Опорний конспект лекцій з навчальної дисципліни «політологія»
До середини XX ст. політологія існувала як сукупність розрізнених знань про політичні явища і процеси, значну частину яких складав емпіричний матеріал, отриманий завдяки розвитку соціологічних та психологічних методів наукових досліджень. Особливо значний за обсягом матеріал щодо конкретних політичних процесів, передусім електоральної поведінки, нагромаджено у США. Американські політологи, як і науковці ряду європейських країн — Великобританії, Німеччини, Франції та інших, відчували потребу в систематизації теоретичних знань та емпіричного матеріалу, створенні цілісної сукупності, системи наукових знань про політику. Розрізнені політологічні знання було з’єднано в цілісну сукупність завдяки створенню, насамперед науковцями США, теорії політичної системи суспільства.
У 50-х роках XX ст. системний і тісно пов’язаний із ним структурно-функціональний підходи стали широко використовуватися для дослідження політики. Цьому значною мірою сприяла й загальна теорія систем, що виникла на Заході з потреб природничих наук, а згодом поширилася на інші науки, склавши, зокрема, теоретичну основу кібернетики.
Система відповідно до найпоширенішого її розуміння — це “сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв’язках один із одним, і утворюють певну цілісність, єдність”. Уже з цього елементарного визначення видно, що система складається з певної сукупності елементів, тобто має власну структуру, причому ці елементи перебувають між собою у таких відносинах і зв’язках, що утворюють певну цілісність.
Загалом людське суспільство – складне й багатопланове явище, до якого входять різні системи (соціальна, духовна, економічна, політична). Системи втілюють організаційну сторону соціума як суспільного організму.
Залежно від критеріїв дані системи можна поділити так: якщо взяти за критерій спосіб виробництва, то можна виділити економічну соціальну системи, якщо за критерій брати сукупність панівних у суспільстві етичних, естетичних, філософських та релігійних норм і цінностей, то можна виділити духовну систему, коли ж вважати критерієм політичну сферу життєдіяльності з її головною домінантою – політичною владою, то матимемо політичну систему.
Д. Істон запропонував класифікувати політичні системи згідно з функціями, що їх вони виконують. Тому важливим питанням стає визначення функцій, які виконують політичні системи. Стосовно цього питання у дослідників немає одностайності, але різноманітність думок можна звести до таких п’яти функцій: стратегічної функції, мобілізуючої функції, регулятивно-регламентаційної функції, функції легітимації, інтегративної функції.
Отже, зупинившись на суті системи, її структурі та функціях, варто дати визначення поняття «політична система». Класик системного аналізу Д. Істон вказував: політична система – це «поведінка або комплекс взаємодій, за допомогою яких досягається і здійснюється для суспільства владне розміщення ресурсів або обов’язкових рішень». К.Гаджиєв пише: «Політична система становить комплекс інститутів і організацій, що в сукупності становлять політичну самоорганізацію» і тут же додає, що виділення даного поняття дає змогу вводити феномени і процеси, «не завжди ототожнювані з власне державою». У «Словнику політичного аналізу» зазначено: «Політична система – це стійка форма людських відносин, за допомогою яких приймаються і проводяться авторитетно у життя владні рішення для даного суспільства». Л. Сморгунов формулює: «Політична система суспільства являє собою цілісну сукупність державних і недержавних організацій та відносин, за допомогою яких реалізується політична влада».
Політична система суспільства як різновид соціальної системи не тотожна політичному життю суспільства. Політична система суспільства відрізняється від політичного життя саме своєю системністю, тобто цілісністю та упорядкованістю взаємопов’язаних елементів. Системний підхід до аналізу суспільних, зокрема політичних, явищ і процесів вимагає розгляду їх як цілісної сукупності взаємопов’язаних елементів, що функціонує відповідно до притаманних їй закономірностей.
Водночас політична система не абстрактне, а конкретно-історичне поняття, що має специфічні параметри реалізації політичної влади. Тому визначення могло б бути таким: політична система – це історично стійкий формалізований комплекс ієрархізованих владних відносин, діяльності та інститутів для керівництва й управління суспільством.
Будь-яка система має системоутворюючий компонент. Для політичної системи ним є політична влада. Вона інтегрує всі елементи системи, навколо неї точиться політична боротьба, вона – джерело соціального управління, яке, в свою чергу, є засобом здійснення влади. Отже, влада є необхідним регулятором життєдіяльності суспільства, його розвитку та єдності.
Галузь політичної науки, яка досліджує владу, називається кратологією, а вчені, які аналізують її – кратологами. Політологи по-різному тлумачать поняття «влада». Найприйнятнішим є визначення її як здатності, права і можливості розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, вирішально впливати на долі, поведінку та діяльність людей за допомогою авторитету, волі, примусу, сили тощо.
Влада – центральний елемент будь-якого організованого суспільства. Вона універсальна в часі, але різниться залежностями між тими, хто наказує, і тим, хто виконує.
Семантичний аналіз старогрецького слова «влада» показує, що воно пов’язане з двома явищами – силою і володінням майном, тобто дане слово було атрибутом як ступеня панування особи, так і приватної власності.
Політична влада – здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об’єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.
Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне панування, яке постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких влада.
Поняття «політична влада» ширше від поняття «державна влада».
Державна влада – вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов’язкових для всього населення.
Державна влада функціонує за політико-територіальним принципом. Це означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх підлеглих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада – суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх зносинах.
Владні, особливо політико-владні, відносини в суспільстві є виявом існуючої у ньому нерівності, що надає цим відносинам у буденній свідомості певного негативного відтінку. Прагнення людини до влади, виконання владних функцій викликає в багатьох людей негативну реакцію також через силові методи й засоби управління та діяльності бюрократичних структур і посадових осіб, які частіше реалізують власні інтереси, ніж інтереси народу, хоча видають себе за піклувальників про загальне благо. Примусовий характер політичної влади, негативний відтінок у сприйнятті її суспільною свідомістю породжують проблему легітимності влади.
Термін «легітимний» (лат. legitimus) означає «законний».
Для характеристики політичної влади використовується також термін «легальний» (лат. legalis, від legis — закон), що означає «законний». Легальна влада – це влада, що встановлена законом і діє відповідно до нього. Якщо легальність є формально-юридичною, то легітимність — соціокультурною характеристикою влади. Це означає, що легітимність може оцінюватися, навіть вимірюватися, наприклад, шляхом соціологічних опитувань, але не піддається повній формалізації.
ДЕРЖАВА
— головний інститут політичної системи суспільства
Головним із політичних інститутів, найважливішим елементом політичної системи суспільства є держава. Трьома основними складовими елементами держави є територія, населення і незалежна (суверенна) політична влада.
Як політичний інститут і головний носій політичної влади в суспільстві вона характеризується наявністю системи органів — парламенту, уряду, судів тощо, які реалізують функції державної влади і складають державний апарат, що є однією з основних політичних ознак держави.
Однією з найважливіших характеристик держави є її суверенітет. Суверенітет держави має внутрішній і зовнішній аспекти. Він є необхідною політичною та юридичною ознакою держави.
Похідними від суверенітету і його виявами є три важливих ознаки держави: право на монопольне застосування примусу; право на видання законів; право на встановлення і стягнення податків. Право — це система встановлених або санкціонованих державою і спрямованих на регулювання суспільних відносин загальнообов’язкових норм, дотримання й виконання яких забезпечується шляхом переконання і державного примусу. Право є одним із головних засобів організованості й порядку в суспільстві. За допомогою права держава регулює суспільні відносини і надає своїм рішенням загальнообов’язкового характеру.
Розуміння сутності держави, її соціального призначення і функцій значною мірою залежить від того, з якої концепції походження держави виходити. Основними концепціями є теологічна, патріархальна, договірна, завоювання, класова і психологічна.
Головне призначення держави полягає в тому, що вона надає організованості суспільству, управляє його справами, забезпечує цілісність, узгоджує багатоманітні соціальні інтереси. Це загальне призначення держави конкретизується в її багатоманітних функціях як основних напрямах діяльності держави, її впливу на суспільство всередині країни та на інші держави. Є різні підходи до розрізнення функцій держави. Найпоширеніший у науковій літературі поділ їх на внутрішні та зовнішні.
Основні внутрішні функції держави, у свою чергу, розрізняються залежно від сфер суспільного життя. Такими функціями є економічна, соціальна, політична й культурно-виховна, до яких додається ще правова.
Зовнішні функції держави реалізуються у стосунках з іншими державами й міжнародними організаціями і спрямовані на охорону національних інтересів на міжнародній арені. Є три види таких інтересів — інтереси існування, співіснування і функціонування. Цим трьом окремим видам інтересів відповідають три найважливіші зовнішні функції держави — оборонна, дипломатична і співробітництва.
Аналіз ознак і функцій держави засвідчує, що в держави є такі властивості, які виокремлюють її з-поміж інших політичних організацій та об’єднань у суспільстві і роблять основою всієї політичної системи, головним політичним інститутом.
У кожній країні функції держави здійснює розгалужена система її органів, які в сукупності складають структуру держави. Залежно від здійснюваних функцій розрізняють органи законодавчої (парламент, законодавчі зібрання суб’єктів федерацій та автономій), виконавчої (уряд, місцеві органи державної виконавчої влади, органи виконавчої влади суб’єктів федерацій та автономій) і судової влади. Серед органів державної влади особливо вирізняються вищі — глава держави, парламент та уряд. Саме вони реалізують основні повноваження у сферах законодавчої і виконавчої влади, а їхня діяльність має політичний характер. До вищих органів держави належать також вищі судові інстанції загальної і спеціальної компетенції — верховний суд, конституційний суд, вищий адміністративний суд та ін. Проте судові органи формально відсторонені від реалізації державних функцій політичного характеру за винятком тих випадків, коли суди здійснюють конституційний контроль.
Дослідивши функціонування вищих органів законодавчої і виконавчої влади, можна більш або менш точно визначити, в яких формах здійснюється державна влада, на яких засадах організований і діє державний механізм.