2.2. Зародження ідейно-політичної опозиції в кпрс наприкінці 1980-их років та поява перших неформальних груп та об’єднань

Початком формування організованої політичної опозиції в СРСР в роки «перебудови» слід вважати наростання спочатку у верхніх ешелонах партійно-державної влади, а згодом і в окремих прошарках суспільства супротив курсу горбачовських реформ. Зробивши ставку на радикальні економічні перетворення в господарському житті країни шляхом демократизації управління народним господарством на всіх рівнях, нове керівництво несподівано для себе зіткнулося із наростанням суспільного невдоволення у всій країні. Дефіцит товарів широкого вжитку, постійне підвищення цін робило непопулярними реформи внутрішнього життя СРСР серед простого народу. В певних прошарках суспільства посилювалася побоювання, пов’язані з тим, що така «перебудова» означає відхід від традиційних основ соціалізму. Невдоволеність в суспільстві на рубежі 1987-1988 років була викликана не стільки темпами, скільки напрямом перетворень. Багатьом стало зрозуміло, що намічається боротьба за головне питання: що ж потрібно робити – покращити соціалізм и реставрувати капіталізм? Лютневий (1988 року) пленум ЦК, здавалося б дав чітку відповідь: «від марксизму-ленінізму, від того, що завойовано народом, партія ні на крок не відступає, намагаючись відродити ленінське обличчя соціалізму». Як наслідок на кардинальні, завідомо непопулярні кроки нове партійне керівництво так і не наважилося.

Масла у вогонь додали спроби Горбачова реформувати стару партійно-номенклатурну систему влади в СРСР. Кампанія спрямована проти окремих представників раніше недоторканої касти партфункціонерів стала серйозним викликом пануючому режиму і заклали основи для початку протистояння всередині партійної верхівки КПРС. Послідовне витіснення із політбюро ЦК КПРС представників старої «брежнєвської гвардії», розгортання нищівної критики не лише старого бюрократичного стилю роботи партфункціонерів, але й невиправданих привілеїв в середовищі вищого чиновництва, їх зловживання владою та службовим становищем лише негативно налаштувало партійно-господарський апарат та представників силових структур проти нового генсека та його курсу. Одночасно все помітніше почало проявлятися нетерпіння радикалів в лавах Політбюро, невдоволених характером та темпами реформ.

«Перебудова» планувалася як обмежена у часі, впорядкована і контрольована вищим партійним керівництвом операція, в ході якої саме перебудовується, покращується «старий будинок», а не «зводиться новий», принципово іншої конструкції. Тому опозиційні новому офіційному курсу політичні сили практично з самого початку його реалізації отримали можливість критикувати цей «центристський» стратегічний план як справа – з позиції ліберальної демократії – за недостатню демократизацію та лібералізацію всіх сфер суспільного життя і звичайно за принципові помилки у вирішенні проблем роздержавлення, розвитку приватної власності, монопольної партії на владу, так і зліва – з позиції ортодоксального комунізму - через поспішну демократизацію та лібералізацію, здатну відвести суспільну свідомість від «соціалістичного вибору» та комуністичної перспективи.

З самого початку «перебудови» в політбюро ЦК йшло формування двох напрямів опозиції: демократичної ( радикал-реформаторської) на чолі з А.Яковлєвим, що поділялася на угрупування радикалів, які робили ставку на ліберальні цінності, які панували у більшості розвинених індустріальних та постіндустріальних суспільств, на радикальний розрив із радянським та соціалістичним минулим та поміркованих, які прагнули з метою збереження соціалістичної моделі розвитку суспільства демократизувати, осучаснити її радянську версію. З іншого боку консервативна (ортодоксально-комуністична) опозиція, лідером якої виступив Є.Лігачов. Вона виступала за збереження соціалістичних цінностей в тому вигляді, в якому вона склалися в Радянському Союзі; при цьому вона ратувала за посилення авторитарних командно-адміністративних характеристик існуючої комуністичної системи, за надання їй по суті неосталінських рис.

Ортодоксальна комуністична течія відкрито кинула виклик Горбачову та його курсу лише у березні 1988 року у зв’язку із публікацією в газеті «Радянська Росія» статті Н. Андрєєвої «Не можу поступитися принципам», де керівництво країни звинувачувалося у відступах від фундаментальних принципів соціалізму. Викладач ленінградського інституту Андрєєва рішуче засудила «архітекторів» «перебудови» за втрату класового підходу і спробу під виглядом «покращення соціалізму» насадити у країні ворожу ідеологію та державний лад. Стаття викривала протиріччя між деклараціями колективного партійного органу та його реальною політикою. Проте невдовзі Андрєєва отримала офіційне засудження своєї думки на сторінках партійної газети «Правда», де 5 квітня 1988 року було опубліковано відповідь на скандальну статтю під промовистою назвою «Принципи «перебудови»: революційність мислення і дії», авторство якої належало лідеру соціал-демократичної опозиції в КПРС А. Яковлєву. В ній один за одним були повністю відкинуті всі положення скандальної статті. Сталінській ортодоксії протиставлялися принципи поміркованого демократичного соціалізму. Сенс «перебудови», доводила стаття в «Правді», полягала не в реставрації капіталізму, а в тому щоб «повернутися до ленінських принципів, що включали в себе демократію, соціальну справедливість, госпрозрахунок, повагу до життя, честі та гідності особи». Ідеологічна суперечка навколо статті Андрєєвої остаточно закріпила розкол та різку поляризацію двох опозиційних сил в політбюро – консерваторів (ортодоксально-комуністичну течію на чолі з Є.Лігачовим) та радикал-реформаторів (на чолі з А. Яковлєвим), яка ґрунтувалася на різному розумінні основних завдань «перебудови».

У верхніх ешелонах влади починає формуватися нова опозиційна сила правлячому режиму - Рух за «радикальну реформу КПРС». Новий напрям репрезентувала створена у Москві у 1988 році Міжклубна партійна організація, що об’єднала тоді декілька десятків членів КПРС, що брали участь у політизованому «неформальному» русі і ставила собі за мету домогтися позачергового з’їзду партії, який повинен був відокремитися від «консерваторів» та замінити «консервативний склад ЦК». З діяльності цього партійного клубу почалася смуга створення «неформальних» організацій всередині КПРС, що виступили з ініціативами її негайної реформи.

До середини 1989 року, стало зрозуміло, що КПРС стала «міжпартійним будинком», всередині якого в тій чи іншій мірі організованості утворилися майже всі політичні течії та напрями, які існували у суспільстві, майже паралізованим опинився Устав КПРС, а Програма перестала слугувати інтегратором ідейної єдності для членів партії. У партії остаточно сформувалися три ідейно-політичні течії:

1. ортодоксально-комуністична, яка ставила за мету збереження, або відновлення «ідейної чистоти» марксизму-ленінізму, та боролася за «комуністичні орієнтири «перебудови» та здійснення на практиці ленінських ідей;

2. реформаторсько-комуністична, яка виступала за оновлення КПРС на засадах демократичного соціалізму, та вбачала свій ідеал у ідеях соціалістичного інтернаціоналу (прибічники Горбачова);

3. Демократична ( радикально-реформаторська), спрямувала свої зусилля на зміну політичної системи країни на демократичних засадах.

На основі цих течій протягом 1988-1990 років в межах компартії формуються різноманітні внутрішньопартійні угрупування фракційного типу – платформи. Можна виокремити наступні ідейно-політичні платформи в КПРС:

1. Міжрегіональна депутатська група (МГД) стала першою радянською легальною парламентською опозицією КПРС. Демократична фракція була сформована під час І з’їзду народних депутатів СРСР у травні 1989 року навколо кандидатів від Москви А.Д.Сахарова, Ю.М.Афанасьєва, Г.Х.Попова, що стояли на демократичних позиціях. У липні 1989 року відбулася перша конференція МДГ, на якій було обрано її Координаційну раду із 25 учасників і прийнято «Тези до програми практичної діяльності по поглибленню і реалізації перебудови». Співголовами МГД було обрано Б.М.Єльцина, ЮМ. Афанасьєва, В.А.Пальма, А.Д.Сахарова. У вересні 1989 року була прийнята Платформа депутатської групи, яка вимагала відміни шостої статті конституції СРСР про керівну та спрямовуючу роль КПРС у суспільстві, демократизацію виборчої системи, прийняття демократичного закону про друк, закони про землю та власність та підписання нового Союзного договору. Значною мірою на основі платформи МДГ були побудовані програмні документи проголошених в жовтні 1989 року Народного Фронту РСФРР (конфедерації демократичний рухів Росії) і Міжрегіональної асоціації демократичних організацій (МАДО – коаліції демократичних рухів СРСР), а також виборчого блоку «Демократична Росія» у січні 1990 року. В результаті відсутності загальноприйнятої програми дій МГД чисельність депутатської групи почала неухильно скорочуватися, що призвело до її розпаду у серпні 1991 року.

2. Демократична платформа – представляла демократичну радикально-реформаторську альтернативу ортодоксально-комуністичній опозиції в КПРС. Демплатформа» була утворена у січні 1990 року на основі партклубів, неформальний організацій, об’єднавших членів КПРС, що виступали на підтримку «перебудови» та М.С.Горбачова. В координаційну раду нової організації ввійшло близько 50 чоловік, серед них такі відомі діячі як лідери Міжрегіональної депутатської групи Ю.Афанасьєв, Б.Єльцин, М.Іванов, М.Травкін, І.Чубайс, В.Шостаковський. Спочатку Демплатформа виступала за радикальну демократизацію КПРС, розраховуючи з часом перетворити її на парламентську партію з фракціями, як основу для майбутніх соціал-демократичних партій західного типу. В ході ХХVIII з’їзду КПРС у липні 1990 року під тиском прибічників ортодоксально-комуністичної течії Демплатформа розкололася на дві самостійні фракції: «комуністів-реформаторів» та «радикалів». Перша на чолі із Г.Гусєвим виступала за демократизацію внутрішньопартійного життя в складі КПРС. Ця частина комуністів спільно із групами «Молоді комуністи», «Альтернатива», «Лівий центр» утворили об’єднання «Демократична єдність». Друга, очолювана В.Шостаковським та В.Лисенко обнародували заяву про необхідність організаційного виходу із КПРС тих її членів, які були незгодні з консервативною програмою партії. Весь післяз’їздовий період прибічники течії займалися організаційною та пропагандистською роботою по створенню нової партії, заснованої на принципах соціал-демократії і лібералізму - партії центру між Демократичною партією Росії і Соціал-Демократичною партією російської Федерації. У жовтні 1990 року «Демократична єдність» та Демплатформа утворили Демократичний рух комуністів. Із цього руху у серпні 1991 року була утворена політична партія нового типу «Народна партія «Вільна Росія»

3. Марксистська платформа (МП), що утворилася на базі марксистсько-ленінської та реформаторсько-комуністичної течії у березні-квітні 1990 року. Її засновниками стали ряд неформальних марксистських клубів після Всесоюзної конференції партклубів та парторганізацій у січні 1990 року, на якій була утворена «Демократична платформа в КПРС». Не погодившись із курсом, визначеним на конференції комуністи, що стояли на позиціях марксизму (Клуб марксистських досліджень – А.Бузгалін, Фонд соціальних ініціатив – С.Скворцов, комуністична секція Московського партклубу – А. Пригарін, А.Колганов та інші) провели конференцію прибічників «Марксистської платформи в КПРС», на якій основними принципами платформи були оголошені «соціалістичний вибір», «комуністична перспектива», «суспільна власність на засоби виробництва», «влада Рад». Її прибічники виступали за консолідацію усіх здорових сил країни у боротьбі за комуністичні орієнтири «перебудови», широку підтримку комуністичного змісту Програми КПРС, вивчення та пропаганду марксистсько-ленінського спадку та повернення до ідеалів істинного марксизму-ленінізму. До серпня 1991 року всередині єдиної платформи виокремилося дві течії. Одна з них на чолі з А.Пригаріним, зайняли більш ліві позиції та виступала за союз із Об’єднаним фронтом трудящих та Рухом комуністичної ініціативи, прагнучи вести радикальну боротьбу проти антирадянізації, антикомунізму та наклепу на марксистсько-ленінське вчення. Інша течія на чолі З А.Бузгаліним та А.Колгановим займали біль помірковану та менш ортодоксальну позицію та прагнули до зближення із демократичним рухом, виступаючи за демократизацію суспільного життя на основі широкого самоуправління трудящих на місцях, ринкові засади економіки та створення нової партійної організації, замість спроб реанімувати КПРС. Після серпня 1991 року «Марксистська платформа» не припинила свого існування і зберегла статус самостійної організації.

4. Рух комуністичної ініціативи (РКІ) утворений на базі ортодоксально-комуністичної течії в КПРС за ініціативи ІІІ з’їзду комуністів Росії та Російської комуністичної партії (РКП) у жовтні 1990 року. У Ініціативній комуністичній програмі дій «За відродження радянської соціалістичної Росії» РКІ говорилося, що платформа створена для відродження комуністичних начал в КПРС, а також для боротьби з антикомуністичними, демократичними тенденціями в партії і з «капіталізацією радянського суспільства». Він формувався паралельно з комуністичною партією РСФРР і в цілому розділяв комуністичні позиції ЦК. В склад вищого виконавчого органу – Оргбюро руху входили відомі своїми ортодоксальними поглядами противники політики М.Горбачова – Ю.Тєрєнтьєв, Г.Ребро В.Міхнович, А.Сєргєєв, В.Тюлькін, В.Долгов, А.Золотов, М.Попов, в та інші. На базі руху у квітні 1990 року була утворена Російська комуністична робітнича партія (РКРП). Планувалося створити фракції депутатів Рад всіх рівнів і Ради комуністичної ініціативи на місцях. Лідери та ідеологи РКІ публікувалися в газетах «Радянська Росія, «Воля», «Блискавка», «Єдність» і в місцевих виданнях.

5. Більшовицька платформа – найбільш консервативна, в ортодоксально-комуністичній течії, заснована у липні 1991 року на Всесоюзній конференції в Мінську за ініціативи Всесоюзного товариства «Єдність – за ленінізм та комуністичні ідеали», створеного у травні 1989 році, на підтримку листа Н.Андрєєвої «Не можу поступитися принципам». Прибічники Більшовицької платформи оголосили себе «спадкоємцями і наступниками революційно-пролетарської, ленінської лінії в КПРС». Були прийняті резолюції «Про недовіру Генеральному Секретарю ЦК КПРС Михайлу Горбачову» і Декларація «Про утворення Більшовицької платформи в КПРС». Платформа рішуче відкинула всі викривлення марксизму-ленінізму і поставила собі за мету вести непримиренну боротьбу із ревізіоністами, антикомуністами та наклепом на марксистсько-ленінське вчення, проти всіх проявів націоналізму, космополітизму, економічної та духовної експлуатації людини людиною». Її економічна програма передбачала заперечення ринкової економіки, повсюдне зниження витрат на народногосподарський комплекс за рахунок підвищення продуктивності праці, зростання науково-технічної оснащеності виробництва і зниження роздрібних цін на товари. Провідну роль у БП відігравали тепер достатньо відомі постаті політичного олімпу такі як Н.Андрєєва, В.Клушин, Т.Хабарова, М.Рахманов та інші. Більшовицька платформа рішення всіх проблем бачила у поверненні російського суспільства до сталінізму.

Таким чином КПРС вимушена була піти на «внутрішню перебудову» і погодитися із народження у її надрах політичної опозиції правлячому режиму. І хоча одні лідери партії не хотіли цього помічати, інші боячись негативних наслідків для себе намагалися применшити небезпеку для КПРС цього явища було зрозуміло одне, що опозиціонери прикриваючись різноманітною демократичною фразеологією були виразниками інтересів нових соціальних груп в країні. Тому першою важливою особливістю процесу формування багатопартійної системи в СРСР було те, що у 1980-ті роки в КПРС в умовах «перебудови» виникла «соціал-демократична опозиція» як продукт реформізму до якого закликав Горбачов.

Тенденція демократизації поступово призводила до помітного підвищення демократичної свідомості радянського народу всередині якого як реакція на спроби перетворення соціально-політичної та економічної системи СРСР початі «зверху» Горбачовим, починають виникати перші самодіяльні неформальні організації та об’єднання громадян, які ставили собі за мету поглиблення та підтримку «перебудови». Можна виокремити три організаційні форми в яких розвивалася суспільно-політична («неформальна») самодіяльність в СРСР:

1. Політизовані групи;

2. структури клубного типу ( клуби, товариства);

3.Суспільно-політичні рухи та Народні фронти.

Сам же процес трансформації суспільно-політичних неформальних об’єднань в легальні політичні структури в СРСР, можна умовно розділити на етапи, кожному із яких відповідала особлива форма протопартійних структур:

Перший етап (1986-1988 роки) характеризується створенням економічних, соціальних, політичних та ідеологічних передумов для появи «неформальних об’єднань». На цьому етапі відбувалося формування ідеологічних позицій, вироблення форм, методів і засобів політичної боротьби, виховання нової генерації політичних лідерів, сприйняття масовою свідомістю можливості та неминучості ідеологічного і політичного плюралізму в суспільстві. Формами, які найбільш відповідали успішному виконанню цих завдань, були політизовані групи (гуртки), та структури клубного типу (об’єднання, товариства). Через ці структури могли в певній мірі реалізуватися ті функції, які виконували у демократичному суспільстві політичні партії.

Другий етап хронологічно охоплює 1989-1990 роки. Головним його змістом стало виникнення власне протопартійних утворень, що було викликано поєднанням багатьох суб’єктивних факторів, в першу чергу поглибленням економічної кризи і ростом негативної соціальної активності населення. Протопартійні утворення виникали, як правило, на основі неформальних угрупувань і зводилися до масових політизованих рухів та Народних фронтів, які формувалися в основному шляхом об’єднання неформальних груп близької ідейної орієнтації в масштабах великого міста чи регіону на основі спільних політичних цілей.

З початку 1987 року, одразу після січневого Пленуму ЦК КПРС, що засудив «механізм гальмування», тобто роботу консервативних чиновників середньої ланки партапарату на регіональному рівні по всій країні починають виникати перші політизовані групи. Якщо роботу багаточисельних суспільних організацій державні органи і КПРС могли контролювати та спрямовувати в потрібне для себе русло, не допускаючи створення альтернативних КПРС рухів, то виникнення політизованих груп, для діяльності яких не було потрібно створювати чітку структуру, програму та устав, знімати приміщення, мати джерела фінансування, попередити було неможливо.

Політизовані групи створювалися в навчальних та наукових закладах, по місцю проживання, на виробництві, на базі офіційних організацій, наприклад при Будинках культури, екологічних історичних, літературних та інших товариствах. Такі групи як правило складалися із 5-10 чоловік активу ( тобто членів, які регулярно відвідували зібрання) і 50-100 (інколи до 300) нерегулярних відвідувачів зборів. Серед них можна виокремити такі правозахисні політизовані групи як «Вільна ініціатива», «Вахта миру», «Комуна-1», «Юні комунари-інтернаціоналісти», «Община», «Перебудова», «Лісовий народ», «Порятунок», «Комітет сприяння перебудові», «Форпост», «Аргумент», екологічні групи «Дельта», «Зелений світ», «Зелена хвиля» тощо. Такі групи не мали ні фіксованого членства, ні чіткої структури, ні певного керівництва.

На базі таких ініціативних політизованих груп у 1987-1989 роках зароджуються перші структури клубно-гурткового типу: історико-просвітницькі товариства, релігійно-філософські об’єднання, національно-патріотичні клуби, екологічні комітети. В організаціях такого типу існував безумовний лідер і значна група помічників і послідовників, які повністю контролювали внутрішньоклубну ситуацію, а їх організаційні та фінансово-матеріальні можливості були достатні, для того щоб така організація фактично змогла діяти як партія, довгий час не використовуючи дисциплінарно-управлінські уставні форми. Свою громадську діяльність вони використовували для збору однодумців, розширення числа послідовників, проведення партійних дискусій, формування ідеології, підготовку програми та установчого з’їзду, тобто створення політичних партій.

На першому етапі своєї діяльності (весна 1986-літо 1987 років) такі клуби займалися переважно сімейними, спортивно-медичними, педагогічними проблемами, питаннями організації побуту та дозвілля в мікрорайонах, а також утворенням театральних, музичних, гуртків технічної творчості. Спільним для них було очікування швидкого розвитку соціальної інфраструктури і появи умов для фінансової і господарської діяльності.

На думку дослідників В.Ігрунова, В.Н.Березовського, В.Кротова, вже на початку 1986 року серед організацій клубного типу першими розпочали свою діяльність групи андеграунда (авангардного мистецтва) та любительські клуби Москви, Естонії, а також Новосибірську та Ленінграду. Характерним для цього часу стала поява та діяльність у Москві Клубу соціальних ініціатив, на формування ідей якого вплинув лідер новосибірського Фонду соціальних ініціатив Г.Алференко. В нього входили люди різного соціального стану, що брали участь у діяльності двох інших клубів – «Комп’ютер» та «Наш Арбат». Спочатку склад клубу, був достатньо аморфним і нестабільним. Проте з появою в ньому нових людей – членів соціалістичної підпільної групи – Г.Павловського, П.Кудюкіна, А.Фадіна ситуація почала стрімко змінюватися. У серпні 1987 року КСІ проводить у Москві зустріч-діалог «неформальних» об’єднань, в якій бере участь більше трьохсот осіб із 12 міст. Головне значення конференції зводилося до виникнення широкої мережі інформаційних каналів і стрімкої політизації громадського руху. До кінця 1987 року клуб формально включав в себе різні групи від літературного клубу «Пряма мова» і рок-фольк асоціації до декількох політичних клубів соціалістичної орієнтації. Проте вже з цього періоду через відсутність власної спеціалізації, та чіткої програми діяльності починається фактичний розпад КСІ і до початку 1988 року він стає одним із найменших клубів столиці. Незважаючи на це організації вдається чітко визначити власні методи роботи та характер власних завдань, вирішення яких як правило мало фундаментальне значення. Товариство підтримує журнал «Століття ХХ і світ» - одного із лідерів перебудови, ініціативу у створенні нової форми соціологічної освіти в СРСР, створення інформцентрів «неформалів» М-БІО. Клуб організував декілька масштабних конференцій, зокрема Всесоюзну науково-практичну конференцію по питанням виробничого самоуправління, конференцію московських клубів 5-12 червня 1988 року, що завершилася створенням Московського народного фронту, і дала поштовх виникненню народних фронтів у багатьох містах РСФРР. Сам клуб продовжував залишатися невеликим елітарним об’єднанням, що проводив свої програми, головним чином через персональний вплив своїх членів як в «неформальному» русі, так і в офіційних структурах.

Інший клуб, чия еволюція доволі показова для розвитку руху «неформалів», – московська «Перебудова». Утворена весною 1987 року, вона отримала гучну рекламу в тому числі по центральному телебаченню, що полегшило створення аналогічних клубів у багатьох містах, в першу чергу у Ленінграді. Засновниками клубу були переважно співробітники академічних інститутів. Слід одразу наголосити на тому, що на відміну від КСІ, клуб «Перебудова» з моменту заснування мав чітко визначені інтереси, хоча його цілі в процесі діяльності змінювалися у відповідності до обговорення його учасниками економічних, соціальних та політичних проблем країни. З самого початку члени клубу прагнули вирішити два завдання – «зробити щось конкретне для реалізації ідей перебудови», зламу тоталітарної системи і в той же час – організувати свою роботу на справжніх демократичних принципах, без усякого адміністрування». Напередодні ХІХ партконференції КПРС учасники клубу виробили систему заходів для демократизації внутрішньопартійного життя КПРС. Серед них: ліквідація галузевих відділів та партійних комітетів різних рівнів в межах КПРС з метою розмежування функцій партійних та державних органів; забезпечення повної гласності у висвітленні роботи виборних партійних органів, зокрема пленумів ЦК, конференцій, з’їздів; відмова від реалізації принципу «керівна роль партії в суспільстві» за допомогою адміністративно-командних та законодавчих методів, що з самого початку блокував розподіл функцій партійного та державного апарату; силу авторитету партії повинна визначати практична діяльність її членів та довіра до них народних мас. Спочатку «Перебудова» була лише публічним місцем для академічних суперечок. Проте, особливості функціонування клубу та його реклама стали причиною швидкого поповнення його рядів «неформалами» з інших організацій, включаючи радикально налаштованих учасників семінару «Демократія та гуманізм» В.Новодворської. Несумісність поглядів учасників дискусій виявилася миттєво. Кожне засідання клубу перетворювалася у гострий конфлікт в рамках якого формувалися радикальна та поміркована політичні фракції. Розкол став фактом в процесі вироблення уставу клубу і остаточно оформився у січні 1988 року розпадом єдиної «Перебудови» на два клуби: «Демократична перебудова» та «Перебудова-88». Остання виробила власний устав, що перетворив її на плюралістичний дискусійний клуб, з відсутніми керівними органами. Члени клубу, які орієнтувалися на вуличну боротьбу проведення демонстрацій проти тоталітарного режиму комуністичної влади швидко зблизилися із учасниками семінару «Демократія та гуманізм» і разом із ними у травні 1988 року стали засновниками партії «Демократичний союз». Більшість членів «Перебудови-88», що орієнтувалися переважно на дискусійні форми роботи, поступово розсіялися по іншим клубам і групам. Щодо «Демократичної перебудови», то вона у січні 1988 року прийняла устав, де головною метою товариства стало формування на його основі соціал-демократичної партії, підтримка гасел перебудови, налагодження міжнародних контактів з іншими європейськими неформальними клубами. Ядро клубу складали прибічники самоуправлінського соціалізму чи соціал-демократії (О.Румянцев, М.Малютін, А.Фадін, С.Митрофанов). Клуб проводив як закриті засідання та семінари, так і відкриті дискусії. Проте чим далі, тим частіше мова на них йшла про організацію мітингів на підтримку перебудови, поширення листівок, збір підписів, публікацію статей і звернень. Клуб обговорював всі проекти законів горбачовської влади (закони про мітинги і демонстрації, про громадські організації та вибори), висував, альтернативні проекти, потім брав участь у виборах, підтримував демократичних кандидатів у депутати, організовував їх зустрічі та мітинги. У першій половині червня 1988 року «ДП» разом із «Соціалістичною ініціативою» та «Общиною» стає ініціатором створення Московського народного фронту, а весною 1989 року підключається до процесу формування соціал-демократичної партії.

У жовтні 1988 року на основі «Перебудови» формується ще один політико-культурний громадський дискусійний клуб «Московська трибуна», засновниками якого виступили такі відомі вчені як А.Сахаров, Р.Сагдєєв, Т.Заславська, Ю.Афанасьєв та інші. Основною формою діяльності товариства стало проведення регулярних дискусій по найбільш важливим проблемам в області економіки, національних відносин, права, міжнародної політики і культури. Для вивчення цих проблем у межах клубу планувалося створити дослідницьких групи та видавати бюлетень «Московська трибуна».

Восени 1987 року у Москві, Ленінграді починають виникати ініціативні групи зі створення історико-просвітницького товариства «Меморіал». Установча конференція організації відбулася 29 січня 1989 року у Москві. Було прийнято устав товариства, резолюцію із 20 пунктів та обрано оргкомітет товариства у складі В.А.Коротича, А.Д.Сахарова, Ю.М.Афанасьєва, А.А.Адамовича, В.В.Бикова, Б.М.Єльцина, Є.А.Євтушенка та інших. Мета товариства полягала у сприянні побудові розвиненого громадянського суспільства і демократичної правової держави, що виключало б можливість повернення до тоталітаризму; участь у формуванні громадської свідомості на основі цінностей, демократії та права, подолання тоталітарних стереотипів і утвердження прав особи у політичній практиці і суспільному житті; участь у відновленні історичної правди і увіковічення пам’яті жертв політичних репресій тоталітарного режиму. Для досягнення поставленої мети члени товариства «Меморіал» брали участь у відновленні історичної правди щодо злочинів тоталітаризму проти людства, та незаконних терористичних методів управління державою, вивчали їх причини і наслідки; cприяли повній моральній та юридичній реабілітації осіб, які були піддані політичним репресіям, прийняттю державних та інших заходів по відшкодуванню нанесених їм збитків та наданню їм необхідних соціальних благ.

У другій половині 1989 року в рамках «Меморіалу» утворилися декілька правозахисних організацій (Асоціація колишніх в’язнів таборів та жертв беззаконня і репресій, Об’єднання колишніх репресованих), які безпосередньо займалися питаннями юридичної, матеріальної, медичної допомоги колишнім політв’язням у співпраці із місцевими Радами та громадськими організаціями. У цей період «Меморіал», надавав свою допомогу багатьом новоутвореним суспільно-політичним структурам та організаціям, активно підтримував правозахисні акції у Саратові, Москві, Ленінграді, Свердловську, Львові, а також національні рухи та народні фронти майже у всіх республіках СРСР.

1-3 травня 1989 року у Москві за ініціативою А. Сухарєва відбулася установча конференція Соціально-політичного клубу, напрями діяльності якого з часу утворення почали визначати дві фракції: соціал-демократична та марксистсько-ленінська. Перша поставила собі за мету побудову парламентської плюралістичної держави, на основі ідеологічної та багатопартійної рівноправності. Марксистсько-ленінська течія прагнула утвердити в державі справжні цінності марксизму-ленінізму, з метою досягнення комунізму як вищої цілі радянського народу. Проте, виникнення та утвердження фракційності в клубі стало згубним для його цілісного існування. Одна його частина активно брала участь у ініціації народних фронтів і спробах їх об’єднання, в той час як інша стала основою для підпільного Об’єднання робітничих груп, що ставили собі за мету утвердження в СРСР диктатури пролетаріату. В результаті соціал-демократи під тиском марксистів вимушені були залишити клуб та утворили Всесоюзний соціально-політичний блок, який через свою малочисельність розчинився в вирі неформального руху. Єдиний Соціально-політичний клуб припинив своє існування.

Таким чином, історія багатьох клубів часів «перебудови» свідчить про те, що як раз ті з них в яких утворювалося декілька структурних рівнів, в яких виділялися декілька лідерів, розколювалися в результаті відбрунькування від клубу-матки тих чи інших груп. Це відбувалося тоді, коли навколо того чи іншого лідера утворювався гурток послідовників(міні-лідерів), здатних діяти ззовні рамок альма-матері. Безумовно, група-ініціатор конфлікту могла наважитися на боротьбу всередині клубу, коли мала в наявності достатню кількість ідейних, інтелектуальних і організаційних ресурсів для автономного режиму діяльності. Якщо потенціал групи-ініціатора конфлікту перевищував можливість суперника в клубі, то справа найчастіше завершувалася виключенням останнього із його складу і збереженням за собою його матеріальної бази та символіки.

Тим не менше, структури клубно-гурткового типу з одного боку стали своєрідним реактором по формуванню нових неофіційних лідерів громадсько-політичного життя країни, даючи можливість звичайним людям брати активну участь в «неформальній» політичній діяльності свого регіону, а з іншого – як неформальні політичні групи (штабного характеру) клубні утворення стали засновниками та складовими частинами організацій більш високого рівня: «союзів», « Народних фронтів» «громадських рухів».

Організаційна форма неформального об’єднання типу «рух» передбачала в першу чергу орієнтацію на широку масовість, без жорстких ідеологічних обмежень. Поняття учасника «руху» мало широкий діапазон – від активної повсякденної діяльності теоретичного, пропагандистського і організаційного характеру до спорадичної допоміжної участі у різноманітних заходах (мітингах, зборах підписів, дискусій), надання матеріальної допомоги чи просто співчуття. Як правило, роль ідейно-політичного генератора для учасників такого «руху» виконували декларативно-програмні установки і гасла, часто у популістському дусі, підготовлені ініціативної групою.

Реально організаторами громадського руху були невеликі за чисельністю групи, об’єднані єдиними правилами, дисципліною та авторитетом лідера («неформальних професійних політиків»). Таку роль зазвичай грали організації партійного типу. Більше того в епоху «перебудови» було багато прикладів, коли вузькі політичні групи формували широкий громадський рух. З цією метою ними розроблялися декларативно-програмні документи ( на основі спроб вловити тонус суспільного настрою, виявити реальні соціальні інтереси), готуються оратори, агітатори, групи підтримки масових акцій, відповідний друкований матеріал («самвидав»), залучаються ЗМІ як вітчизняні так і зарубіжні.

Найбільш ефективним інструментом політичної боротьби «рух» ставав у тому випадку, якщо його кумулятивний ефект використовувався відносно короткочасно, доки працював мобілізаційний емоційний фактор. Тому вміння організаторів своєчасно використати політичну ситуацію, сформувати організаційну структуру, висунути необхідні гасла та лідера з певними «харизматичними рисами» визначало і життя самого «руху» як організаційної форми самодіяльної політичної активності.

У 1987-1988 роках найбільш популярною формою неформального громадського руху виступали «Союзи (комітети) на підтримку перебудови». Існували і інші назви таких об’єднань: «демократичний рух», «форум», «блок», «об’єднаний фронт трудящих». Різниця в назвах найчастіше відображала обмеженість завдань, які були покликані вирішувати дані організації чи значно більшу визначеність ідеологічних цінностей. У нашому дослідженні ми зупинимося на детальній характеристиці наступних «неформальних» суспільно-політичних рухів за напрямами діяльності:

1. Соціально-політичний рух «За демократію та соціальний прогрес» (демократичний політичний рух). Мова йде про сукупність політичних організацій та об’єднань таких як Міжрегіональна асоціація демократичних організацій, Соціал-демократичну асоціація, комітети «Громадянська дія», «Демократичний союз», «Московська трибуна», які беручи участь у виборчому процесі та законодавчому русі ставили собі за мету заміну «радянського тоталітаризму» з монополією на владу у КПРС на самоуправління у громадянському суспільстві. Рух у своїй діяльності прагнув вирішити наступні політичні завдання: радикально реформувати суспільно-політичний та економічний лад СРСР з метою його конституційної, ненасильницької заміни на демократичну державу; запровадити інститут приватної власності за рахунок багатосекторної економіки, найманої праці, вільного ринку робочої сили, вільного приватного підприємництва з мінімальним державним регулюванням; забезпечити перехід від радянської до парламентської республіки з муніципальним управлінням на низовій ланці адміністративної території; введення багатопартійної системи як основи для гри політичних сил в суспільстві і гаранта від бюрократичного авторитаризму; відмовитися від марксизму-ленінізму як моноідеології суспільства; сприяти деідеологізації держави та її інститутів, органів правосуддя, правопорядку, державної безпеки та армії тощо.

2. Демократичний миротворчий та пацифістський рух «За народну дипломатію». Сформований у 1987 році громадський він передбачав встановлення контактів між окремими громадянами та їх групами без посередництва уряду, який на їх думку, завжди прагнув привнести елемент ідеології і політичної кон’юктури. Своєю політичною метою організатори руху вважили зняття «образу ворога» з простих людей і цілих народі, ліквідацію недовіри між людьми на користь всіх жителів планети. Його учасниками були переважно представники всіх напрямів «неформальних» об’єднань. Проте в його складі виокремлювалися групи та клуби, які спеціалізувалися на пропаганді загального роззброєння, ліквідації військового навчання в навчальних громадських закладах і введення альтернативної громадської служби для тих, хто по певним причинам (релігійним, світоглядним, станом здоров’я) не мав змоги носити зброю. Схожою діяльністю займалися група «Дипломатія громадян» у Москві, Фонд дипломатії громадян. Формою роботи цих організацій стали запрошення приватним чином гостей з-за кордону, спільні подорожі, екологічні благодійні і миротворчі акції, розробка оригінальних наукових та технічних ідей. Крім того учасники об’єднання організовували вуличні акції (пікети, мітинги, дискусії, живі ланцюги), відправляли листи та протести на адресу державних чиновників та народних депутатів, поширювали пропагандистську друковану продукцію. Основну роль в цих рухах грали представники правозахисних груп, зокрема: «За встановлення довіри між Сходом та Заходом», комітет «Відень-89», політизована група «Вільна ініціатива», та інші організації, що орієнтувалися на міжнародні положення про права людини.

3. Демократичний правозахисний рух. Засновниками руху ще у другій половині 1960-их років стали групи міської інтелігенції, яких у народі називали «дисидентами», пізніше – «шістдесятниками». Основною відмінною рисою дисидентських правозахисних груп стала вимога захисту прав особистості та дотримання законів по відношенню до прав людини, декларованих Конституцією. Їхньою основною метою стало: сприяння відродженню права окремої особи на захист від авторитаризму державної машини, забезпечення верховенства закону та демократичних процедур у радянському суспільстві. Дисиденти ставили перед собою завдання домогтися прямої дії міжнародних пактів про права людини, здійснення контролю за дотриманням гельсінських угод і віденських домовленостей.

На цій основі у 1989 році була відновлена Московська гельсінська група (МГГ). До неї належали відомі правозахисники Лариса Богораз, Сергій Ковальов, Олексій Смирнов, Лев Тимофіїв, Юрій Орлов, Людмила Олексієва. Головою МГГ стала Лариса Богораз. Організація ставила за мету контролювати виконання радянським керівництвом гуманітарних статей Заключного акту Угоди про безпеку та співробітництво у Європі, підписаного очільниками 36 держав у серпні 1975 року, а також сприяти дотриманню прав людини та демократичному розвитку РСФРР та СРСР загалом. МГГ з дня свого заснування, у травні 1976 року, займалася виявленням порушень прав людини і здійсненням тиску на владу з метою домогтися неухильного дотримання міжнародних зобов’язань в області прав людини, взятих на себе СРСР.

З липня 1988 року у Львові на базі колишньої Української Гельсінської групи починає діяти «Українська Гельсінська спілка» (УГС) на чолі з письменником Миколою Руденком. Вона стала найбільшою правозахисною організацією в республіці. До неї належали такі відомі дисиденти як Петро Григоренко, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична, В’ячеслав Чорновіл,Василь Стус та інші. У «Декларації принципів Української Гельсінської Спілки» зазначалося, що організація має за мету вирішення трьох головних завдань: сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією Прав Людини; активно сприяти виконанню статей Прикінцевого Акту з питань безпеки та співпраці в Європі, виходячи з переконань, що мир між народами не можна забезпечити без вільних контактів поміж людьми, а також без вільного обміну інформацією та ідеями; домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод Україна, як суверенна держава була представлена окремою делегацією. У Декларації проголошувалося, що свою головну мету спілка бачить в ознайомленні світового співтовариства з порушеннями прав людини в Україні.

З другої половині 1980-их років з’явилася нова група правозахисних організацій, яких «неформали» назвали «червоними» правозахисниками. Вони відкидали відхід від соціалістичних цінностей як обов’язкову умову здійснення свободи і прав людини. Об’єктом їх захисту стали постраждалі від свавілля бюрократії «борці за «перебудову», а мета полягала у сприянні таким чином «курсу Горбачова на перебудову». Правозахисною діяльністю займалися і ряд «незалежних» профспілок і Союзів робітників, націлених на захист прав робітників. В цій сфері діяли Всесоюзна асоціація безробітних, «Вільні профспілки» та «Вільне міжпрофесійне об’єднання трудящих (ВМОТ) та багато інших.

4. Рух «за демократизацію ВЛКСМ і плюралізм молодіжних організацій». Процес «неформалізації» комсомолу почався ще з 1986 року, коли почалося обговорення проекту Нового Уставу ВЛКСМ напередодні його ХХ з’їзду. У 1987 році виник ряд політизованих «неформальних» груп, претендуючих або на особливу роль всередині ВЛКСМ – «Община» (Москва), різноманітні інтербригади, або на роль самодіяльних по відношенню до ВЛКСМ організацій (Федерація соціалістичних суспільних клубів). У 1989 році за ініціативи народного депутата В. Кисельова виникло об’єднання «Сургутська альтернатива», яка об’єднала велику групу комсомольських організацій, що виступали за ліквідацію ВЛКСМ як моноорганізації і перетворення його у федерацію молодіжних союзів, де ВЛКСМ може існувати у вигляді комуністичної політичної організації всередині федерації.

Напередодні ХХІ з’їзду ВЛКСМ в комсомолі фактично сформувалися три платформи: «Сургутська альтернатива» (що виступала за радикальну реформу ВЛКСМ аж до її саморозпуску та передачі своїх функцій Федерації союзів вільної соціалістичної молоді чи схожого типу утворенням, відмова від марксизму-ленінізму як домінуючої ідеології та від керівництва Союзом зі сторони КПРС); Союз учнівської та студентської молоді (в особі ініціативної групи за створення Асоціації студентських організацій, він ставив за мету позбавити комсомол права на монопольне представництво молоді в офіційній структурі суспільства, ліквідувати в інститутах військові кафедри та кафедри медичної підготовки, органи студзагонів в апараті ВЛКСМ, та перетворити студентський рух на самостійну політичну силу, спрямовану на звільнення студентів з під опіки ВЛКСМ); Платформа ЦК ВЛКСМ (орієнтована на збереження ВЛКСМ як «добровільної самостійної суспільно-політичної організації» молодих комуністів і молоді, що орієнтуються на комуністичну ідеологію.

5. Екологічний рух. Стрімка політизація екологічних груп і протягом 1986-1989 років розпочалася через небажання органів влади вступати в серйозний діалог із суспільством по тим чи іншим больовим питанням екологічної ситуації в конкретних населених пунктах та містах. Великий резонанс викликала кампанія за заборону будівництва каналів, збереження Байкалу і Каспію, проти небажання відомств переглянути свої позиції в підходах до організації екологічного очищення забруднених виробництв. Таким чином із екологічної благодійності народилася політична боротьба громадськості з монополізмом відомств, проти бюрократизму, за демократизацію суспільних відносин. Причому перший етап політизації найбільш інтенсивно розвивався в регіональному масштабі і став базою для створення міжрегіональних та республіканських рухів. У серпні 1987 року на базі Кавказького біосферного заповідника виникла ініціативна група по створенню Екологічного товариства СРСР. 24 грудня 1988 року відбулася установча конференція екологічних груп Москви та Підмосков’я, де було прийнято рішення утворити Соціально-екологічний союз, який об’єднав в своєму складі 150 груп із 90 міст країни, серед яких: «Дельта» (Ленінград), «Зелений світ» (Астрахань), «Зелена хвиля» (Волгодонськ), Сургутське народне екологічне товариство, Алтайський екологічний союз, «Екологічний комітет» (Тюмень) та інші. Завданням союзу оголошувалося здійснення контролю через кореспондентів за екологічною ситуацією в 300 містах СРСР. В рамках діяльності товариство проводило кампанії «Дзвін Чорнобиля», «Катунь», здійснювало контроль за роботою підприємств на всій території країни. У 1988 році в РСФРР були утворені Соціально-екологічний союз та Московська екологічна федерація. В республіці не існувало ні одного регіону, де б не існували екологічні групи та клуби, що проводили ініціативну масову роботу, організовували суспільну експертизу стану екологічної обстановки, домагалися призупинення діяльності екологічно шкідливих підприємств та виробництв. У багатьох випадках приводом для виникнення «зелених» неформальних структур слугували вирубка в містах масивів зелених насаджень, перевищення дози вмісту нітратів в продуктах харчування, допустимих норм радіації в м’ясопродуктах, молоці, загазованість житлових масивів тощо. У великих російських містах основна частина «екологістів» тяжіла до політичних груп із «демократичного табору» і ставила собі за мету сприяти максимальній демократизації суспільних відносин, здійсненню солідарного правового контролю громадськості за діяльністю промислових відомств, щоб ефективніше вести боротьбу за збереження середовища існування людини.

6. Національний рух «За національне відродження руського народу, його культури і державності». Спільним, об’єднуючим моментом для політизованих груп цього напряму стало національне та культурне відродження російських традицій в педагогіці, вихованні, різноманітних видах мистецтва, архітектури, а також виховання поваги до національних символів вітчизняної історії, збереження та розвиток російської мови. Ці групи та об’єднання радикального «неформального» крила російського національного відродження по суті вели пропаганду спрямовану на збереження «російської державності» як основи благополуччя всіх народів Росії при провідній ролі росіянина як захисника їх інтересів та виступали за відновлення та збереження культурних російських національних пам’яток і святкування пам’ятних дат, відродження пам’яті національних російських героїв, повернення християнського православ’я як основи духовного морального відродження російської нації. Найчастіше вони асоціювалися з групами, які називали себе «Пам'ять», відмінною рисою яких була: боротьба за збереження «російської державності» як основи благополуччя всіх народів Росії, при панівній ролі росіян як захисників їх інтересів і Об’єднувачів прагнень до повноцінного національного життя кожного з них. Вони піддавали нищівній критиці «сіонізм та космополітизм як реакційні явища, що суперечать духу національного відродження руської нації із стану колонії, сировинного придатку світової сіоністської та фінансової олігархії, і вимагали повернення Росії статусу духовного, політичного та економічного світового центру, що належав їй віками. Крім того учасники націоналістичних груп вимагали «викриття всієї правди про винуватців геноциду руського народу та інших народів СРСР».

На початку 1989 року спостерігалася тенденція до формування в рамках руху ряду самостійних союзів та організацій, що претендували на лідерство в ньому. Серед них: «Союз Духовного відродження Вітчизни», «Московське міське добровільне товариство руської культури», Патріотичний Союз Демократичного Відродження тощо. За ініціативою інтеррухів республік Прибалтики а Молдови у вересні 1989 року була створена «Об’єднана рада Росії», з метою «консолідації, взаємодії та координації різних організацій і громадських рухів, чия діяльність базується на платформі єдності країни, народної згоди, зміцнення соціалістичної Вітчизни, відновлення повного рівноправ’я РСФРР з іншими союзними республіками. В склад ради увійшли майже всі «патріотичні групи» та інтеррухи, серед яких: Абхазький Народний форум, Національний рух Південно-Осетинської республіки, Союз трудящих Молдови, Об’єднаний Рада трудових колективів Естонії, «Захист Радянської влади» та «Захист прав радянських громадян» Латвії, які вели боротьбу за політичне урівняння в громадянських правах всіх народів, що проживали на території даних республік.

На початку 1989 року у багатьох республіках СРСР виникають нові політичні організації типу «громадського руху» під назвою «Народні фронти», які прийшли на зміну найбільш популярним у 1987-1988 роках «Союзам на підтримку «перебудови». Ряд народних фронтів у радянських республіках протягом 1989-1990 років функціонували як широкі суспільно-політичні блоки, виборчі комітети, асоціації по проведенню політичних кампаній, рухи підтримки тих чи інших депутатських груп у Верховній Раді СРСР, виступали в якості ініціативних рухів по формуванню нових структур влади, що діяли на громадських самодіяльних засадах. В практичному плані фронтистські структури вели боротьбу за безперешкодне проведення масових акцій, підготовку різноманітних резолютивних документів у директивні органи, виконували функцію акумулятора суспільного настрою і виразника суспільної думки. Розрізнені Народні фронти до жовтня 1989 року не мали загальнореспубліканського центру. У більшості з них розвивалися регіональні ( більшою мірою міські) структури в обласних центрах, що впливали на міста і села шляхом створення у них свої відділів та філій. До кінця 1989 року вже існували Московський, Ленінградський, Ярославський, Орловсбкий, Кубанський, Донський, Ставропольський, Далекосхідний, Байкальський та інші народні фронти. Більшість із них орієнтувалися на ідеали «демократичного соціалізму», парламентаризму в системі організації державної влади, багатопартійність в політичній системі, багатосекторну економіку. Характерними рисами новостворених Народних фронтів були масовість, значний рівень згуртованості учасників, достатньо централізоване управління з відносно розвиненою первинною та регіональною структурами, дисциплінованими по відношенню до центру.

На їх основі у грудні 1988 року на Установчому з’їзді демократичних рухів Росії був утворений Російський народний фронт (РНФ). Головною програмною цінністю РНФ було оголошено «матеріальне духовне, національне, демократичне відродження Росії». В рамках програми фронту «К народному богатству», розробленої одним із членів ініціативної групи об’єднання В.Скурлатовим передбачалася поетапна відмова від державної власності, заохочення підприємницької ініціативи, вільний ринок, іноземний капітал під контролем Рад, орієнтація на «людину-господаря», який мав приватну власність на противагу «люмпенізованому трудящому».

До осені 1989 року в рамках РНФ сформувалося дві основні фракції: «патріотично-демократична» ( В.Іванов, В.Розанов Є.Дергунов), програмними принципами якої стали орієнтація на народовладдя, колективні форми трудової діяльності, розвиток суспільного самоуправління, відродження та розвиток національних культур народів Росії, зміцнення їх добровільного союзу, на основі відродження та розвитку патріотичної самосвідомості громадян. На базі фракції у серпні 1989 року був утворений Народно-патріотичний фронт Москви, куди увійшли представники від 6 московських клубів та груп. Центириська фракція на чолі з В.Скурлатовим, на відміну від радикальних антикомуністичних поглядів «демократів» вважала комуністичний ідеал цілком прийнятним для розвитку країни і передбачала у своїй діяльності спиратися на ліберальне крило в КПРС. Республіканські групи, які входили в РНФ також вийшли із його складу та утворили у жовтні 1989 року на Установчому з’їзді в Ярославлі Народний фронт РСФРР, який діяв не як єдина організація чи рух, а скоріше як інформаційно-координаційний центр діяльності Народних фронтів в загальносоюзному масштабі.

Аналогічні Народні фронти виникали і в інших республіках СРСР. У жовтні 1988 року відбувся установчий з’їзд Литовського Народного фронту «Саюдіс» («Відродження). В програмі прийнятій на установчій конференції у Вільнюсі був сформульований статус «Саюдісу» як самостійного громадського руху, який підтримує початку керівництвом КПРС перебудову соціалістичного суспільства на началах демократії та гуманізму. Було визначено і завдання руху: «досягнення державного, економічного, культурного суверенітету Литовської РСР, створення правової соціалістичної держави».

У жовтні 1989 року був сформований Народний фронт Латвії (НФЛ), в програмі якого зазначалося, що НФЛ – це масова суспільно-політична організація республіки, що виникла в результаті патріотичної активності народу та виступає на підтримку кардинальної «перебудови» в Латвії на принципах демократичного соціалізму та гуманізму». В уставі об’єднання була сформульована і його основна мета - «відновлення державної незалежності Латвії, створення демократичної парламентської республіки».

Народний конгрес Народного фронту Естонії (НФЄ) відбувся у Талліні у жовтні 1988 року. Було обрано керівні органи НФЄ: рада уповноважених і правління в яке увійшли Х.Валк, Р.Вейдеманн, К.Герідорф, М.Лаурістін, З.Савісар, М.Хінт. Згідно програми, прийнятої на Народному конгресі НФЄ, останній проголошувався заснованим на громадській ініціативі «політичним народним рухом, змістом якого є всебічна перебудова соціалістичного суспільства на принципах демократії і гуманізму, здійснення волі народу через виборні органи представників і контроль громадськості над діяльністю державних органів». Головною метою початкового етапу існування НФЄ проголошувалося «досягнення дійсної політичної, економічної та культурної самостійності Естонської РСР. Суверенітет Естонії трактувався як «визнання прав Естонської РСР як суверенної республіки».

Установчий з’їзд Білоруського народного фронту «Адрадженьне» («Відродження») (БНФ) відбувся у червні 1989 року у Вільнюсі. Керівним органом організації став сойм БНФ, куди увійшли З.Позняк, Ю.Ходько, М.Ткаченко. Згідно з прийнятою на з’зді програмою «Адрадженьне» виразив намір «організувати широку народну підтримку початим в КПРС радикальним реформам в усіх сферах суспільного життя, забезпечивши на цій основі пробудження ініціативи демократичного та національного свідомості народу». БНФ виступив за «перебудову суспільства на принципах демократії, гуманізму та соціальної справедливості», створення правової держави, «відродження ленінських принципів національної політики», реальний суверенітет Білорусії, проголошений Конституцією БРСР.

Схожу організацію та програмні положення мали Народні фронти Молдови, Грузії, Вірменії Азербайджану, а також Народний Рух України за перебудову (НРУ)», установчий з’їзд якого відбувся у вересні 1989 року у Києві. На ньому була прийнята Програма та Статут організації, а також обрано Велику Раду Руху, куди увійшли Іван Драч (голова Руху), С.Конєв, В.Черняк, М.Горинь. У статуті головною метою своєї діяльності НРУ визначав «побудову в Україні демократичного й гуманного суспільства, в якому буде досягнуто справжнього народовладдя, добробуту народу і умов для гідного життя людини, відродження та всебічного розвитку української нації, забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп республіки і перетворення республіки у дійсно суверенну Українську державу». Досить швидко Народний Рух за перебудову став найпотужнішою політичною опозиційною силою в УРСР і вже 9 лютого 1990 року його статут було зареєстровано Постановою Ради Міністрів УРСР.

Таким чином, діяльність неформальних суспільно-політичних груп та об’єднань в період «перебудови» була боротьбою зі сторони набираючої силу «нової» республіканської бюрократії політичної еліти, в складі якої виступали відомі політичні діячі «нової хвилі» разом із опозиційно налаштованими по відношенню до загальносоюзних органів влади місцевими національними політичними групами і рухами із політичним впливом союзного центру та його номенклатури за допомогою агітаційно-пропагандистської гасла про те, що лише безкомпромісна боротьба з «московсько-російською бюрократією, яка заражена імперськими амбіціями», виступає запорукою національного відродження та подальшого самостійного процвітання та просування по шляху прогресу та цивілізованості радянських республік.