Д.Катцем і під керівництвом Е.Гуссерля. У 1910 р. Рубін ­магістр психології, а в 1915 р. - доктор філософії. З 1916 по 1921 р. він - викладач Копенгагенського університету; з 1921 по 1922 р. - доцент; 1922 - професор експериментальної психології (як спадкоємець А.Леммана керував психологічною лабораторією). Був обраний президентом Інтернаціонального конгресу з психології.

Своєю широковідомою роботою "Візуально сприймані фігури" про співвідношення фігури і фону вчений вплинув на подальший розвиток теорії гештальтпсихології. Тут він дав опис суб'єктивних ознак фігури і фону. Фігура, на відміну від фону, являє собою форму, виступає вперед, краще запам'ятовується, фон здається чимось безупинним, що знаходиться за фігурою, фігура сприймається як предмет, а фон - як матеріал; зміна одного тільки фону може призвести до того, що фігура перестане розпізнаватися, при цьому кожна з прилеглих частин може сприйматися і як фігура, і як фон. У1921 р. він створив класичне зображення обернених фігур, ("Ваза Рубіна"), що здається то двома келихами, то двома обличчями.

ПРИНЦХОРН Х. (1886-1933 pp.). Народився в Німеччині (Вестфалія). Помер у Мюнхені. Німецький психіатр і психоаналітик. Виходець з родини торговця, якій були далекі інтелектуальні і художні запити. Філософську, мистецтво­знавчу і медичну освіту одержав з 1904 по 1918 pp. в універ­ситетах Тюбенгена, Лейпцига, Мюнхена, Фрейбурга, Гей­дельберга (магістр мистецтвознавства 1909 p., доктор філо­софії 1911 p., доктор медицини 1919 р.) Займався медициною, а не співочим мистецтвом, як він хотів після одержання мистецтвознавчої освіти. До цього його змусила психічна хвороба його першої дружини. Ще під час першої світової війни Принцхорн познайомився з професором К.Вільманнсом. Потім з 1919 по 1921 р. він працював у нього асистентом у психіатричній клініці Гейдельберзького університету, де той був директором і одержав від професора завдання вивчити "патологічне мистецтво". За цей час його колекція (він одним з перших став збирати твори образотворчої діяльності душевнохворих), яка складалася з картин, скульптур, текстів і ін., зросла в багато разів (у даний час це зібрання, більш ніж з 5000 робіт, знаходиться в Гейдельберзькому університеті. Обробка цього матеріалу була описана в його книзі (1922 p.), де вчений розглядав таку творчість як відображення інтен­сивних психологічних конфліктів і властивих їм станів незв'язності, безвихідності, особистісної мінливості, безпри­чинного занепокоєння, порушення і т. ін. Знайомство з цією творчістю громадськості і фахівців зробило зрозумілим психічні захворювання, у першу чергу шизофренію, як особливі форми людського існування.

Саме в Гейдельберзі відбувається знайомство Принцхорна з Л.Клагесом, непохитним прихильником вчення якого він стає. У 1921 р. вчений припинив роботу в клініці і приступив до вивчення глибинної психології, будучи позаштатним аси­стентом у психіатричній клініці К.Г.Юнга в Цюриху. Потім займався психотерапевтичною практикою в Дрездені у творця аутогенного тренування Й.Г. Шульца. Після цього Принцхорн намагався організувати приватний санаторій у Вісбадені, але через фінансові труднощі це починання не увінчалося успіхом. Потім він відкрив приватну психотерапевтичну практику у Франкфурті. У цей час він багато публікує своїх робіт із психоаналізу, психотерапії, психології особистості і харак­терології, наслідуючи систему Клагеса. З 1924 р. є редактором наукового видання, у якому намагається простежити істо­ричний і культурний розвиток на основі біоцентрованої філософії. Він був близько знайомий з Г.Гессе, А. Жидом, Г.Гауптманом. Багато подорожував і читав гостьові лекції. Помер, заразившись тифом під час поїздки в Рим.

ВАЙЦЗЕКЕР В. Ф. (1886-1957 .pp.). Народився в Штудгарті, помер у Гейдельберзі. Німецький лікар-інтерніст, невролог, філософ і психолог, один з найбільших пред­ставників психосоматичної медицини в Німеччині. Після навчання в Німеччині одержав освіту в університетах Тюбенгена, Фрейбурга, Берліна, Гейдельберга (доктор медицини). З 1910 по 1919 р. одержав додаткову освіту з фізіології (м.Криз, Кембридж). З 1914 по 1919 р. був у діючій армії. З 1923 р. він - екстраординарний професор неврології в Гейдельберзі. Великий вплив на його розвиток зробив З.Фрейд, якого він вважав генієм.

Вайцзекер - один із засновників антропологічної меди­цини, що спирається на поняття "буття - у - світі" і "буття - з іншими" і близької за методологічними настановами другій Лейпцизькій психологічній школі (насамперед - "психології цілісності" Ф. Крюгера). її завдання він бачив у розумінні хворобливих симптомів пацієнта в контексті його духовного розвитку, як конкретне і матеріальне свідчення проблем цього розвитку. Учений ввів поняття "коло форми" для характе­ристики взаємин організму і навколишнього світу, відповідно до якого початковою одиницею аналізу повинне бути ком­плексне утворення, що включає в себе і сприйняття, і рух; відповідно до цього поняття "рух очей", наприклад, повинне супроводжувати сприйняття якої-небудь форми. Він нама­гався реалізувати свої уявлення про медицину цілісності в "антропологічній психотерапії", де поєднував підходи до людини з позицій природничо-наукової медицини і психо­аналізу, який трактував у екзистенційному ключі, ґрунту­ючись на вченні Хайдеггера.

КОСТАРБИНСЬКИЙ Т. (1886-1981 pp.). Народився і помер у Варшаві. Польський філософ, логік, психолог і естет. Займав позицію, близьку до матеріалізму, розглядаючи психічне, як відображення об'єктивної реальності, прин­ципово доступної почуттєвому сприйняттю. Ці погляди сполучалися з прагненням до максимальної раціоналізації процесу пізнання, засобом якої вчений вважав логічну реконструкцію мови науки як умову звільнення її від неясних, заплутаних і неоднозначних понять.

Основний принцип психолого-етичної концепції Костарбинського говорить: "людина повинна прагнути до зменшення зла в житті всіх істот, на долі яких вона може вплинути" (12.с.93).

Демократизм і гуманізм психології й етики Костарбинського послаблюються абстрактністю основних категорій: "голос совісті" однаковий для всіх людей і в будь-яких суспільно-історичних умовах.

БАРТЛЕТТ Ф. Ч. (1886-1971 pp.). Англійський психолог. Працював у різних галузях. Але особливо багато - в галузях експериментальної психології мислення, сприйняття, пам'яті; потім - в області військової психології. Автор декількох книг. Функції і структуру пам'яті вчений розглядав у контексті культури.

БЕНЕДИКТ РУТ (1887-1948 pp.). Американський етно-психолог та антрополог. Доктор філософії (1923 p.), професор Колумбійського університету (1948 p.). Учениця антрополога Боаса. Співробітничала-з 1922 року з М.Мід. Досліджувала взаємозв'язок психіки та культури, психології та антропології. Здійснила психологічну орієнтацію антропології. В результаті соціально-антропологічних досліджень прийшла до висновку, що етнічні особливості визначаються переважно соціальним середовищем, в якому суттєву роль відіграє "етос культури" - специфічна сукупність структур основних суспільних цінностей і постанов, які визначають зміст і спрямованість виховання дітей та життєдіяльність дорослих. В1934 р. в статті "Антропологія та аномалія" показала, що уявлення про "нормальне" і "анормальне" є відносними і варіюються від культури до культури. Підкреслюючи культурогенний та релятивістський характер даних уявлень, відзначила, що їх відносність розповсюджується і на соціальну і на сексуальну поведінку людей. Вивчала "транскультурні" фактори, які дозволяють згладжувати та зменшувати етноцентризм і міжнаціональну ворожнечу.

СПІТЦ Р. А. (1887-1974 pp.). Народився у Відні, помер у Денвері (Колорадо). Німецько-американський психоаналітик і психіатр. Освіту одержав у Будапешті, Лозанні, Берліні. У 1910 р. пройшов курс навчального психоаналізу в 3.Фрейда. З 1926 р. працював у Відні, з 1932 р. - у Берлінському психо­аналітичному інституті. У1933 р. емігрував спочатку в Париж, а в 1938 р. - у США, де з 1939 по 1956 р. працював у Нью-Йорку і з 1956 по 1970 pp. - у Денвері.

Вчений відомий своїми дослідженнями дітей, в яких широко використовував метод прямого (прихованого і відкритого) спостереження, кінозйомок і звукозапису. Він виявив наслідки для психологічного дозрівання і розвитку дітей, що виникають при ранньому розлученні з матір'ю і при відсутності взаємин з іншими людьми (ефект "госпіталізму"). Спіти констатував, що нормальна потреба в контакті з'яв­ляється в дитини в 6 місяців, і, якщо в цей час відбувається відділення дитини від близького дорослого, то вона спочатку довго плаче, вимагаючи матір чи того, хто може її замінити, через місяць у неї з'являється реакція втечі (уповзання, схову), якщо до неї хтось підходить; ще через місяць вона починає уникати всіх контактів з навколишнім світом, а потім її реакції на зовнішні впливи зводяться до мінімуму. Вона байдужіє, не кричить, зникають усі мімічні вирази. При цьому в психіці відбуваються такі зміни, що носять незворотний характер, обумовлюючи виникнення "депресії залежності". Вчений також вивчав сприйняття дітьми людського обличчя, вияв­ляючи ті його частини, що є найбільш важливими стимулами для дитини. Він намагався трактувати виникнення посмішки у тримісячних дітей як символ переходу від принципу задоволення до принципу реальності, коли підсвідомість і передсвідоміеть починають відокремлюватися одне від одного і виникають найперші елементи "Я". У своїх пошуках до­слідник прийшов до висновку, що ефективний розвиток передує перцептивному і когнітивному.

ГЕЛЬБ А. М. (1887-1936 pp.)- Народився в Москві. Помер у Шемберзі (Шварцвальд). Німецький психолог. Після закінчення німецької гуманітарної гімназії Петра і Павла в Москві одержав філософську освіту в Мюнхені. У 1910 р. він захистив дисертацію під керівництвом К.Штумпфа в психо­логічному інституті Берлінського університету. Тут же під його керівництвом працював позаштатним асистентом. З цього часу і почалися його контакти з Грацькою психологічною школою. З 1912 по 1914 р. він - асистент у К. Коффки в Психологічному інституті академії соціальних наук у Франк-фурті-на-Майні. З 1915 р. працював у військовому лазареті по мозкових ураженнях м. Франкфурте. У1919 р. на природничо-науковому факультеті університету Франкфурта захистив дисертацію на заміщення посади доцента з проблеми пору­шення кольоросприйняття, займався також дальтонізмом. З 1919 р. Гельб - приват-доцент і в цей. час проводить до­слідження (разом з Гольдштейном) з функціональної пере­будови сітківки при випадінні поля зору, а також з амнезії на назви квітів при збереженні їх розрізнення, при якій пору­шується здатність до їх класифікації, а орієнтація на них виявляється можливою лише за емоційним відгуком. З 1924 р. Він - екстраординарний професор філософії і психології, з 1929 р. - содиректор (разом з М.Вертхеймером) Психоло­гічного інституту Франкфуртського університету. Він одно­часно працював у Франкфуртському інституті вивчення наслідків уражень мозку. З 1931 по 1933 р. він - ординарний професор університету Мартіна Лютера в м. Галлі; тут керував семінаром "Психологія мозкових уражень", у якому поряд з фахівцями-нейропсихологами брали участь і філософи (М.Хоркхаймер. Б.ТіллиХ, Т.Одорно й ін.). У зв'язку з нацистськими переслідуваннями євреїв був відсторонений у 1933 р. від роботи, подав апеляцію, але в 1934 р. відбулося загострення його хвороби (туберкульоз легень), що не дозволило завершити справу. У 1635 р. читав тільки гостьові лекції (м. Лунд у Швеції).

За своїми науковими поглядами Гельб належав до організмічного і гештальтпсихологічного напрямку. Деякі його філософські ідеї, зокрема про виділення суб'єкта з навко­лишнього світу при еволюційному переході від тварини до людини, дуже високо оцінювалися Л.С. Виготським. Особливо відомі його експериментальні дослідження процесів зорового сприйняття, зокрема сприйняття білого кольору і так званий "тау-феномен" (феномен Гельба), відповідно до якого при неоднаковому тимчасовому інтервалі пред'явлення трьох світлих крапок у тому самому місці простору, виникає ілюзія їх неоднакової просторової близькості - близькі за часом крапки здаються близькими просторово (1914 p.). Разом з Р.Граніт вчений встановив, що поріг різниці на фігурі більший чим на фоні. Він намагався поширити закони гештальта на нейропсихологічну сферу, інтерпретуючи мозкові поразки в термінах порушення формоутворення психічного образу, для чого аналізував руйнування функцій сприйняття, мови, пізнавальних процесів.

ШНАЙДЕР К. (1887-1967 pp.). Народився в Крайлсхаймі (Вюртенберг). Помер у Гейдельберзі. Німецький психіатр і патопсихолог. Освіту одержав з 1905 по 1920 р. в університетах Тюбенгена, Берліна і Кельна (доктор медицини, 1912 p.; доктор філософії, 1921 p.). Після захисту в 1919 р. дисертації для заміщення посади доцента працював у А. Ашффенбурга в Кельнському університеті як приват-доцент. З 1922 р. Шнайдер - екстраординарний професор. З 1931 р. він - ординарний професор і директор лікувального інституту Німецької дослідницької психіатричної клініки в Мюнхені. З 1934 р. він - професор гістології і неврології (невропатології) університету. З 1946 йо 1955 р. - ординарний професор психіатрії і директор психіатричної клініки в університеті Гейдельберга; 1951- 1952 pp. був ректором університету. Разом з К. Ясперсом вважається основним представником феноме­нального напрямку в психіатрії. У своїх працях він дав практичну ознаку психопатії - особливості особистості, від яких страждає або сам пацієнт, або його оточення. Шнайдер фактично вивів вчення про патологічний розвиток осо­бистості на новий рівень. Він запропонував тут загальну емпіричну номенклатуру психопатій (які він розглядав насамперед як ендогенно обумовлені), виділяючи - на основі найбільш яскраво виражених рис - гіперінтимних, депре­сивних, невпевнених у собі, фанатичних, марнолюбних, лабільних, вибухових, байдужих, безвладних, астенічних і ін. психопатів. Він також зробив спробу визначити шизофренію як патологічну зміну особистості і її світогляду, а не як нозологічну одиницю. При цьому ним описаний ряд харак­теристичних симптомів шизофренії: переконання хворого, що його думки вимовляються вголос; слухові галюцинації, що коментують його поводження; соматичні галюцинації; марення і відчуття того, що дії контролюються іншими. Він трактував надмірну (фанатичну) релігійність як психічне відхилення (патологію).

РЕЙК Т. (1888 -1969 pp.). Австро-американський психоаналітик. Учень Фрейда. Доктор наук. До 1938 р. жив у Берліні, а потім емігрував у США. Основні праці: " Притаманне і чуже Богові", " До психоаналізу релігійного розвитку"(1923 p.); "Догма та ідеї примушування" (1927 p.); "Ритуал";(1928 р.); "Мазохізм в сучасній людині"(1941 p.); "ЗО років з Фрейдом" (1956 p.); "Міф і вина" (1957 р.) та ін. Здійснив психоаналітичне дослідження релігії. Детально проаналізував зв'язок між специфікою переживання єдиного комплексу з формуванням різних типів побожності, зв'язок релігії та релігійного догматизму з неврозом нав'язковості та інші проблеми. Досліджував розбіжності між коханням і сексом, явища садизму та мазохізму в релігійних, національних та соціальних осередках. Критикував теорію сексуальності Фрейда як "прекрасну помилку".

КРЕЧМЕР Е. (1888-1964 pp.). Народився у Вюстенроті (біля Хайльброна). Помер у Тюбенгені. Німецький психіатр і психолог, творець типології темпераментів на основі особ­ливостей статури. У 1906 р. почав вивчати філософію, всесвітню історію, літературу і історію мистецтв у Тюбінгені, але через два семестри змінив спеціалізацію і став вивчати медицину, спочатку в Мюнхені, де на нього сильно вплинули психіатричні заняття Е.Крепеліна, потім був на стажуванні в Гамбурзі і Тюбінгені у Р.Гауппа, під керівництвом якого підготував і захистив у 1914 р. докторську дисертацію з теми: "Розвиток марення і маніакально-депресивний симптомо-комплекс". Із вступом на військову службу займався ор­ганізацією неврологічного відділення військового госпіталю в Бад-Малгентхаймі. У 1918 р. він перебрався в Тюбінген, де працював як приват-доцент і у цей же час опублікував свою роботу "Сенситивне марення відношення", яку К. Ясперс оцінив як близьку до геніальної. У 1926 р. Кречмер був запрошений як ординарний професор психіатрії і неврології в університеті Марбура. З 1946 по 1959 р. він працював як професор і директор неврологічної клініки в університеті Тюбінгена. Після передачі клініки учням вчений організував власну лабораторію конституціональної і трудової психології, якою керував до самої смерті.

Серед його публікацій ( їх більше 150) особливе місце займають роботи зі співвідношення конституції тіла і ха­рактеру. На початку 20-років він пережив особливий творчий підйом і в цей час з'явилася основна його робота, що принесла йому всесвітню популярність - "Побудова тіла і характер" (1921 р). Тут було описане обстеження близько 200 хворих. На підставі безлічі обчислень співвідношення частин тіла Кречмер виділив типи побудови тіла (чітко виражені - лептосомний, чи психосоматичний, пікнічний, атлетичний і, менш визначений, диспластичний. Ці типи конституцій він співставив з описаними Крепеленом психічними захво­рюваннями - маніакально-депресивним психозом і шизо­френією і, виявилося, що існує визначений зв'язок: до маніакально-депресивних психозів більш схильні люди з пікнічним типом конституції, а до шизофренії - з лептосомним. Далі він зробив малообгрунтоване припущення, що ті ж особливості темпераменту, що є ведучими при душевних захворюваннях, можуть бути виявлені, лише при меншій їх виразності, і в здорових індивідів. Розходження між хворобою і здоров'ям по Кречмеру, лише кількісне: будь-якому типу темпераменту властиві психотипічний, психопатичний і здоровий варіанти психічного складу. Кожному з основних психічних (психотичних) захворювань визначена форма психопатії (циклоїдна, шизоїдна), а також визначений характер, точніше, темперамент здорової людини) циклотимічний, шизотимічний). Найбільш схильні до психічних захворювань пікнік і психосоматик. Циклотимічний характер при надмірній виразності може доходити, через вже анор­мальну циклоїдну варіацію характеру, до маніакально-депресивного психозу. При шизотимічній формі темпе­раменту, у випадку відхилення від норми, виникає шизоїдна, що трансформується при форсуванні хворобливих ознак у шизофренію. Надалі вчений виділив сім темпераментів, співвідносних з трьома основними групами: 1. Циклотимічна, на основі пікнічної статури (а: гипоманічний, б: синтонний; в: флегматичний). 2. Шизотимічний, лептосомної статури (а: гіперістеричний, б: власне шизотимічний, в: анестетичний); 3. Глузкий темперамент на основі атлетичної статури як особ­ливий вид темпераменту, що характеризується в'язкістю, труднощами переключення і схильністю до афективних спалахів, найбільш схильний до епілептичних захворювань. Як основні властивості темпераменту Кречмер розглядав чутливість до подразників, настрій, темп психічної діяльності, психомоторику, індивідуальні особливості, що, у кінцевому рахунку, обумовлені хімізмом крові. У своїй роботі "Геніальні люди" (1929 p.), для якої почав готувати матеріал в 1919 p., він зробив спробу переносу свого вчення про типи конституції в область наук про дух. Вчений проводив також дослідження конституціональних особливостей злочинців, на основі чого давав рекомендації про проведення з ними реабілітаційної роботи. Надалі спробував підвести під своє вчення біологічний базис - на основі розуміння конституції організму як обумов­леної індивідуальними особливостями роботи системи залоз внутрішньої секреції. Крім усього цього, починаючи з 1946 p., Кречмер займався також великими дослідженнями морфології і фізіології розвитку дитячої і юнацької психопатології. Велику популярність принесла вченому розроблена ним ще в 1923 р. психотерапевтична методика (гіпноз активний східчастий), заснована на проробленні пацієнтом імажинативних образів. Він ввів поняття ключової психічної травми як такої, що торкає найбільш уразливі сфери переживань.

МЕЙЕРСОН І. (1888-1983 pp.). Французький психолог, історик і мистецтвознавець. Творець школи порівняльно-історичної психології, автор досить відомої книги "Психо­логічні функції і надбання" (1948 p.). Вчений трактував розвиток особистості як історично обумовлений процес об'єктивації психічних функцій у продуктах культури.

РОТХАККЕР Є. (1888-1965 pp.). Німецький вчений. Співробітничав з Дільтеєм, Гуссерлем. Значну частину життя працював у Боннському університеті (з 1929 р. - професор).

Частина його робіт: "Прошарки особистості (1938 p.); "Проблеми культурної антропології" (1948 p.); "Людина й історія" (1950 p.). До генеалогії людської свідомості (1966 p.).

Людина завжди живе у певній ситуації з відповідним горизонтом світосприйняття (переживань), виходячи з якого і будується її діяльнісна активність. Люди завжди належать певному суспільству, яке утворює їх специфічне середовище і самореалізується культурами (етнічними і мовними з їх неповторними традиціями і настановами). Культура задає "життєві стилі" як форми самовираження індивіда. В них людина "веде себе" і ставиться до "самої себе", в них вона постійно "перекладає себе", об'єктивуючи "своє внутрішнє". Тим самим вона реалізується як історична особистість, що конструює "свої світи". В стилістиці людської поведінки нічого початково природного не закладено, вона постійно фор­мується і підтримується діяльнісними зусиллями, виражаючи те, що людина сама двояка - вона і дана і задана, що робить її справжньою (аутогенність, ідентичність) проблемою. Індивід майже завжди виявляється "між".

ВЕРНЕР X. (1890-1964 pp.). Народився у Відні, помер у Бустері (Массачусетс). Німецько-американський психолог, один з найбільших фахівців із психології розвитку, близький у своїх поглядах до Г.Кафки. У 1926 р. у Гамбурзі йому було присвоєне звання професора. З 1933 року він читав гостьові лекції в американських університетах (до 1947 p.): Мічиган, Бруклін, Кембридж, Вустер.

Вернер належав до піонерів порівняльної психології розвитку. На його думку, генетичний підхід може засто­совуватися в тих випадках, коли в наявності будь-які зміни поведінки, тобто у порівняльній, дитячій, диференціальній психології, у патопсихології і у психології народів. Розвиток усіх форм життя розумівся ним як здійснення онтогене­тичного закону, відповідно до якого система, що саморозвивається, переходить від стану відносної розмитості, неви­значеності до малої диференційованості, до стану більшої чіткості, диференціації, зв'язку та ієрархічної інтеграції. В силу цього, якщо мова йде про розвиток дитини, то суспільство стає лише приватним фактором, що провокує розгортання спокон­вічно властивих дитині, іманентних психологічних структур) за цим напрямом написана монографія, 1957 p.). Вчений намагався використовувати даний закон у крос-культурних дослідженнях, насамперед, - у вивченні процесу понять. На його думку, у мисленні як примітивної людини, представника традиційного суспільства, де немає писемності, так і непов­ноцінної чи людини чи дитини є схожі структурні елементи.

Характерним є недиференційованість, синкретичність ми­слення, яке здійснюється за типом комплексів (окремі, актуально сприймані і тому часто випадкові ознаки стійко поєднуються в єдиний образ, мислення не відділене від сприйняття, емоцій і дій, немає розбіжностей суб'єкта і об'єкта, використовуються лише конкретні способи класифікації). При цьому, сучасна людина (звичайно ж розумна), у порівнянні з примітивною, пізніше досягає зрілості, але її інтелектуальний розвиток продовжується значно довше, а не зупиняється на ранніх етапах. Вернер проводив також дослідження розвитку сприйняття і мови, зокрема, вивчав процес переключення орієнтування дітей з форми предмета на його колір.

ХАЙДБРЕДЕР Е. Ф. (1890-1969 pp.). Народилася в Квінеї (штат Іллінойс), померла в Каліфорнії. Американський психолог. Після коледжу (бакалавр мистецтв, 1911 р.) вчилася в університеті штату Вісконсин (магістр, 1918 p.), у Колум­бійському університеті (доктор філософії, 1924 р.). Працювала в Міннесотському університеті 1923 -1925 pp. як викладач, 1925-1928 pp. як асистент професора. З 1929 р. вона -асоціативний професор факультету психології цього універ­ситету, де працювала майже ЗО років.

Хейдбредер вивчала процеси мислення і научіння, зокрема, досліджувала вікову динаміку ефективності научіння і вплив несвідомих настанов на научіння. Разом зі співробітниками вона розробила тест для виявлення технічних здібностей. Якийсь час вона займалася психологією мистецтва і психо­логією творчості, а також - історією психології.

АЛЕКСАНДЕР Ф. Р. (1891-1964 pp.). Американський психоаналітик і лікар. Професор Чиказького університету з 1930 року, засновник і директор Чиказького інституту психоаналізу (1932- 1956 pp.).

Одержав визнання Фрейда за розробку ідеї "супер-его".

Основні праці: "Психоаналіз сукупності особистості" (1927 p.); "Підвалини психоаналізу"(1948 p.); "Двадцять років психоаналізу" (1953 p.); "Значення Фрейда" (1960 p.).

На відміну від Фрейда, Александер вивчав різноманітні емоційні порушення та психосоматичні розлади, виявляючи їх залежність від своєрідних неусвідомлюваних внутрішніх психічних конфліктів та вбачаючи головну причину скоріше в деформаціях міжособистісних стосунків, ніж у сексуальних відхиленнях. Він досліджував негативні наслідки виховання дітей в надмірній суворості або пестливості.

ПОЛАНІ М. (1891-1976 pp.). Американський вчений, виходець з Угорщини. З 1932 р. - професор Манчестерського університету.

Деякі з його праць: "Наявне знання"(1962 p.); "Знання і буття" (1969 p.).

В структурі орієнтованої і пізнавальної діяльності в сенсомоторних знаках, сприйнятті, використанні мови, методах діагностики і експериментування, актах наукової творчості і т.ін. Подані відрізняє явні і неявні компоненти. Останні освоюються людиною в практичних діях, в сумісній науковій роботі і слугують підґрунтям її цілеспрямованої активності. В науці явне знання надане як інтерперсональне (в поняттях і теоріях), неявне як особисте знання, вплетене в мистецтво експериментування та теоретичні навички вчених.

МОРЕНО Д. Л. (1892-1974 pp.). Народився в Румунії, освіту одержав у Відні, де в 1917 р. захистив дисертацію. 31919 р. до 1927 р. працював психіатром в Австрії.

Він сформулював принцип групової психотерапії, засно­ваної на соціометрії, вивчення міжособистісних відносин у групі людей. Морено ввів термін "соціометрія" - уявлення про неправильну організацію груп і про те, як контролювати поведінку, що відхиляється. У1927 р. Морено переїхав у США, де працював психіатром і був відомим фахівцем з психодрами. З 1936 р. і до самої смерті завідував санаторієм "Морено" у Нью-Йорку. Між 1929 і 1936 р. заснував театр спонтанностей у Відні, Театр імпролентю і Терапевтичний театр у Нью-Йорку.

У 1964 р. Морено був обраний почесним Президентом Першого міжнародного конгресу з психодрами.

Він викладав у Колумбійському університеті в Нью-Йорку, читав лекції в багатьох інших університетах Америки і Європи, включаючи Чехословаччину, Румунію, Угорщину й інші країни. Морено заснував американське товариство групової психотерапії, активно сприяв виданню журналів: "Соціометрія і групова психотерапія" і "Міжнародний журнал соціометрії і соціатрії".

Вчений був супротивником аналізу Фрейда, вважав його штучним світом слів і снів, що виникають і живуть у кабінеті. Він робив акцент на дії та поведінку у природних умовах.

Психодрама заснована на зустрічі, головним принципом якої є антимімезис. Динамічні процеси в психодрамі вини­кають через дві протилежні тенденції: зустріч є аспектом антимімезиса, театралізація має на увазі наслідування. Предметом зустрічі психодрами є сама людина, яку Морено називає "Ти". Ціль полягає в тому, щоб знайти істину за допомогою "драми", програючи різні почуття в однакових чи різних ситуаціях.

Морено стверджував, що він домігся більшого катарсису та емоційного полегшення, що принаймні частково вирішують психологічні (психічні) проблеми за допомогою психодрами, чого не робив Фрейд, лише розмовляючи з пацієнтом. Для Морено гра - ключ до реальності, шлях до рятування від недуги і патології, повернення до повноцінного життя.

ПЛЕСНЕР X. (1892-1944 pp.). Німецький філософ, соціолог і психолог. Один з родоначальників філософської антропології, психології. Він трактує людину як ексцентричну істоту, що постійно прагне до виходу за межі безпосереднього існування, до нескінченного самопізнання, так, що людина нібито завжди перебуває "поза місцем" і в "нічому". Тим самим Плеснер підкреслював в людині моменти самовідчуження і різні духовно-психічні трансформації, зневажаючи аспекти стійкості, визначеності в характері і життєвій позиції людини. Вчений прагне усунути відверто спекулятивні апріорні настанови філософсько-антропологічної концепції Шеллера, що дотримувався своєрідного дуалізму і вважав, що деяке вище духовне джерело в людині деталізує дійсність і дає особливий світ свободи і незалежності. Людину Плеснер ХОТІВ зрозуміти в єдності її біофізичної і духовної сторін, що виразилися в досягненнях культури. В ексцентричних реакціях людини на середовище і зміни власного буття, за Плеснером, зливаються духовна і фізична сфери: фізичний автоматизм сполучається зі свідомою реакцією особистості. Ексцентричності вчений надає універсального значення визначальної риси, яка позначається в інтелектуально-моральному та емоційно-безпосередньому актах. Ексцен­тричні акти поведінки, за Плеснером, визначають відношення людини як до самої себе (і, насамперед, до свого тіла), так і до навколишнього світу. Прагнення Плеснера звільнитися від традиційних метафізичних концептів і настанов у розумінні людини не допомогло йому збагнути людину.

КАРДИНЕР А. (1892-1981 pp.). Американський етнолог, психоаналітик, соціолог та психіатр. Пройшов курси психо­аналізу у 3.Фрейда і деякий час працював з ним у Відні. Після повернення у Нью-Йорк дуже активно почав практикувати психоаналіз. Разом з антропологом Р.Лінтоном досліджував особливості психіки і особливості людей, які належать до різних етнічних, расових та культурних груп.

Розробив психодинамічне розуміння національного характеру.

Вивчав проблеми агресивності, виховання, адаптаційні можливості особистісних структур.

Першим запропонував здійснити інтеграцію психоаналізу антропології на основі етнопсихології та її понятійного апарату.

Особливу увагу приділяв дослідженню проблем осо­бистості, суспільства та культури. У розвитку власних уявлень виходив з психоаналітичного розуміння природи, структури та формування особистості. В подальшому здійснював його

культурологічну та соціологічну модернізацію. Створив концепцію базисної структури особистості.

На основі психоаналітично орієнтованого порівняльного аналізу культур дійшов до висновку, що культурний розвиток значною мірою визначається використовуваними суспіль­ством методами очікування та самозбереження. Кардинера іноді відносять до лідерів неофрейдизму. Він є автором книг "Індивід та його суспільство" (1939 p.); "Психологічні межі суспільства" (1945 p.).

ІНГАРДЕН Р. (1893-1970 pp.). Народився і помер у Кракові. Польський філософ, феноменолог, психолог і естет. Учень Гуссерля. Член Польської академії наук (з 1957 p.). У 1933-1945 р. викладав у Львівському, а з 1945 р. у Ягел-лонському університетах.

Вчений розвинув свій варіант феноменології, відмінний від феноменології Гуссерля. Найбільшу популярність придбали роботи Інгардена в області естетики і психології мистецтва. Він, також, є автором праць із проблем теорії пізнання, уяви і натхнення, логіки і формальної онтології.

ЛАНДБЕРГ Д. Е. (1895-1966 pp.). Народився у Фейрделі (Північна Дакота), помер у Сіетлі (Вашингтон). Американ­ський соціальний психолог, соціолог-неопозитівіст. Інтер­претував поняття соціології з погляду опреціоналізму. Наслідуючи біхевіоризм, вчений ототожнював задачу дослі­дження стимулів і мотивів поведінки з описом самої поведінки - її фактичних емпирічних сторін. Висунувши перед соціо­логією і психологією програму визначення ознак і харак­теристик поведінки індивідів і груп, Ландберг виступив у якості одного з творців так званого соціального біхевіоризму. Він - прихильник кількісних методів у соціології і соціальній психології, перенесення методів і моделей природничих наук (особливо фізики) у соціологію та психологію.

СОНДІ Л. (1893-1986 pp.). Народився в Словаччині. В 1919 р. закінчив Будапештський університет (медицина). Вніс нове поняття в психоаналіз; родове несвідоме. Закріплені форми поведінки передаються в спадок. В 1939 р. Сонді опублікував свій тест, який приніс йому світову популярність, про спадково обумовлену схильність людини до певної форми патології.

МАНХЕЙМ К. (1893-1947 pp.). Німецький соціолог, соціальний психолог та філософ. Вчився в університетах Будапешта, Гейдельберга, Парижа.

В 1919 р. емігрував з Угорщини в Німеччину. З 1925 р. - приват-доцент філософії в Гейдельберзькому університеті Франкфурта-на-Майні.

В 1933 р. емігрував у Великобританію і спочатку викладав у вищій Лондонській школі. З 1941 р. - професор педагогіки Лондонського університету. Останні роки життя очолював один з відділів ЮНЕСКО. Основні праці: "Проблема соціології знання"(1925 p.); "Вступ в соціологію знання" (1929 p.);" Людина і суспільство в епоху перетворень"(1935 p.); "Діагноз нашого часу" (1943 р.) ; "Все про соціологію і культуру"(1956 p.). спеціально займався аналізом релігійної свідомості.

Активно займався проблемами і освіти. Концепція вченого може бути визначена як культурологічна методологія з дуже широкою сферою можливих аплікацій. Культурцо-історичні епохи відрізняються наявністю життєвих домінант, які визначають загальний їх стиль та пануючі в них "стилі мислення" ("мислительні позиції"). У цьому відношенні сучасна епоха кризова. По відношенню до неї можна говорити про зникнення єдиного інтелектуального світу з фіксованими і домінуючими цінностями та нормами. Більш того, за раціонально організованим мисленням виявилась його підоснова - колективне несвідоме. Стала наявною неспро­можність однієї з основних абстракцій європейської культури - наявність позаісторичного суб'єкта пізнання" який мислить з "точки зору вічності", тобто зовнішнього об'єктивного спостерігача, який виносить остаточні справжні оцінки.

Світ, за Манхеймом, - це світ різних особистих інтересів, різних типів та стилів мислення, які потребують свого вираження в системах поглядів і які претендують на статус "єдино правильних". Знання виявляється контекстуально і соціально, а, зрештою, - культурно обумовленим. Історія думки у вченого - це історія зіткнення класових, групових та інших світоспоглядань, які прагнуть раціонально себе оформити. Отже необхідно розрізняти когнітивні системи за механізмами їх соціальної обумовленості. Якщо за природознавством та математикою ще можна визначити статус об'єктивного знання, то знання соціогуманітарне, за Манхеймом, не може бути адекватно проаналізоване без врахування його соціальної детермінації. В загальнокультурних же рамках виявляється обумовленість будь-якого знання: його параметри залежать від зайнятої в соціокультурному просторі позиції, заданого бачення ("перспективи").

РАЙН Д. Б. (1895-1980 pp.). Народився: Туніата (Пен­сільванія), помер: Хіллсбороу (Північна Кароліна). Аме­риканський психолог і парапсихолог. Так само, як і Васильєв у Росії, він вважається засновником наукової парапсихології. Після закінчення школи протягом 1,5 року вивчав богослів'я. У 1917 p., із вступом США у світову війну, пішов добро­вольцем у морську піхоту, потім одержав біологічну освіту в Чиказькому університеті (фізіологія рослин). Працював з 1925 р. на кафедрі ботаніки університету Західної Вірджинії. Потім до 1928 р. - викладач філософії і психології, а з 1930 р. - асистент професора, з 1934 р. - асоціативний професор і з 1937 по 1950 р. - повний професор, а також керівник психологічної лабораторії в університеті Дьюка. До пенсії з 1965 р. - директор інституту "Фундаментальних досліджень людської природи" у м.Даремі.

З 1928 р. Райн почав наукові дослідження в лабораторії парапсихології, заснованої У. Мак-Дугаллом в університеті Дьюка (який згодом став приватним інститутом), займався до 1935 р. проблемами життя після смерті, потім до 1940 р. проводив дослідження яснобачення, а з 1945 р. - телепатії. З 1985 p. почав дослідження паранормальних властивостей тварин. Саме під його керівництвом КЗенер проводив свої всесвітньо відомі досліди з картами ("карти Зенера"). За підтримки У.Мак-Дуггала Райн заснував у 1937 р. пара-психологічний журнал. Вчений для пояснення парапсихоло-гічних феноменів звертався до поняття псі-функції, на яку не діють відомі фізичні закони, і для аналізу якої потрібна зміна методологічної орієнтації з моделі "передавач - канал - одержувач" на психолого-квантову модель; але в реальних дослідженнях його школи вона не була задіяна. Він понятійно оформив напрямки наукової парапсихології: вивчення позасенсорного сприйняття, коли розглядається питання, чи є можливість і, якщо є, то як в таких умовах приймати чи посилати інформацію через невідомі ще сенсорні канали. І вивчення психокінезу, коли досліджуються прямі психічні дії на фізичні системи. Він багато чого намітив у новій галузі

РАЙХ В. (1897-1957 pp.). Австро-американський психолог, психіатр, психоаналітик. Один з лідерів ліворадикального фрейдизму. Учень і колега Фрейда. Доктор медицини (1922 p.). Основні праці: " Функції оргазму" (1927 p.); "Аналіз характеру"(1928 p.); "Генітальний та невротичний характери" (1929 p.); "Сексуальна революція" (1936 p.). Під впливом Фрейда, Адлера, Маркса, Бергсона та буддійських доктрин розвивав власні психоаналітично орієнтовані концепції, вважаючи сексуальність та оргазм основними регулюючими механізмами людської життєдіяльності, розробляв науку про "сексуальний фундамент Маркса" та "психологічний фун­дамент Фрейда". В 1934 р. відійшов від ортодоксального психоаналізу, покинув міжнародну психоаналітичну асо­ціацію, емігрував у США в 1939 р. Створив вчення про сексуальну репресивність, яка використовує сім'ю, політику та культуру з метою пригноблення сексуальності і свободи людини і, тим самим, формує консервативний тип характеру людей, орієнтованих на сліпе підкорення та підтримку диктатури. Проаналізував сексуальне як основне джерело масової невротизації та неврозів.

ПЛФОРД Д. П. (1897-1976 pp.). Народився: Аврора (штат Небраска). Помер там же. Американський психолог. Освіту одержав в університеті штату Небраска (1918-1924 pp.) бакалавр і магістр гуманітарних наук, у Корнеллському університеті (1924-1926 pp.) - доктор філософії; пізніше - знову в Небрасці (1952 р.) - доктор прав і в університеті Південної Каліфорнії (1926 р.) доктор соціології. Працював як асистент викладача в університеті Небраски з 1924 по 1926 р.

Корнеллському університеті; 1926-1927 pp. він - викладач психології в університеті Іллінойсу; 1927-1928 pp. - асистент професора психології в університеті Канзаса; з 1928 по 1940 р. асоційований професор університету Небраски, паралельно директор відділу освітніх досліджень, 1938-1940 pp. він -професор психології університету Південної Каліфорнії.

Гілфорд почав свою наукову діяльність зі складання опитувальника на розрізнення екстравертів та інтровертів. Всесвітню популярність йому принесли дослідження, в яких він, на основі використання тестів і факторного аналізу, зробив спробу математичної побудови моделі творчої особистості. Ця модель широко використовувалася надалі для визначення творчих здібностей в американській науці і промисловості. В результаті своїх двадцятилітніх досліджень вчений прийшов до побудови "кубічної моделі структури інтелекту", у якій було представлено три виміри: операції (пізнання, пам'ять, оціню­вання, дивергентна і конвергентна продуктивність), зміст (образотворчий матеріал, символічний, семантичний і поведінковий), результати (елементи, класи, відносини, системи, типи перетворень і висновки, що робляться). Разом зі співробітниками йому вдалося ідентифікувати і забез­печити діагностичними засобами 98 з 120 можливих факторів, утворених клітками цього куба. Особливий інтерес в його дослідженнях викликали методики дослідження дивер­гентного мислення, що були орієнтовані на завдання, що не мають строгого алгоритму рішення і вирішуються різними шляхами. Зокрема був створений "Тест університету штату Південна Каліфорнія", у якому визначилися такі ознаки дивергентного мислення, як легкість, гнучкість і точність.

Гілфорд трактував особистість як просте сполучення певних індивідуально-специфічних рис. Відповідно до цього він розробив тест "Огляд темпераментів", що дозволяє діагностувати загальну активність, самовпевненість, владність, товариськість, емоційну стійкість, об'єктивність, друже­любність, вдумливість, мужність, особистісні відносини. В результаті факторно-аналітичного дослідження, першого в галузі вивчення особистості, прийшов до достатності виді­лення наступних мотиваційних факторів: організмічних потреб (голод, секс, потреба в русі), потреби у визначених параметрах середовища (комфорт, чистота), потреб, пов'я­заних із соціальним станом (воля, чесність), соціальних потреб, (загальні інтереси, потреба в ризику, у розвагах). Учений першим став досліджувати особливості зв'язку особистісних ознак і мотиваційних структур, зокрема - предметних інтересів.

ФЕНХЕЛЬ О. (1897-1946 pp.). Народився і помер у Відні. Відомий німецько-американський психоаналітик. Освіту одержав у Берлінському Психоаналітичному інституті (1922 p.), разом з М.Ейнтінгеном. З 1926 по 1933 р. - співробітник цього ж інституту. Займався діяльністю психоаналітичного товариства в Осло (1933-1935 pp.) і Празі (1935-1938 pp.). З 1938 р. Фенхель - викладач психоаналізу в Лос-Анжелесі. Розглядав сильну ефективну реакцію як прояв давно пригнічених інтенцій в умовах недостатності звичайного контролю "Я", що буває через збудження, чи через занадто довгу блокаду задоволення потреб. Він висловлював думку, що руйнування стримуючих рамок "суперего" і вивільнення імпульсів при манії відбувається по механізмах, аналогічних існуючим в середньовічних карнавалах, де таке вивільнення сильно санкціоноване. За його спостереженнями, фобічна тривожність може ховатися за поведінкою, орієнтованою на пошук небезпечних ситуацій (альпінізм, стрибки з парашутом і ін.), по механізму психологічного захисту через ідентифі­кацію з агресором.

ЛЕРШ Ф. (1898-1972 pp.). Народився і помер у Мюнхені. Німецький психолог, представник розуміючої психології і характерології. Одержав середню освіту в гімназії Мюнхена В 1916-1918 pp. він знаходиться на військовій службі. У 1918 р. почав вивчати машинобудування у Вищій технічній школі Мюнхена. З 1919 р. по 1922 р. вивчав філософію та історію німецької літератури в Мюнхенському університеті. У 1922 р, Лерш захистив докторську дисертацію під керівництвом Ф.Штриха за темою німецького романізму, після чого якийсь час працював домашнім учителем, одночасно навчаючись банківській справі. Під впливом праць 3.Фрейда звернувся до психології і з 1923 р. знову проходить навчання в Мюнхен­ському університеті у Е.Бехера, М.Гейгера, А. Пенделя, а також слухав курс психіатрії у О.Бумке. З 1925-1933 pp. Лерш - військовий психолог у психологічній лабораторії (керівник Б.Рифферт) у Міністерстві рейхсфера, де займався розвитком психодіагностичних тестів визначення профпридатності офіцерів. У 1929 р. Вищій школі Дрездена він захистив дисертацію для заміщення посади доцента з психології та філософії ("Обличчя і душа"), у якій першим в історії пси­хології використовував кінозйомку для систематичного вивчення мімічних реакцій. З 1930 по 1936 pp. Лерш - асистент у психологічному інституті при Вищій технічній школі; з 1936 р він - екстраординарний професор філософії і характерології. У 1937 р. він приймає запрошення і займає кафедру психології і педагогіки університету Бреслау; у цей же час виходить основна праця його життя, книга "Побудова характеру", що надалі неодноразово перевидавалася ( а в 1951 р. навіть під іншою назвою - "Побудова особистості"). З 1939 р. Лерш працює в Лейпцизькому університеті (як спадкоємець Ф.Крюгера, засновника "Лейпцизької школи психології цілісності"); з 1942 року працював у Мюнхені у підготовці військових психологів. Після війни звернувся до проблем соціальної психології. З 1952 по 1966 роки викладав у Мюнхені в університеті. Член правління Німецького союзу психологів (1938-1945 pp.). Голова німецького товариства психологів (1953-1955 pp.).

Вчений працював у традиціях німецької характерології. У цьому відношенні найбільший вплив на його світогляд зробили Л.Кларес і А.Пфендер. Він ставив своїм завданням на основі феноменологічного самоспостереження дати макси­мально повний опис стійких і індивідуально різних настанов особистості. Ґрунтуючись на загальноантропологічних уявленнях про полярність відносин індивіда з навколишнім світом, він розробив досить умоглядний висновок про шари характеру, у яких виділив "надбудову". Дав класифікацію пережитих потягів, виділивши три рівні: рівень потягів вітального буття (прагнення до діяльності, до насолоди, лібідо, прагнення до вражень), рівень вражень індивідуального *Я" (потреба в самозбереженні, егоїзм, воля до влади, рівень домагань, прагнення до значимості, потреба у визнанні, потреба в самоповазі) і рівень індивідуального буття (людське співчуття, прагнення до продуктивної творчості, пізнавальні інтереси, любовна співучасть, обов'язок, художні потреби, метафізичні потреби, релігійні шукання). Ще в 1938 р. Лерш постулював антицилаторний характер мотивації. Він дав розгорнутий феноменологічний аналіз ендотимних пере­живань. Розробив вимоги з підготовки фахівців-психологів у Німеччині. Вчений займався надзвичайно широким колом психологічних питань (ціннісні орієнтації, філософська антропологія, діагностична характерологія, психологія статі, спортивна і юридична психологія).

ЕЙДЕЛЬБЕРГ Л. (1898-1970 pp.). Народився в Злоцові (Угорщина), помер у Нью-Йорку. Відомий американський психоаналітик. Після вивчення медицини у Відні дуже зацікавився психоаналізом і звернувся до нього (з 1928 p.). У 1938 р. емігрував у Лондон, а в 1940 р. - у США. З 1951 р. він - професор державного Медичного центру в Дауні (Нью-Йорк). Був також редактором енциклопедії психоаналізу (1968 p.).

БЛУМЕР Г. (1900-1987 pp.). Американський психолог і соціолог. Викладач в 1925 -1952 pp. в Чиказькому, а в 1952 р. -в Каліфорнійському університетах. Учень Г.Міда. Намагався переорієнтувати методологічні постанови прагматизму (у варіанті інструменталізму Дьюі) в термінах теорії свого вчителя. В 1937 році запропонував термін "символічний інтернаціоналізм" для визначення концепції, класиком якої за правом вважається (крім Міда, її підвалини були закладені деякими роботами Кулі і Морено).

Основна робота вченого, яка викладає його концепцію символічного інтеракціоналізму - "Символічний інтеракціонізм: перспективи та методи"(1969 p.). У своїх теоретичних розробках та дослідженнях Блумер виходив з настанови Дьюі про визначення об'єкту, виходячи не з його властивостей, а з його ролі в житті людей. Об'єкт - це те, що він значить в очікуваній та реальній взаємодії. Причому усталеність значень робить взаємодію узвичаєною, дозволяє їй інституціювати. В самій же взаємодії можна виділити два рівні: 1) несимволічний (що об'єднує все живе) і 2) символічний (властивий лише людині). Люди виробляють рухи та інтерпретують рухи інших, їх поведінка словесно відображається та "задається" в багатьох випадках мовою. Дії з символами випереджають, як правило, практично перетворювану дію. Через знакову діяльність ми задаємо дистанції, тобто структуруємо зовнішній світ. Розвиваючи і змінюючи значення, ми, тим самим, змінюємо і сам світ. Оскільки соціальне життя є в кінцевому результаті продуктом інтерпретації оцінок та визначень, продукованих індивідом, що координує свою поведінку, її дослідження повинно орієнтуватися на осмислення символічних процесів, діючих суб'єктів підтримуючих дій структур. Констатуючі реальність інтерпретації діють на двох рівнях - внутрішнього та зовнішнього спілкування. Внутрішнє спілкування продукує інтерпретації як результат взаємодії між двома "Я". Перше -"Моє", тобто бачення себе очима інших, близьке "віддзерка­леному" "Я" Кулі (символи здатні викликати в мені ту ж реакцію, що і в інших). Друге власне "Я", як об'єктивне "Я" (моє бачення самого себе). Друге "Я" - джерело креативності, перше "Я" задає дистанцію по відношенню до самого себе, дозво­ляючи займати рефлексивну позицію. Зовнішнє спілкування задає прагнення до результату та кооперування дії для його досягнення з іншим. У зовнішньому спілкуванні потрібне уміння "приймати роль іншого". Отже, будь-яка дія,є завжди діалог, який людина веде сама з собою та з іншими. В цьому зв'язку вчений розглядає проблеми формування колективної ("узагальненої") дії і одним з перших вводить в науку тему масового суспільства. Суспільство у нього в цілому задається процесуально через ситуації, в яких зустрічаються конструк­тивно діючі індивіди, постійно рефлектуючи та дефінюючи", тобто способи спілкування з предметами (об'єктами ).

Ж. ЛАКАН (1901-1981 pp.). Французький психоаналітик, автор структуралістичної версії фрейдизму. Працює як професор-клініцист в психіатричному госпіталі Сент-Анн з 1953 p., засновник Паризької школи фрейдизму (1964-1980 pp.), викладач в Практичній школі вищої освіти з 1963 р. поєднував в своїй діяльності теорію та практику "структурного психоаналізу".

Основні твори: "Функція про поле мови та мовлення в психоаналізі" (1953 р.) ; "Тексти" (1966 p.); "Семінари Жана Лакана"(1980 p.). Починаючи з критики емпіричного асоціативізму в підході до людської психіки. Лакан звертається до екзистенціалізму, феноменологічних ідей французького неогегельянства (Ж. Іполіт та Гуссерль) в пошуках області психологічної реальності, яка не зводиться до порядку відчуттів: такою областю для нього стає образний прошарок свідомості. Заперечення біологічного редукціонизму поєд­нується у Лакана з визнанням неефективності "інтуїтивного відчуття" як засобу пізнання психічних процесів та не­правомірності утвердження модуса "безпосередньої даності" їх феноменів. Програмне для Лакана завдання "повернення до Фрейда" заключала в собі суттєвий момент модифікації настанов класичного психоаналізу, визнання базовим поло­ження про виконання мовою символічних по відношенню до несвідомого доповнюється розширюваним поняттям мови в цілому як особливого її коду: теза про осмисленість та принципову деніфрируваність усіх, включаючи патологію психічних проявів, збагачується застосуванням структуралістичних методів та досвіду. Видозмінюється фрейдівська концептуальна тріада (Воно-Я-Над-я). Функціювання пси­хіки, за Лаканом, залежить від координації трьох її рівнів - Реального, Уявного та Символічного. Реальне має інші рівні, що визначаються лише негативною сферою біологічної потреби. Уявне - область дії психологічної захисної реакції порушення єдності з зовнішньою дійсністю (тілом матерії), яка проявляється, передусім, у вигляді свідомості цілісного образу "Я" . Цей перший синтез Уявного пов'язаний, з так званою "стадією дзеркала", коли дитина 6-18 місяців починає своє відображення. В такому початковому співвідношенні організму з його реальністю, зовнішнім світом, за Лаканом, кристалізується суб'єкт Уявного, основа всіх наступних ідентифікацій. Символічне містить в собі порядок культури, який для вченого практично співпадає з мовою, решта - соціальна кодифікація, норми заборони, настанови по суті виносяться за межі аналізу. Цей порядок індивід від наро­дження застає вже готовим, від включення в нього залежать як конфігурація Уявного, так і імпульс реального; бажання, перетворені в "Я"- потреби, повинні увійти в символічний стрій культури, артикулюватися у вигляді деякого тексту перед тим, як стати психологічним факторами. Мова - ключове поняття концепції Лакана, воно не тотожне ні природній мові, ні фрейдівській символічній мові снів, його символічність взагалі не є вираженням будь-якого іномовного змісту на протилежність буквальному. В загальному вигляді мова є формальний принцип структурування, розчленування, розрізнення елементів мовлення, які виконуються на його поверхні, його суть розкривається як рух визначених (ви­значене - явище мови з точки зору її форми, матеріальна частина знака, характер їх взаємозв'язку, взаємозчеплення, домінуючий над означеним (референтом, концептом), над самим суб'єктом Уявного. Несвідоме, за Лаканом, являє собою формальний аналог, "зліпок" зміщень, розривів та нашарувань з "метою означаючих"; таким чином, теоретичним базисом "структурного психоаналізу" виступає теза: Несвідоме структурується як "мова".

АББАНЬЯНО Н. ( 1901-1990 pp.). Італійський мислитель. Він заперечує автономність діалектики думки, припускаючи дії прихованої сили, пануючої над нею.

Вчений є засновником концепції позитивного екзистен­ціалізму. Він трактує думку як символ рухів, протиріч, ситуацій самого життя. Привносячи ціннісний момент в існування окремої конечної людини, а не абстрактного індивіда, виступив із закликом, що вимагає відповідальності за своє рішення у з'ясуванні відносин зі світом, самим собою та іншими людьми, мислитель проголошує науку екзистенцією. Прилучатися до екзистенції - значить вибирати власне призначення і зали­шаться йому вірним.

Цікаві і оригінальні погляди та судження Аббаньяно з приводу багатьох речей. Наприклад, можливість як таку він уявляє як пошук спрямований на встановлення границь та умов самої можливості і називає її мучення людини по відношенню до життя, оточення. Екзистенціалізм не постулює креативної свободи, людина не є центром всесвіту. Світ не побудований і не призначений для цілей людини, а інакше б загубився сенс людського існування, його проблематичність. Людський вибір здійснюється лише на фоні свободи, яка має потрійний зміст : 1) визнання реалізації "Я" та свого при­значення ; 2) єдність "Я" і призначення визначає єдність світу; 3) "Я" спосіб реалізувати себе лише в товаристві людей співробітництва, солідарності і, нарешті, любові.

РАЙХ-РУБІНШЕЙН А. (1902-1971 pp.). Народилася У Відні. Померла в Пітсбурзі (США). Американський психо­аналітик. Навчалася медицині у Відні, а в 1920 р. вийшла заміж за В.Райха. З 1929 р. - член Віденського психологічного товариства; з 1931 р. працювала в Берліні. У 1933 р. емігрувала в Прагу; там проводила психоаналітичне навчання і займалася приватною практикою і розлучилася з Райхом, знову вийшла заміж (історик А. Рубінштейн). У1938 р. емігрувала в США, де продовжила психоаналітичну діяльність. З 1960 р. по 1962 р. вона - президент Нью-Йоркського психоаналітичного інституту. Останні вісім років була паралізована. Популярність їй принесли роботи з нарциссизму і контр переносу. Вважалася блискучим консультантом.

ДУНКЕР К. (1903-1940 pp.). Народився в Лейпцизі, помер у Каліфорнії. Німецько-американський психолог. Освіту одержав у Берлінському університеті Кларка (1923-1929 pp.). У 1926 р. - магістр, 1929 р. - доктор філософії. З 1930 р. працював як асистент в Психологічному інституті Берліна, після переїзду в США - в університеті Кларка. За методоло­гічними явленнями був близький гештальтпсихології. Починав свої психологічні дослідження з аналізу руху в умовах поділу і фону. Він відомий насамперед своїми дослідженнями продуктивного мислення. Відкрив ефект "функціональної закріпленості", що полягає в тому, що використовувані певним чином об'єкти важко почати використовувати інакше. У 1924 p. разом з К.Зенером Дункер провів дослідження научіння, які привели до парадоксальних результатів: механічне повторення рішення проблемних задач веде до погіршення результатів при рішенні нових задач. Експериментально на своїх студентах, яких він просив міркувати уголос, учений довів, що осмислення відбувається поступово і градуйовано. Процес рішення проблеми містить у собі ряд послідовних переформулювань проблеми, що відбуваються доти, поки не знаходиться формулювання, для якого є засіб вирішення. Таким чином, вирішення задачі складається з якісно різних фаз: з фази перебудування принципу ("функціональне рішення задачі") і фази реалізації ("остаточне рішення").

ЛОРЕНЦ К. (1903-1988 pp.). Австрійський біолог і психолог, один із засновників етології. Проводив широкий спектр дослідження поведінки тварини і людини, зокрема, імпритингу та агресивності. Учений є автором книг: "Кільце царя Соломона" (1970 p.), "Людина знаходить друга" (1971 p.), "Подивися навколо себе" (1974 p.). Дослідник відрізнявся широким науковим кругозором.

ПОЛІТЦЕР Ж. (1903-1942 рр). Французький психолог та філософ. Народився в Угорщині. Запеклий противник психоаналізу. Після смерті Фрейда проголосив вступ психоана­лізу в період "схоластичного упадку" та завбачив йому долю френології та гіпнотизму. Висунув ідею створення "конкретної психології", предметом якої повинна бути "життєва драма" (реальне життя людей ) і, особливо, її змістова та діяльнісна сторони.

АРНХЕЙМ Р. (1904-1983 pp.). У 1928 р. захистив доктор­ську дисертацію з філософії в Берлінському університеті. З 1933 по 1938 роки працював у Міжнародному інституті навчальних фільмів у Римі. З 1940 р. працював у США. З 1968 р він - професор психології в центрі візуальних досліджень при Гарвардському університеті. Вважався великим фахівцем в області візуального мислення.

БОСЕ М. (1904-1990 pp.). Швейцарський психоаналітик, психіатр і філософ; один з лідерів екзистенціального аналізу. Починав як психіатр в клініці разом з Блеером і Бургхельци. В 1935 р. почав співробітничати з Юнгом. Критикував протиріччя фрейдизму і психоаналізу, в тому числі теорію несвідомого. Поступово відхилявся до позиції екзистенціаль­ного аналізу Бінсвінгера. В 1950 році активно включився в розробку екзистенційного аналізу. Познайомився з Хайдеггером, намагався використовувати його ідеї в розробці нової версії психоаналітичної теорії і терапії. Орієнтував свою психотерапію на допомогу пацієнтам в подоланні заборон і виборі відповідного йому способу існування. Метою цієї версії психоаналізу вчений вважав зміни неврозу і психозу через подолання упереджених понять і суб'єктивних інтерпретацій, які закривають буття від людини.

ФРАНКЛ В. (1905-1986 pp.). Австралійський психолог і психіатр. Одержав психоаналітичну освіту, але надалі відійшов від класичного психоаналізу. Під час Другої світової війни знаходився як ув'язнений в німецькому концтаборі. Розробив власне психологічне вчення, у якому було постульовано, що основною рушійною силою розвитку особистості виступають пошуки сенсу. При відсутності сенсу чи його неясності виникає екзистенційний вакуум, що виявляється як невроз. Допомогти пацієнту можна лише ініціювавши власну актив­ність. На основі всіх цих ідей учений-екслериментатор розробив комплекс психотерапевтичних заходів, названих ним логотерапією.

КЛОССОВСЬКИЙ П. (1905-1995 pp.). Французький психоаналітик, художник, філософ. Основним мотивом діяльності суб'єкта є "бажання", яке на відміну від "сексуаль­ності" залишається незмінним протягом всього розвитку психоаналітичної конституції індивіда. Самосвідомість особистості є продукт впливу нормативної мови соціальних інститутів, тобто "мови влади", на несвідомі вольові інститути, характерні для нормального стану людської природи. В результаті початкова розстановка імпульсивних сил надається в психіці індивіда в перевернутому вигляді, примусово підтримуючи сувору субординацію життєвих функцій орга­нізму з метою подальшого відтворення людського роду. Індивідуальна структура особистості не тотожна самій собі, розпадаючись на безліч автономних, самодостатніх утворень, відмінних одне від одного психічних станів, які порушують симетрію в нескінченності "дзеркальних відображень" індивідуального "Я".

НОЙМАН Е. (1905-1960 pp.). Народився в Берліні, помер у Тель-Авіві. Німецько-ізраїльський психолог. У 1927 р. захистив докторську дисертацію в Берлінському університеті. Після цього приступив до вивчення медицини і у 1933 р. здав перший державний іспит, але через загрозу номизму йому довелося перервати освіту і він емігрував: спочатку у Швей­царію, потім, у 1934 р. - в Палестину. Він займався в Тель-Авіві приватною психотерапевтичною практикою. У 1934-36 pp. постійно їздив у Цюріхський інститут Юнга, де пройшов повний курс навчання глибинної психології у К.Г. Юнга. Після цього читав безліч гостьових лекцій в Англії, Франції, Нідерландах і інших країнах. Багато друкувався в наукових журналах. Член інтернаціональної асоціації аналітичної психології. Він розробив поняття контраверсії, що представляє синтез екстраверсії й інтроверсії. На основі міфологічних архетипних сцен вчений дав аналіз розвитку свідомості і жіночності. Написав ряд книг, у тому числі й ілюстрованих есе про Леонардо да Вінчі, В.А. Моцарта, Г.Море, М.Шагала, Ф.Кафку.

СЕНГОР Л. С. (1906-1987 pp.). Народився і помер у Жоале (Сенегал). Державний і громадський діяч з Сенегалу, філософ і соціолог. Один із творців негритюда. За Сенсором, негро-африканській особистості (на відміну від елліно-європейської) притаманні особливі почуття інтуїції, співпереживання, образності і ритміки (формула: "емоція належить негру, а розум - елліну"), і тому негро-африканські та елліно-европейські культури принципово різні.

ГАНС С. (1907-1982 pp.). Канадський біолог, психолог і лікар. Він створив і розробив вчення про стрес. На основі численних клінічних і експериментальних досліджень конкре­тизував це вчення стосовно до людської поведінки. Його вчення засноване на понятті загального (генерального) адаптаційного синдрому сукупності нейрогуморальних реакцій, що забезпечують мобілізацію психофізичних ресурсів організму для адаптації у важких умовах. При експери­ментальних і клінічних дослідженнях поведінки людини в екстремальних ситуаціях вчення Сельє дало підставу для вироблення і розвитку поняття "психологічний стрес".

СПЕНС К. У. (1907-1967 pp.). Народився в Чикаго, помер у Техасі. Американський психолог, теоретик необіхевіоризму. Дитинство провів у Канаді, куди його батько, інженер-електрик, був відряджений. Освіту одержав у вищій школі Вест Хілл і університеті Мак-Галла в Монреалі (бакалавр 1929 p., магістр 1930 p.). У 1933 р. захистив докторську дисертацію з філософії в Джейлському університеті під керівництвом Р.Йоркса. З 1933 по 1937 р. працював від Національної ради наукових досліджень у лабораторії біології приматів у м. Оранж-Парк у Флориді. У 1937-1938 pp. він - асистент професора психології в університеті Вірджинії. З 1938 р. - асоційований професор психології в університеті Айови; з 1942 р. - повний професор і декан факультету психології. З 1964 р. Спенс займався викладацькою діяльністю як професор в університеті Техаса.

Спенс - учень і співробітник К.Л. Халла. Велику увагу він приділяв методологічним питанням: побудова теорії, на його думку, можлива лише при точній ідентифікації одиничних і елементарних феноменів. Спираючись на результати до­сліджень Е.Толмена, учений звернувся до теоретичного експериментального аналізу проблеми привабливості об'єкта. Він відкинув постулат про незалежність потягу і зв'язків "стимул-реакція", що виникають у результаті научіння. Відповідно до його трактування, у результаті минулого научіння об'єкт здобуває "побуджуючий вплив11, на суб'єкта і, відповідно у новій ситуації ще до досягнення цільового об'єкта пов'язані з ним асоціації можуть викликати минулі цільові реакції, які виступають у даний момент як такі, що спонукають актуальну активність і діють поряд з потягом як обумовлені потребою. Основна формула научення, запропонована К.Л. Халлом, була перетворена Спенсом так: потенціал про­будження реакції; сила потягу; привабливість об'єкта; міцність навички. Така формалізація поведінкових реакцій привела до надзвичайно важливого для подальшого розвитку біхе­віоризму висновку: суб'єкт може навчився і тоді, коли він не реалізує у своїх діях якого-небудь потягу, а є лише його стимулювання "привабливістю'' об'єкта. Тим самим учений ввів нові теоретичні поняття в біхевіористичну парадигму: зв'язок між стимулом і реакцією, на його думку, опосе­редковується гіпотетичними конструктами, продукуються на основі потреб і мотивів. Крім того, він вперше в традиції біхевіоризму звернувся до аналізу індивідуальних розходжень мотивації, зокрема, тривожності, якою він став займатися для перевірки деяких результатів своєї теоретико-асоціативної концепції потягу. Його розуміння тривожності як придбаного потягу було покладено в основу розробки Дж.Тейлором у 1952 р. опитувальника диспозиційної тривожності. Спенс також працював на замовлення військових відомств.

СІРС Р. (1908-1987 pp.). Американський психолог, фахівець з проблем особистості і соціального научіння. З 1953 р. він - професор Стенфордського університету. У 30-х pp. проводив дослідження в рамках левінівської школи (КЛевін) рівня домагань, а пізніше - впливу невдачі на процес запа­м'ятовування. Він також працював над проблемою агресії - у дослідницькій групі Цельського університету, в якій була сформульована теорія фрустації-агресії, де агресія розуміється як наслідок зіткнення з перешкодою цілеспрямованої дії. Близьке знайомство Сірса з психологічною літературою привело до того, що у 1943 р. з його участю було підготовлене видання з експериментальних даних, які були отримані у психоаналізі. Це дозволило йому переорієнтуватися на аналіз соціальних детермінант психіки. Виходячи з розуміння розвитку дитини як процесу, обумовленого застосуванням різних способів виховання, він приступив до розгляду проблеми формування самооцінки в залежності від чекань і відносин батьків, спочатку у п'ятилітніх дітей, а потім, коли ці ж діти досягли дванадцятирічного віку, - у них же. На підставі цих досліджень вчений сформулював висновок, що настанову батьків, завдяки яким дитина почуває себе улюбленою і бажаною, породжують аналогічне ставлення її до самої себе - відчуття успішності і власної цінності, що дозріває протягом багатьох літ і лише поступово приймає вербальну форму. Теорія розвитку особистості дитини, створена на цій базі, постулює, що найбільш важливу роль у цьому розвитку грає оформлення нових мотиваційних структур, що мають со­ціальну обумовленість і підкоряють первинні потяги дитини. При цьому в дитини дуже рано з'являється почуття залежності від соціального оточення на основі якого - через підкріплення батьками - здобуваються ті чи інші форми соціальної поведінки. Сіре запропонував загальнопсихологічну теорію, засновану на діадичній системі, у якій дія людини розуміється як орієнтована на поведінку іншої людини. Більшість особистісних структур формується в діадичних ситуаціях, тому, зокрема, не можна трактувати агресію як рису характеру, а лише як ситуаційно залежну реакцію на іншого члена діади.

НОТТЕН Ж. (1909-1988 pp.). Бельгійський психолог, фахівець із проблем психології навчання, мотивації й осо­бистості. В основі його теорії лежить поняття функціонального зв'язку індивід-середовище, з якого він виводить формування, побудову і функціонування людської мотивації. Вчений розробив теорію формування, розуміючи як базову одиницю нерозривний функціональний зв'язок індивід-середовище. Ноттен був також автором теорії і методу дослідження "тимчасової перспективи особистості". У 80-і роки він запропонував ряд методичних стратегій для аналізу тимча­сової перспективи особистості.

РИСМЕН Д. (народ, в 1909 p.). Американський соціальний психолог, юрист та соціолог. Доктор соціальних наук. Професор університетів Буфало (1937-1944 pp.), Чикаго (1946-1958 pp.). Деякі з праць: "Натовп одиноких"(1950 p.); "Обличчя у натовпі" (1952р.).

Під впливом психоаналітичних орієнтацій здійснив цикл досліджень суспільної психіки та культури США Розробив концепцію типів особистості та соціальних характерів (в тому числі і їх еволюції). Вчений вважав, що основні типи характерів відповідають тьом типам суспільного устрою. До основних відносив три типи характерів: і. Традиційно орієнтований (наслідування своїй групи). 2. Внутрішньо-орієнтований (анатомістичний і динамічний ). 3. Зовнішньо-орієнтований (схильний до зовнішніх впливів, стандартизації, бюро­кратизації і космополітичних орієнтацій). Детально дослі­джував "автономну особистість" як виразника позитивного соціального характеру, орієнтованого на свободу, культуру та раціональні цілі. Співробітничав з Фроммом. Вивчав явище відчуженості та сприяв усвідомленню важливості даної проблеми.

БУЯС З. (1910-1994 pp.). Югославський психолог, про­фесор експериментальної психології і психофізіології Загреб­ського університету. Він почав дослідження у психофізіо­логічній лабораторії А.Пьєрона в Парижі. Його основні напрямки роботи: сенсорна психофізіологія, психометрія, теорія і практика розробки когнітивних тестів і тесту досягнень. Вчений розробив модифікації прогресивних матриць Равена.

СТЕЦЕЛЬ Ж. (1910-1998 pp.). Народився в Сан-Дьє, помер у Вогезах. Французький соціолог і соціальний психолог, засновник і президент французького Інституту суспільної думки. З 1938 р. він відстоював необхідність сполуки соціо­логічних і психологічних підходів у досліджені думок. Стецель стверджує, що адекватне розуміння суспільної думки можливе, головним чином, у рамках соціальної психології. За Стецелем, вираження як особистої, так і суспільної думки, являє собою соціальну функцію, а вивчення та оцінка характеристик думок відіграє роль у формуванні людських цінностей.

ХОМАНС Д. К. (1910-1998 pp.). Народився і помер у Бостоні. Американський соціолог і соціальний психолог-необіхевіорист. Один із творців теорії малої групи, що спи­рається на ідеї структурно-функціонального аналізу. На початку 60-х років відійшов від функціоналізму і став визначати свою позицію як "граничний психологічний редукціонізм". Ви­никнення соціології, згідно.з Хомансом "було природним наслідком психології, а тому кінцеві принципи пояснення в антропології, соціології і навіть історії - "психологічні" (26, с.91).

ШЕРТОК Л. (1910-1991 pp.). Французький психіатр, психоаналітик, історик психоаналізу. Доктор медицини, професор Сорбони.

Вивчав гіпноз і активно використовував його з ліку­вальною метою. Пройшов наукове стажування в США у Ф. Александера. Активно впливав на розповсюдження своїх вчень не тільки у Франції, але й у Росії. Автор книг: "Гіпноз. Теорія, практика і техніка" (1959 p.); "Народження психоаналітика"; "Від Месмера до Фрейда (1973 p.); "Непізнане в психіці людини" (1976 p.). Пройшов курс діалектичного психоаналізу у Лакана; і працював практикуючим психоаналітиком.

МАК-ЛЮЕН X. М. (1911-1980 pp.). Народився в Едмон­тоні, помер у Торонто. Канадський філософ, соціолог, пуб­ліцист і психолог. Виступив з роботами з філософії, історії, психології, теорії соціальної комунікації, культурології, педагогіки, психофізіології, літератури й ін.

Нові засоби інформації і зв'язку, являючись "технологічним продовженням" людських органів чуття, радикально змінюють життєвий стиль, цінності, сприйняття світу ("сенсорний баланс"), поведінки в цілому і суспільну організацію людей. Так епоха "племінної людини" характеризується, за Мак-Люеном, переважним впливом усного мовлення. Сприйняття здійснюється за допомогою слуху і тактильності, і це забез­печує неподільну єдність людини і суспільства, - міфологічна цілісність мислення. Настання панування друкарського верстату знайшло вираження в торжестві візуального спри­йняття промислових революцій, національних мов і держав (інформація, особливо літературна творчість), крайніх форм раціоналізму та індивідуалізму й ін. У сучасну "електронну" епоху електрика продовжила, за Мак-Люеном, центральну нервову систему людини, якоюсь мірою - мозок, до утворення глобальних "обіймів", які скасували простір і час на нашій планеті (телефон, телеграф, радіо, телебачення, аудіо-відео і особливо - комп'ютер, - зокрема - Інтернет і електронна пошта. Усе це залучає майже будь-яку людину в усе те, що твориться швидко і цілісно, ліквідує панування візуально-однобічного сприйняття, повертає свідомості майже загуб­лену міфологічну образність (вона тільки більш досконала, чим у стародавності) як засіб забезпечення повноти і цілісності, у "глобальному селищі", яке бурхливо оновлюється.

ФРЕСС П. (1911-1988 pp.). Народився в Сент-Етьєні, помер у Парижі. Французький психолог. Фахівець з експери­ментальної психології. Після навчання в ліцеї м.Ліона, у Ліоні ж одержав вищу гуманітарну освіту, потім у Греноблі захистився (доктор філософії і доктор літератури). З 1943 по 1952 р. працював заступником директора спеціалізованої школи. З 1952 по 1979 р. він - директор цієї ж школи і завідувач лабораторії експериментальної і порівняльної психології. З 1957 p. Пресе - професор експериментальної психології факультету літератури і гуманітарних наук університету Сорбони у Парижі, а з 1961 по 1969 р. - директор інституту психології.

Вчений брав активну участь у створенні французької психологічної школи. З 1949 по 1960 р. він - генеральний секретар Французького товариства психологів, а у 1962 -1963 pp. - президент цього товариства. Він також (1976-1979 pp.) був президентом Інтернаціонального союзу наукової пси­хології. Плідне співробітництво Фресса з Ж.Піаже почалося тоді, коли Шаже відвідав його в Парижі і бесіда наштовхнула Поля на думку вивчати силогізми. У дослідженнях Фресса, проведених разом з В.Блоком, було показано, що активна діяльність зменшує нейровегетативну напругу, для чого робилися виміри електродермограми як показника активності симпатичної нервової системи до відповідної проби і під час неї.

Основний же внесок Фресса в експериментальну пси­хологію полягає в тому, що він здійснив найважливіші експериментальні дослідження, покликані пояснити суть сприйняття часу, зробивши висновок, що сприйняття часу являє собою, насамперед, сприйняття змін і адаптацію до цих змін за рахунок керування пам'яттю.

ХІК В. Е. (1912-1975 pp.). Англійський лікар, психолог, психотерапевт, магістр гуманітарних наук (1935 p.), доктор медицини (1939 p.), член Британської академії психологічних наук і ради по медичних дослідженнях. Працював у Кем­бриджському університеті з проблем експериментальної психології, залишаючись у рамках методологічної схеми "стимул-реакція". Надалі вчений перейшов до приватної практики. У 1952 р. він разом з Р.Хайманом вивів закон часу реакції ("закон Хіка"): час реакції вибору з альтернативних дій на рівно ймовірні подразники логарифмічно пов'язаний з числом альтернатив. У цій розробці були використані результати дослідження німецького психолога И.Меркеля, отримані ще в 1885 р.

ФРЕЙХАН Ф. А. (1912-1982 pp.). Народився в Берліні, помер у Вашингтоні. Американський психофармаколог, один із засновників галузі. Медичну освіту одержав у Берлінському університеті - доктор медицини - у 1937 р. У цьому ж році через нацизм він емігрував у США (одержав громадянство в 1943 p.). Фрейхан працював у 1939-1940 р. р. лікарем у Сайденхемському госпіталі Фанхеста; з 1950 по 1960 р. - директор цього госпіталю. Одночасно з цим - начальник психіатричної і неврологічної Деловерської філії госпіталю м. Уілмінгтона; з 1954 по 1961 р. - асоційований професор психології і ректор медичного коледжу Пенсільванського університету. У 1960 р. він стає клінічним професором медичного коледжу Дж. Вашингтона, аз 1961 по 1966 pp. - директор навчального центру Вашингтонського госпіталю Св. Елізабет. З 1966 по 1972 р. він - директор по дослідницькій роботі в госпіталі Св.Вінсента медичного коледжу Нью-Йоркського університету. У 1969 р. Фрейхан обраний президентом Американської психопатологічної асоціації.

Вчений був прекрасним діагностом і дозатором, а, також, - одним із засновників сучасної фармакологічної психіатрії. Він ввів поняття "цільових симптомів"(1957 p.), на які, вияв­ляється, вибірково впливають психофармакологічні засоби. Лікування при цьому спрямовується не проти цілісного захворювання і призначене не для обмеження психотичного синдрому, а служить завданню усунення окремого симптому, наприклад, галюцинації. Така орієнтація медикаментозного впливу дозволяє ставити точний експеримент, зокрема завдяки провокуванню експериментальних психозів. Даний метод відпрацьований при використанні нейролептиків

КОЗЕР Л. (народився в 1913 p.). Американський соціолог, соціальний психолог - один з основних теоретиків конфлікту.

Основні твори: "Функції "соціального конфлікту" (1958); "Соціальний конфлікт і теорія соціальної зміни" (1958 p.);

"Етапи вивчення соціального конфлікту" (1967 p.). Розумів соціальні конфлікти як аномалії, або патології, суспільного розвитку. Конфлікт - важливий елемент соціальної взаємодії, кожне суспільство хоч би потенційно утримує соціальні конфлікти. Учений визначав соціальний конфлікт як боротьбу за цінності і домагання на певний статус.

Робота Козера оцінюються в конфліктології як досить всеохоплююча, бо вченим аналізується і змальовується широке коло питань, що виявляють причини конфліктів, перемінні, що визначають їх гостроту, тривалість, функції конфліктів.

Л. ГОЛЬДМАН (1913-1970 pp.). Французький вчений, засновник генетичного структуралізму. Працював у Паризькій вищій практичній Школі. Співробітничав з Ж. Піаже.

Праці: "Ментальні структури і культурна творчість" (1970 p.); "Людське суспільство та універсам" (1945р.); "Культурна творчість в сучасному суспільстві" (1970 p.).

Одним з перших вчений виявив вичерпаність структуралістичних підходів до дослідження соціуму і культури. Визначав структуралізм як теорію "формальних транс-історичних структур", комбінаторику засобів без інтересу до цілей і цінностей, до людини як суб'єкту. Запропонував розуміння структури як взаємопов'язаних частин єдиного ансамблю людської поведінки ("значуща динамічна струк­тура") і перемістив інтерес від тексту до контексту (со­ціалізації), що дозволяє виявити значимість творів культури ("фактів слова"), а не продуктів в соціальних процесах. Заперечуючи наявність підсвідомого, розглядав культуру як адаптований механізм, який дає "значущу узгодженість" свідомості через включення творчості, що недосяжне у по­всякденному житті і на рівні індивідуальної адаптації, свідо­мість трансіндивідуальна, посвідомість індивідуальна, але привноситься людьми в будь-яку "узгоджену структуру", за­даючи їй "дібідіфозну наддетермінацію" (або деформуючи її).

БРУНЕР Д. С. (1915-1996 pp.). Народився в Нью-Йорку, помер у Південній Каліфорнії. Американський психолог і педагог, видатний фахівець в області дослідження когнітивних процесів. Освіту одержав в університеті Дьюка (бакалавр мистецтв, 1937 р.) і в Гарвардському університеті (магістр мистецтв, 1939р.; доктор філософії, 1941 р.) потім служив в армії у Франції (1941-1944 pp.). З 1944 по 1952 рік працював як лектор, потім - асоціативний професор з психології в області сприйняття, когніцій, розвитку і настанов у Гарвардському університеті. У 1952 р він тут же став професором (повним) і директором центру когнітивних досліджень. З 1972 р. про­тягом 11 років він - професор Оксфордського університету (Великобританія): За станом здоров'я в 1983 р. повернувся в США і протягом 10 років нерегулярно давав наукові консуль­тації, продовжував займатися наукою і багато подорожував.

У його ранніх дослідженнях, присвячених оцінці психоло­гічного стану біженців з фашистської Німеччини, було виявлено в них зниження рівня намагань, професійних прагнень і схильності до спілкування (1942 p.). Вчений одним з перших поставив дослідницьку проблему, яким чином потреби і ціннісні орієнтації впливають на процес сприйняття і прийшов до висновку, що сприйняття селективне і може спотворюватися під дією мотивів, цілей чи настанов захисних механізмів. Зокрема, Брунер показав, що чим більша цінність приписується предметам, тим більше здається їхня фізична величина, і що при фрустації нейтральні слова сприймаються як тривожні і загрозливі. На основі цих досліджень учений запропонував виділити аутохтонні фактори сприйняття, що залежать від біологічно важливих ознак, і директивні, залежні від особистого минулого досвіду і сформованих на його основі гіпотез. Для позначення залежності перцептивних процесів від минулого досвіду він увів термін "соціальне сприйняття". Цілісний процес сприйняття дослідник розглядав як засно­ваний на трьох формах репрезентації навколишнього світу: у формі дій, в образній і мовній формі. Він обґрунтував теорію перцептивних гіпотез, у якій усі пізнавальні процеси трак­туються як нашарування категорій, що представляють собою правила об'єднання, на об'єкти чи події. Процес категоризації складається з ряду рішень щодо того, чи є в об'єкті критичні, тобто найбільш важливі для його існування, атрибути, який об'єкт перевірити наступним на наявність цих атрибутів і яку гіпотезу про важливість вибрати наступною. Оволодіння поняттям відбувається як навчання тому, які властивості середовища є релевантними для групи об'єктів у певні класи. На основі проведених ним крос-культурних досліджень, він дав визначення інтелекту як результату засвоєння дитиною вироблених у даній культурі підсилювачів (як технічних, так і символічних) її рухових, сенсорних і розумових можливостей: різні культури дають різні підсилювачі. Вчений запропонував трактувати феномени Піаже і перехід від конкретних операцій до формальних як процес засвоєння дитиною тих вимог, які пред'являються їй суспільством, відповідно до того, на якій стадії розвитку вона знаходиться. Він також розробив дослідницьку методику формування штучних понять. Рішуче висловлювався на користь того, що кожна дитина при адекватному підході до її навчання може опанувати будь-який предмет, тому що всі діти мають цікавість і бажанням на­вчитися вирішувати навчальні задачі, але через зіткнення з занадто складними завданнями дуже скоро виникає невдача і з'являється почуття нудьги (досади, відчуженості). У цілому Брунер зробив досить суттєвий вплив на всю систему сучасної американської освіти.

СЛОБІН Д. (1916-1995 pp.). Народився в Нью-Йорку, помер у Каліфорнії. Американський психолог, учень і співробітник Дж.Міллера. У 1963 р. захистив докторську дисертацію з психології (доктор філософії з 1957 p.). Спочатку працював у Гарвардському центрі дослідження пізнавальних процесів, потім - професор університету Берклі в Каліфорнії.

Фахівець в області сприйняття мови, соціолінгвістики, соціоніки і психології спілкування. Один час захоплювався космологією та уфологією.

САЙМОН Г. О. (1916-1993 pp.). Народився в Мілуокі, помер у Пітсбурзі. Американський економіст, соціолог, психолог, один із засновників когнітивної психологи. На­вчався в Чиказькому університеті (бакалавр мистецтв, 1936 p.; доктор філософії, 1943 p.). У 1970 р. захистив докторську дисертацію з права в Монреальському університеті Мак-Гілла (Канада). З 1936 по 1938 рік працював як науковий асистент в Чиказькому університеті. З 1939 по 1942 р. він - начальник навчального відділу Каліфорнійського університету. З 1942 по 1945 р. - асистент професора політичних наук Іллінойського технічного інституту. 1945-1947 роки - асоціативний про­фесор; 1947-1949 роки - професор. Одночасно (паралельно) з 1945 по 1965 роки він - професор психології та адміні­стрування університету Карнегі в Пітсбурзі, а з 1965 р. - професор комп'ютерних наук і психології.1949-1960 роки він - декан факультету індустріального керування; 1957-1977 р. - декан Вищої школи індустріального адміністрування.

Саймон - лауреат Нобелівської премії з економіки (1978 p.). Він проводив новаторські розробки із застосування кількісних методів в соціології, економіці та управлінні. На основі комп'ютерної метафори діяльності мозку вчений створив ряд машинних моделей мислення. Разом з А. Ньюеллом і Дж. Шоу, використовуючи результати пси­хологічних досліджень О.Зельца, розробив комп'ютерні програми "Логік-теоретик", "Універсальний вирішувач проблем", засновані на допущенні того, що евристична діяльність людини протікає так само, як і процес обчислень, чи виконання програм. У своїх моделях учений постулює наявність одного центрального процесора (лічильника), що має доступ до зовнішнього світу, короткочасної і довго­строкової пам'яті. Усі ці моделі були апробовані на матеріалі доказу геометричних теорем, рішення криптоарифметичних задач і гри в шахи. Саймон - один із засновників соціоло­гічного моделювання і застосування кібернетики для аналізу групової поведінки людей. Він намагався кількісно описати відносини, що виникають у малих групах та ін. Фактично, вчений впритул підійшов до проблеми майбутнього - психології штучного інтелекту.

ВІТКІН Г. (1916-1979 pp.). Народився і помер у Нью-Йорку. Американський психолог. Разом з Р.В. Гарднером і Дж.Каганом по праву вважається засновником нового напрямку в психології, орієнтованого на дослідження когнітивного стилю особистості. У 1940 р. почав дослідження візуального сприйняття. Вперше звернув увагу на те, що люди по-різному можуть протистояти руйнівному впливу кон­фліктуючих фонових ознак на сприйняття зорових форм і зв'язків. Зокрема, він встановив, що під впливом навко­лишнього зорового поля змінюється сприйняття вертикалі. Ці дослідження ґрунтувалися на матеріалах Х.Ауберта, який в 1861 р. встановив, що, якщо в темряві нахилити голову, то світла вертикальна лінія буде здаватися відхиленою в протилежну сторону ("ефект Ауберта"). На підставі систематичної пере­вірки цих даних Віткін прийшов до висновку, що ступінь залежності від поля зору виступає як окремий компонент більш широкого виміру особистості, позначеного як узагальнений когнітивний стиль, що може бути або розчленованим, або диференційованим. На основі своїх експериментальних досліджень ним був запропонований ряд психодіагностичних методик на виявлення когнітивного стилю ("поленезалежність - полезалежність").

БЛАЦ М. (народився в 1918 році). Американський соціолог, соціальний психолог, професор Колумбійського університету.

В ранній період наукової творчості відчув вплив М.Вебера та структурного функціоналізму.

Вчений намагався сполучити аналіз поведінкових стра­тегій на мікрорівні з дослідженням виведених з них мікро­структур суспільства. Він вважав, що базисними в соціокультурній динамиці є акти обміну. Будь-яка соціальна взаємодія є обмін будь-чого (передусім - цілеспрямованого зусилля - дії) на будь-що (стимули). В якості основних стимулів виступають міркування корисності, вигоди, на­городи. Обмін - це такий тип асоціації індивідів, який включає дії, що залежать від винагород, що одержують від інших осіб та закінчуються при зупинці очікувань цих винагород. Границі обміну задаються наявними учасниками взаємодії, сприй­нятливими винагородами. В кінцевому результаті, в основі соціального обміну лежать принципи, що задають модель економічної поведінки, а теоретико-методологічні основи концепції редукуються до необіхевіоризму. Опосередко­ваними в схемі "стимул реакція" у Блаца виступають відносини влади, що розуміються як встановлення легітимної монополії і винагороди, що організовано оформлюється як ранги -статуси. Для легітимізації влади необхідний розподіл учас­ників соціального обміну, але вилучена за її межі система цінностей та норм конституйована культурою. Макро­структури виникають з павутиння обміну, але не редукуються знов до них, виконуючи, навпаки, регулятивні та організаційні функції, санкціонуючи нормативно - оформленими цін­ностями культури

ПРІБРАМ К. (1919-2000 pp.). Американський нейропсихолог. Професор Стенфордського університету. Розглядав мозок як голографічну структуру.

ФЕСТІНГЕР Л. (народився у 1919 p.). Американський психолог. З 1968 р. - професор Нової школи соціальних досліджень у Нью-Йорку. Фахівець в області регуляції мислення, соціальної психології, соціоніки; автор теорії когнітивного дисонансу.

ТЕДЖФЕЛ Г. (1920-1982 pp.). Американський психолог, автор теорії соціальної ідентичності. Автор книги "Соціальна ідентичність і міжгрупові відносини" (1981 p.). За його уявленнями "Я" - концепція особистості утворена такими когнітивними утвореннями, що пов'язані із самовизначенням, як особистісна, професійна ідентичність.

ГОФМАН У. (1922-1982 pp.). Американський психолог, соціолог, представник символічного інтеракціоналізму. Широко відомий своєю першою роботою "Я і маски" (1959 p.). Соціальну взаємодію трактував не як діалог-гру, що скла­дається інтерпретаційно за своєю природою (підхід Блумера), яка дає образ театральної постановки з раніш заданими функціональними позиціями, хоч і постійно переінтерпретованими в ході взаємодії. Центральне поняття концепції: "Я сам" як "маска", як представлений образ ролі, тобто людина у відхиленні від її "тілесності", вона лише для майбутнього за "сценарієм". Передусім вона актор вже наперед заданої "професійно", але ще відносно не передбачуваної "недооформленість" в реальній ролевій взаємодії. Границі того, що і кого можна подати, задає "сцена" і "реквізити", що маються на ній. Результат постановки залежить передусім від її характеру (сценарію, режисерів і. т. ін.) і підтримки (або не підтримки) дії "публікою".

ЖИРАР Р. (народився в 1923 році). Французький (американський) антрополог, культуролог, психолог, філософ. Професор Стенфордського університету (з 1980 р.)

Ключовими поняттями створеної вченим теоретичної схеми слугують "мімес" та "насильство", що припускає руйнування традиційних понять антропології і психології (людина - це розумна тварина). Жирар розрізняє "мімес відтворення", коли повторюється окремі рухи, міміка, і т. ін, і, так званий, "мімес присвоєння". Жива істота, в якості якої вчений і розглядає людину, бачить, що інша жива істота з її товариства прагне заволодіти якимось об'єктом, тому що бажає його, починає, наслідуючи, також бажати той самий об'єкт (добре відомо, що саме так ведуть себе маленькі діти). Коли бажання присвоїти один і той же об'єкт завдяки мімесу охоплює всіх членів товариства, вони перетворюються на "братів - ворогів", і виникає "міметична криза", тобто загальне суперництво, а товариство виявляється проникнутим руй­нівним взаємним насильством. Безперечно, що це насильство не тільки могло, але й повинно б було привести до розпаду первісного стада, якщо б не взаємні механізми, які ней­тралізують пароксизми "війни всіх проти всіх". Є тільки один спосіб нейтралізувати спрямовані в різні сторони імпульси насильства - зробити насильство одностайним , зосередити його на єдиному для всіх об'єкті, в якості якого і виступає жертва. Завдяки жертві ситуація "всі проти всіх" пере­творюється в ситуацію "всі проти одного" і насильство перестає бути руйнівним. Навпаки, воно стає "обґрунтованим", оскільки тільки завдяки йому в товаристві настає якась розрядка і мир. Тому "міметична криза", за Жираром, - "жертовна криза", позбавлення від руйнівного насильства здійснюється шляхом принесення жертви, яка в результаті всмоктує імпульси одностайного насильства і сама насичується ним.

ПЕТРИЛОВИЧ Н. (1924-1970 pp.). Народився в Гейде-шутці, помер - у Майнці. Німецький психіатр, психолог і невролог. Після навчання медицині, психології і філософії в Тюбінгені, Фрейбурзі, Франкфурті-на-Майні ( доктор меди­цини і доктор філософії), з 1957 р. займався викладацькою діяльністю в Майнці.

31964 р. він - екстраординарний професор і, через короткий час, - ординарний професор і головний лікар Клініки нервових захворювань університету Майнца, редактор наукового журналу. Був застрелений своїм колишнім пацієнтом.

Учений займався питаннями небіологічних психіатричних нозологій, психічних розладів похилого віку, психотерапії. Дав розгорнутий опис астенічної особистості як результату зниження порогу збудливості стосовно психосоматичних вражень. Він намагався дати структурний опис психопатології, заснований на властивостях особистості, зокрема пояснював появу того чи іншого симптому при неврозі особливостями особистісного розвитку, пов'язаними з неповторністю інди­відуальності і ситуативною варіативністю.

ГАЛАНТЕР Ю. (1924-2000 pp.). Американський психолог. Професор Пенсильванського університету. Фахівець в області психологічних аспектів прийому і передачі інформації.

КАСТАНЕДА К. (1925-1998 pp.). Іспанський мислитель езотеричної орієнтації, антрополог, психолог та філософ. Автор багатьох книг: деякі з них "Віддалена реальність" (1971 p.); "Мистецтво сновидіння" (1994 p.); "Тенсегриті: магічні пасси магів стародавньої Мексики" (1996 p.).

Творчість Кастанеди наявно демонструє повне взаємне виключення підходів світорозуміння містика та езотерика мексиканського індіанця, з одного боку, та світогляду західного інтелектуала XX ст. - з іншого. Почуття важливості та значущості робить людину важкою, неповоротною та самовдоволеною. А щоб стати людиною знання, треба бути легкою, плинною. Бачення світу, воно ж - і процес мислення, в границях якого думки про об'єкт більш вагомі, чим справжнє його бачення. В процесі споглядання індивідуальне "Я" замінюється, витісняється об'єктом, який ми бачимо. Світ, на який ми дивимось, - це одне з його змальовувань. Людині необхідне усунення. Людина живе дією.

Для відображення архітектоніки світу вчений вводить поняття "тональ" та "нагваль". "Тональ" - регістратор "світу", все, що людина здатна змалювати (будь-яка річ, для якої у людині знаходиться слово, відноситься до "Тональ"): світ, даний у мові, культурі, бачені, робленні. "Нагваль" - (спо­конвічний, незмінний і спокійний ) - актуально і потенційно те, що не можна змалювати (справжній творець світу, а не його помічник або свідок), доступне для виявлення лише в стані елімінації власних розумових переконань. Всі "фрагменти" майбутнього "Я" людини (тілесні відчуття, почуття, думки) до народження індивіда розташовуються в нагвалеоподібних "човниках", надалі їх об'єднує разом "іскра життя". На­родившись, людина одразу ж відчуває нагваль і занурюється в іпостасі тоналя. На відміну від індуїстського "Его", яке лежить поза буттям людей, нагваль може бути використаний магом, чаклуном для надання людині величезних можливостей. Люди помиляються, уявляючи, що людські дії констатують світ, і що вони і є світ.

"Світ - це загадка..". Всесвіт - недосяжний для людського поняття. Так само, як бджола не може не тільки зрозуміти, але навіть повністю побачити, що таке людина, так само і Всесвіт і Творець - недосяжний для нас. Треба сприймати його таким, яким він є, - таємничим. Людина - це тільки підсумок власної сили (або безсилля).

МОСКОВІЧІ С. (народ. 1925 p.). Французький психолог та соціолог, один з авторів теорії соціальних уявлень. Професор Вищої школи соціальних наук, директор Центру соціально-технологічних досліджень в Парижі.

Основні твори: "Століття натовпу"; (1968 p.); "Історичний трактат з психології мас" (1981 p.); "Від колективних уявлень до соціальних уявлень" (1989 p.).

Його вчення відрізнялось від концепції Дюркгейма. Теорія соціальних уявлень повинна визначити, як виникають і будуються концептуальні схеми, як формуються системи значень та особистісних сенсів суб'єкта в ході соціальних інтеграцій. Уявлення можна розглядати з особливою мовою, логікою та структурою імплікації. Поняття, які містяться в уявленнях, одержують, завдяки натуралізації, квазіфізичну форму існування, яка дозволяє їм бути конституючим фактором соціальної реальності. Мова йде про своєрідну онтологію здорового глузду, яка обмежує "свій" простір індивіда. Соціальний процес - це процес освоєння дійсності, в якому об'єкти та індивіди пізнаються та диференціюються на основі моделей попереднього досвіду. Але, виражаючи відношення соціально значущих об'єктів, самі соціальні уявлення не є репродуктивними. Джерелом змін служить трансформація змістів, яка збуджує в суспільстві певні зразки, мову та ідеї, які роблять можливими комунікацію і дії. Нові суттєвості (харизма, несвідоме, комплекси і т. ін.) збагачують онтологію суспільства та надають "реальності" якусь форму. Факт репрезентації відрізняє пояснююче пізнання здорового глузду від змальовуючого пізнання науки та виконують адаптаційну (від дивного до звичного) і регулюючу (по­ведінки) функцію. Активна роль соціальних уявлень ви­значається їх вимірами: інформативністю, настановою та "прийомом уявлень" - оригінальним поняттям концепції, які визначають ієрархіезовану єдність елементів змісту образних та змістових компонентів.

ПРИЙМАК Д. ( народився в 1925 p.). Американський зоопсихолог. Працював у Пенсільванському університеті над проблемами зумовлювання і підкріплення. Висунув теорію "переважної реакції": будь-яка домінуюча реакція здатна відігравати роль підкріплення для попередньої більш слабкої, і, отже, поведінкові акти, для того щоб служити підкріпленням, не обов'язково повинні приходитися на кінець поведінкових актів.

Найбільш відомі його експерименти з навчанням шим­панзе Сарн використанню знаків. Трохи раніше подружжю Гадрнерів вдалося навчити шимпанзе складній системі знаків, якими користувалися німі в Америці. На відміну від них Приймак у якості "слів" використовував пластмасові символи, які мавпа повинна була викладати на спеціальній магнітній дошці. При цьому нею було засвоєно близько 130 знаків, за допомогою яких могли бути складені досить складні по­слідовності ("фрази"). Елементи цієї методики були розроблені ще в 30-х роках Н.Н.Ладигіною.

ШУТЦ В. (народився в 1925 p.). Американський психолог, доктор наук, професор. Викладав психологію в різних університетах США. Засновник теорії ФІРО - фундамен­тальної орієнтації міжособистісних відносин (тривимірної теорії інтерперсолнальної поведінки), яка стверджує існування трьох фундаментальних міжособистісних потреб, включеності контролю та розташування, раціональне задоволення яких забезпечує суміснісність членів групи та нормальну ефек­тивність дії групи. Розробив теорію групової сумісності, яка утверджує як детермінанту сумісності гармонізацію орієн­тацій на владу та орієнтацій на особистісну близькість.

БРОДБЕРН Д. (народився в 1926 p.). Англійський психолог. Освіту одержав у Кембриджі. З 1958 р. - директор Дослідницького центру прикладної психології при Раді з досліджень галузі медицини. Розробляв проблеми психології сприйняття і прийняття рішень.

ТРІАНДИС Г. (1926-1999 pp.). Американський психолог. У 1958 р. захистив докторську дисертацію з філософії в Корнельському університеті. З 1966 р. він - професор уні­верситету в їллінойсі, співредактор журналу міжкультурної психології. Фахівець в галузі психології настанов, етно­психології, деяких питань соціоніки і соціальної психології.

ЛЕЙГ Р. (1927-1989 pp.). Шотландський психолог І психіатр. Один з засновників та лідерів антипсихіатрії. Закінчив медичний факультет університету в Глазго. Дослі­джував змінені стани свідомості та її трансперсональні рівні, проблеми людського досвіду. Досліджував та виділив три типові форми тривоги ( поглинання, прорив та окаменіння ), які треба навчися перемагати.

Автор книг. "Я та інші" (1961); "Розум та сила" (1964); "Сімейні труднощі"(1967). Опублікував ряд робіт" при­свячених вченню "соціальних систем фантазії", через які група впливає на своїх членів.

АТКІНСОН Р. Ч. (народився в 1929 р. в Оук-парк шт. Іллінойс). Американський психолог, представник когнітивної психології. У 1944 р. поступив в Чиказький університет (бакалавр філософії 1948 p.). У 1955 р. захистив докторську дисертацію з філософії в університеті штату Індіана. У 1956-1957 pp. викладав прикладну і статистичну математику в Стенфордському університеті (Каліфорнія). З 1957 по 1961 pp. він - асоціативний професор психології Каліфорнійського університету Лос-Анжелеса, а з 1961 по 1964 pp. - асо­ціативний професор психології Стенфордського університету; з 1964 по 1980 pp. він - повний професор цього ж університету. З 1980 р. Аткінсон працює в Каліфорнійському університеті Сан-Дієго в якості професора когнітивних наук і універси­тетського канцлера. З 1975 по 1976 р. він - заступник ди­ректора Національного наукового фонду, а з 1976 по 1980 pp. - директор, член Національної академії наук. З 1974 р. учасник 18-го Міжнародного психологічного конгресу в Москві.

В якості методологічних основ вчений орієнтувався на "комп'ютерну метафору", що проводить паралель між пізна­вальними процесами людини і перетворенням інформації в обчислювальному пристрої. Він відомий своїми досліджен­нями вербально-акустичної короткочасної пам'яті і довго­строкової семантичної пам'яті. Вони ґрунтуються на уявленні, що пам'ять є динамічною і багаторівневою системою, що розвивається. У 1968 р. дослідник запропонував свою три­компонентну модель пам'яті, у якій інформація спочатку попадає в сенсорні регістри, де зберігається частки секунда у формі дуже точного еквівалента зовнішньої стимуляції, потім, при відповідності задачі збереження, попадає, піддаючись перекодуванню, у перцетативні знаки, де постійно від­новлюється за рахунок повторення десятків секунд, після чого може бути переведена в довгострокове сховище, де вона зберігається в семантичній формі (у концептуальних кодах) протягом дуже довгого часу. Деякі дослідники не прийняли цієї теорії. Особливо через положення, що в різних системах пам'ять зберігається в різній формі (Д.Дойч, Р.Шежард).

ХАБЕРМАС Ю. (народ, в 1929 p.). Німецький вчений (соціальна психологія, соціальна філософія, соціологія).

Професор університетів: Франкфурт-на-Майні, Гейдельберг, інститут з досліджень умов життя. Прибічник гуманізму, лібералізму.

Праці: "Пізнання та інтерес" (1968 р); "Теорія кому­нікативної ідеї" (1981р.); "Моральна свідомість" (1982 p.).

Прибічник синтезування наук (та інших видів людської діяльності). Він вважав, що люди самі винні в тому, що штучно розділили багато понять, явищ, галузей знання та ін. На­приклад, характеризуючи проект універсально-прагматичної трансформації наукової рефлексії, Хабермас відмічав, що універсальна прагматика - це дослідницька програма, яка має своїм завданням реконструювати універсальні умови мож­ливості взаєморозуміння. Сам вираз "взаєморозуміння" багатозначний. Його мінімальне значення - в тому, що між обома існує узгодження з приводу правильності вислов­лювання по відношенню до загальновизнаного нормативного фону, узгодження відносно чогось у світі, взаємна прозорість намірів. Таким чином, метою процесу взаєморозуміння є досягнення узгодженості, яка визначається в інтерсуб'єктивній спільності взаємного розділеного знання, довіри обох сторін і нормативної відповідальності одне одному. Узго­дження базується на визнанні чотирьох установок на зна­чимість знання, правдивість намірів та правильність дії.

ГВАТТАРІ Ф. (1930-1992 pp.). Французький психо­аналітик і філософ. Виявив інтерес до психоаналітичних ідей, але потім виступив з їх критикою. Запропонував розуміння несвідомого як структури внутрішнього і чогось розкиданого за межами його. У різних поведінкових актах, предметах, атмосферах часу та ін. Розробив концепцію "машинного існування несвідомого", відповідно до якої несвідоме напов­нене всякими абстрактними механізмами, які спонукають його до вироблення та відтворення різних образів, слів і бажань. Особливу увагу приділяв розробці теоретичних проблем "вироблення бажань" як сукупності пасивних синтезів, самовироблених несвідомого.

БУРДЬЕ Г. (народився в 1930 p.). Французький со­ціальний психолог, етнолог, та соціолог. В 1955 р. закінчив вищу педагогічну школу. Його вчителем був Фуко. З 1964 р. - директор - дослідник Вищої дослідницької школи в Парижі. З 1981 р. - дійсний член Французької академії наук.

Розробив метод "породжуючий (генетичний ) струк­туралізм , соціальна реальність ідентифікується як ансамбль відносин, простір соціальних позицій. Соціальний розподіл функціонує одночасно як принцип бачення, як категорія сприйняття та оцінювання, тобто як ментальна структура, що є продуктом інкорпорування об'єктивних структур со­ціального простору. На практиці - це система диспозицій, які служать схемами сприйняття і одночасно організують дії, змінюючись в залежності від часу і місця, виробляють стратегії як орієнтовані практики, які виявляються об'єктивно підігна­ними під ситуації, виявляються не продуктом свідомого прагнення до мети, а продуктом механічної детермінації, продуктом практичного почуття. Почуття гри нерозривно розподілене в суспільстві, засвоюється з дитинства через участь в соціальній діяльності та відношення до деяких полів. Поле (релігії, політики, економіки, і т. ін.), що історично склалося, - відносно автономний простір гри зі своїми інструкціями та логікою функціонування. Дії, які визначають момент зустрічі між відповідними одне до одного "габітусом" та полем, приймають до уваги сукупність адекватних якостей, притаманних позицій: в соціальному просторі, виходячи з того, яку структуру треба створити. Більшість вагомих стратегій являються результатами колективних рішень, які обігрують колективну історію сім'ї або класу, тому вони відтворюють не тільки індивідуальну позицію, але й соціальні групи.

РОЗЕНТАЛЬ Р. (народився в 1933 p.). Англійський психолог. Фахівець в області людських комунікацій. Працював у Гарвардському університеті. Дав опис ефекту Пігмаліона.

ВАНДЕЛЬФЕЛЬ Б. (народився в 1934 p.). Німецький вчений-феноменолог. Вчився в Мерло-Понті в Парижі, там же прочитав "свого першого Гуссерля". Розробив таку тему, як поведінка, звільнена від обмеженості біхевіоризму (робота "Угловий простір поведінкнп(1980)1 і розглянута в контексті таких понять, як сенс, інтенція, контекст, образ та структура, ставши крапкою структуралізму, феноменології та ін.

* * *

Демонстрація різних точок зору на психіку (психічна свідомість, поведінка в цілому), серед яких фактично немає свідомо неправильних чи абсолютно правильних, допомагає вибрати неідеалізований, недогматичний погляд на теорії різних учень, вчить мислити і неупереджено знаходити реальні недоліки, як у звичних теоріях, так і в нових, часом зухвалих, підходах. Такий недогматичний, об'єктивний (а значить - справедливий) погляд необхідний кожному молодому психологу.

До кінця XX століття психологія стала універсальною, всюдисущою і могутньою наукою, пов'язаною з багатьма (чи майже усіма) іншими науками, а також абсолютно з усіма сферами людського буття.

6. З’єднання психології з іншими науками